ЛЕКЦІЯ: РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ. /Частина 2/.

Джерела політичних знань. В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починає розвиватися державність, право, формуються суспільні погляди, література, історія, філософія тощо.

Особливістю суспільної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних до умов форм організації влади і політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток суспільної думки. Разом з християнським вченням сюди, насамперед, з Візантії стали проникати нові політичні поняття. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо.

Одним з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово о законі и благодаті» київського митрополита Іларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючих «вселенської імперії та церкви», Іларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Суспільно-політичні ідеї відображені також в літопису «Повесть временних лет» Нестора. Головна думка літопису – єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучения» Володимира Мономаха.

У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки в Київської Русі значне місце належить «Слово о полку Игоревем». В художньо-емоційній формі викладена ідея об`єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями.

Соціально-політична думка України в ХVІ-ХVІІ ст. Історія соціально-політичної думки в Україні період з ХVІ – початок ХVІІ ст.

відзначається активізацією інтелектуального життя, розвитком національно-патріотичних ідей, де знаходить відображення протест проти соціального гноблення українського народу.

Пробудження національної самосвідомості викликало розгортання руху за національне визволення. В кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань, яка згодом переросла в національно-визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Тоді ж, в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню культуру тощо.

Саме в цей час був створений в 1579 р. в Осторозі з ініціативи князя Василя Костянтиновича Острозького, культурно-освітній осередок. Згодом він був перетворений у школу.

Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослів`я» висловлюються думки про сутність влади, що дана богом, знаходять відображення ідеї про вічність матерії, про те, що в природі і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується те, що суспільство, держава – це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним.

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христоф Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто земних світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді.

Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофа Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Іван Вишенський (1550-1620)- український православний полеміст, свою полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце в полеміці належить людині з реального життя, яка активно вирішує свої проблеми. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме – демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а все негативне в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. І.Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставати вище над іншими). Рівність перед богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визначаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, він виступав за те, щоб всі церкви були рівні між собою і будували свої відносини й управлялися соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, полеміст відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

Києво-Могилянська академія. Просвітництво. З переміщенням центру політичного та культурного життя в Київ на базі кількох освітніх осередків створюється Київська школа. В кінці ХУІІ- початку ХУІІІ ст. створюється освітній осередок на Слобожанщині – в Харкові – колегіум. Започатковану в Острозі справу розвитку освіти продовжують братські школи, що виникають в багатьох міста України. В цей період спостерігається посилення Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурним осередком стають Київська братська школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі.

Тоді ж важливим культурним осередком стало братство зі школою, навколо якого об`єдналися представники різних верств населення.

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Іов Борецький. З його ім`ям зв`язаний прогресивний напрям розвитку у педагогічній думці в Україні.

В осені 1631 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об`єдналася з Київською братською. Об`єднана школа почала діяти з 1632 р., отримала назву колегії

Петро Могила (1574-1647). Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство, П.Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарську діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах П.Могили можна знайди роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, П.Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар – це сильний православний цар, який відданий православ`ю, вірі в бога, від якого одержав владу і якому підзвітний.

Погляди П.Могили на взаємини церкви і держави по-різному, неоднаково сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії – Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Стефан Яворський – професор Києво-Могилянської академії, в своїх працях відображав події в суспільному житті в Україні та Росії, рішуче протестуючи проти соціального та національного гноблення. Проблему державності та права С.Яворський розглядає під впливом ідей Платона і Аристотеля.

Один з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736) пропагував перетворюючу діяльність Петра І, виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперніка і Галілея.

Значне місце в його творчості належить проблемам держави, захисту ідеї абсолютної монархії, співвідносин світської влади та церковної. В реформаційній діяльності Петра І він вбачає прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Ф.Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх – це верховний носій державної влади, який ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя – філософа на троні. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави, добробуту народу.

В ХVІІІ ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувались соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі, антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво – суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань.

Філософія Григорія Сковороди. Серед просвітників чільне місце займає Григорій Савич Сковорода - гуманіст, поет, філософ.

Філософія Г.Сковороди зводилася до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Г.Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників – одна з провідних.

У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пантеїстичний аспект – природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект – природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина – природа і людина – людина (суспільство). Г.Сковорода палко відстоював рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважав свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідно до життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим, Г.Сковорода бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але не зважав на це, рахуючи, що все саме собою вирішується.

Основні напрями і тенденції розвитку суспільно-політичної думки в ХІХ – початку ХХ ст.Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації. Початок ХІХ ст. – це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і зокрема, німецької.

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Дуборович. Багато років А.Дуборович віддав розробці проблем держави і права, свободи особи. В ученні про державу, він вказує, що суспільство – не штучне утворення, а природне становище людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава – така ж спільність, як сім`я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави – верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Її піддані мають свої права. Однак, що стосується законів і прав підданих, він гадав, що чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні.

Над розробкою проблеми державності і права підданих працював етнограф, історик Михайло Максимович. В принципі історизма М.Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно ставитися до гармонії життя. Він приділяв основну увагу обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, особливо розрізняв політичну свободу і свободу особистості. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводилася до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялися державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси –зростає самоцінність особистої, громадянської свободи, що стоїть в певній незалежності індивідів до державної влади.

Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій. Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 – на початку 1846 року, в Києві. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов`янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті. До складу слов`янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча – президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки – все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій прийшло в Україну ззовні, нав`язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога, який є Царем і Паном над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути. Коли вона відродиться, то це буде республіка, яка стане складовою частиною всеслов`янської федерації. Кирило-мефодієвцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов`янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири – християнство і романтизм. Нація – це духовна єдність, і її основі – народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців – серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов`янських народів, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту. Керуючись таким принципом, воно відкидало всі форми гноблення людини людиною.

Ідеї Михайла Драгоманова. Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, М.Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880). В цьому документі він твердо відстоював автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов`янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, М.Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Культура, що носить назву «Малоросія» є прямою спадкоємницею Київської Русі – колискою руського світу. На думку М.Драгоманова, творцем високорозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи і та ін.). Високий рівень цивілізації був обумовлений безперервністю освіти і взаємин з освіченими світом Південної Русі з давніх часів і до ХУІІІ ст. М.Драгоманов намагається пояснити причини, чому культура України випереджувала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжій струмінь у його цивілізованість, і знаходить тільки одну відповідь: високий вихідний рівень народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатність до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних соціокультурних традицій.

Одним з приорітетів національного відродження українського народу є завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, М.Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов`янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центристського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов`янських народів мала, на думку М.Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою М.Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України – результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу, або прояву його націоналізму.

У національному питанні М.Драгоманов виходив з того, що вихідним принципом у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно свого ідеалу, що вже давно на світі став вироблятися процесом інтернаціональним, космополітичним».

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, М.Драгоманов вважав, що «головне діло – поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб…». Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.

Національно-культурна спадщина про відродження та державність. На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків та капіталістів. Своєрідним кредо ряду громадських мислителів в Україні ставала підтримка і розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність в союзі з Росією на автономних засадах.

Проблеми державності в творчості Івана Франка. Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856-1916) – українського письменника, громадсько-політичного діяча.

Характеризуючи політичні погляди І.Франка, можна виділити основні напрямки його діяльності як письменника і громадського діяча: вирішення аграрної проблеми в Галичині, загальні принципи розв`язання селянського питання; обґрунтування ролі робітників в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості І.Франко – соціаліст, але він не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяв проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонувала ідея російсько-федеративного принципу устрою країни. Кожна громада вільна і ніхто не має нав`язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація – найоптимальніша форма організації суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках ХХ ст. зміст революційного перехіда від капіталістичних відносин до соціалістичних, І.Франко відмічав, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» І.Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, … які змінюють всі тогочасні поняття і основу розвитку». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, І.Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов`язково приводити до насильства, що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах ліквідації капіталізму буде усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, І.Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. І тут І.Франко проводить думку про значення освіти народу, з тим, що тільки вона може відвернути страшний кривавий вибух, який має статися через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку І.Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об`єднані великі народності або зв`язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних представників справи міжнародного обміну. На тому і завершиться вся влада у суспільному устрої. І.Франко стоїть на громадсько-федеративному принципі. Хоча пізніше, він змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але вони сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем.

Розкриваючи зміст «народної держави », І.Франко вказував, що за такою програмою свідомі і організовані робітники за допомогою парламентаризму зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, – в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Однак, пізніше І.Франко проявляє скепсис до ідеї народної держави і робить висновок, що народна держава і зв`язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі.

В контексті виникнення людського суспільства І.Франко розглядав природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і лихо), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право. Необхідність держави обумовлюється об`єднанням окремих сил для спільної мети. Уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму».

Українська ідея Михайла Грушевського. У вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934.).

Концепція М.Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та інше) він розуміє як природне, соціальне явище. Характеризував різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою. На початку 1918 р. М.Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Цікавими були погляди Грушевського на розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть його концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ – це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава – це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, тільки герой в історії відповідає позитивізму як метод пізнання. М.Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу – це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами. І звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях М.Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю дослідник визначав в історії дві народності – великоруської і української, двох найбільших народів серед слов`янських племен.

Соціально-політичні вчення в Україні на початку ХХ ст. Політична соціологія В. Липинського. Питання створення суверенної демократичної України стали в центрі досліджень українського історика і соціолога В`ячеслава Липинського. Суть доктрини Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України – спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою – з`їздом Рад поодиноких земель і вищою – Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності можно знайти, по-перше, у свідомій діяльністі Б.Хмельницького; по-друге, у опорі на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси – нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади – класократія, що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання влади. По-третє, суть класифікації – це панування активної меншості – аристократії. В основу концепції аристократії В.Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. За його думкою, аристократія обиралася б з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого обмежувалася законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму.

Орієнтація державності України у складі Російської Федерації хоча б на правах повної і суверенності і автономії не може сприяли національному об`єднанню і тому не може бути використана в Україні. Однак він виступав за тісний економічний контакт з Росією.

Заслуга В.Липинського в тому, що він розглядає державність України умовою національного об`єднання, підкреслюючи, що тільки власна держава дасть те об`єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, що стане міцним творцем українським, хліборобським класом, з`єднає всіх трудівників.

Концепція державності Дмитра Дорошенка. Проблеми державності України стояли в центрі всієї наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка (1882-1951). Одна з основних тез концепції державності України полягає в тому, що Д.Дорошенко стверджує: державу можна будувати силами провідної верстви населення – аристократії. Та Д.Дорошенко, сповнений ілюзій створення суверенної держави України, забуває про головні рушійні сили національно-визвольного руху, забуває про задоволення інтересів, насамперед, українського селянства, робітничого класу та інших соціальних спільностей. Оцінюючи політичну боротьбу в період демократичної революції в Україні, Д.Дорошенко вважає, що треба будувати не народну, як розуміють соціалісти, а демократичну, буржуазну республіку на зразок європейських держав.

Політичні погляди Володимира Винниченка. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму і федералізму. На його думку реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності, взаємовигідних економічних зв`язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше Винниченко переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі, у свідомості «простих» людей – великоросів швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування у представників, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить висновку Винниченко, має стати політична незалежність української нації.

<< | >>

↑

Источник: Політологія : Навчально-методичний посібник. / Упоряд.: Березовський В.В., к.ф.н., доцент; Бакуменко О.О. к.і.н., доцент; Кашаба О.Ю. к.і.н., ст.викл. кафедри українознавства і політології : Харків: УІПА, 2010- 218 с.. 2010

Еще по теме ЛЕКЦІЯ: РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ. /Частина 2/.:

- Основы политологии -