ЛЕКЦІЯ: ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ /Частина 1/.

Політичні ідеї Стародавнього Сходу. Політичні знання зародилися в глибокий давнині в країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки зв`язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають класи та різноманітні соціальні верстви, утворюються держави.

Уже в ІІІ – ІІ тисячолітті до н.е. населення Стародавнього світу – Єгипту, Китаю, Індії та інших країн зазнало соціального розшарування. На зміну простому первісному ладу прийшов класовий устрій. Економічно такий тип суспільства характеризується пануванням патріархального натурального господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинним землеволодінням, надто повільним розвитком індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість різних суспільних верств впливали на зміст уявлень про політику. Головне місце в політичній свідомості таких суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв`язані традиції обожнювання існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображалися не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми панування та методів здійснення влади.

Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення розвивалися в рамках філософських течій і не відокремлювалися від релійних форм. Вони освячували соціально – політичну нерівність, привілеї знаті та верховної влади.В процесі розвитку політичних ідей виробилися деякі спільні риси.

Політична думка Китаю. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551 – 470 рр. до н.е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером є етико-гуманістичним. Головна увага зверталася на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем – сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Однак, в доктринах Конфуція благородні виділялися не за походженням, а за моральними якостями та знаннями. Благородний муж – це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності він вкладав особливу, не співпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям родинно – кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв’язаний родинними стосунками.

Крім конфуціанства в І тис. до н.е. в Стародавньому Китаї виникли ще кілька течій в розвитку політичної думки, що доповнювали одна одну :

- моїзм (Мо-цзи обґрунтував концепцію формування держави через укладання суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорсткої адміністративної структури в суспільному організмі);

- легізм (Шан-Ян твердить, що держава – найвища мета діяльності людини, а закон – найефективніший засіб досягнення цієї мети);

- даосизм (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління – «мудрість простоти» - створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою).

Політичні вчення в Стародавній Греції. Видаткову роль у формуванні і розвитку духовної і політичної європейської культури має філософська спадщина Древньої Греції та Риму. Вона виникає в умовах поділу суспільства на вільних та рабів і політична думка того часу, у тому числі і демократична, розвивається як ідеологія тільки для вільних. Свобода – це головна цінність. Політика у Древній Греції – це право діяльності вільних, а труд – це обов’язок рабів. Виходячи з цієї імперативної установи, ціль політичного життя для полісів була в пошуках розумної межи справедливісті, яка відзеркалює спільний інтерес усіх громадян полісу. Інакше говорючи, у центрі суспільної думки знаходилися проблеми становлення і розвитку державного ладу, співвідношення громадянина та спільноти, правові та морально – етичні норми поведінки людей.

1. ІХ – УІ ст. до н.е., - умовний період первісних міфологічних уявлень, зв`язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Фалесу належить така аксіома життевої поведінки: “Не роби сам того, що ти гудиш у других”. По Солону, той, хто в період державної смути відмовляється зі зброєю у руках стати на бік якоїсь політичної сили, повинен бути засуджений до вигнання за відсутність громадянської позиції.

2. У – перша половина ІУ ст. до н.е.,- період переходу до раціонального осмислення, зв`язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Питання про збереження полісної едності в умовах отказу від колективного сімейного права власності і переходу до індивідувльної приймає першочергове значення. Попрання справедливості і закону розглядається як антисуспільний і антибожествений вчинок.

3. друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е. – це період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, та розквіту політичної практики суспільної думки Риму. Грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції – своєрідна система незалежних полісів-держав, що складалися з міста і прилеглих до нього поселень. Кожен поліс мав загальні і особливі риси, що в цілому мало дуже великий інтерес для дослідника.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541 – 470 рр. до н.е.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 рр. до н.е.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500 рр. до н.е.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого – забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави.

Погляди родової спадкової знаті на спосіб устаткування державного ладу відрізнялися від думки рабовласницької демократії. Це явище стало поштовхом до розвитку публічної політичної думки. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона.

Родоначальник об`активного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347 рр. до н.е.) в ученні про суспільство вперше сформував систему поглядів на види політичного устрою держави, причини появлення і зникнення, на правові та етичні основи і виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. Основну причину загибелі держав Платон вбачає в в порушенні принціпів справедливості та поширенні майнового і соціального розшарування. Виникло дві держави вільних жебраків і можновладців, суспільні інтереси яких не збігаються. Це головна причина зміни ролітичного устрою держав. У своєму аналізі Платон виділяє декілька базових типів державного устрою.

Форми правління і державного устрою, по Платону, не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Правильними формами Платон вважає монархію і аристократію – владу обраних за свої якості людей, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Неправильними формами політичного устрою є: тимократія – панування окремої частини родової, найчастіше військової, знаті, яка прагла до збагачення за допомогою поборів і здирництва; олігархія – панування купки багатіїв, які за допомогою неправедних законів та свого посадового впливу присвоюють державні та общинні фонди у свою власність; демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною, якщо демос-народ захоплює насильно владу.

Кожна з наведених форм державного ладу гине під врливов внутрішніх конфліктів. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв`язував з поверненням до правління мудрих – філософів.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою – так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя – справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. За класовою структурою ідеальна держава складається з трьох станів: правителів – мудреців, стражів – воїнів і землеробів. По Платону, умова міцності держави, - у спільному поселенні громадян кожного стану і повному запреті на переходи з одного стану до другого. Кожна окрема людина повинна займатися тією справою, до якої визначена природою. Правити народом повинно за допомогою знань, цензури і релігії. Дуже цікаво Платон вирішує протиріччя майнового характеру: перши два стани мають спільне володіння майном і знаходяться на державному кошті, трете – має приватну власність і оброблює своїх добродіїв. Ідеальна держава повинна ліквідувати виток соціальних напружень.

Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих за походженням. Більшість людей не здатні тримати свої пристасті, бажакння і прагнення при собі і тому не можуть самовдосконалюватися. Тому вони не мають права наближатися до державного правління.

Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднані начала демократії і монархії.

В трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управляти людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабких. Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Ідея ідеальної держави знаходить своє продовження в працях: утопистів-соціалістів(Т. Мор, Кампанелла, Мабли), гуманістів-лібералів ( Спіноза, Гоббс, Вольтер, Кант), прихільників комуністичної ідеології та сучасних правих.

У формуванні теорії політики і держави важливу роль відігравав наставник А. Македонського великий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах в школі Платона. Він піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), ідеальної держави, розподілу людей за народженням, проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї.

В ученні про суспільство Аристотель доводив, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі суспільства. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своє корисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв`язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об`єднання. На їх основі і базується будова спільності (або родини). Над родиною стоїть община, а над общиною стоїть уже держава – третя, вища форма суспільства. Таким чином, держава є сполука різних елементів.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом – справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава забов`язана своїм існування суб`єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина – істота суспільна. Звідси, Аристотель твердить, що суспільство передує особі.

Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Ідеальною формою держави Аристотель вважав монархію, бо вона поєднює закон, благо і насилля. Класифікація форм управління державою в «Політиці» Аристотеля здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою він вважав: монархію, аристократію, політію. А неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Аристотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до основних – аристократії, олігархії і демократії. Їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновиди влади. Аристократія - влада лучших по походженню або богатству, при олігархії влада належить багатим, а в демократії – незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Аристотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. На відміну від Платона він не висовує ідеї ідеального державного устрою, Його не може існувати у природі, бо люба держава проходить у розвитку різні стадії. Все залежить від рівня культури і якостей народу. Та симпатії Аристотеля все ж на боці політії – змішаної форми правління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу полііії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу – власники землі. Політичний устрій держави, це демократична монархія або аристократична демократична республіка, де кожен стан має представників у виборному органі, щось на зразок сучасного двопалатного парламенту. Аристотель вважав, що змінити існуючий державний лад легше, ніж на його місці будувати щось ідеальне.

Філософ є прихільником приватної власності, бо тільки вона дає людині справжню свободу. Держава повинна контролювати межи власності та шляхи її придбання. Він стверджував, що політія можлива тільки при наявносі великого прошарка власників. Дуже велику увагу він приділяв закону і етичним принципам існування. Правління на основі закону не може бути справедливим для усіх, але воно несе менше зла, ніж коли закони установлює одна людина і вершить їх сама. Також не всякий закон прийнятий більшостю може бути справедливим Насильницькі прийняті закони ведуть до деспотії хоть меншості, хоть більшості..Аристотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну (усім поровну) і розподільну (усім по ділу). Аристотелева концепція влади закладена у сучасний фундамент європейського конституційного устрою.

Політичні вчення Стародавнього Риму. Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що формувалися держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культур. Політичні вчення в Стародавньому Римі формувалися на основі філософських шкіл, що перенесені з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, що відповідали відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Зміни в політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності і рабства, патриціїв та плебеїв.

Однин з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) в діалогах “Про державу”, “Про обов’язки” і “Про закони”, наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. Він стверджує, що держава виростає, природно, з родини, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона майнових інтересів громадян. Марк Цицерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягання мудрості кожним, хто одержить освіту. Народ – це не просто сполука людей, а єдність людей,зв’язаних суспільними інтересами та угодами. По Цицерону, держава – це правові відносини людей і вона повинна захищати їх життя і майно. Виникнення держави і права він бачить не в залежності від волі людей, а як божий дар.

Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а в силу відносин приватної власності, що встановлюється в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає абож на базі давнього володіння нею, абож на базі володіння за законом і згодою. Таким чином, Цицерон приходить висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством. Він виділяє три форми влади: царську, оптиматів (аристократів) і народу (демократію). Найліпшею формою може бути змішана система, бо неконтрольована монархія веде до деспотії, влада аристократів вироджується у владу богатіїв, а демократія веде до проізволу плебеїв. Ці неправільні форми не можуть відповідати формам держави, бо вона будується на обов’язковом для всіх праві і законі.

Матеріалістичний напрямок у філософських поглядах Тита Лукреція Кара (99 –55 до н.е.) доводив, що природа без участі богів створила людину. Еволюція людських відносин від первісної дикості до сучасних йому державних форм є слідством розвитку культури. Він один з перших акцентував увагу на тому факті, що з приорітетом розвитка матеріальної культури виникає опасність упадку суспільної моралі.

Імперетор Марк Аврелій Антоній розвивав уявлення про державу з позицій права та законотворення. Базовим вкладом в загальнолюдську культуру є виникнення римського права і нової науки – юриспруденції. Римському праву, яке є основою сучасного права, притамовані такі риси, як точність формуліровок, об’єктивність заключень, високий рівень судової техніки. Затвердився основний принцип справедливості - право є то, що при любих обставинах корисно для всіх у любій державі.

Політичні вчення в Середньовіччя (V – ХVІ ст.)Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається формування авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій колишньої Римської імперії і, по-друге, складаються її нормативні регламентації.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, які відповідали би вимогам законослухнянності. Раннє христіянство розглядало земні порядки та політичну владу як зло. Теологічне трактування походження людини та держави намагалося зробити релігійні догмати єдиним принципом поводження чоловіка. Розмежування права, моралі, релігії не було. Христіянство проголошувало необхідність рівності людей незалежно від майнового та соціального стану. Воно сформулювало дуже важливий для юриспруденції принцип еквівалента ( рівним за рівне), який ототожнювався з особистою відповідальністю людини за свою діяльність. Ранній христіянський світогляд дуже раціонально регулював межи праці та споживання. Якщо греко-римська цивілізація принижувала фізичну працю, то христіянство стало розглядати труд як божествену якість людини. Ранні христіяни розглядали богатство як причину занепаду людини, кожен мав получати відповідно до свого труду. Положення раннехристіянських поглядів на свободу, рівність, труд, майнові відносини були дуже сприятливим середовищем для єресей та революційних політичних вчень.

В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі різні теологічні вчення виправдовували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це відображення воліАллаха. Політичні ідеї і концепції про державний устрій і державу відображалися в працях відомих філософів Сходу: аль-Фарабі (870-950 рр.), Абу-Абі Ібн-Сіна – Авіценни (980-1037 рр.), Ні замі Гаджієва (1141-1202 рр.), Ібн-Хальдуні (1332-1406 рр.). Розвиток політичної думки в феодальних державах країн Сходу й Азії йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Згодом все змінилося.

Середньовіччя – це довгий період становлення, розвитку і упадку феодалізму і религійних забобон. Людина розглядалася не як особа, а як член корпоративної спільноти, наприклад, ремісників або лицарів.Теологічний світогляд становив основу всієї європейської культури і дуже мішав виникненню раціональних наукових знань. Христіянська релігія затверджувала божествене виникнення людини і суспільства, відкидала ідею розвитку людського познання та ставила під сумнів міць людського розуму. Політичні амбіції церкви на панування над світським життям людини наштовхнулася на відпір як аристократію, так і вчених. В ХІІ-ХІІІ ст. по всій Європі прокотилася хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 рр.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти ідеї познання світу, бо вона давала певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога – чистого розуму – до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Ф.Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу, прагнення використати погляди Аристотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Ф.Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі – наміснику Бога на Землі – мають, як васали, підкорятися всі світські царі, володарі. Державна влада – це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законом накази.

Таким чином, Середні віки – період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви – все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.

Проблеми теорії політики в епоху Відродження або Ренессанса. В соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІУ ст. в Італії, і з ХУ ст. в інших країнах, стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Занепад феодалізму, поява капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі нових політичних сил, розвиток яких потребував розвитку політичної думки. Гуманізи Відродження відкидав релігійну природу світу, звав вперед, піднімав цілі пласти забутої філософської і політичної думки Античності. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення причин існування держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких лежать положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Відбувається поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперніка істинної, дійсно Сонячної системи, відкрито і закони існування держав. Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Грацій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природнє утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології.

Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково, тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздробленість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренесансу). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноту чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в ХІІІ ст. в Італії виникає, а потім поширюється в Західній Європі гуманізм – підхід до суспільства, що затверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.

Прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї, відновлювали концепції суспільного договору, що пояснювали причини виникнення держави, законність державної влади. Для концепцій епохи Відродження характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні соціалістичні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер.

В кінці ХУ- перший половині ХУІ ст. важливим поштовхом в розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації – періоду широко антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Реформація – перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалася в Німеччині, охопила ряд європейських країн. Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держави в розумінні республіка, і користувалися поняттям влада. Основу доктрин М.Лютера становило вчення про два світи – духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ - таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Т.Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

Політичні вчення в ХVІ – ХVІІІ ст. Епоха Ренессансу стала перехідним періодом до епохи Нового часу. Політичні вчення ХУІ ст. характеризуються глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. В той же час процес розпаду феодалізму не припинився. Одним з видатних представників політичної думки виступає в цей час виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який народився в бідній аристократичній сім`ї у Флоренції. Він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою людиною. Він був не тільки теоретиком, але й займався практичною політикою – на протязі 14 років він займав пост секретаря Ради десяти Флорентійської республіки.Основні праці Макіавеллі «Цар» («Володар»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та інши. Він є проповідником ідеї сильної централізованої держави на чолі з монархом, який править за допомогою магістратури, або одноосібно. Витоком влади може бути або народ, або особисті якості володаря. Теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Він вперше розглядає державу як організацію, яка існує самостійно від громади по своїм законам. Таким чином, він розводить державу, громадянське суспільство і індивіда. Це головна відмінність сучасної трактовки держави на відмінність від древньогрецького поліса.

На відміну від інших мислителів він не шукає ідеала в політиці. Політика для ньго – це самостійна сфера прикладної людської діяльності, вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, - природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, а не того, що мало би відповідати апріорним схемам або передписанням релігійної моралі. Одним з перших Макіавеллі став розглядати політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачити заздалегідь хід подій і вжити необхідні заходи. Ціллю політика є установлення стабільності у суспільстві, через аналіз співвідношення різних політичних сил та задоволення їх інтересів.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головним стимулом поведінки людини є інтерес, зв`язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави – вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливає передусім потреба диктатури суспільного договору.

Макіавеллі зробив спробу звільнити політику від догматів релігійної моралі. Суспільна мораль повинна засновуватися на гуманістичних ідеалах і релігія є важливим важелем панування над простим народом. Політик, який повинен передбачати і конструювати реальну дійсність, має керуватися іншим видом моралі, бо у політики свої закони. В політичному змаганні Макіавеллі вважав допустимим в ім`я великої мети і результату нехтувати нормами звичайної моралі і використовувати будь-які засоби в ім`я їх досягнення. В політиці немає поганих або добрих політичних засобів – все залежить від конкретної сітуації. Він виправдовував брехню, навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і сутність макіавеллізму – спосіб політичної діяльності, що користується будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Але ця політика виправдана тільки при единій умові - мета повинна носити не особистий характер, а суспільноцінностний. Політика та її засоби не можуть бути “грязними”, бо все залежить від мети діяльності.

Історична заслуга Нікколо Макіавеллі, по-перше,– погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни, по-друге, створення політики як самостійної науки. Закони політики породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від Бога.

Політичні ідеї утопічного соціалізму. Починаючи з ХУІ ст. в країнах Європи йшов бурхливий розвиток економіки і становлення капіталізма. Деякі мислителі зробили висновок, що радикальна революція в суспільному устрої повинна мати основою суспільну власність, бо тільки вона дає соціальну справедливість і рівність всім людям праці. Прагнення людей до справедливості, гуманізму, рівності протягом багатьох віків, природно, практично не здійснювалось, залишалося лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх не на небесах, а тут - на землі, ідея про справедливе суспільство виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних суперечностей.

В епоху Відродження розробкою гуманістичної теорії зайнявся Томас Мор (1478 – 1535р.р.). Його велика заслуга в тому, що він зумів піднятися від ідеї комуністичної організації споживання до необхідності комуністичної організації виробництва, поставив у центрі уваги питання про суспільне право власності на знаряддя та засоби виробництва. Колективна праця в Утопії – обов’язок усіх громадян, продовженість робочого дня – не більше 6 годин для дорослих, дитячий труд заборонено.В той же час Т. Мор був рішучип супротивником насильницьких народних рухів. В цьому-то і проявляється історична специфіка соціалістичної думки, що мала певне коріння в соціальній структурі країн епохи Відродження. Вона відображала, хоча іноді ще в абстрактній формі, настрої предпролетаріату. В ідеальній державі, описаній Т.Мором в книжці «Утопія» ( від грецьк.-місце, якого не існує), всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу і звітують перед народом.

Пропагандистом ідей гуманізму і соціальної справедливості був і італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.), народився у родині чоботаря. За діяльність проти церкви та влади іспанців 27 років провів у неаполітанській в’язниці. Написав десятки наукових творів по філософії природи. Він закликав до досвідченого вивчення природи, мріяв про єдність та благоденство людства. У творі “Місто Сонця” ліквідовані власність і родина, діти виховуються державою, велика увага поділяється розвитку науки, освіти, трудовому і спортивному вихованню. На чолі Міста Сонця – ідеальної республіки, сконструйованій Кампанеллою, стоїть мудрий і всезнаючий первосвященик Сонце (Метафізик),.якому підкорені три співправителі: Могутність, Мудрість, Любов. Вони вибирають нижчих посадових осіб, носіїв справжнього знання. Т. Кампанелла є одним з теоретиків комуністичного напрямку політичних доктрин.

Теорія суспільного договору і природного права. В ХУІ-ХУІІ ст. капіталістичний устрій дедалі ширше розвивається в економіці країн Західної Європи. В найрозвинутіших економічно країнах зміцніла буржуазія не мирилася з феодальними порядками, вимагала забезпечення свободи і безпеки особи і приватної власності, створення необхідних політичних і юридичних гарантій. В ХУІІ ст. сталися перші буржуазні революції в Голландії, Англії. Наростання кризи феодального ладу супроводжувалось становленням раціоналізму, тобто оцінки суспільних відносин з позицій “здорового розуму”. На місце догм, божественного права приходить право людини, місце церкви зайняла держава. Антифеодальні лозунги зростаючої буржуазії співпадали з насущними інтересами народних мас, які страждали від безправ`я і свавілля. Вперше в багатовіковій історії людства висувається і широко обґрунтовується теза про загальність правової рівності людей, незалежно від їх соціального походження і становища в суспільстві. Вимоги ліквідації станів, всіх форм феодальної залежності, встановлення загальної рівності перед законом знаходять втілення в теорії природного права. Теорія природного права ґрунтувалася на визнанні всіх людей рівними від природи і наділених природою ж природними пристрастями, прагненнями, розумом тощо.В ХУІІ ст. теорія суспільного договору одержує широке трактування в творах філософів Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка, Ж-Ж. Руссо, П. Гассенді.

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є нідерландський юрист, історик, державний діяч Гуго Гроцій (1583-1645 рр.). Теорія природного права і суспільного договору – ідеалістичне вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави виникли уже в давнині (в У ст.. до н.е. китайський філософ Меті, пізніше в Стародавній Греції – софісти, Сократ, Епікур та інши). Держава, на думку Гуго Гроція, є «досконалий союз вільних людей, який уклали заради додержання права і спільної користі». В державі, підкреслює Гуго Гроцій, панує громадянська влада, яка виступає верховною, якщо її дії не підкорені іншій владі, то не можуть бути чужою владою скасовані. Вперше Гуго Гроцій висловлює думку про справедливі війни. З точки зору прихильників теорії суспільного договору, суспільству і державі передує повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими міркуваннями, ідилія свободи. Спільною рисою природного становища, де тривалий період нібито перебували люди, виступає необмежена особиста свобода. Люди цього періоду свідомо вірішили поступитися своїми особистими правами на користь держави для забезпечення своєї безпеки і своєї приватної власності. Вчення Гуго Гроція відіграло значну роль у вивільненні теорії держави і права від опіки теології та середньовічньої схоластики.

Бурхливі політичні зміни в країнах Західної Європи роблять центром політичного життя то Голландію, Англію то Сполучені Штати Америки, то Францію, Іспанію, Італію, то Німеччину. Одним з великих теоретиків походження держави і права є англійський філософ Томас Гоббса (1588-1679 рр.). В основу політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда. По аналогії з тваринним світом, він вважав, що спочатку всі люди були створені рівними фізично і розумово, кожний мав однакове з іншими право на все і це стало причиною такого егоїзму і пожадливості, які існують в природному стані. Людина заздрить іншій, радується її горю, вбиває заради власного самозбереження, вбачаючи в іншій людині ворога і конкурента на шляху задоволення свої потреб. Це стан війни всіх проти всіх.

В ученні про право і державу Томас Гоббса відкинув теорію божественного устрою суспільства і захищає теорію суспільного договору.Виходячи зі стану самозбереження, люди повинні відказатися від природного стану і перейти до розбудови громадянського суспільства. Держава створена з метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря, царя, імператора покладалися права окремих громадян, наприклад, охорони життя і добробуту. Тим самим люди добровільно обмежили свою свободу. Його ідея – це абсолютна монархія, а не обмежена державна влада. Не може існувати ніякої легальної опозиції до державної влади. Влада може існувати у трьох видах – монархія, демократія (влада народних зборів, де право голосу належить усім громадянам), аристократія (право голосу належить деяким). Він встановив зв`язок між формою приватної власністі і формуванням держави. Цікаво, що Томас Гоббс не виділяє поняття: суспільство, держава, уряд, ототожнюючи їх з признаками влади суверена, тому що народ передає йому свою суверенність і вони виступають виразниками державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Т. Гоббс вніс в розвиток політичної науки деякі важливі буржуазні вимоги: рівність всіх перед законом; дозвіл робити все, що не заборонено законом; ототожнювання громадянських обов’язків з моральним боргом; охорона з боку держави приватних свобод.

Одним з визначних теоретиків природного права є голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Вчення Спінози сформувалося в умовах політичних змін і, зокрема, після визволення Нідерландів від гніту іспанської феодальної монархії. Метою науки Спіноза вважав завоювання панування над природою і удосконалення людини. Доповнюючи теорію держави ученням про свободу людини, Бенедикт Спіноза показує можливість вибору людиною в межах необхідності. В ученні про суспільство він продовжує ідеї Гоббса. З самого устрою людської природи він виводив те, що найефективніше погоджується з практикою. Адже, людина захищає чужий інтерес лише тому, що думає тим самим зміцнити свій добробут. Його політичні погляди будуються на увленні, що користолюбство поряд з іншими афектами є вічною і незмінною рисою людської природи. Отже, люди мають об`єднуватися в цілісні спільності і в своїх вчинках дотримуватися спільної волі. До спільного і упорядкованого життя, до громадянства людей штовхає потреба подавати один одному взаємну допомогу, необхідність в якій відбувається в процесі поділу праці між людьми в суспільстві. Вищою формою правління він бачив не монархію, а демократичне панування більшості.

Концепція суспільного договору стала ядром політичних теорій Джона Локка (1632-1704 рр.) – відомого філософа, економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Локка є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму. Створюючи систему політичної філософії, Локк ґрунтовно розвиває ідею про перехід від природного права до громадянського становища, до форм державного управління. В книзі “Два трактати про державу” він, на відміну від Гоббса і Спінози, доводив, що народ має право на опір владі, якщо вона порушує угоди. Суспільні відносини, по Локку, формуються в суспільстві ще в додержавні часи і існували весь час. Мета держави складається в збереженні свободи вибору і дій громадян, в збереженні власності надбаною трудом. Держава виникає не для приборкання людських вад, а для збереження особистих природних свобод, які люди навчилися обмежувати самі. Свободи кожного закінчуются там, де починаються права інших.

Локк стверджує, що людське суспільство не може бути політичним суспільством без таких визначальних ознак: територіальна спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси причиною, що визначає бажання людей встановити політичну владу і готовність їй підкорятися, виступає прагнення зберегти власність та життя. Природно, соціальною основою держави стає приватна власність, що одержала розвиток з появою грошей як товару. Локк вважає важливим моментом відокремлення держави як організації від влади, що ототожнюється з урядом. Держава і уряд повинні обслуговувати громадянське суспільство. Локк підкреслює важливість двох угод: суспільного договіра, що створює державу і урядового договіра, що встановлює владу. Революція скидає владу, але не знищує державу, а порушення владою урядового договору дає людям право на революцію, що, проте, не ліквідує державу.

На відміну від Гоббса, який розглядав державу як благо, Локк стверджує, що держава і влада можуть нести для громадян зло. Повинні бути межи, в якості которого виступає принцип поділу державної влади на три гілки: на законодавчу, виконавчу і федеративну. Ці інститути взаїмозв’язані, але незалежні один від одного. Верховною є законодавча влада, але їй непідвласні життя та майно громадян. Народ виступає сувереном – повним носієм влади. Політичний устрій влади – парламентська монархія. Для державної влади присутні такі риси: вибірність, зміняємость представників влади, наявність обмежень перебування при владі, публічність прийняття рішень, парламентаризм, впливовість громадянського суспільства, правова держава.

Політичні ідеї Дж. Локка започаткували становлення і розвиток політичної течії – лібералізму.

Дуже інтересний розвиток політичні ідеї получили в працях французського дипломата і вченого Шарля Луі Монтескьє (1689 – 1755рр.). У книзі “ О духє законів” він один з перших порушив аристотелеву традицію при характеристиці державних форм правління. Він виділив: республіку, яка базується на принципі виборності і може існувати в вигляді народної або аристократичної демократії; монархію, де володар підчиняється незмінним законам, які готують представники знаті і народу в парламенті; деспотію, де влада належить одному лицю. Монтескьє підтримує ідею необхідності розподілу влади і вносить сучасну модель – законодавчу, виконавчу і судову.

Для кожної форми правління існує свій принцип панування. Республіка стоїть на громадянських доброчинностях, монархія – на честі до престолу, деспотія – на страху. Законодавча влада состоїть з двох палат – представників народу та палати вищого сословія. Вони повинні не тільки приймати закони, але й наглядати за їх виконанням. Вона має право притягати до відповідальності мінистрів. Виконавча влада очолюється монархом, який формує правительство, відповідає за охорону внутрішнього та зовнішнього простору. Для контроля законодавчої влади монарх має право вето, а також має право роспуску парламенту. Судебна влада вибирається з представників народу і є незалажною від інших гілок влади.

Монтескьє гадає, що устрій держав визначається географічними та природними домінантами, особливо на ранніх стадіях формування. Для невеликих теріторій органічно пристосована республіка, для дуже великих -монархія або деспотія. Головним чинником існування держави є дух свободи і самоповаги до себе. Найбільшу реалізацію погляди Монтескьє знайшли в державній системі США.

Політичні і правові вчення в Росії в період абсолютизму. На рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст. феодальна держава Росія остаточно оформляється як абсолютна монархія. Реформи Петра І завершили ліквідацію старофеодальних установ, поклали початок подоланню економічного, військового, культурного відставань. На початку ХУІІІ ст. з ідеями радикальних реформ російського суспільства виступають тоді відомі ідеологи просвітництва: Михайло Новиков, Олександр Радищев, Іван та Карл Германи, вчені Василь Татіщев і Михайло Ломоносов, які займалися розробкою проблем статистичних і демографічних досліджень. Тоді ж в Україні послідовниками просвітництва стали відомі громадські і культурні діячі: Володимир Капніст, Іван Котляревський, Василь Карабін, Григорій Вінський, Іван Орлай.

На заході і в Росії концепція просвітницького абсолютизму заснована на високомірному і презирливому ставленні до народу як неосвіченої, пасивної маси. Одним з перших теоретиків абсолютизму в Росії став священик Феофан Прокопович (1681-1736 рр.). В його працях поєднувалися елементи теологічного і юридичного світогляду на походження держави, права і влади. Прихильником теорії природного права і суспільного договору виступав і Василь Татищев. Проблеми освіти народу, релігії, розвитку науки, особливо його цікавлять. Договір взагалі розглядається як основа всякої держави, в тому числі і монархічної. Представницьку систему Василь Татищев вважав ознакою аристократії. Захист і ґрунтовне пояснення самодержавства в концепції В.Татищева поєднувалося з ідеєю про впровадження в систему органів влади чогось на зразок представницьких дворянських установ, щоб налагодити законодавство, компетентне вирішення державних справ тощо. Та дворянство гарантії інтересів класу знайшло не в конституціоналізмі і обмеженні самодержавства, а в двірських переворотах, що змінювали монархів, неугодним верхам дворянства. Просвітники України і Росії тоді виступали за здійснення ідеалів революційної думки Західної Європи, відстоювали свободу, рівність і братство народів.

Політичні і правові вчення в період кризи феодалізму на Заході. Ідейна боротьба у Франції, Англії, Італії, Іспанії та інших країн Західної Європи в ХУІІІ ст. служить класичним прикладом того, як в протиборстві з феодальним світоглядом формувалася політична свідомість буржуазії і найманих робітників. Піднімаючи народ на боротьбу з абсолютистським режимом, велика буржуазія країн Заходу виступала на чолі третього стану (дрібна міська і сільська буржуазія, селяни, робітники, міська біднота). Просвітництво як ідейний рух становить закономірну ступінь у розвитку буржуазної соціально-політичної думки. Просвітницькі вчення виражали інтереси тих верств великої буржуазії, які сподівалися здійснити назрілі перетворення з допомогою поширення знань і поступових реформ. В міру наростання кризи феодального ладу в просвітництві дедалі більше визначався, окреслювався революційно-демократичний напрям.

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції у Франції стала розстановка класових політичних і станових сил, що складалася тоді в суспільстві. Буржуазії, що піднімалася і зростала протистояла абсолютна монархія. Для завоювання політичної влади буржуазія об`єднується з народом. Тоді ж загальновизнаним лідером Просвітництва у Франції стає пісенник і філософ Вольтер (справжнє ім`я – Франсуа Аруз, 1694-1778 рр.). В історію суспільної думки Вольтер увійшов як палкий викривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобісся. Його світогляд остаточно сформувався в Англії, де певний період повів у вигнанні. Повернувшись на батьківщину, написав «Філософські листи», де пропагує передові вчення про природничо-правову державу Джона Локка та ін., а також буржуазно-ліберальні порядки і державний устрій Англії. Непримиримий ворог християнства, зокрема православ`я, Вольтер все ж виступає прихильником деїзму, допускає існування Бога – першопричини світу, але заперечує втручання бога в життя природи, людини і суспільства. Критику феодальних порядків Вольтер вів з позицій раціоналізму. На його думку, на зміну деспотичному правлінню прийде царство Розуму та Свободи, де кожній людині надаються природні права – право на особисту недоторканість, право приватної власності, свобода слова, преси, свобода совісті. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватнопідприємницьку діяльність. Зв`язуючи благополуччя і спокій нації з розвитком торгівлі і нагромадженням багатств, Вольтер, як представник ліберальної буржуазії, підкреслював значення розкоші в забезпеченні соціального прогресу. Накреслена ним програма ліквідації кріпосного права передбачала визволення селян, які належали церкві і державі. Що стосується поміщицьких селян, то їх належало визволяти лише за згодою власника і до того ж за викуп. Тут проявилися прагнення Вольтера до компромісу з дворянством. Зосередивши увагу на пропаганді ідей законності ліберальних методів здійснення влади, Вольтер надає іншим просвітителям можливість розробки проектів ідеального устрою держави. Управляти державою мають тільки власники. Визначаючи природну рівність людей, Вольтер рішуче відкидав соціальну і політичну рівність. Теоретично Вольтер віддавав перевагу республіканському устрою суспільства, але вважав, що республіканський устрій можна застосувати практично. Зразком державної організації Вольтер вважав парламентські установи в Англії. Політичний ідеал наближався до ідеї поділу властей на законодавчау виконавчу, судову.

Радикалізм Жан-Жака Руссо (1712-1778рр.). Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої Французької революції (1789 р.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкий критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності.

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв`язки, поступово зароджувалися соціальні формування: сім`я, плем`я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною – найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації пов`язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди не багатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію настає беззаконня, відсутність всяких владних структур, а панує тільки тиранія. В природному ж становищі все тримається на силі, на законі сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи державою.

Руссо висловлювався за створення такої держави, що забезпечує демократичні права. Величезні переваги Руссо перед сучасниками полягають у відстоюванні демократичних прав і свобод. Однак погляди Руссо ідеалістичні, незважаючи на свою прогресивність.

Розвиток політичної думки в ХVІІІ ст. ХУІІІ ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття просвітництва. Блискуча плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару марновірству і мракобіссю – темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. На початку століття в лоні філософії формуються і розвиваються політичні вчення, що ставили метою вивчення історії суспільства. Ніцше, Кант, Гегель аналізовали дійсність за допомогою системи історичних методів. Історики тоді аналізували джерела демократичних революцій в Європі, Америці.

Політико-правові ідеї Іммануїла Канта та Георга Гегеля. Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724-1804 рр.). Родоначальник класичної німецької філософії І.Кант стає основоположником одного з великих напрямів теорії держави і права. Наріжним каменем політичної теорії є положення про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не може бути знаряддям здійснення якоїсь мети. В трактаті «До вічного світу» Кант розробив проект встановлення вічного миру шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав. В основі кантівської філософії лежить протиставлення емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Маніфесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права. Кант дотримується умовного природного становища, де відсутнє об`активне право. Людині властиве одне-єдине природжене право – свобода морального вибору. Звідси випливають невід`ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками та ін. В додержавний період людина здобуває суб`єктивні природні права: право на власність, право на життя. І.Кант вважає, що суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно практичну реальність. Він надає суспільному договору риси регулятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мірилом» права і безправ`я.

І.Кант сформулював ідею про правову державу. Держава –це поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави є верховенство закону. Закони повинні видаватися для всього народа. Закон, який ставить одну частину суспільства над іншою не може бути правовим. І.Кант підкреслював, що розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою вона має бути відповідно з чистими принципами права, які покликані гарантувати стійкий правопорядок. Становлення правової держави і громадянського суспільства є дуже складним процесом, бо люба людина прагне обмежити проізвол іншою людини порушуючи її права. Тому любий володар буде порушувати законо, якщо над ним не буде контролю. Для цього держава повинна будуватися на основі суспільного договору, народного суверенітету, розумного державного ладу та доброї волі громадян. Мета держави – це правове забезпечення індивідуальної свободи.

По Канту розподіл гілок влади держави обов’язковий, але він не ідеалізує роль демократії як універсального інструмента. Досить слушно він доводить, що демократія легко може трансформуватися в деспотію, а монархія може будуватися на принципах розподілу влади. Самий ефективний державний лад – це конституційна парламентська монархія. Всі суспільні зміни повинні відбуватися еволюційним шляхом.

Політичну філософію І. Канта вінчає ідея вічного миру між державами, бо вони всі, незалежно від розміру теріторії, чисельності населення і ступені богатства повинні мати однакові права.

Найбільше завершеним і систематизованим судженням про право, державу і громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.) – класика німецької філософії. Політико-правові погляди Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку були вельми радикальні, але потім, під впливом змін в політичній ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі більше ставали консервативними.

Основні положення концепції держави Г.Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) – конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управління і додержанні індивідуальної суспільної і місцевої автономії; по-друге, правова і інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя держави кожної епохи формується і наперед означеними домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її культури і надбаннями цивілізації; по-четверте, остаточне з`ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі буття, що іменується Духом, Думкою, Розумом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття «природне становище» категорією громадянське суспільство, він, як і Дж. Локк, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.

Але на відміну від лібералів, він считав, що громадянське суспільство виникає після виникнення держави, що складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх з допомогою його праці; задоволення потреб всіх інших через працю індивіда; дієздатність правосуддя, що охороняє свободу і властивість приватної особи. На думку Гегеля, громадянське суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (землевласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянського суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя – стежити, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалась соціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянського суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему матеріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характер буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джерела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних відносин, а звертаючись до ідеальних передумов – народного духу.

Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель проголошує основою державності народний дух у формі релігії. Державний лад випливає і може випливати з істиної релігії. Держава є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава виступає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в громадянському суспільстві. Держава саме і є не що інше, як організація поняття свободи. Гегель відстоює конституційну монархію і критикує ідею народного суверенітету і республіканського правління. Конституційна монархія має три гілки розподілу влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря). Але головне для Гегеля, це не постать монарха,а наявність бюрократичного апарату, який повинен обслуговувати не тільки корпоративні групи, але й задовольняти інтереси індивидів за допомогою народного представництва в органах влади. Він був противником революційних змін у суспільстві і визнавав ефективність реформ “зверху”.

Гегель один з перших сформулював думку, що політичну історію творять не видатні діячи, а сама історична практика формує вимоги до якістей видатного діяча. Розвиток суспільства є об’єктивною закономірностю, яку можливо пізнати за допомогою науки. Критерієм прогресу він бачив ступінь розвитку свободи, а сам прогрес – це розвиток від природнього рабства до втілення свободи у вигляді правової держави.

Політичні ідеї німецької класичної філософії стали основою для марксизму.

Соціально-політична теорія марксизму. Перша половина ХІХ ст. стала межою, на якій сформульовані матеріалізмом і класичною німецькою філософією уявлення про взаємозв`язки людини і світу перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку.

Створена Карлом Марксом (1818-1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895 рр.) теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства стала базою для великої чисельності політичних концепцій.В праці “Німецька ідеологія” (1845-1846) вони вперше вводять і розглядають сутність матеріалістичного розуміння історії. В основі розвитку суспільства лежать виробничі відносини. Вони формують соціальну структуру, державні політичні і правові інститути, духовний світ людини. Класові суперечності присутні для усіх суспільств, які засновані на принципі приватної власності. Боротьба антагоністичних класів – це є рушийна сила історичного прогресу.

Марксизм стверджує: по-перше, політичні відносини, що випливають з боротьби класів за владу і здійснення влади, обумовлені економічними відносинами, і є політичною надбудовою відповідно формам суспільної власності; по-друге, хоча економічна база первинна, політичні інститути все ж відігравають активну роль в суспільних змінах. Політика виступає важливим інструментом формування економічних відносин. По-третє, держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно панівного класу. Насилля відіграє важливу роль у виникненні першого майнового поділу і появі держави. Економічно панівний клас обумовлює характерні риси суспільно-єкономічної формації. Кожна формація займає означений (короткий або довгий) історичний відрізок часу у розвитку кожного суспільства і охоплює усі сторони життя. В основі кожної формації лежить свій спосіб виробництва матеріальних благ та спосіб їх розповсюдження. Класики марксизму виділяли рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну формації. По-четверте, аналіз соціального становища класів, соціальних верств є початком розуміння політичної поведінки мас, окремих соціальних верств, громадян і лідерів. Відносна самостійність політики впливає на економічні відносини, прискорюючи або уповільнюючи хід економічних процесів.

У центрі марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте Марксом і Енгельсом положення про політичну боротьбу, спрямовану на завоювання і удержання влади. Вони вважали, що політична влада – це організоване насилля одного класу для придушення іншого. Тому політична влада при капіталізмі виступає в вигляді диктатури буржуазії над пролетаріатом.

Держава, по Марксу та Енгельсу, це інструмент насилля і панування одного класу над іншими. Вони виділяли основні типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та соціалістичну. Кожен тип держави має свої форми або, як прийнято говорити сьогодня, політичні режими. Наприклад, рабовласницька держава в Древній Греції могла бути демократичною республікою, тиранією або деспотією. Буржуазні держави виступають ліберальними демократіями або авторитарними режимами. Незалежно від форми, всі держави засновані на приватних формах власності, є внутрішньо антагоністичні. Тільки при комуністичній формації, де відсутня приватна власність на засоби виробницитва, ліквідуються класові антагонізми, бо щезнуть панівні класи. Держава як політичний інструмент насилля повинна також щезнути. Досягнення цієї мети класики марксизму покладали на соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріата. Головним революційним класом повинен був стати пролетаріат.

К.Маркс визнавав різноманітні форми класової боротьби, не заперечував значимість мирних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини в межах професійного руху, або реформи, хоча вони не приведуть до подолання відчуження трудівників від результатів праці. Маркс і Енгельс негативно відносилися до буржуазної демократії як влади політичної меньшості. Вони не визнавали, що демократія як і капіталізм, можуть дуже гнучко пристосовуватися до реальності. Маркс та Енгельс не змогли вирішити всіх проблем економічного та політичного розвитку суспільства сучасного типу. Вони не розглядали своє вчення як ідеологічну концепцію. Для них це був метод аналізу раннішнього капіталізму за допомогою історичного матеріалізму.

Кардинально вирішити антагоністичні проблеми може тільки соціальна революція.Головне питання революції – питання влади.Енгельс обґрунтовував ідею взаємозалежності громадянського суспільства від держави. Підкреслювали, що громадянське суспільство це зміст, а держава – форма,«держава, політичний лад є підлеглими, громадянське суспільство, царство економічних відносин – вирішальний елемент. Раніше ж вважалося, що держава є визначальним елементом». Всі потреби громадянського суспільства, незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне значення.

Класики марксизму дуже грунтовно та системно вистроїли свою концепцію доказів.На фундаменті марксизму виросли дві впливові сили ХХ століття – комунізм та соціал-демократія. Вся політична буржуазна думка будувалася на критиці марксизму та пошуках альтернативного шляху розвитку.

Політичні вчення Заходу (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). В цей час поряд з марксизмом і в боротьбі з ним зростають і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині ХІХ ст. популярність здобуває теорія завоювань Людвіга Гумпловича (1838-1903 рр.) – представника соціального дарвінізму. За його теорією суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд привела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, де на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами – неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського напряму займає Герберт Спенсер (1820-1903 рр.), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами. Він вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, не класове протиборство, а співробітництво і класова солідарність.. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і призводить до виникнення нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 рр.) і Гаетано Моска (1858-1941 рр.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитися в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Моска називає панівним класом, тобто елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Моска вказує на дві тенденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних – у еліт, які виходять з мас. Демократичні вибори – це спосіб оновлення еліт.

В праці «Трактат про загальну соціологію» Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, що наділені видатними якостями і виділяються на загальному фоні. Він вважав, що в любу епоху існує дві такого типу групи – еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю політичної еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля. Якщо еліта не оновлюється, то деградує, що призводить до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920 рр.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техниці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв`язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав`язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав`язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади, звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв`язок наділених владою і підкорених ій. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Панування, за Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засновано на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра людей в законність влади. Це основне, соціальне панування. Харизматичне панування засновано на звичці. Для його легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легітимізації – віра в раціональність норм, які забов`язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Вебер розумів, як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тоталітарній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.

Сучасні політичні вчення Заходу. Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. Немає сенсу характеризувати всі або хоча б основні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна виділити лише її деякі найважливіші проблеми.

В сучасних умовах найпоширенішими в науці про політику є соціологічний напрям. Представники цього напряму вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напряму в політичній науці мали праці соціолога М.Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Е.Дюркгейма і його теорії соціальних систем та інши. В межах соціологічного напряму і політичній науці італійці В.Парето і Г.Моска розробили основи сучасної концепції еліти. Всі ці теорії базуються на положеннях неопозитивізму, який у політичній науці полягає у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності – природної і соціально-історичної; по-друге, методи соціального дослідження мають бути таким ж точними, суворими і об`єктивними, як методи природознавства; по-третє, суб`єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має доводитись емпіричними дослідженнями; по-п`яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представника Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914 рр.) – американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтіморі і Бостоні. Уільям Джеймс (1842-1910 рр.) – професор гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний – установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв`язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям.

Теорії модернізації (модернізм) – сукупність поширених на Заході концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму. На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї і методи соціології. Однак біхевіоризм недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в політсоціології Заходу, серед яких важливе місце займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства і політики, він прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інституті та механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем. Методологією соціологічних досліджень користується теорія системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, і визначенні їх місця і значення (функцій). В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовується в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядається як система.

Значну роль в політичні науці Заходу відігріває і інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є політичний інститут, що створюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична поведінка інституціоналізмом вивчається в тісному зв`язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів.

В руслі соціологічного напряму в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знавецького, теорії символічного інтернаціоналізму Джордано Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорія бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Головна мета всіх наукових концепцій – є вивчення сучасного стану суспільства.