Сучасні стратегії сталого розвитку

Концепція стійкого розвитку була прийнята в 1992 році у Ріо- де-Жанейро на Конференції OOH по навколишньому середовищі і розвитку за участю глав, членів урядів і експертів 179 держав, а також науковців, представників неурядових організацій і ділових кіл.

- декларацію Pio з навколишнього середовища і розвитку;

- заяву про принципи загального консенсусу з управління, збереження і стійкого розвитку всіх видів лісів;

- порядок денний на XXI століття;

- рамкові конвенції про зміну клімату та про біологічне різноманіття.

У названих документах була сформульована концепція стійкого розвитку, яка була розширена в документах Всесвітнього саміту в Йоганезбурзі (2002 р) і Євросаміті міністрів екологічних відомств Європи у Києві (2003 р).

В порядку денному на XXI століття стійкий розвиток розглядається, як такий розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Поряд з цим існують інші тлумачення цього терміну (табл. 1).

Поняття „стійкий розвиток” має двояке тлумачення. Його можна трактувати, як здатність утримувати рівновагу (не падати) і як стабільність, тобто здатність не змінюватися, або підтримувати певні (стійкі) темпи розвитку. Друге значення близьке по значенню англійському оригіналу sustainability, що передає, насамперед, стан стійкості або рівноважний стан, чимось підтримуваний.

Вважається, що добробут людини і суспільного ладу підтримується за допомогою життєзабезпечувальних функцій природи (Л. Г. Мельник, 2005).

Біосфера, як відомо, має несучу здатність і є тією основою, що підтримує соціальну та економічну системи.

Людство вирішує свої соціальні і економічні проблеми в межах здатності біосфери до самовідтворення.

Як влучно висловився С. Н. Бобильов, (1998), стійкий розвиток - це можливість жити „на відсотки з природного потенціалу”.

Таблиця 3.4

Окремі визначення стійкого стану (CC) (sustainability - S), стійкого розвитку (CP) (sustainable development - SD) або схожих за змістом понять (екорозвиток, рівноважне природокористування)

продовження табл.

Серед основних видів екологічних меж, які забезпечують стійку рівновагу природи, слід виділити такі:

- межі використання невідновних природних ресурсів - не повинні перевищувати темпи заміщення їх відновними;

- межі використання відновних природних ресурсів - не повинні перевищувати темпи їх відтворення природними системами;

- межі порушення або забруднення природних систем - не повинні перевищувати відтворювального потенціалу природи.

Крім цього науковці виділяють відмінну рису поняття про стійкий розвиток, а саме стан динамічної рівноваги (гомеостану) і пов'язаної з цим еластичності системи, які повинні забезпечувати економічна, соціальна та екологічна підсистеми.

В такому контексті стабільність означає не консервацію існуючого стану, а еластичну змінність, за якої зберігається цілісність системи, а відповідно і її складових.

Еластичність - це здатність системи зменшувати (поглинати) турбулентність (Berkos, 1994).

Вона ніби визначає межі, у яких система залишається більш стабільною, ніж нестабільною. Слід зазначити, що найважливішим компонентом стійкого розвитку, на чому наголошують більшість вчених, є посилання на справедливість. У матеріалах Pio- конференції цей аспект є стрижневим і входить до трактування стійкого розвитку. При цьому використовується

сполучення„справедливість між поколіннями” і „справедливість всередині одного покоління” у використанні природних ресурсів.

У стійкому розвитку можна виділити такі рівні цілей:

- генеральну (передбачає збереження біологічної природи людини);

- забезпечувальну (передбачає збереження, у яких може існувати і розвиватися людина);

- підтримувальну (передбачає збереження біосфери та локальних природних систем, які підтримують умови існування людства).

Стійкому розвитку притаманні ризики, які поділяються на неантропогенні (незалежні від людини) і антропогенні (зумовлені діяльністю людини).

Неантропогенний фактор пов'язують з можливими політичними катастрофами та земними катаклізмами (виверження вулканів, землетруси, масштабні повені і паводки, зміна клімату Землі, поява невиліковних хвороб).

Антропогенні фактори ризику за дією оцінюють як прямі (військові конфлікти з використанням зброї масового ураження, терористичні акти, техногенні катастрофи глобальних масштабів), так і непрямі (екологічні наслідки господарської діяльності людини). Доцільні, на перший погляд, проекти можуть бути небезпечними, як-от, зрошення земель водами Амудар'ї і Сирдар'ї мотивувало обміління Аральського моря, або широкомасштабні гідрохімічні меліорації у Поліссі спричинили збіднення флори і фауни та погіршили екологічний стан поверхневих вод малих річок цього краю).

На думку фахівців, фактори непрямої дії на сьогодні є для людства найбільш загрозливими не лише для стійкого розвитку, але й самому існуванню системи „природа-суспільство”.

Недоцільно також нехтувати розбалансовуючими факторами соціальної системи, а саме:

- постійного зростання населення;

- швидкої якісної зміни антропогенних факторів впливу;

- збільшення темпів міграції населення планети;

- прискорене зростання виробництва енергії на планеті.

Названі фактори порушують, насамперед, обмін речовин, енергії та інформації у системі „природа-суспільство”. Природні системи не встигають перебудуватися і адаптуватися до таких турбулентних умов, що і породжує порушення їх екологічної рівноваги, а за цим і невпинну їх деградацію, а подекуди і їх повне руйнування (пустелі Сахара, Калахарі, Тенере мають антропогенне походження).

Методичну основу забезпечення стійкого розвитку складають два підходи: консервативних та прогресивних змін. При цьому, консервативний підхід базується на застосуванні негативних механізмів зворотного зв'язку. За їх допомогою людство протидіє будь-яким змінам, які можуть створювати загрозу стійкого стану екосистем.

У сучасному природокористуванні консервативний підхід реалізується у таких формах:

Консервативні заходи: створення заповідників, заказників, національних парків, заборона промислу певних біологічних видів, занесених до Червоної книги.

Обмежувальні заходи: ліцензії на використання природних ресурсів; квота промислу диких тварин на рівні забезпечення природного відтворення їх популяції; стандарти на відходи або вміст шкідливих речовин у продуктах; ліміти (ГДВ, ГДС); обмеження у часі, дні, сезони промислу тварин, роботи обладнання обмеження кількості дітей на сім'ю тощо.

Заборонні заходи: заборона на промисел певних видів тварин або рослин; заборони на певні види діяльності (зокрема клонування); заборона на виробництво та застосування певних речовин (окремих пестицидів, озоноруйнуючих речовин).

Регламентуючі заходи: певний порядок обробітку землі (зокрема види обробітку та види с. г. культур, які можна застосовувати на схилах, тобто контурно-меліоративні системи землеробства), порядок транспортування та перевезення біологічних видів або біологічно активних речовин тощо.

Стримуючі заходи: економічні санкції, штрафи, підвищені ціни, мита.

Прогресивний підхід на відміну від консервативного не обмежує, а навпаки стимулює зміни та умови, якщо вони сприятимуть зменшенню екодеструктивного тиску на довкілля.

Такий підхід базується на застосуванні механізмів позитивного зворотного зв'язку.

У сучасному природокористуванні прогресивний підхід реалізується у наступних формах: технологічні революції, технологічні прориви і вдосконалення, які зменшували екологічний тиск на природу (заміна деревини на камінне вугілля при виплавці металу в Англії), економічні інструменти (пільгове оподаткування, заохочувальне кредитування, сприятливе ціноутворення для екологічно спрямованої продукції), екологічно спрямоване переозброєння (зміна суспільної думки, сприяння преси, адміністративні важелі та моральні стимули).

Відомо, проблема забезпечення стійкого розвитку лежить у площині трьох базових сфер: соціальної, економічної та екологічної. Графічне їх зображення представлено на рис. 3.4.1. Як видно із рис. 3.5, вершини трьох базових сфер і підсфер, які вони утворюють при пересіченні, відображають окреме, часткове або повне їх поєднання.

При цьому цілі, що характеризують складні взаємодії базових сфер, можуть передбачати:

- в економічній сфері: середньостатистичний прибуток на одного жителя; економічне зростання; ефективність; стабільність та ін.;

- у соціальній сфері: забезпеченість населення; рівень освіти; стан здоров'я населення; рівень розвитку культури, спорту, мистецтв та ін.;

- в екологічній сфері: екологічну ємність природних систем; цілісність екосистем; біорізноманіття; якість природних ресурсів; сукупність впливу на екосистеми та ін.;

Рис. 3.5. Стійкий розвиток: поєднання економічних, соціальних і екологічних цілей.

- у соціально-економічній підсфері: рівень зайнятості населення; соціальну справедливість у розподілі доходів і матеріальних благ; співвідношення між максимальною і мінімальною зарплатою та ін.;

- в еколого-економічній підсфері: природоємність

виробничих систем; питоме екологічне навантаження процесів виробництва і споживання продукції; ступінь мотивації природоохоронної діяльності та ін.;

- соціально-екологічній підсфері: якість середовища існування людини; можливості контакту людини з природним середовищем; рівень розвитку екологічної етики та ін.

Слід мати на увазі, що згідно з принципом емерджентності (ціле більше суми його частин), симбіоз розглянутих трьох підсистем (соціальної, екологічної, економічної) є більш складним утворенням, яке набуває принципово нових властивостей.

Дослідження окремих підсистем (соціальної, екологічної, економічної) регіону, дає можливість визначити інтегральний рівень соціального, економічного і екологічного (CEE) розвитку регіону.

Одним із таких загальновизнаних у світі інтегральних показників розвитку країн і регіонів є індекс людського розвитку (ІЛР).

Людський розвиток - безперервний процес збільшення можливостей якісного і кількісного вибору, якому притаманні: можливість тривалий час вести здоровий спосіб життя; здобути освіту; доступ до ресурсів, необхідних для забезпечення нормального життєвого рівня.

Людський розвиток не вичерпується зазначеними ознаками і не менш значущі політичні, економічні і соціальні свободи, можливості для творчості, самовираження та інші гарантовані права людини. Сучасні вчені, оцінюючи рівень людського розвитку, послуговуються більш ніж трьома десятками показників. Однак ці спроби не забезпечують достатньої ефективності, тому найчастіше послуговуються розрахунком індексу людського розвитку (ІЛР).

Індекс людського розвитку (ІЛР) - усереднений

інтегральний показник, який характеризує набуття людиною якісних ознак (тривалості життя, рівня освіти і реального ВВП на душу населення).

Очікувана тривалість життя вимірюється як тривалість майбутнього життя при народженні; досягнутий рівень освіти - як сукупний індекс грамотності серед дорослого населення і сукупної частини учнів початкових, середніх та вищих навчальних закладів; життєвий рівень вимірюється на основі скоригованого на паритет купівельної спроможності (ПКС) реального ВВП на душу населення в доларах США.

Дані щодо очікуваної тривалості життя і рівня грамотності з'ясовують, вдаючись до офіційної статистики, а обсяг ВВП на душу населення визначають за допомогою розрахункового методу.

Для кожного з вказаних показників встановлені фіксовані мінімальні і максимальні значення:

- тривалості майбутнього життя: 25 років та 85 років;

- грамотності дорослого населення: 0 і 100%;

- сукупності частки учнів: 0 і 100%;

- реального ВВП на душу населення: 100 доларів

мінімального і 5448 доларів дисконтного максимального доходу.

Розрахунок індексів для розглянутих показників здійснюють за формулою

де I - індекс показника (будь-якого із трьох названих); Хфак - фактичне значення показника; Хмін - мінімальне значення показника; Хмак - максимальне значення показника.

Оскільки в Україні очікувана тривалість життя при народженні становить 68 років, грамотність серед дорослого населення - 99%, сукупна доля учнів - 68, а реальний ВВП, скоригований на ПКС, на душу населення - 3300 доларів США, то можна, вдавшись до наведеної формули, обчислити індекс тривалості життя в Україні - 0,717; індекс грамотності дорослого населення - 0,99; індекс досягнутого рівня освіти - 0,887; індекс скорегованого реального ВВП на душу населення - 0,604.

Індекс людського розвитку (ІЛР) є середнім індексу тривалості життя (Ітж), індексу досягнутого рівня освіти (Ідро) та індексу скорегованого реального ВВП на душу населення (Icp ВВП). Розрахунок здійснюють за формулою

ІЛР сучасної України становить 0,736, отже, вона належить до країн з середнім рівнем людського розвитку. За наведеною методикою розраховують регіональні індекси людського розвитку. Так, в 1994 р. індекс людського розвитку в областях України коливався в діапазоні від мінімального 0,623 в Закарпатській і до максимального 0,842 в Донецькій областях. У обсязі районів індекс людського розвитку може також змінюватися в широкому діапазоні.

Основною причиною низького ІЛР у певних районах і областях України є невисокі рівні доходів, які не забезпечують задоволення потреб людського розвитку і спричиняють міграцію населення і дестабілізацію ринку праці.

В Україні ІЛР почали розраховувати з 1992 року, а в інших країнах цей показник використовується десятки років. При цьому увагу приділяють не лише встановленню кількісних показників ІЛР, а й рейтингу певної держави серед інших країн світу. Різні держави за кількісними і якісними показниками мають індекс людського розвитку в діапазоні від 0,416 до 0,904 (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

Порівняльна таблиця основних показників розвитку країн на 2000р.

В Україні ІРЛ в 2000 р. становив лише 0,721, тоді як у 1992 р. цей показник досягав 0,842. Зниження індексу людського розвитку з 0,842 в 1992 р. до 0,721 в 2000 р. зумовило переміщення України із груп країн з високим рівнем людського розвитку (ІЛР>0,8) в групу держав з середнім рівнем людського розвитку і рейтингом нижче 80-го місця серед країн світу.

Очевидно, що з'ясовуючи сприятливість екологічних умов для гармонійного розвитку людства, необхідно особливу увагу звертати і на ІРЛ.

Для визначення рівня стійкості ландшафтів та регіонів, застосовують також метод агрегування соціальних та екологічних індикаторів нижніх рівнів, поєднаних в однорідні групи, які характеризують стан цих підсистем.

Оцінка інтегральних показників стійкого розвитку різних ландшафтів та регіонів являє собою систему математичних перетворень вихідної інформації соціально-економічного та екологічного характеру. У переважній більшості випадків можливі два типи базових індикаторів:

1- й тип - для цих індикаторів збільшення їх кількісних значень зумовлює зростання інтегральної оцінки соціального розвитку регіону або його екологічного стану (позитивні індикатори).

2- й тип - зменшення кількісних значень таких індикаторів зумовлює зростання інтегральної оцінки соціальної підсистеми або її екологічної складової (негативні індикатори).

У запропонованому методі визнається, що між її підсистемами і індикаторами існують тільки вертикально підпорядковані зв'язки. Ієрархічна структура соціальних, соціально-економічних та соціально-екологічних індикаторів, що пропонується, складає основу алгоритмізації розрахунку: індексу соціального розвитку; індексу якісного стану навколишнього середовища; інтегрального показника стійкості регіону.

Ядром такого алгоритму є процедура поступового „згортання” показників нижнього та проміжних рівнів (рис 3.6).

Із рис 3.5 видно, що індикатори X₁ X₄ утворюють нижній базовий рівень показників соціальної і екологічної підсистем. Показники У1, У2 є інтегральними показниками проміжного рівня (розраховується як середньоарифметичне окремих індикаторів X_i). Показник Z характеризує інтегральний показник стійкості регіонів (середньоарифметичне показників проміжного рівня У).

Слід зазначити, що індикатори X_i отримують в результаті соціометричних досліджень (прибуток на душу населення, загальна захворюваність дорослого населення, загальна дитяча захворюваність, рівень злочинності і т.п.), або вибирають з статистичних довідників. Екологічні індикатори X₁ (якість питної води, рівня родючості ґрунтів, фізико-санітарного стану ґрунтів, стану ландшафтів, рівня забруднення атмосферного повітря і т.п.) встановлюють за матеріалами обстежень Агрохімслужби та CEC.

Нормування кожного індикатора здійснюють за шкалою [0;1]. За 1 приймається значення індикатора, яке відповідає верхній межі, а за 0 - нижній межі можливих коливань індикаторів. Проміжне кількісне значення нормованого індикатора отримують шляхом порівняння її величини з максимальним позитивним або мінімальним негативним.

Інтегральну оцінку стану підсистем здійснюють згідно табл. 3.6.

Можливості екології у вивченні проблем охорони природи на цей час залишаються обмеженими, і науковцям та практикам важко визначити заходи, які могли б повернути до первісного вигляду та стану екосистеми, екологічна рівновага у яких порушена техногенезом.

Рис. 3.6. Фрагмент лінійної багаторівневої структури показників розвитку регіонів

Виділяють три основні напрями охорони природи, які вимагають екологічного розв’язання:

- Охорона середовища життя на Землі.

Бажано встановити речовини, що потрапили в кругообіг і їх кількість стає загрозливою для біосфери.

- Охорона середовища життя людини.

Завдання полягає у тому, щоб встановити допустимі концентрації шкідливих хімічних речовин, біокліматичного комфорту.

- Охорона антропогенного середовища, в якому здійснюється господарська діяльність людини.

- До антропогенного середовища відносяться урбогенні, техногенні, антропогенні та інші окультурені ландшафти, а також такі галузі народного господарства, як рибальство та мисливство, де важливим є одержання стабільної і якісної продукції.

- Охорона природи як галузь екологічної діяльності, включає два напрями. Перший напрям - це охорона всієї природи Землі. Другий

- найближчого оточення людини заради здоров’я і життя.

Таблиця 3.6

Уніфікована вимірна шкала для оцінок показників системи та прийняття управлінських рішень

Отже, охорона природи - це процес від Землі до людини, а охорона оточуючого людину середовища, навпаки, від людини до глобальних процесів.

За В. І. Вернадським, поняття ноосфери включає розумне управління її розвитком, яке передбачає ощадливе, раціональне використання природних ресурсів.

Охорона грунтів. Грунти сформувалися на межі розділу літосфери й атмосфери. Вони характеризуються родючістю (здатністю забезпечувати рослини речовинами, необхідними для їх життєдіяльності), а також накопиченням повітря та води.

Для людини грунти мають важливе значення і, насамперед, тому, що вони є основним джерелом отримання рослинницької і тваринницької продукції. В той же час, вони відіграють важливу роль в очищенні природних і стічних вод, які через них фільтруються.

Загальна площа орних земель становить близько 1,5 млрд. га (10% площі суші), під пасовиськами і сінокосами знаходиться близько 3 млрд. га (20% площі суші). За даними OOH резерви сільськогосподарських угідь на Землі сьогодні повністю вичерпані. На одного мешканця планети припадає лише 0,4 га орної землі. Приріст населення на планеті суттєво зменшує цей показник.

Загальна площа сільськогосподарських угідь України становить біля 41374 тис. га, або 69% усієї земельної площі. На долю орних земель припадає 33107 тис. га, або 81% площ сільськогосподарських угідь.

В останні десятиріччя під впливом водної, вітрової ерозії, порушення агротехніки вирощування сільськогосподарських культур, хімізації, широкомасштабних меліорацій, будівництва населених пунктів, розвитку кар’єрів у всьому світі знищується до 7 млн. га родючих земель і ще більше їх зазнає деградаційних змін. Зростає хімічне забруднення земельних ресурсів.

Охорону грунтів доцільно здійснювати комплексними методами:

- послідовного переходу на ландшафтне і біологічне землеробство;

- проведення у повному обсязі протиерозійних заходів;

- виключення з обробітку землі на схилах крутістю понад 7°;

- інтенсифікації використання орних земель;

- заліснення перелогів та еродованих земель;

- використання раціональної агротехніки;

- відмова від монокультур;

- використання екологічно безпечних засобів захисту від хвороб, шкідників та боротьби з бур’янами.

Особливо важливе значення має використання в поєднанні органічних і мінеральних добрив в нормах, які забезпечують відтворення родючості грунтів України. На кислих грунтах необхідно проводити вапнування, а на засолених - вносити гіпс.

Згідно існуючого законодавства, порушені землі необхідно відновлювати шляхом рекультивації.

Розрізняють наступні види рекультивації: сільськогосподарську; лісогосподарську; водогосподарську; рекреаційну; санітарно- гігієнічну, будівельну.

Вид рекультивації вибирають в залежності від того, як саме планується використовувати порушені землі.

Наприклад, сільськогосподарська рекультивація здійснюється на територіях розвинутого сільськогосподарського виробництва на великих кар’єрах. Рекультиваційні роботи в цьому випадку проводять у два етапи: технічна рекультивація (засипка кар’єру породами, покриття породи родючим шаром грунту, планувальні роботи); потім біологічна (внесення меліорантів, добрив, полів сільськогосподарських культур).

Лісогосподарську рекультивацію проводять з метою відновлення ділянок лісу з цінними сортами дерев.

Водогосподарську рекультивацію виконують з метою створення водних об’єктів, розвитку рибництва.

Рекреаційна рекультивація проводиться з метою створення зон відпочинку. У більшості випадків вона поєднується з лісогосподарською і водогосподарською рекультиваціями.

Будівельна рекультивація має на меті підготувати порушені площі під будівництво. Кар’єри можна засипати лише породами, або породами і побутовим сміттям.

Санітарно-гігієнічна рекультивація здійснюється з метою призупинення негативного впливу кар’єрів, відвалів на оточуюче середовище (проводять заходи пилеподавлення площ).

Охорона земних надр. За даними OOH з надр Землі щорічно видобувається близько 50 млрд. т корисних копалин і біля 150 млрд. т „пустих порід”. Слід зазначити, що 18 економічно найважливіших мінералів вже знаходяться на межі повного вичерпання (золото, срібло, ртуть, свинець, сірка, олово, цинк, вольфрам), а інші можуть бути вичерпані за одне або два століття. Основним резервом мінеральних багатств на цей час є Світовий океан, із якого корисних копалин видобувається ще дуже мало.

Охорону і раціональне використання земних надр доцільно здійснювати шляхом:

- розробки та впровадження у виробництво нових технологій переробки руд (руд з низьким вмістом компонентів);

- зниження кількісних і якісних втрат корисних копалин під час їх добування;

- застосування новітніх технологій видобування корисних копалин (свердловинне гідродобування й вилуговування, газифікація вугілля в надрах, мікробіологічні методи тощо);

- економії мінеральної сировини за рахунок повторного їх використання;

- впровадження у виробництво замінників дефіцитних ресурсів;

- зменшення обсягів видобування мінеральних ресурсів за рахунок комплексного їх використання;

- впровадження безвідходних технологій переробки корисних копалин;

- переробки відвалів, териконів.

Охорона атмосфери. Відомо, що без їжі людина може прожити декілька десятків днів, а без повітря - тільки 5 - 7 хв. До того ж, людині потрібне чисте повітря, якого, особливо в містах та індустріальних центрах, не вистачає.

Американські вчені підрахували, що в США кількість забруднюючих речовин, які викидаються в повітря, перевищила 200 млн. т, тобто майже 1 т на кожного мешканця країни. Якщо всі викиди забруднювачів прийняти за 100%, то частка транспорту становитиме 60,6%, промисловості - 12,2%, теплоелектростанцій - 14,1%, атомних станцій - 5,6%, відходів - 3,5%. В окремих містах планети, таких, як Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Токіо, ступінь забруднення міського повітря транспортом сягає 90% (В. П. Кучерявий, 2000 р.).

Найвищий рівень забруднення атмосферного повітря в Україні зафіксовано в містах Донецьку, Маріуполі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Запоріжжі, Кривому Розі, Одесі, Сєвєродонецьку та ін. Ці міста ввійшли в число 68 міст колишнього CPCP з найбільшим рівнем забруднення.

Розрізняють економічні, організаційні, техногенні й інші методи боротьби з забрудненням атмосфери.

Економічні методи направлені на зменшення викиду в атмосферу понаднормативних забруднювачів. У більшості країн Європи існує сувора система штрафів, розмір яких залежить від обсягів викинутих в атмосферу забруднювачів понад ГДВ.

Організаційні методи передбачають для зменшення шумового та електромагнітного забруднення атмосфери планувати будівництво залізниць, аеродромів, аеропортів та ліній електропередач високої напруги за межами захисних смуг, зон селищ та міст. Здійснювати правильне планування житлових і промислових районів у межах міста. Між цими зонами проводити озеленення територій. Потік транзитного автотранспорту переносити на об’їзні автодороги.

Технологічні методи спрямовують на регулювання двигунів внутрішнього згорання в автомобілях; установку каталізаторів на автомобілях; заміну етилованого бензину на менш шкідливе паливо; переведення TEC з використанням вугілля, мазуту та газу; очищення вугілля, що потрапляє у топки TEC від піриту (FeS₂); установку на джерелах викиду сучасного газоочисного обладнання.

Особливо важливе значення має розвиток альтернативної енергетики з використанням енергії сонця і вітру для отримання електроенергії, що зменшить використання в Україні екологічно брудних ТЕС.

Охорона видів і екосистем. Як зазначає В. П. Кучерявий (2000 р.) охорона видів і цілих екосистем необхідна з багатьох причин, передусім естетичних (збереження красивого ландшафту з його чудовими мешканцями - рослинами і тваринами - в естетичному відношенні виправдано такою мірою, як і збереження давніх пам’яток).

На друге місце варто поставити причини наукового та екологічного характеру. Біорізноманіття живих організмів, яке є наслідком їх тривалої еволюції, є однією з основних умов стійкості біосфери в часі. Збіднення екосистем внаслідок скорочення чисельності особин, або зменшення кількості видів порушує їх стійкість і зумовлює падіння біохімічної активності.

Природні біоценози слід наполегливо оберігати, оскільки з них ми черпаємо матеріали для покращення сортів рослин і порід сільськогосподарських тварин, виробництва препаратів для боротьби зі шкідниками і, що дуже важливо, для виробництва ліків.

Питання охорони природи також потребують перегляду наших уявлень про шкідливі види, хижих птахів, кількість яких в Україні різко падає, що пов’язано не лише з їх бездумним відстрілом, але й отруєнням пестицидами.

Р. Дажо наводить перелік і кількість пар хижих птахів Франції, над якими нависла загроза повного винищення: беркут - близько 40 пар, яструб - 30-35, орел-карлик - близько 50 пар, сокіл-сапсан - близько 100 пар, пугач - близько 50 пар. Усі ці птахи тепер перебувають у цій країні під охороною закону.

Природоохоронні заходи не обмежуються захистом окремих видів; під захист беруть цілі екосистеми, які включають до складу заповідників, національних парків, заказників, резерватів.

Заповідник - вища категорія природоохоронних територій, де законом зберігається в незайманому стані весь природний комплекс та ведуться наукові дослідження.

Національні (народні і природні) парки - достатньо великі території, де охорона природи поєднується з рекреацією. Перший у світі національний парк - Йєллоустонський - був створений у 1872 р. за рішенням конгресу США.

Територія національних парків складається з однієї або декількох екологічних систем чи природних ландшафтів високої естетичної цінності, мало або зовсім не змінених людською діяльністю, де охороняються рослини, тварини і ландшафти. Головне завдання національних парків - створення та підтримання природних екологічних, геоморфологічних і естетичних цінностей цієї території. Рекреаційні заходи підпорядковані цій головній меті.

Заказники - території, на яких допускається господарське використання лише частини природних об’єктів і в тій мірі, в якій це не завдає шкоди об’єкту, який охороняється. Статус заказників визначається їх цільовим призначенням: ботанічні, мисливські, гідрологічні.

Резерват - природоохоронна територія або пам’ятник

природи із заповідним або заказним режимом. Як правило, це невеликі урочища (гаї, озера, ділянки долини і побережжя) та окремі об’єкти (водоспади, печери, унікальні геологічні виступи тощо).

Систематизовані дані про тварин і рослин, майбутнє яких знаходиться під загрозою, заносять до Червоної книги. Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП), створений у 1948 р., працює над створенням Червоної книги МСОП. Види, включені в неї, поділяються на п’ять категорій:

- зникаючі види - знаходяться під серйозною загрозою зникнення; їх врятування неможливе без спеціальних заходів охорони і відтворення (ці види записані на червоних сторінках);

- рідкісні види - знаходяться під прямою загрозою вимирання, але зберігаються в невеликих кількостях або на обмеженій території; є небезпека їх зникнення (білі сторінки);

- види, які знаходяться під загрозою зникнення, їх чисельність швидко падає (жовті сторінки);

- невизначені види - очевидно, знаходяться під загрозою зникнення, але достовірних даних про стан їх популяції немає (сірі сторінки);

- види, що відновлюються (зелені сторінки).

Кожна країна, на території якої знаходиться вид, занесений до Червоної книги МСОП, несе моральну відповідальність перед людством за збереження цього скарбу природи.

Про екологічну культуру і стан охорони природи можна судити за наявною мережею заповідних територій, покликаних виконувати функції збереження природних комплексів генофонду рослинного і тваринного світу. Природно-заповідний фонд України охоплює 5,5 тис. об’єктів на площі 184 тис. га, або досягає 2% території країни, що майже вп’ятеро менше середньосвітового показника.

Тепер у країні налічується 14 державних заповідників, із них 2 (Чорноморський і „Асканія-Нова” ) - біосферні і 3 національних парки (Шацький, Карпатський та Синевирський ) загальною площею 265 тис. га, 1686 - державних заказників, 2671 - пам’ятка природи, 501 - пам’ятка природи садово-паркового мистецтва, 654

- заповідних урочища. Під охорону держави взято 220 тис. га болотних масивів, переважно на Поліссі. В ранзі заповідних територій охороняються понад 200 тис. га водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення.

Незважаючи на широку систему заповідних територій, їх площа є недостатньою, особливо площі заповідників і національних парків, які становлять лише 0,4% площі країни (при нормативному показнику до 2%).

Охорона водних ресурсів. З екологічної точки зору, охорона водних ресурсів полягає передусім в безпосередньому забезпеченні людей водою для життя та санітарно-гігієнічних потреб. Незважаючи на величезні запаси планетарної води океанів, морів, льодовиків, поверхневих водоймищ і підземних шарів, сьогодні понад 1 млрд. людей не забезпечені питною водою ні в якісному, ні в кількісному відношенні.

Проблема полягає в тому, що прісну воду, необхідну для життєдіяльності людини, випиває сучасна індустрія. Достатньо сказати, що для одержання 1 т капрону використовується 10 т чистої води, а для виготовлення 1 кг паперу - 100 кг. У промислово розвинених країнах на одну людину витрачається 1,2 - 1,5 тис. м³ води на рік. Ще недавно витрати води на одного мешканця міста становили 30 - 40 л /добу, а сьогодні - майже 300 л.

Перехід людства від примітивного землеробства до індустріалізації проявився в зміні кількісних і якісних характеристик відходів, які різко погіршили біологічну цінність водних ресурсів. Багато річок (або їх окремих ділянок) в Україні фактично перетворилися на колектори стічних та шахтних вод. Це - Лугань, Інгулець, Сіверський Донець та ін. Щорічно в Інгулець скидається гірничо-рудними підприємствами Кривбасу 200 тис. т хлоридів, а засоленість води тут сягає 5 г при нормі 1 г.

Особливої уваги вимагають малі річки України, яких налічується близько 22,5 тис. Вони забруднюються пестицидами, добривами та хімікатами, а також стоками тваринницьких комплексів.

Забруднення води поділяють на фізичне, хімічне, біологічне і теплове.

Фізичне забруднення зумовлюється наявністю у воді піску, глини, намулу. Тверді частки знижують прозорість води, пригнічують ріст та розвиток гідробіонтів, погіршують якість питної води.

Хімічне забруднення виникає внаслідок надходження у водні об’єкти з стічними водами шкідливих домішок (неорганічних і органічних речовин). Особливої шкоди водоймам завдають нафтопродукти, нафта, пестициди, синтетичні миючі засоби та ін.

Біологічне забруднення виникає внаслідок надходження до водойм зі стічними водами мікроорганізмів (бактерій, вірусів, спор грибів, яєць черв’яків та ін.).

Серед біологічних забруднювачів перше місце посідають неочищені, недостатньо очищені комунально-побутові стоки.

Теплове забруднення полягає у надходженні до водойм підігрітих вод від TEC і AEC. Нагріта вода водоприймачів до 20­30°C може пригнічувати життєдіяльність гідробіонтів. А при температурі понад 36°С настає масова загибель риби.

Заходами, що забезпечують охорону і раціональне використання водних ресурсів, вважають:

- очищення стічних вод;

- скорочення об’ємів скидів забруднень у водойми шляхом реконструкції діючих і спорудження досконалих очисних споруд;

- нормування якості води у відповідності видів водокористування;

- впровадження у виробництво екологічно безпечних (маловодних) технологій;

- збільшення обсягів повторного використання води у водомістких технологіях;

- скорочення втрат води у комунікаціях і у споживачів;

- налагодження обміну спожитої води;

- запровадження економічно-обґрунтованих тарифів за спожиту воду.

Викликає тривогу стан вод морів і океанів, до яких надходять забруднення від річок, що впадають до них, а також з атмосфери. Найбільше забруднення Світового океану відбувається в його мілководній прибережній зоні. До найбільш шкідливих забруднювачів морів і океанів належить нафта і нафтопродукти. Потрапляє нафта до Світового океану внаслідок втрат при її добуванні та аварій танкерів.

Запобіганню забруднення Світового океану слугує ряд міжнародних угод „Хартія морів”, яка регулює судноплавство, рибальство, добування нафти, корисних копалин з морських родовищ.

Відомо, що Україна належить до найменш забезпечених водними ресурсами європейських держав. Підрахунок водогосподарського балансу з урахуванням якості поверхневих та підземних вод засвідчує, що водні ресурси є не менш дефіцитними, але дедалі більше стають вирішальним і лімітуючим фактором розвитку економіки України. Поряд з цим, стан водних ресурсів, що прискореними темпами деградує під тиском техногенезу, значною мірою визначає виживання людини як біосоціального виду.

Доведено, що у другій половині 20 століття погіршення стану водних ресурсів в Україні відбувалося під впливом широкомасштабних гідротехнічних меліорацій, прискорених темпів хімізації сільськогосподарського виробництва, та зростання об’ємів скиду недоочищених стічних вод. Так, водогосподарське та меліоративне будівництво, суттю якого є природоперетворююча функція, спричиняє деформацію, або повне і незворотнє руйнування природних систем. Одночасно суттєвий вплив на водні екосистеми має безповоротний водозабір та їх забруднення стічними водами. Осушення боліт, переважно на Поліссі, межею якого було створення агроценозів, спричинило руйнування не лише багатих на біорізноманіття унікальних болотних екосистем, але суттєво погіршило і стан водно-болотних угідь на прилеглих до осушених масивів територіях. Негативні наслідки мають місце і при створенні штучних водойм на річках. Водойми спричиняють глибоку деформацію всієї природної гідрографічної сітки і прилеглих територій. Річки уповільнюють рух, на ній з’являються ділянки із застійними зонами та уповільненим водообміном, впливом на рівень ґрунтових вод та стан флори і фауни у басейні цих річок.

Безпосередній і відчутний вплив на водні ресурси і їх стан має „парниковий ефект” і, як наслідок - потепління клімату. Для прибережних регіонів виникає реальна загроза їх затоплення внаслідок підняття рівнів морів і океанів, а для України слід очікувати збільшення частоти посушливих років, та змін у механізмі вологопереносу.

Наведені приклади переконливо свідчать, що надмірне антропогенне навантаження, яке посилилось в останні десятиріччя Чорнобильською катастрофою, спричинило зниження якості водних ресурсів і сформувало загрозливий екологічний стан в усіх річкових басейнах країни, і особливо у басейні Дніпра, вода якого є основним джерелом питного водопостачання для населення України.

Більшість річок, як і водоресурсних джерел в Україні втратили самовідновлювальну здатність і нездатні підтримувати екологічну рівновагу. Ситуацію погіршує скидання стічних вод промисловості, комунального і сільського господарства, з якими у водні об’єкти потрапляють у надмірній кількості біогенні речовини, важкі метали, токсичні, органічні та неорганічні речовини токсичної дії, які можуть накопичуватися у донних відкладах та ланцюгах живлення водних екосистем.

Стає зрозумілим, що Україна потребує розробки такої стратегії розвитку водоресурсних систем та водного господарства, яка б змогла б забезпечити використання водних ресурсів у такий спосіб і такими обсягами, щоб не спричинити їх виснаження, і забезпечити задоволення потреб як теперішніх, так і наступних поколінь.

Слід зазначити, що водно-ресурсна складова стійкого розвитку розглядається як одна з найважливіших природно-господарських ланок в структурі водогосподарського комплексу (ВГК) країни. Екологічний аспект ВГК передбачає комплекс заходів, спрямованих на охорону водних джерел, їх водозборів, раціональне використання водних ресурсів; збереження біологічного різноманіття; підвищення безпеки при використанні токсичних речовин; вирішення проблеми відходів.

На думку Б. М. Данилишина, С. І. Дорогунцова та ін., 1999 р., реалізація наведених вимог повинна забезпечити динамічну рівновагу у розвитку водного господарства, ліквідувати протиріччя між потребами суспільства у водних ресурсах і можливостями їх задоволення при збереженні відновлювальної спроможності водно­ресурсного потенціалу.

А відтак, під стійким розвитком ВГК слід розуміти такий його стан, який одночасно і відповідає вимогам екологічної та економічної безпеки країни, і забезпечує:

- гарантоване постачання населення і галузей економіки якісною питною водою;

- стабільне відтворення водних ресурсів; відновлення і охорону водних об’єктів;

- попередження запобігання і ліквідацію наслідків руйнівної і негативної дії води;

- відновлення і збереження стійкості водних екосистем.

Перехід ВГК до стійкого розвитку можливий за умов усунення несприятливої дії означених вище факторів.

Стійкий розвиток ВГК потребує одночасного вирішення також наступних проблем, а саме:

- реалізації політики, що забезпечуватиме раціональне використання, відтворення і зберігання від виснаження водних ресурсів;

- підвищення інвестиційної активності з метою будівництва і реконструкції існуючих водогосподарських і водоохоронних об’єктів;

- активізацію інноваційної діяльності з метою підвищення технічного і техно-екологічного рівня водного господарства;

- створення економічного механізму регулювання водних відносин відповідно до ринкових умов;

- утримання водних об’єктів і земель водного фонду та експлуатація гідроспоруд повинна здійснюватися за рахунок зацікавлених водокористувачів;

- при порушенні нормативів водовідбору і скиду понаднормативного забруднення стоків повинна стягуватися прогресуюча плата, яка здатна стимулювати раціональний і охоронний режим водокористування.

Вирішення поставлених завдань передбачає проведення зваженої політики щодо основних водокористувачів:

- у промисловості - це поглиблення локальної очистки стічних вод і впровадження замкнутих систем водокористування;

- у житлово-комунальному господарстві найважливішим завданням є здійснення заходів по забезпеченню роботи кожної діючої очисної споруди в проектному режимі;

- у сільському господарстві, як найбільшому водоспоживачеві та яке є джерелом забруднення водних об’єктів стоком з агросфери, необхідно впровадити комплекс агротехнічних прийомів і інженерних технологій, які сприяли б зниженню надходження забруднюючих речовин до водних об’єктів.

Велике коло проблем водного господарства передбачається вирішувати шляхом реалізації державних цільових програм. До їх числа відноситься програма забезпечення населення якісною питною водою під назвою „Програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води”. Програмного вирішення потребують такі життєво важливі проблеми стійкого розвитку водного господарства, як проблема відновлення екологічної рівноваги у водосховищах, малих водоймах та малих річках, порушених гідротехнічними меліораціями.

Утвердження засад стійкого розвитку держави та водного господарства можливий за дотримання наступних принципів:

- пріоритетності соціальної сфери водокористування;

- дотримання прав людини на якісну питну воду і сприятливе водне середовище;

- управління водогосподарською і водоохоронною діяльністю за басейновим принципом;

- адаптований розвиток областей і регіонів на підставі оцінки поточного і прогнозного стану водних ресурсів;

- еколого-економічна регламентація та управління водокористуванням з пріоритетом збереження водних ресурсів;

- пріоритетність економічних важелів регулювання водокористування і водоохорони;

- дотримання норм міжнародного права в галузі водокористування і охорони вод та співробітництва в галузі використання і охорони трансграничних поверхневих вод.

Природоохоронні заходи спрямовані на попередження і знешкодження забруднень, що надходять до малих річок і водойм, мають комплексний характер. Ці заходи повинні стосуватися і охоплювати гідроекосистеми, а також водозбірний басейн, рівень антропогенного навантаження на яких визначає стан водної екосистеми, насамперед якість води та продуктивність водної екосистеми.

Водоохоронні заходи умовно поділяють на три типи: запобігаючі, регулюючі та компенсаційні.

Запобігаючі заходи спрямовані на усунення джерел забруднення річок та водойм. У першу чергу слід знизити або не допускати скидання до них неочищених або недостатньо очищених стічних вод. Важливо також запобігати надходженню до річок інших відходів виробництва і споживання.

Регулюючі заходи спрямовані на послаблення антропогенного навантаження на басейни річок і водойм. Здійснюють їх шляхом збільшення у басейнах річок площ лісів, пасовищ та сіножатей при зменшенні ріллі.

Компенсаційні водоохоронні заходи спрямовують на зменшення негативного впливу забруднень, які надходять до річок і водойм після впровадження запобігаючих заходів. У першу чергу слід знизити надходження забруднюючих речовин з агросфери та сільських населених пунктів, у яких відсутні очисні споруди.

Численними науковими дослідженнями встановлено, що загрозливий, передкризовий та кризовий стан малих річок і водойм обумовлюється існуючою системою землеробства та станом очисних споруд, які функціонують у населених пунктах.

Для запобігання, або виведення водних екосистем із загрозливого, передкризового і кризового стану необхідно здійснювати такі заходи:

- підтримувати необхідний для нормального функціонування гідро- екосистем водний режим річок і водойм;

- споруджувати біоплато ;

- облаштовувати на річках переливних фільтруючих камінно - накидних запруд, напівзапруд та шпор;

- сприяти розселенню в малих річках сімей бобрів;

- створювати прируслові водоохоронні лісосмуги.

Особливу увагу слід приділяти стану поверхні водозборів малих річок і водойм, які переважно зайняті сільськогосподарськими угіддями.

Для відновлення річок і водойм потрібно оптимізувати співвідношення природних та антропічно-змінених ландшафтів. Недопустиме розорювання заплав річок та будівництва осушувально-зволожувальних систем

Ефективним і малозатратним заходом відновлення річок від забруднення, замулення та погіршення їх біопродуктивності є створення водоохоронних зон (ВЗ), у межах яких виділяються зони суворого обмеження господарської діяльності - прибережні захисні смуги (ПЗС).

Основна мета створення ВЗ та ПЗС, згідно статті 87 Водного кодексу України, є попередження забруднення, замулення річок; створення природного біофільтру, який повинен очистити поверхневий стік з прилеглих господарсько-освоєних територій. Окрім цього, ВЗ і ПЗС виконують функції збереження та відтворення біорізноманіття водного і навколишнього рослинного і тваринного світу та природних заплавних ландшафтів.

Роль ПЗС і ВЗ відображена на рис. 3.6.

Водоохоронною зоною слід вважати територію вздовж річки від її витоку до гирла з відповідним властивим для даної місцевості природними рослинним і тваринним комплексами, які і забезпечують попередження забруднення, засмічення, зменшення коливань стоку річок та виснаження їх водних ресурсів. Природоохоронна зона є природоохоронною територією, в якій регламентується господарська діяльність. До складу ВЗ входять заплавні землі, схили понад 5°, що межують із заплавами, а також яри, які вливаються в річкові долини. Біля витоку річок ВЗ включає всю мережу ярів вище витоку. У ВЗ включають осушені землі, поля ґрунтозахисних сівозмін, поверхневий стік з яких суттєво впливає на режим твердого стоку і відповідно санітарний стан річок.

До ВЗ можуть включатися лісові масиви, які виконують водоохоронні функції, схили ярів та ділянки з частковим обмеженням господарської діяльності. У ВЗ регламентується господарська діяльність: забороняється гідромеханічне

будівництво, використання пестицидів, влаштування полів фільтрації, складування відходів та сміття.

Мінімальна ширина ВЗ складає:

- для малої річки - 250 м;

- для середньої річки - не менше 500 м з обох берегів. У випадку коли берег має крутизну схилу понад 5°, ширина ВЗ подвоюється.

При плануванні господарської діяльності в межах ВЗ необхідно врахувати:

• При використанні території ВЗ для землеробства необхідно впроваджувати протиерозійні та водоохоронні заходи, зокрема:

- проводити оранку земель поперек схилів;

- просапні культури висівати на схилах крутизною не більше 7°, на більш крутих схилах - висівати лише багаторічні трави;

- надавати перевагу дрібноконтурному землеробству, коли площа окремих полів не перевищує 10 га;

- використовувати добрива, що менше вимиваються із грунту, зокрема - гранульовані.

• Винести за межі ВЗ тваринницькі комплекси та ферми, літні табори, загороди для худоби, ліквідувати гноєсховища або обвалувати їхню територію.

• В лісових масивах, що знаходяться на території ВЗ, дозволяються лише санітарні рубки та рубки догляду.

• Берегові схили крутизною більше 5°, незалежно від рослинності на них, належать до території ерозійної активності, у тому числі яри, балки, улоговини стоку паводкових вод тощо.

Проте, навіть при цих умовах ерозійна здатність залишкового стоку досить велика. Тому доводиться вдаватись до водовідведення шляхом будівництва як простих гідротехнічних споруд (водовідвідні борозни, розпилювачі стоку, вали тощо), так і інженерних (швидкотоки, перепади тощо) споруд.

Оскільки розчинні у воді мінеральні та органічні речовини здатні переміщатися на значні відстані і забруднювати водні об’єкти, то в межах водоохоронної зони не дозволяється застосовувати мінеральні та органічні добрива, а також хімічні засоби боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур.

Впровадження ПЗС має на меті охорону русла малих річок та інших водних об’єктів від засмічення і забруднення. Створення ПЗС повинно сприяти збереженню водності річки. ПЗС виділяються або створюються в межах водоохоронних зон.

Згідно статті 89 Водного кодексу України, ПЗС є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Тому в ПЗС, що створені уздовж річок та навколо водойм забороняється:

- розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), ведення садівництва та городництва;

- зберігання та застосування пестицидів і добрив;

- влаштування літніх таборів для худоби;

- будівництво будь-яких споруд, у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

- миття і обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

Прибережні захисні смуги - територія обмеженої господарської діяльності. Тут забороняються будь-які роботи, крім влаштування сіножатей та пасік. В ПЗС повністю виключається оранка, випасання худоби, створення таборів сільськогосподарських тварин, баз відпочинку та рекреаційних об’єктів, стоянки транспорту і його миття, будь-яке будівництво, в тому числі і тимчасове.

Іншими словами, прибережні захисні смуги є повністю природоохоронними територіями, а об’єкти, що там знаходяться, можуть експлуатуватись тільки в разі, якщо не буде при цьому порушуватися режим прибережної захисної смуги. В іншому випадку, об’єкти, експлуатація та використання яких ґрунтується на застарілих технологіях, в яких відсутні очисні споруди та з іншими недоліками, які пов’язані з порушенням режиму в прибережній захисній смузі, підлягають винесенню їх за межі смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються вздовж обох берегів річок та навколо водних об’єктів уздовж урізу води у меженний період. Ширина ПЗС визначається типом річок та її фізико- географічним положенням і складає для річок:

- з площею водозбору понад 50 тис. км² 100 метрів;

- з площею водозбору від 2 до 50 тис. км², а також ставків з площею понад 3 га до 50 м.

Контроль за створенням ВЗ і ПЗС, а також за дотриманням режиму використання їх територій здійснюється органами місцевого самоврядування і державними органами охорони навколишнього середовища.

Рис. 3.7. Основні чинники формування екологічного стану малих річок (Товщина лінії показує відносну інтенсивність впливу даної частини водозбору на стан річки).

Охоронні заходи, які небхідно здійснювати у ВЗ, ПЗС та водозборах річок, поділяються на організаційно-господарські, агротехнічні, луко- і лісомеліоративні та гідробіотехнічні.

Організаційно-господарські заходи направлені на формування оптимального співвідношення компонентів ландшафту в межах водозбору водних об’єктів. Ці заходи поділяються на профілактичні і спеціальні.

До профілактичних належать заходи, що стосуються: заборони використання авіації для внесення мінеральних добрив, обробки посівів с.г. культур засобами захисту від шкідників, хвороб та бур’янів; розорювання земель і знищення рослинного покриву на ерозійно небезпечних ділянках; внесення добрив на сніговий покрив; будівництво сховищ добрив, а також тваринницьких комплексів, ферм, очисних споруд, баз відпочинку і стоянок автомобілів.

До спеціальних заходів слід віднести ті, що передбачають: раціональну організацію території з комплексним водорегулюванням в межах водозбору. Оптимізацією співвідношень площ розорених, лучних, лісних та інших видів угідь здійснюють у відповідальності показників, наведених у таб.3.7.

Агротехнічні заходи в першу чергу спрямовують на регулювання поверхневого стоку і запобіганню проявів водної ерозії. До цієї низки заходів відноситься: фітомеліорація; протиерозійні способи обробітку грунту; смугове розміщення культур; післяукісні і післяжнивні посіви; вирощування сидеральних культур; створення буферних смуг; тощо.

В умовах рівнинного рельєфу запроваджують ґрунтозахисні системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території. В умовах пересічного рельєфу застосовують штучні сівозміни. Смугове розміщення культур застосовують на схилах крутизною понад 1°. Буферні смуги створюють із багаторічних трав шириною 3 - 10 метрів.

Протиерозійний обробіток ґрунту передбачає поперечний або контурний обробіток, полицеву оранку, обвалування та щілювання. Важливу роль у збереженні річок відіграє фітомеліорація. Встановлено, що ліси, які зростають у долинах річок - на заплавах, терасах і крутих схилах долин і балок, здатні затримувати намул та захищати схили долин від руйнування і зсувів, запобігаючи замуленню річок продуктами ерозії. Одночасно вони

Таблиця 3.7

Показники оптимального співвідношення природних та господарсько-змінених територій на водозборах малих річок України (% від загальної площі водозбору).

використовують функцію фільтрів-очисників, що покращують хімічний і бактеріологічний склад річкової води, а відтак сприяють підвищенню біопродуктивності річок.

Фітомеліоративні заходи диференціюють відповідно природним зонам України:

- на Поліссі в річкових заболочених долинах доцільно висаджувати вільху, вербу. На берегових терасах створити соснові бори, субори.

- в річкових долинах Лісостепу у притерасних пониженнях, перезволожених заплавних ділянках необхідно висаджувати вербу та осокори. Лукомеліоративні заходи передбачають залуження ерозійнонебезпечних земель і елементів гідрологічної мережі. Під залуження відводять днища угловин і бокові еродовані схили крутизною понад 7°, а також буферні смуги.

Для залуження використовують злакові і бобові багаторічні трави у співвідношенні 60% злакових і 40% бобових.

Лісомеліоративні заходи направлені на створення системи захисних лісових насаджень, до яких входять:

- полезахисні та стокорегулюючі захисні смуги;

- насадження на конусах виносу балок;

- насаджені мулофільтри в ярах і балках;

- насадження в ярах і балках;

- насадження на корінних берегах річок і крутосхилах;

- витокові насадження;

- насадження на піщаних відкладах;

- прируслові лісові смуги (в ПЗС);

- існуючі на водозборі природні ліси.

Загальна лісистість водозбору повинна складати: на Поліссі - 35%; в Карпатах - 60%; в Передкарпатті - 34%; в Лісостепу - 20%; в Степу - 10%.

Особливу роль в охороні річок відіграють гідротехнічні заходи, які використовують у поєднанні з лісовими насадженнями і залуженням.

До гідротехнічних заходів відносять створення водозатримуючих споруд, валів-розпилювачів поверхневого стоку, валів-канав, водоспрямовуючих валів, терас, водоскидних споруд, швидкотоків, перепадів, хмизових настилів, штучних водойм- регуляторів тощо. Тип та конструкцію гідротехнічних споруд визначають, з огляду на особливості розвитку ерозії, розміру і форм водотоку, геологічних умов, наявності місцевих будівельних матеріалів.

Суттєво поліпшити екологічний стан водойм і водотоків можна шляхом створення фільтрів та біоплато.

Біоплато найбільш придатне для очищення господарсько- побутових стічних вод невеликих населених пунктів, окремих будинків, санаторіїв та кемпінгів. Біоплато може застосовуватися для очищення поверхневого стоку із сільськогосподарських угідь, урбанізованих територій, проммайданчиків. Технологія біоплато використовується також для доочищення виробничих стічних вод. Біоплато розподіляють на: руслові (розміщені в руслі річки); берегові (розміщені на берегових схилах); гирлові (облаштовані у місцях впадання струмків, річок); інфільтраційні (споруджені у низинах заплави); наплавні (облаштовані на плавучих конструкціях).

Найефективнішими для біоплато і біофільтрів є рослини очерету, рогози, куги та деякі інші. Створення біоплато на основі рослинних водяних угрупувань може ефективно виконувати функцію водоохоронної споруди та очищати воду від різних домішок, що надходять з площі водозбору. Біоплато облаштовують в балках і яругах. Бажано в зимовий період біоплато звільняти від відмерлих рослинних залишків.

Позитивну роль в охороні малих річок може відіграти створення екологічної мережі в Україні. Мережа, на думку науковців, є інтегральною природоохоронною технологією в організації збереження біотичного та ландшафтного різноманіття. Основою екологічної мережі України є річки та їх долини. Форма коридорів екологічної мережі може бути різною: від лінійної до витягнутої і від прямої до звивистої.

3.5.