Політичні вчення Стародавнього світу

Політологія як окрема наука існує трохи більше століття, але полі­тична думка - переважно в межах філософії - налічує понад 2,5 тис. років.

Перші уявлення про державу та політичну владу знаходимо в літературних пам’ятках країн Стародавнього Сходу.

Етико-політичним спрямуванням, великою увагою до визначення засобів ідеального правління вирізняється китайська філософія.

Так, китайський мислитель Конфуцій (VZ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя основана на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній ко­ристі чиновників. «Правитель має бути правителем, сановник - сановни­ком, батько - батьком, син - сином». Замість штучних законів у такій дер­жаві діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї.

Представники іншої китайської філософської школи - легістів (Шан Ян, IV ст. до н.е.) обгрунтовували ідеї державної монополії над виробницт­вом і торгівлею, наділення адміністративного апарату економічними функ­ціями, систематичного контролю держави за поведінкою і настроями насе­лення та ін. Вони віддавали перевагу створеним законам перед сталими традиціями, при цьому закони будуються на принципі управління людьми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією порядку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато покарань і мало нагород, при цьому покарання мають бути сувори­ми, а ранги шляхетності - почесними; нагороди - незначними, а кари - такими, що примушують тремтіти.

Відзначимо засновника школи моїзму Мо-цзи (V ст. до н.е.), який висунув ідею утворення держави через укладання суспільного договору. Основна теза вчення Мо-цзи про «загальну любов і взаємну вигоду» була спробою своєрідного етичного обгрунтування ідеї рівності всіх людей.

Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну.

Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське «людина є істотою політичною»). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам’ять про себе як про зако­нодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елеї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлюва­лися Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ, Епікур та інші. Зокрема, один із найвідо- міших висловів Геракліта - «народ должен сражаться за попираемый закон, как за стену города» (фр. 103). Найзначнішими давньогрецькими політичними мислите­лями, твори яких збереглись до цього часу, були Платон та Арістотель.

Платон (IV ст. до н.е.) у своїх діалогах «Політик», «Держава», «За­кони» заклав основи політичної філософії, в центрі якої - питання про справедливу державу. Він вважав життєздатною лише ту державу, де закон - володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою вла­дою. До правильних форми державного устрою Платон відніс царську вла­ду, аристократію, демократію із законами, до неправильних - тиранію, олі­гархію, демократію без законів. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх суперечностей, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється на тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Від­стоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регла­ментувати все життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто від сучасних теорій правової держави погляди Пла­тона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Демократію Платон кри­тикував також за некомпетентність і недосконалий принцип відбору поса­дових осіб. Натомість він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни - захи­щати, ремісники та землероби - працювати.

Арістотель (IV ст. до н.е.) у працях «Політика», «Нікомахова ети­ка» та ін. поєднував політику з етикою й убачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши разом з учнями 158 державних устроїв грецьких полісів (до нас дійшла тільки «Афінська політія»), на основі чого розвинув платонівську класифікацію державних устроїв. Кри­тикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип прав­ління гідних людей та поєднання різних форм правління - царської влади, аристократії та політії (тобто демократії, в якій більшість править заради загального блага). Арістотель вважав, що держава буде найміцнішою, коли при владі буде «середній клас», а не найбагатші чи найбідніші; при цьому він попереджав: «Якщо більшість, узявши усе, почне ділити між собою надбання меншості, то цим вона зруйнує державу». Кращий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший із видів державного устрою (а такими він вважав тиранію та беззаконну демократію). Арістотель розрізняв три частини державного устрою - законодорадчий орган, посади і судові органи, віддаючи верхо­венство влади правильному законодавству. Особливу увагу мислитель приділяв меті державного управління, адже держава, за його словами, створюється не ради того, щоб жити, а для того, щоб жити щасливо. При цьому Арістотель убачає щасливе життя не тільки в економічному достат­ку, але й у справедливості та доброчинності. Головна турбота політики «в том, чтобы придать гражданам известного рода хорошие качества и сде­лать их людьми, поступающими прекрасно».

Пізніше Полівій (ІІ ст. до н.е.) доповнив ці політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада - тиранія - аристократія - олігархія - демократія - охлократія; зокрема про загрозу перетворення де­мократії в охлократію (владу натовпу) та про змішану форму правління як найкращий державний устрій (на прикладі давньоримської республіки).

Політична думка Стародавнього Риму представлена, перш за все, Цицероном (І ст. до н.е.), котрий розробив учення про державу як справу народу («Про державу» - «De re publica»), як публічно-правову спільність, а також сформулював власну теорію природного права. У працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого також знаходимо багато цікавих ідей, але загалом давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грець­кої. Більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх практичним утіленням.

Загальновизнано, що античність є колискою політичної науки. Го­ловні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:

• Уявлення про єдність суспільства і держави (грецький поліс).

• Єдність етики й політики: політика розглядається як частина ети­ки.

• Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особ­лива увага до аналізу тиранії і демократії.

• Ідеї кругообігу форм правління й змішаної форми правління як найкращої.

• Ідеї панування закону в державі та розроблення засад правової системи, що ґрунтується на природному праві («римське право»).