Актуальні проблеми світової політики

Скорочення ядерних озброєнь. Загалом у світі з часу винаходу ядерної зброї в 1945 р. було вироблено близько 128 тис. ядерних боєзаря- дів. Перетворенню цих озброєнь в першу чергу на інструмент стримування сприяв Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), підписаний СРСР і США в 1972 р., та перші угоди між наддержавами про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1972 і 1979 рр.).

Нерозповсюдження ядерних озброєнь. У 1968 р. був підписаний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який закріпив легальний ста­тус п’яти ядерних держав (США, СРСР, Велика Британія, Франція, Китай) та створив механізм контролю за нерозповсюдженням ядерної зброї (важ­ливу роль у цьому відіграє створене ще в 1957 р. Міжнародне агентство з атомної енергії - МАГАТЕ). У квітні 1995 р. Договір продовжений безтер­міново, але проблема нерозповсюдження залишається дуже гострою, адже, незважаючи на те, що він підписаний 186 державами, поза Договором за­лишились держави - фактичні або потенційні власники ядерної зброї (Ін­дія, Пакистан, Ізраїль, Бразилія, Куба).

Заборона ядерних випробувань. За час існування ядерної зброї за­фіксовано близько 2100 випробувань, із них майже 1500 - підземні. З 1963 р. існує Договір про заборону ядерних випробувань у космосі, атмос­фері та під водою, до якого, однак, не приєднувались Франція і Китай. Утім, згодом стала зрозумілою й небезпека підземних вибухів. На думку вчених, близько 65 % усіх землетрусів, зареєстрованих за останні 45 років, спричинені ядерними випробуваннями. З необхідністю остаточно заборо­нити ядерні випробування, нарешті, погодились усі ядерні держави, і у вересні 1996 р. був відкритий до підписання Договір про всеосяжну забо­рону ядерних випробувань ¹. Станом на вересень 2005 р. Договір підписали 176 та ратифікували 125 держав, проте він поки що не набрав чинності, оскільки його не ратифікували 11 з 44 держав, які мають ядерну техноло­гію (США, Китай, В’єтнам, Єгипет, Ізраїль, Індонезія, Індія, Іран, Колум­бія, Пакистан, КНДР).

Заборона хімічних та біологічних озброєнь. Їх застосування забо­ронялось ще Женевським протоколом 1925 р. У 1972 р. була підписана Міжнародна конвенція про заборону біологічної і токсичної зброї та їх знищення. Проте, як вважають експерти, близько 20 країн так чи інакше порушували цю Конвенцію. У 1992 р. підписана Конвенція про заборону хімічної зброї та її знищення ^{[11] [12], а в квітні 1997 р. почала діяти Організація по забороні хімічної зброї. Станом на кінець 2004 р. учасниками цієї Кон­венції і членами Організації є 167 країн світу, які зобов’язались ліквідувати хімічну зброю до 2007 року. Але це пов’язано з величезними труднощами та екологічною небезпекою.}

Обмеження звичайних озброєнь. З упровадженням механізмів об­меження і скорочення зброї масового знищення, а отже - послабленням її стримуючої ролі, - стало очевидним, що не меншу небезпеку мають вели­чезні арсенали звичайних озброєнь. У листопаді 1990 р. у Парижі був під­писаний Договір про звичайні збройні сили в Європі, який передбачив об­меження різних видів озброєнь для 30 держав ¹. Виконання положень цьо­го Договору привело до скорочення вже в кінці 1995 р. понад 50 тис. оди­ниць важких озброєнь у Європі. До кінця 1994 р. здійснене повне виведен­ня колишніх радянських військ із країн Європи (Східної Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Угорщини) та Балтії. У грудні 1997 р. в Оттаві 125 країн підписали Конвенцію про заборону протипіхотних мін ^[13] [14] як анти- гуманної зброї, спрямованої в першу чергу проти мирного населення. Важ­ливість цієї проблеми демонструють такі цифри: за статистикою ООН, у 64 країнах світу в районах колишніх і нинішніх конфліктів установлено 110 млн. протипіхотних мін. Ініціатори цієї кампанії нагороджені Нобелів­ською премією миру за 1997 р.

Розширення НАТО. Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО) створена в 1949 році як військово-політичний союз західних дер­жав, відверто орієнтований проти Радянського Союзу та його союзників. Спочатку його учасниками стали 12 країн (США, Велика Британія, Фран­ція, Канада, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ісландія, Нор­вегія й Португалія). У 1952 р. до блоку приєднались Греція і Туреччина, у 1955 прийнята ФРН (у відповідь на це СРСР організував свій військово- політичний блок - Організацію Варшавського Договору), у 1982 - Іспанія. Після розпаду СРСР та ОВД постало питання про розширення НАТО на схід, у першу чергу - за рахунок країн Східної Європи і деяких колишніх радянських республік. У січні 1994 почала діяти Програма «Партнерство заради миру», до якої приєднались близько 30 держав, із яких 12 подали заявки до НАТО.

Інтеграція Європи. Провідною політико-економічною організацією залишається Європейський Союз, створений за Римським договором у 1957 як Європейське економічне співтовариство. За Маастрихтським догово­ром (1993 р.) економічна та політична інтеграція 12 країн-членів (Франція, ФРН, Італія, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція, Данія; з 1995 року, зі вступом Австрії, Швеції та Фінляндії їх стало 15) була значно розширена. У 2002 році введена єди­на європейська валюта - євро (у 12 країнах ЄС, крім Великої Британії, Швеції, Данії). Шенгенський договір (1995) передбачає відкритість кордо­нів у межах ЄС. Розширюють діяльність також Західно-Європейський Со­юз, Рада Європи та інші організації. У 2004 р. відбулось найбільше в історії розширення ЄС - одразу було прийнято 10 країн (Польща, Чехія, Угорщи­на, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Мальта і Кіпр), таким чином загальна кількість країн-членів ЄС досягла 25. На 2007 рік заплано­ваний вступ Болгарії та Румунії, можливо, також - Хорватії. У жовтні 2004 р. у Римі був підписаний Договір про Конституцію для Європи. У разі набрання цим документом чинності після його ратифікації всіма країнами- учасницями можна буде говорити про остаточне перетворення міжнарод­ного союзу на своєрідну федеративно-конфедеративну наддержаву.

Гарячі точки. Це райони конфліктів, як міждержавних, так і внут­рішніх, - відкриті або перманентні війни, політичні протистояння. За да­ними Стокгольмського Міжнародного інституту проблем миру, у 2004 році відбулось 19 значних військових конфліктів (переважно - внутріш­ньодержавних), і ця цифра майже не змінюється останніми роками. При­клади - Близький Схід; Ірак і Перська затока; Афганістан; колишня Юго­славія (Хорватія-Сербія, Боснія, Косово); колишній СРСР (Чечня, Карабах, Абхазія) та інші.

Зокрема, 20 березня 2003 р. коаліційні сили на чолі з США почали війну проти Іраку, звинувативши режим Саддама Хусейна у розробленні зброї масового знищення, а також допомозі терористам. ООН не давала прямої санкції на військо­ву операцію, тому в безпосередніх військових операціях брали участь лише най­ближчі союзники США - Велика Британія та Австралія, хоча згодом до «антитеро- ристичної коаліції» приєднались десятки країн, у тому числі й Україна. Вже 9 квіт­ня 2003 р. війська США вступили до Багдада, але, як виявилось, це було тільки початком довготривалої війни, в котрій за 3 роки американці втратили більше ніж 2 тис. військових. Звичайно, жертви серед іракського населення значно численніші. Згодом було доведено, що зброї масового знищення в Іраку насправді не було, от­же, ця війна все виразніше вимальовується як чергова спроба Сполучених Штатів установити свій контроль над провідними регіонами з видобутку нафти та заявити про свою світову гегемонію. Захоплення іноземних заручників в Іраку, а також те­рористичні акції в інших країнах, наприклад, у Мадриді в березні 2004 р., змусили окремі країни припинити свою участь в антиіракській коаліції (Філіппіни, Іспанія та ін.). У червні 2004 р. влада була формально передана американською військовою адміністрацією іракському громадянському уряду, а в 2005 р. проведені парламент­ські вибори і референдум із прийняття Конституції, проте нормалізація життя в Іраку відбувається дуже повільно: продовжуються терористичні акти проти амери­канського військового контингенту, а також періодично загострюються конфлікти між основними іракськими етноконфесійними групами - сунітами, шиїтами та кур­дами.

Міжнародний тероризм. Найбільш відомою міжнародною терори­стичною організацією є сьогодні «Аль-Каїда», створена Усамою Бен­Ладеном у 1989 р. Вона активно діє не менше ніж у 26 країнах, має своїх агентів або організації більше ніж у 100 країнах світу, співпрацює щонай­менше з 24 іншими відомими терористичними організаціями. Найбільші теракти - підрив американських амбасад в Кенії і Танзанії' 7 серпня 1998 р. (загинули сотні осіб); знищення літаками двох хмарочосів Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. (загинуло близько 3 тис. осіб); вибухи в потягах на вокзалах Мадриду 11 березня 2004 р. (за­гинуло близько 200 осіб); вибухи в лондонському метро 7 липня 2005 р. (загинуло не менше ніж 50 осіб).

Окрема тема - тероризм у Росії, переважно пов’язаний із чеченсь­кою проблемою. Ціла низка терактів - від захоплення бойовиками під кері­вництвом Шаміля Басаева лікарні в Будьоновську (червень 1995 р.) до за­хоплення школи в Беслані 1 вересня 2004 р.

Зовнішня політика України

Україна - велика європейська країна, котра з’явилась як незалежний суб’єкт міжнародних стосунків із 1991 р., сьогодні має дипломатичні від­носини із 166 країнами. Член ООН (з 1945 р.), ОБСЄ, Ради Європи (з 1995 р.), СНД та інших міжнародних організацій. Принципи зовнішньої політики, якими керується Україна, були викладені ще в Декларації про державний суверенітет 1990 р. - це загальновизнані принципи мирного співіснування, а також принципи без’ядерності й нейтралітету.

Що стосується принципу без’ядерності, то після розпаду СРСР в Україні залишилось 4,5 тис. тактичних і стратегічних ядерних боєзарядів - більше, ніж у Великобританії та Франції разом. У 1992 р. Україна доброві­льно відмовилась від тактичної зброї, а наприкінці 1994 р. приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (з деякими застереження­ми) й ратифікувала Договір СНО-1, за яким підлягало ліквідації 42 % боє­головок і 36 % ракет, що були розташовані на її території. Після надання гарантій безпеки Україні від держав ядерного клубу (Будапештський ме­морандум 5 грудня 1994 р., підписаний Україною, Росією, США та Вели­кою Британією; в односторонньому порядку такі ж гарантії надані й Фран­цією), до 1 червня 1996 р. з її території були виведені всі ядерні боєзаряди, і вона фактично перетворилась на без’ядерну державу.

Реалізація принципу нейтралітету передбачає, зокрема, неучасть у військових блоках, а також скорочення армії до меж розумної достатності. Україна поки що не входить у військові блоки, а її Збройні Сили постійно скорочуються: якщо на момент розпаду Радянського Союзу в них було близько 800 тис. військовослужбовців, то на кінець 1999 р. - вже 310 тис., а на кінець 2005 - 180 тис. (згідно із Законом «Про чисельність Збройних Сил України на 2007рік», їх чисельність має становити 200 тис. осіб, у то­му числі 152 тис. військовослужбовців). Проте ані в прийнятих Верховною Радою Основних засадах зовнішньої політики України (1993), ані в Консти­туції 1996 р. принцип нейтралітету вже не згадується. Відкрите проголо­шення наміру України вступити до НАТО, а також участь у складі багато­національних сил під керівництвом США в операції з підтримання миру в Іраку означає фактичну відмову України від принципу нейтралітету.

Пріоритети зовнішньої політики України:

• Країни СНД та Росія. У Співдружності Незалежних Держав Україна проводить політику розвитку переважно двохсторонніх стосунків, уникає надмірної інтеграції. Проте вона взяла участь у 2003 р. у створенні ЄЕП (Єдиного економічного простору - Росія, Україна, Білорусь, Казах­стан). Стосунки з Росією розвиваються досить непросто, хоча в 1997 р. був підписаний Договір про дружбу та взаємостосунки. Тоді ж була розв’язана проблема розподілу Чорноморського флоту - за угодами травня 1997 р. Росія орендує на 20 років базу в Севастополі (бухти Севастопольська, Південна, Карантинна) з виплатою щорічно $98 млн. Періодично загострюються про­блеми, пов’язані з поставками в Україну російських нафти і газу (зокрема «газова війна» на початку 2006 року). Повільно розв’язується проблема де­маркації кордону по Азовському морю й Керченській затоці (що спричини­ло, зокрема, кризу 2003 року навколо о. Тузла).

• Євроатлантична інтеграція (НАТО). Україна у свій час підписа­ла Програму «Партнерство заради миру» та Хартію про особливе партнерс­тво з НАТО (1997), але лідери країни не заявляли офіційно про намір всту­пити до організації принаймні до 2002 року. У Воєнній доктрині України, затвердженій Указом Президента 15 червня 2004 р., було записано, що кін­цевою метою політики євроатлантичної інтеграції є вступ до НАТО як осно­ви загальноєвропейської системи безпеки, й Україна готується до повнопра­вного членства в НАТО і ЄС, розглядаючи це як один із найважливіших пріоритетів зовнішньої політики (буквально через місяць ці положення були вилучені з документа, але 21 квітня 2005 р. новим Указом Президента внесе­ні знову). Особливо активно ця політика, яка означає практичну відмову України від проголошеного у свій час принципу нейтралітету, стала прово­дитись після приходу до влади Президента В. Ющенка. Щоправда, сам Пів­нічноатлантичний альянс не поспішає з розв’язанням питання про прийняття України, вочевидь ураховуючи відверто негативну позицію Росії. У квітні 2005 року Києву було запропоновано розпочати так званий Інтенсифікова­ний діалог (ІД), але ця програма значно поступається Плану дій щодо членс­тва в НАТО (ПДЧ), на який розраховувала українська влада. І все ж, слід ураховувати, що Інтенсифікований діалог - це той перший етап на шляху до членства, який пройшли учасники останньої хвилі розширення альянсу. Проте в українському суспільстві ставлення до НАТО далеко не однозначне. Тому деякі опозиційні політичні сили - зокрема, СДПУ(о), - ініціювали збір підписів за проведення референдуму щодо можливого вступу України в НАТО.

• Європейська інтеграція (ЄС). Україна прагне вступити до ЄС з огляду на високий рівень соціально-економічного розвитку цієї глибоко ін­тегрованої спільноти. Ще в 1998 р. була затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Із свого боку Європейська Рада схвалила в 1999 році Спільну стратегію ЄС щодо України, яка спрямована на зміцнен­ня стратегічного партнерства. Натомість Європейський Союз неохоче гово­рить про можливість прийняття до свого складу країн, які значно поступа­ються за соціально-економічними показниками середньоєвропейському рів­ню (валовий внутрішній продукт на душу населення в Україні становить близько $4 тис., у той час як у недавно прийнятих до ЄС країнах - від $7 до 17 тис., а в старих членів ЄС перевищує $20 тис.). Тому відносно дати мож­ливого вступу України до ЄС мова не йде. Єдиний суттєвий крок, який поки що зробив ЄС відносно України, - це визнання України країною з ринковою економікою (під час ІХ самміту ЄС-Україна в Києві 1 грудня 2005 р.), що дає певні надії на подальший розвиток інтеграції. Діє Угода про партнерст­во та співробітництво (УПС) між Україною і ЄС від 16 червня 1994 р. (на­була чинності 1 березня 1998 р.) до 2008 року, за якою визначено 7 пріорите­тів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля й інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транс­кордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій і космосу. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн ЄС припадає 33 % зовнішньоторговельного обороту Украї­ни). Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 р. загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках про­грами ТАСІ8. макрофінансової та гуманітарної допомоги, становить понад 1 млрд. євро.

• Країни-сусіди та регіональне співробітництво. Загалом відноси­ни із сусідами розвиваються нормально, хоча вступ до ЄС країн, із якими Україна має спільні кордони (Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина), створює певні труднощі. Україна також бере активну участь у роботі органі­зації Чорноморського Економічного Співробітництва й Організації за демо­кратію та економічний розвиток - ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Україна виступила ініціатором створення Спільноти демократи­чного вибору (грудень 2005 р.), до якої приєднались також Грузія, Естонія, Словенія, Македонія, Латвія, Молдова, Литва, Румунія. Україна намагається активно впливати на розв’язання проблем, пов’язаних із невизнаною При­дністровською Молдовською Республікою.

• Стратегічне партнерство. Україна неодноразово заявляла про відносини «стратегічного партнерства» з цілою низкою країн, перш за все - з США, Росією та Польщею. Ця формула означає дійсно рівноправні відноси­ни, спільність поглядів із багатьох питань і готовність іти на поступки й ура­ховувати інтереси один одного. На думку експертів, на сьогодні реальним стратегічним партнером для України є Польща, яка, зокрема, активно лобіює можливий вступ України до ЄС та НАТО. У відносинах із США спостеріга­ються елементи стратегічного партнерства. В листопаді 1994 р. була підпи­сана Хартія українсько-американського партнерства, дружби та співробі­тництва. Прояви цього партнерства різноманітні, але й неоднозначні - від участі українського космонавта Л. Каденюка в польоті «Шаттла» (кінець 1997 р.) до участі української бригади в операціях з підтримання миру в Іра­ку (2003-2005 рр.). Динаміка двосторонніх відносин була нерівномірною - від значного охолодження в останні роки президентства Л. Кучми до підне­сеної ейфорії після «помаранчевої революції», що засвідчив візит Президен­та В. Ющенка в США у квітні 2005 р. Що стосується Росії, то тут зберігаєть­ся скоріше стратегічна залежність, але відсутнє партнерство.

• Міжнародні економічні стосунки. Один із пріоритетів - вступ до Світової організації торгівлі, до якої входять уже 150 країн світу. Цей вступ очікувався в 2005 році, але з причини неврегульованості українського зако­нодавства, а також засад ринкових відносин із деякими провідними країнами (зокрема США і Росією), був відкладений. Визнання України країною з рин­ковою економікою з боку ЄС (грудень 2005) та США (березень 2006) від­криває непогані перспективи для вступу найближчим часом. Слід зазначити, що цей можливий крок - як і прагнення вступу до ЄС - сприймається в укра­їнському суспільстві неоднозначно. Критики цієї політики стверджують, що вступ України до подібних організацій із лібералізованою зовнішньоеконо­мічною діяльністю (але під фактичним контролем транснаціональних моно­полій) призведе до значних втрат для вітчизняного виробництва. Навпаки, прихильники вступу стверджують, що це дасть можливість більш вільного просування українських товарів на світових ринках, більшої інтеграції і роз­витку української економіки. За оцінкою Міністерства закордонних справ, втрати України внаслідок її неучасті в СОТ й відсутності статусу країни з ринковою економікою з боку США, щорічно становлять $8 млрд.