Витоки та особливості розвитку української політичної думки

Біля витоків вітчизняної політичної думки стоїть світосприймання Київської Русі (Х-XZV ст.), в релігійно-філософському та політичному ми­сленні якої можна виокремити дві лінії. Перша - «софійська традиція» - пов’язана з іменами митрополита Іларіона («Слово про Закон і Благо­дать»), князя Володимира Мономаха, Даниїла Заточника й інших.

Друга лінія - «афоно-печерська», або монастирська традиція (Фео- досій Печерський, Нестор та інші) - виходила з ідеї династичного, уділь­ного князювання благочестивих князів («богоугодного» володаря) під ду­ховним проводом православної церкви над світською владою. Ідея об’єднання удільних князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівсь­кого престолу грунтувалась на ідеї божественної природи влади, її обов’язку творити богоугодні справи.

У подальшому становлення української нації, на відміну від росій­ської, не супроводжувалося становленням сильної національної державно­сті. Ця обставина сформувала певні особливості розвитку української політичної думки, які проявились у наступні періоди.

• По-перше, ідея незалежності України поступово посідає

центральне місце в ідейній боротьбі (в різні часи вона набуває різних форм вираження - ідеї автономії, федерації слов’ян або повної самостійності). Від­повідно національне питання стає основною темою української політичної думки.

• По-друге, знаходження українських земель у складі Польщі сприяло тому, що Україна значно раніше за Росію встановила міцні стосунки з Європою і сприймала звідти передові як на той час ідеї, в тому числі й політичні концепції.

• По-третє, відсутність власної абсолютистської держави сприяла формуванню більш демократичної свідомості як риси народного менталіте­ту і певних політичних концепцій (навіть до ідеї про «бездержавність україн­ської нації»).

• По-четверте, брак державної підтримки не сприяв загальному розвитку власної освіти та науки в Україні, тому й українська політична ду­мка залишилась недостатньо розвинутою.