Характеристика емоцій.

Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з довколишнім світом, спрямована на пізнання цього світу та свого місця в ньому через саму себе у формі переживань. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного й негативного полюсів емоції, що означає їх диференціацію.

Ці висновки Вундта близькі сучасній теорії диференційованих емоцій К.Ізарда (1980). Так, кожна людина на власному досвіді переконується, що вона відчуває саме щастя, печаль чи страх, а не просто емоцію, що вони розрізняються за внутрішніми переживаннями й за зовнішнім виглядом. Розрізняючись, емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай.

Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Серед них розрізняють якісні характеристики (знак — позитивні чи негативні, модальність — страх, гнів, радість, сором тощо) і кількісні (сила або слабкість, збудженість і пригніченість, й інтенсивність, що визначається через напруженість — розрядку).

Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що відображаються на всіх внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи (В.Кеннон) підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій: вони приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть потрібні, наприклад, у випадках страху, гніву чи болю.

У ході філогенетичного та індивідуального розвитку людини вісцеральні реакції в емоціях, залишаючися стереотипними, не відображають специфічність тих чи інших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з довколишнім середовищем. Так, складна інтелектуальна робота може бути дезорганізована сильним емоційним збудженням. Емоції втрачають свій адаптивний характер. У випадку досить різких емоцій, таких, як страх і гнів, мають місце ті ж самі вісцеральні зміни (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції в їхніх специфічних рисах.

Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до діяльності лише периферичних процесів. Досліди В.Кеннона і Ч.Шерінгтона над оперованими кішками й собаками (після видалення частини симпатичного відділу нервової системи, роз'єднання мозку і його соматичних зв'язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси, які відбуваються як у підкоркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов'язані насамперед з діяльністю гіпоталамусу, лімбічної системи.

Роль периферичних реакцій в емоціях досліджувалася В.Джемсом (1894) і Г.Ланге (1895), які побудували психологічну теорію емоцій. Вони вважали, що емоція — це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження суто рефлекторно, без участі вищих центрів, зумовлюють зміни в організмі. Наступне їх усвідомлення шляхом проекції їх на кору головного мозку і становить емоцію. Визначення суттєвої ролі органічних змін в емоціях ("ми відчуваємо печаль, тому що плачемо, розлючені, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо"), розуміння того, що без вегетативних, вісцеральних реакцій немає емоцій, все ж не дає права прибічникам цієї теорії стверджувати виключну периферичну зумовленість емоцій.

Скоріше, як зазначає К.Ізард (1980), емоції — це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і феноменологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамусу, лімбічної системи). Нервово-м'язовий — це насамперед мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Зміни електричної активності нервової системи можуть спостерігатися на різних рівнях активації чи під час сприймання об'єкта, чи розв'язання розумової задачі, чи аналізу конфлікту в процесі спілкування. Наявність емоції, рівень емоційності будуть визначатися, крім цього, двома іншими аспектами: 1) якою мірою включається симпатична нервова система, що регулює різноманітні периферичні зміни в діяльності внутрішніх органів, тобто тілесні зміни, що спостерігаються в емоціях, і 2) які переживання виникають на основі значущості ситуації для суб'єкта. Але таке розчленування досить умовне. Емоції хоча й чуттєві у своїй основі, але, на відміну від сприймання, вони наочні, "дають" не образ, що відображає предмет чи явище предметного світу, а відображають внутрішній стан суб'єкта. Тому вони надзвичайно інтимні й лабільні. Як тільки ми звертаємо увагу на свої тілесні зміни або на переживання, що виникли, — емоції змінюються. Таке розуміння особливостей емоцій співзвучне з гештальттеорією емоцій (К.Крюгер, 1930). Суб'єкт, який переживає емоцію, не може не звернути на неї увагу. Але звернувши увагу на, скажімо, радість, ми втрачаємо радість як емоцію з її інтенсивністю, вираженістю. Тією мірою, якою цілісне емоційне явище розчленовується так, що його частини або окремі моменти починають виступати відносно відокремлено й чітко, вони (за інших рівних умов) втрачають свою інтенсивність і виразність.

На виникнення й формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан і оточення.

В емоціях завжди присутня оцінка. Згідно з інформаційною теорією емоцій П.В.Сімонова, емоція — це відображення відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Живій істоті необхідно розрізняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Це когнітивна сторона емоцій.

Вплив середовища, когнітивних і фізіологічних факторів на виникнення емоцій продемонстровано в досліді Шахтера і Зінгера (1962 p.). Чотирьом групам піддослідних — інформовані з ейфо-ричним оточенням та інформовані з негативним емоційним оточенням, неінформовані з ейфоричним оточенням і неінформовані з негативним оточенням — було введено адреналін. Ті піддослідні, що були інформовані про побічні ефекти, спокійно виконали завдання, не звертаючи увагу на стан свого партнера. Неінформовані виявляли емоції, схожі з тими, які виявляли їхні партнери, тобто злість або ейфорію. Отже, за однакового біохімічного стану людина може виявляти різні емоції залежно від оцінки нею змін, які з нею відбуваються, і впливу на цю. оцінку соціального середовища.

Когнітивні компоненти емоцій можуть призводити до помилкових знань. Це — різні фобії, за яких оцінка загрози не відповідає дійсності (наприклад, страх закритих приміщень — клаустрофобія чи страх великого відкритого простору — агрофобія).

Внаслідок своєї предметної зумовленості емоції визначають спрямованість діяльності. Це — специфічна форма контролю за діяльністю, за її напрямом у вигляді переживань. Отже, переживання виступають регулятором діяльності. Вони можуть стимулювати її (на радощах — "гори перевертають"), так і заважати їй (у розпачі — все "падає з рук"). Причому якщо в органічних відчуттях ми фіксуємо різний ступінь розладу (аж до хаосу) фізіологічних функцій, то як переживання емоція завжди має сенс, завжди щось означає. Емоційні переживання як регулятор діяльності виконують оціночну й спонукальну функції.

В аналізі емоційних переживань можна, таким чином, виділити їхні характеристики (якісні та кількісні); особливості — реальність, суб'єктність, інтимність, предметність і ситуативність і головні регуляторні функції — оціночну й спонукальну.

Зовнішнє вираження емоцій.

Як уже зазначалося, емоція, безперечно, не обмежується переживаннями, і ми лише умовно розчленовуємо її як цілісне психічне явище, аналізуючи окремо переживання та органічні прояви. Периферичні зміни, що охоплюють організм людини в емоціях, мають і зовнішнє вираження у характерних рухах; зокрема міміці (виразних рухах обличчя), пантоміміці (виразних рухах всього тіла), а також у голосових реакціях (інтонації та тембрі голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць). Леонардо да Вінчі вважав, що певна міміка є вираженням не лише переживання горя чи радості, а й різних відтінків цих переживань: брови й вуста по-різному змінюються за різних причин плачу. Це помітно під час плачу-капризу та горісного плачу.

Найвиразніше переживання виявляються в очах (існує до 85 відтінків — живі, ніжні, холодні) і в голосі (у випадку печалі він глухий, страху — покірний). "Кажи, щоб я міг тебе бачити", — прорікав Сократ.

У своєму повсякденному житті ми постійно використовуємо зовнішні виразні рухи для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами? Вундт розглядав виразні рухи як фізичний корелят емоцій. Це відповідає теорії психофізичного паралелізму. Виразні рухи супроводжують переживання, реальний зв'язок у них існує лише з внутрішніми органічними процесами. Вони виражають фізіологічну реакцію, яка супроводжує замкнений світ внутрішніх переживань.

Дарвін і Сеченов на основі спостережень і теоретичних узагальнень довели, що риси обличчя, і особливо міміка та інші виразні рухи, відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Оскільки дія — це не лише зовнішній вираз поведінки, як вважали біхевіористи, а в ній розкривається і внутрішній зміст особистості, остільки виразні рухи не супроводжують емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психофізичної єдності, а не паралелізму. Виразні рухи — це складова емоційного прояву, їх компонент, це — неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють почуття від його виразу. Суб'єктність і суб'єктивність емоцій (не існує об'єктивних корелятів любові чи ненависті, і кожен кохає й ненавидить по-своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах об'єктивації (для емоцій — в жестах, рухах, мигах, міміці, органічних відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім виявляється в чуттєво-предметній діяльності, в реальних формах спілкування й у самій свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація також передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спостерігаючи виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його емоційні переживання, його духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприймаємо особистісний фон, висловлений через емоції, ми проникаємо далі, за межі зовнішнього вираження: від загального, що є в багатьох суб'єктивних станах, до однакового, що є у представників одного виду, й до індивідуального. При цьому ми розпредмечуємо емоційний світ іншої людини і не лише входимо в цей світ, а через свої виразні рухи розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Емоціям властива сигнальна функція. Вони можуть виступати у ролі як внутрішнього сигналу (цю роль виконують їхні оцінювальна та спонукальна функції), так і зовнішнього (виразна функція). Зовнішній вираз емоцій — це переклад, переведення переживань у відповідні рухи.

Виразні рухи Й виразні дії збігаються: на радощах ми не розмахуємо люто кулаками й у гніві не даруємо ніжний поцілунок. Емоції сигналізують нам про ймовірні дії, визначаючи їхню спрямованість. Порушення збігу виразних рухів і дій спостерігаються у випадку психічних захворювань, коли виразні рухи не відповідають змістові переживань і діям. У психічно хворих під час переживання горя і болю на вустах застигає посмішка. Але виразні рухи можуть мати і довільний характер. Людина за допомогою певних виразних рухів намагається приховати свої емоційні переживання. Ми формуємо своє переживання, формуючи виразні рухи. У виразній функції, як ні в чому іншому, виявляється специфічність емоцій. Але не через фізіологію і не через розуміння емоцій як суб'єктивного стану і навіть не через ставлення суб'єкта до якихось явищ. Це — цілісність суб'єктивних та об'єктивних, тобто відображальних моментів, що дані нам у нашому переживанні у вигляді єдиного процесу.