Додаток 1. Демократичні процеси в сучасній Україні

Особливості президентської кампанії 2004 року

Особливості кампанії з виборів Президента України в 2004 році визначались перш за все закінченням «епохи» Президента Л. Кучми, який пробув на посаді 2 терміни (з 1994 року) і не міг за Конституцією балотуватись ще раз (щоправда, Конституційний Суд України у грудні 2003 року виніс дивне рішення про те, що Л.

Натомість антикучмівська опозиція виступила на цей раз досить єдиним фронтом, згуртувавшись навколо дуже популярного вже протягом кількох попере­дніх років політика, колишнього голови Національного банку і Прем’єр-міністра (в 2000-2001 роках) Віктора Ющенка. Його підтримали практично всі націонал- демократичні сили. Вагомою стала підтримка Юлії Тимошенко, яка була також достатньо популярним політиком та могла б і сама балотуватись у Президенти.

Передвиборча кампанія проходила дуже гостро. Загалом змагалось 24 кан­дидати, але всім було зрозуміло, що основних претендентів лише двоє. Події розго­ртались, з одного боку, в напрямі все більшої поляризації електорату за географіч­ною ознакою, при чому за В.

У першому турі президентських виборів 31 жовтня 2004 року два основних кандидати були поза конкуренцією. Вони отримали майже однакову кількість голо­сів - близько 39-40%. При цьому «в бій» за провладного кандидата вступила і Центральна виборча комісія - 10 днів вона не могла «дорахувати» бюлетені, ствер­джуючи, що, за попередніми даними, лідером передвиборної гонки є В. Янукович. Проте за остаточними результатами все ж вимушена була визнати, що на 0,5 % голосів попереду В. Ющенко.

Другий тур виборів відбувся 21 листопада 2005 р., і в ньому, за даними ЦВК, переміг В. Янукович, набравши 49,5 % голосів проти 46,6 % у В. Ющенка. Проте сама ЦВК, а також територіальні виборчі комісії були вже достатньо скомп­рометовані, вдаючись до різноманітних механізмів фальсифікації результатів вибо­рів. Одразу після другого туру люди почали збиратись на майдані Незалежності, виступаючи за перегляд його результатів - почалась «помаранчева революція». Слід звернути увагу на те, що діючий закон про вибори Президента України не передбачав можливості загальної відміни результатів голосування. Проте Верховна Рада України, а потім і Верховний Суд України визнали наявність системних по­рушень ходу голосування і фальсифікації результатів виборів та фактично відміни­ли результати голосування. Було прийнято рішення про проведення повторного другого туру 26 грудня 2005 року. Це викликало, з одного боку, сепаратистські прояви в східних областях України (з’їзд рад південно-східних областей у Сєвєро­донецьку 28 листопада), а з другого - ентузіазм прихильників опозиції й учасників «помаранчевої революції».

«Помаранчева революція» в Україні: причини, суть, наслідки

«Помаранчевою революцією» названі події, що супроводжували президент­ські вибори в Україні наприкінці 2004 року, переважно - після другого туру 21 лис­топада. Основною «формою» цієї революції був «майдан», тобто перманентний мітинг, або протестне «стояння» маси людей на майдані Незалежності у Києві, яке тривало до кінця грудня, тобто до фактичного визначення перемоги опозиційного кандидата на повторному другому турі 26 грудня.

Причиною цих подій було глибоке розчарування значної частини населення України у формах та результатах діяльності української державної влади за часів президентства Л. Кучми (1994-2004 рр.), уключаючи часи керування урядом В. Януковича (з листопада 2002 р.), який на президентських виборах став основним кандидатом діючої влади. Незважаючи на те, що попередні роки позначились на­решті, після більш ніж 10-річного занепаду, зростанням валового внутрішнього продукту і реальних доходів населення, це зростання було ще далеко не достатнім, щоб задовольнити широкі верстви населення. Крім того, разючою була соціальна несправедливість, що виявлялась у глибокому проваллі між достатками невеликої купки «олігархів», які за безцінь скупили та скуповували національне багатство України (напр., комбінат «Криворіжсталь» був куплений В. Пінчуком та Р. Ахметовим за $800 млн., у той час як у 2005 році він же був перепроданий інозе­мному інвестору за $5 млрд.), і рівнем життя переважної більшості населення. На­решті, на суспільну свідомість усе більше впливала негативна оцінка рівня демок­ратичності правлячого режиму з боку міжнародної громадськості та українських опозиційних сил.

Збуджуючими чинниками народного невдоволення стали справи, пов’язані з убивствами журналістів (Ґонгадзе та Александрова), гучний «касетний скандал» (оприлюднення плівок прослуховування президентського кабінету майором охоро-

ДЕМОКРАТИЧНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ни М. Мельниченком), який, попри недоведеність повної достовірності цих матері­алів, висвітлив дуже негативний виворіт діяльності вищої української влади. Наре­шті, безпосереднім приводом виходу на майдан стали очевидні факти системних порушень результатів президентських виборів, намір Центральної виборчої комісії оголосити Президентом В. Януковича (власне, вона це й зробила 24 листопада).

Уже наступного дня після другого туру, 22 листопада 2004 року на майдані Незалежності зібрався багатотисячний мітинг, на якому виступали керівники опо­зиції на чолі з В. Ющенком. Опозиція не визнала результатів другого туру і закли­кала народ шляхом мирного протистояння не дозволити узаконити сфальсифіковані результати. Кожного дня до майдану прибували все нові й нові тисячі громадян із різних регіонів України. Згодом значну частину Хрещатика зайняло різнобарвне наметове містечко. За даними опозиції, в найбільш активні дні на майдані збира­лось до півмільйона людей, а наметове містечко охоплювало близько 2 тис. наметів.

Паралельно вже 23 листопада В. Ющенко складає імпровізовану присягу Президента України в залі Верховної Ради, після чого колони мітингуючих руха­ються до будівлі резиденції Президента України на вул. Банковій. Виникає реальна загроза пролиття крові, оскільки серед революціонерів немало радикалів, які закли­кають до штурму президентських апартаментів, які на той час уже щільно охоро­няються спецназом. Будівлі адміністрації Президента, а трохи згодом і Кабінету Міністрів на вул. Грушевського були заблоковані мітингуючими.

Утім, крові на щастя вдалося уникнути. Цьому посприяло кілька чинників. По-перше, основні лідери «помаранчевої революції» все ж таки розраховували на демократичні засоби боротьби, хоча і з застосуванням прямого тиску народу.

вних «фігурантів» протистояння і лідерів країни - Л. Кучми, В. Литвина, В. Януковича та В. Ющенка, - засідання якого, зрештою, і дали змогу вийти на певний компроміс щодо організації «повторного другого туру».

Безумовно, «майдан» не був суцільно стихійним явищем - навпаки, в ньому простежувались доволі серйозна організаційна робота. Важливу роль в організації та діяльності мітингів і наметового містечка відіграли його комендант Р. Безсмертний, «польові командири» Ю. Луценко, Т. Стецьків, В. Філенко, а також молодіжна організація «Пора». Гроші на організацію поступали з різних джерел, у тому числі й закордонних, західних, що давало і дає привід противникам «помаран­чевої революції» до спекуляцій про її «замовний» (з боку США) характер.

Проте безсумнівним є те, що значна частина учасників майдану щиро вірила у благородні цілі помаранчевого руху і надихалась почуттями громадянської участі та прагненням демократії. Майдан став найбільш значним за роки незалежності пробудженням громадянського суспільства в Україні, незалежно від того, хто на­справді ним керував і якими виявились наслідки цих подій.

Визначення «помаранчева революція» щодо кольору пов’язане з переважа­ючим кольором політичної реклами кандидата Віктора Ющенка, який перетворився на культовий колір майдану. Разом із цим, така ідентифікація сприяла поширенню узагальненої назви демократичних зрушень у деяких країнах Східної Європи та колишнього СРСР (Грузії, Киргизстані та ін.) як «кольорових революцій». Проте характеристика цих подій як «революцій» приймається далеко не всіма дослідни­ками, і не тільки із суто ідейно-політичного несприйняття. Тяжіє перш за все тради­ційно-марксистське трактування революції як кардинальних соціально-економічних змін, а не тільки політичного перевороту. Проте достатньо масова участь людей у цих подіях і фактична зміна влади «під тиском вулиці», а не шляхом формальних легітимних процедур дозволяє говорити принаймні про певні ознаки революційнос­ті в помаранчевих подіях, навіть незважаючи на те, що «кардинальних соціально- економічних змін» вони поки що не спричинили.

Зміст політичної реформи, що запроваджується в Україні

Політична (або конституційна) реформа в Україні фактично вступає в силу з початком 2006 року. Втім, дискусії щодо її необхідності та характеру точились кі­лька років. Переважно йшлося про недоліки Конституції 1996 року і необхідність її змін, але при цьому висувались прямо протилежні пропозиції - або в напрямі поси­лення президентської влади (за це активно виступав Президент Л. Кучма), або в напрямі просування до парламентської республіки (це пропонували його опоненти, організатори акції «Україна без Кучми», соціалісти та комуністи). Ще у квітні 2000 року за ініціативою Президента Л. Кучми був проведений Всеукраїнський референ­дум щодо змін Конституції, які передбачали певне посилення влади президента. Але, незважаючи на те, що всі питання референдуму отримали схвальні відповіді більшості населення, Конституція не була змінена, оскільки Верховна Рада фактич­но відмовилась провести необхідні для цього процедури.

На злеті терміну свого президентства Л. Кучма кардинально змінив свою точку зору на політичну реформу, виступивши тепер уже за перехід до варіанта парламентської республіки. Натомість опозиція, яка стала всерйоз розраховувати на перемогу свого лідера В. Ющенка на президентських виборах, навпаки, стала ви­ступати за збереження виконавчої влади в руках Президента. Тому перший етап політичної реформи навесні 2004 року виявився не завершеним - були прийняті нові закони про вибори Верховної Ради й органів місцевого самоврядування, які передбачали перехід до чисто пропорційної системи виборів (що загалом прита­манне парламентським республікам), проте закон про зміни до Конституції України не пройшов.

У дещо зміненому вигляді цей закон був прийнятий Верховною Радою лише 8 грудня 2004 року, в розпал «помаранчевої революції», коли остаточний результат президентських виборів ще був неясний і обидва основних претенденти фактично вимушені були підтримати майбутнє обмеження президентської влади. При цьому В. Ющенко, який уже впевнено розраховував на перемогу, пішов на цей крок дуже неохоче, під впливом рішучої позиції лідера соціалістів О. Мороза, який пообіцяв підтримку своєї партії в «третьому турі» виборів лише за умови прийняття консти­туційної реформи. Натомість інші радикальні союзники В. Ющенка, зокрема Ю. Тимошенко, визнали прийняття цього закону зрадою інтересів «помаранчевої революції».

Що ж передбачає цей закон, який назвали «законом чотирьох двійок» (за його реєстраційним номером - № 2222-ZV)? Якщо говорити узагальнюючи, то змі­ни до Конституції, які запроваджуються законом від 8 грудня 2004 року, означають перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько- президентської республіки. З’ясуємо спочатку терміни.

Республіка як одна з основних форм державного правління поділяється на декілька різновидів, серед яких основними є президентська, парламентська й змі­шана. Відмінність між президентською та парламентською республіками полягає не в наявності чи відсутності президента або парламенту (і там, і там є, як правило, президент як голова держави й парламент як вищий законодавчий орган), та не в тому, що в одній «править» президент, а в іншій «править» парламент (такі прямо­лінійні означення - «править» - не доречні в умовах, коли держава будується за принципом поділу влади). Основною відмінністю є спосіб організації виконавчої влади. У президентській республіці виконавчу владу формує й очолює президент (посади прем’єр-міністра тут, як правило, немає). У парламентській республіці ви­конавча влада формується парламентським шляхом, тобто тими політичними сила­ми, які перемагають на парламентських виборах, і очолює виконавчу владу уряд на чолі з прем’єр-міністром. Змішана форма республіки поєднує риси президентської та парламентської, тобто характеризується певним «подвоєнням» вищої виконавчої влади, яка поділяється між президентом і урядом. При цьому, залежно від того, який обсяг влади щодо контролю над урядом зосереджується в руках президента, а який - в руках парламенту, серед змішаних республік виокремлюють президентсь­ко-парламентські або парламентсько-президентські.

Україна за Конституцією 1996 року була фактично змішаною президентсь­ко-парламентською республікою. Вищим органом виконавчої влади вважався Кабі­нет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, але майже всі повноваження з форму­вання цього уряду (як і його розпуску), а також всієї вертикалі виконавчої влади були у Президента. Верховна Рада лише затверджувала кандидатуру Прем’єр- міністра і могла, за певних умов, відправити уряд у відставку (що Президент міг зробити без усяких умов).

Згідно зі змінами до Конституції повноваження щодо формування уряду пе­реходять від Президента до Верховної Ради, точніше - до «коаліції депутатських фракцій» (тобто парламентської більшості), яка має бути сформована після парла­ментських виборів (ст. 83 зміненої Конституції). Саме ця коаліція висуває кандида­туру Прем’єр-міністра, яку Президент мусить затвердити, а також кандидатури до складу Кабінету Міністрів. Таким чином, вибори до Верховної Ради набувають нового значення і стають фактично важливішими за вибори Президента - саме вони будуть визначати, хто реально буде керувати країною (тобто очолювати виконавчу владу). За Президентом, щоправда, залишаються деякі повноваження з формування уряду, а саме - право висувати кандидатури міністра оборони та міністра закордон­них справ, а також - голови Служби безпеки України та Генерального прокурора (ст. 106), проте всі ці кандидатури затверджує Верховна Рада (ст. 85). Президент тепер також може скористатись правом розпуску Верховної Ради, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депу­татських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України (ст. 90) (до цього Президент мав право розпустити Верховну Раду тільки в одному випадку - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не можуть розпочатися її плена­рні засідання). За умови жорсткого протистояння у Верховній Раді непримиренних політичних сил, яке цілком можна прогнозувати, такі права взагалі-то залишають за Президентом досить суттєву роль.

Зростання політичної ролі Верховної Ради можна вбачати також у таких змінах: у разі дострокового припинення повноважень Президента України вико­нання обов’язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президе­нта покладається не на Прем’єр-міністра України, як раніше, а на Голову Верховної Ради України (ст. 112); у разі, якщо Президент не підписує закон, який був прийня­тий повторно Верховною Радою України не менше ніж двома третинами від її кон­ституційного складу, цей закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України й опубліковується за його підписом (ст. 94); Кабінет Міні­стрів України складає повноваження не перед новообраним Президентом, а перед новообраною Верховною Радою України (ст. 115); Президент України позбавився права припиняти повноваження Прем’єр-міністра України та приймати одноосібне рішення про його відставку (ст. 106) - він тепер може лише пропонувати Верховній Раді розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України (ст. 87), натомість саме Верховна Рада перебирає на себе всі повноваження щодо вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів Украї­ни, а також звільнення з посад інших вищих посадовців - Голови Антимонопольно­го комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, а також Голови Служби безпе­ки України і Голови Національного банку України (за поданням Президента), Гене­рального прокурора України (надає згоду на його призначення на посаду та звіль­нення з посади Президентом України або сама висловлює недовіру, що має наслід­ком його відставку з посади) (ст. 85).

Серед інших змін до Конституції слід звернути увагу на збільшення терміну повноважень Верховної Ради України з 4 до 5 років (ст. 76), а також на введення так званого «імперативного мандата». Останнє безпосередньо пов’язане з паралельним упровадженням чисто пропорційної системи виборів і означає заборону народним депутатам виходити з парламентської фракції тієї політичної партії або блоку, за списком якої (якого) вони були обрані до Верховної Ради (ст. 81).

Певною реанімацією радянського погляду на роль Прокуратури в суспільст­ві стало відновлення раніше скасованого так званого «загального нагляду», тобто повноваження Прокуратури здійснювати нагляд за додержанням прав і свобод лю­дини та громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування, їх посадовими й службовими особами (ст. 121).

Розглянуті зміни до Конституції України набирають чинності у два етапи. Значна їх частина є чинною з 1 січня 2006 року. Але в частині формування коаліції депутатських фракцій та відповідного формування нею Кабінету Міністрів, а також збільшення терміну повноважень Верховної Ради і впровадження «імперативного мандата» вони наберуть чинності лише з дня набуття повноважень Верховною Ра­дою України, вибраною у 2006 році. Така процедура, до речі визначила своєрідний «конституційний тупик» у питанні призначення нового уряду після рішення Верхо­вної Ради України про відставку Кабінету Міністрів на чолі з Ю. Єхануровим, при­йнятого 10 січня 2006 року, - адже Президент уже позбавлений права за власною ініціативою вносити кандидатуру Прем’єр-міністра, а Верховна Рада ще не має права сформувати Кабінет Міністрів за новою процедурою.

Слід зазначити, що політична реформа в Україні передбачає також суттєві зміни до системи місцевого самоврядування, а також системи місцевих органів державної влади (які тепер мають підпорядковуватися не стільки Президенту Укра­їни, скільки Кабінету Міністрів), проте відповідні зміни до Конституції поки що законодавчо не оформлені. Можна згадати лише новий Закон «Про вибори депута­тів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, сели­щних, міських голів», згідно з яким вибори місцевих рад, крім сільських і селищних, у березні 2006 року вперше будуть проводитися за пропорційною системою.

Одним із важливих аспектів політичної реформи, що здійснюється зараз в Україні, є зміна виборчої системи. За новим виборчим законодавством з 2006 року всі 450 депутатів Верховної Ради будуть обиратися за пропорційною системою, тобто за списками політичних партій (блоків) у єдиному загальнодержавному вибо­рчому окрузі. При цьому виборчий поріг, тобто мінімальний відсоток голосів, не­обхідний для отримання мандатів, знижений із 4 до 3%. Таким чином, уперше в історії України за мандати народних депутатів не будуть змагатись окремі кандида­ти у мажоритарних виборчих округах.

Розпад «помаранчевої команди» та підготовка до виборів 2006 року

Особливості кампанії із виборів Верховної Ради 2006 року визначались не тільки зміною системи виборів, але і тими подіями, які стались у країні за рік після виборів президентських. Ключовим чинником став розпад «помаранчевої коман­ди».

Передумови цього розпаду були визначені суперечностями між головними союзниками новообраного Президента, які претендували на крісло Прем’єр- міністра. Таємною передвиборчою угодою між Віктором Ющенком і Юлією Ти­мошенко це крісло було обіцяно саме їй (зазначимо, що вона раніше вже працювала віце-прем’єром в уряді В. Ющенка). Але на цей «приз» сподівався і Петро Пороше­нко. Майже місяць після перемоги новий Президент не оприлюднював кадрових призначень, але, зрештою, здавалось, знайшов вихід.

4 лютого 2005 р. Верховна Рада затвердила Прем’єр-міністром Юлію Ти­мошенко рекордною більшістю - 373 голоси. Одночасно була затверджена Програ­ма уряду, і тут же Президент підписав майже всі Укази про призначення міністрів і голів обласних адміністрацій. Щодо П. Порошенка, то він був призначений Секре­тарем Ради національної безпеки та оборони, дарма що ніякого професійного від­ношення до проблем безпеки й оборони не мав. У подальші місяці відбувалась по­гано прихована боротьба за розподіл сфер впливу між цими політиками, при цьому П. Порошенко намагався розширити повноваження РНБО поза межі, визначені Конституцією і відповідним Законом.

Паралельно з цим найближчі прихильники Президента реалізували давню ідею про створення партії В. Ющенка. Нова пропрезидентська партія отримала назву Народний Союз Наша Україна. Головними її організаторами були Р. Безсмертний і П. Порошенко. Проте лідери старих партій, які входили до блоку В. Ющенка - Ю. Костенко (Українська народна партія), Б. Тарасюк (Народний Рух України), В. Пинзеник (Партія «Реформи і порядок», яка на той момент мала назву Партія «Наша Україна») утримались від того, щоб розпускати давно сформовані структури і втрачати партійні традиції. Так з’явились перші тріщини в президентсь­кій команді. Додало проблем і тривале небажання Міністерства юстиції (Р. Зварич) реєструвати в якості політичної партії ще один загін активістів «майдану» - органі­зацію «Пора».

Але справжній грім грянув на початку вересня. Державний секретар Олек­сандр Зінченко разом із заявою про відставку виступив із звинуваченнями в коруп­ції на адресу П. Порошенка, а також помічника Президента О. Третьякова і лідера фракції пропрезидентської партії в парламенті М. Мартиненка. Результатом скан­далу стала відставка не тільки П. Порошенка, але й уряду Ю. Тимошенко. Це рі­шення Президента викликало багато непорозумінь, перш за все у його щирих при­хильників, які ще були зачаровані духом «майдану» й відповідно не були готові до банальної боротьби за владу між лідерами «помаранчевої команди». Ще більше непорозумінь і розчарувань виникло після того, як 22 вересня 2005 р. був підписа­ний Меморандум між Президентом В. Ющенком та опозицією в особі В. Януковича і Партії регіонів, що відкрило шлях до обрання з другої спроби Верховною Радою Прем’єр-міністром Юрія Єханурова. Меморандум обумовлював взаємні гарантії своєрідного перемир’я між, здавалось, до того непримиримими ворогами, і це стало причиною швидкого падіння досить високого перед цим рейтингу Президента.

Отже, на момент початку виборної кампанії наприкінці листопада коаліція переможців президентських виборів прийшла кількома колонами. При цьому попу­лярність Юлії Тимошенко після її відставки, на відміну від популярності Президен­та, стрімко зростала. Але почав зростати і рейтинг основної опозиційної сили. Цьо­му сприяло і погіршення окремих соціально-економічних показників розвитку краї­ни, що визнав сам Президент, відправляючи у відставку свій перший уряд. Перцю ситуації додавало наближення моменту набрання чинності змін до Конституції, за якими Президент позбавлявся основних повноважень із формування виконавчої вертикалі. Це також додавало аргументів Юлії Тимошенко для того, щоб не прив’язуватись більше до «колісниці» послабленого Президента й іти на вибори за новою, тепер уже особистою перемогою (так само, як і В. Януковичу додавало сил для сподівань на реванш). Відповідно Президент усе відвертіше говорив про намір переглянути формат політичної реформи. Це змусило Верховну Раду заблокувати процедуру ротації Конституційного суду з тим, щоб цей поважний орган (який ра­ніше вже приймав рішення «з огляду» на позицію Президента) її не відмінив.

Серйозним струсом як для президентської команди, так і для опозиції (і ста­рої, і нової - в особі колишнього прем’єра) стала газова криза кінця 2005 - початку 2006 року. Підписані 4 січня в Москві газові контракти спричинили гучний скандал, звинувачення у зраді національних інтересів та відмові від державного сувереніте­ту. Верховна Рада прийняла 10 січня рішення про відставку уряду Ю. Єханурова. Зі свого боку Президент наполягав на вигідності газових угод для України й не визнав легітимність відставки уряду. Утворилась патова ситуація: за змінами до Конститу­ції, які лише частково набрали чинності з 1 січня, парламент міг відправити уряд у відставку, але ще не міг сам утворити новий; натомість і Президент вже позбавився права призначати Кабінет Міністрів. Отже, уряд Ю. Єханурова практично був при­речений залишатись у ситуації «виконуючого обов’язки» до формування нової Верховної Ради. Якоюсь мірою це навіть розв’язало руки багатьом його членам для безпосередньої участі у виборчій кампанії - починаючи із самого прем’єра (в.о.), який очолив список пропрезидентського блоку «Наша Україна» (між іншим, канди­датом на цю роль пропонувався сам чинний Президент, що було б досить дивним політико-правовим казусом).

У виборах до Верховної Ради Центральною виборчою комісією було зареєс­тровано 45 партій та блоків партій. Це значно більше, ніж на виборах 1998 року (30) і 2002 року (33). Якщо врахувати партії, які об’єднались у блоки, то загальна кіль­кість політичних партій, які беруть участь у виборній кампанії, сягає майже 80 (кі­лькість зареєстрованих у Мін’юсті України політичних партій - 125).

Звичайно, далеко не всі з них здатні набрати не те що 3, а бодай кілька деся­тих відсотка голосів виборців. Утім, є і явні фаворити. За даними соціологічних опитувань, до Верховної Ради напевно пройдуть Партія регіонів (В. Янукович), Блок Юлії Тимошенко та пропрезидентський Блок «Наша Україна». У «другому ешелоні» йдуть Соціалістична партія України (О. Мороз), Народний блок Литвина, Комуністична партія України (П. Симоненко). За вдалих обставин могли б набрати 3 % Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», «Опозиційний блок НЕ ТАК!» (Л. Кравчук), «Громадянський блок ПОРА-ПРП» (В. Кличко), Партія «Віче» (І. Богословська), Український Народний Блок Костенка і Плюща, Партія Зелених України (В. Кононов). Але майже впевнено можна сказати, що нікому не вдасться набрати абсолютну більшість, а отже, в новому парламенті доведеться шукати ком­промісів при утворенні парламентської більшості. Конфігурація цієї більшості на­передодні виборів, ураховуючи розкол «помаранчевої команди», потужний хід Партії регіонів, «центризм» позиції В. Литвина і невизначеність кількості можливих переможців, настільки не передбачувана, що дає підстави завчасно називати її «по­літичною камасутрою». Не виключається і можливий швидкий розпуск новообра­ного парламенту.

Слід сказати, що, як і на попередніх виборах, основну роль у визначенні ви­борців мають не програми партій та їх ідеології, а персоналії лідерів (не випадково у виборчому бюлетені досить багато «іменних» блоків). Серед учасників виборчого процесу є й такі, чиї політичні програми межують із порушенням правових норм, зокрема - конституційної норми про заборону розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини. Це, наприклад, Всеук­раїнське об’єднання «Свобода» (О. Тягнибок) або Українська консервативна партія (Г. Щокін).

Загалом політичними оглядачами ця кампанія характеризується як досить в’яла (очевидно, порівняно з попередньою президентською), хоча так званого «чор­ного піару» (основною мішенню якого стала Ю. Тимошенко) було достатньо. Бук­вально напередодні виборів виявилось декілька досить гострих проблем їх органі­зації. Це, зокрема, неготовність багатьох партій і блоків брати участь у формуванні виборчих комісій, що ставить під загрозу роботу багатьох із них (і навіть долю са­мих виборів), а також незадовільний стан списків виборців, особливо у східних областях, після комп’ютерного перекладу цих списків із російської мови на україн­ську. Взаємні звинувачення пропрезидентських й опозиційних сил у використанні адміністративного ресурсу та навмисних порушень виборчого процесу дозволяють очікувати наступні звинувачення у фальсифікації виборів і підтасуванні їх резуль­татів. Проте вже можна говорити принаймні про одне очевидне досягнення україн­ської демократії - про те, що умови політичної агітації для провладних й опозицій­них сил на цих виборах практично зрівнялись. Майже єдине, що спричиняє нерів­ність, - це різні фінансові можливості учасників передвиборчих перегонів.

Результати виборів 2006 року

Отже, вибори до Верховної Ради України 26 березня 2006 року вперше в нашій країні проводились за чисто пропорційною виборчою системою. Об’єктивно така система сприяє загостренню політико-ідеологічного протистояння в суспільст­ві напередодні виборів. Крім того, вони проводились в умовах політичної (консти­туційної) реформи, яка надає нових повноважень новообраній Верховній Раді, перш за все в частині формування уряду, що також значно підвищує гостроту політично­го протистояння у передвиборчій кампанії. Одночасно з виборами до Верховної Ради проводились вибори до органів місцевого самоврядування, при цьому також вперше за пропорційною системою.

Результати виборів принесли кілька несподіванок. Перш за все для багатьох прихильників нової влади став великим розчаруванням не стільки високий резуль­тат опозиційної Партії регіонів, скільки фактичний провал «Нашої України», яку обійшов «напівопозиційний» Блок Юлії Тимошенко. Низький, хоча все ж таки про­хідний результат комуністів вже мало кого здивував, а ось поразка добре «розкру­ченого», з досить популярним лідером Народного блоку Литвина, а також всіх ін­ших об’єднань «другого ешелона», які сподівались на 3 % (Народна опозиція Н. Вітренко, Український Народний Блок Костенка і Плюща, Громадянський блок ПОРА-ПРП, Опозиційний блок «Не так!», Партія Віче), стала певною несподіван­кою, особливо для тих досить досвідчених політиків, які ввійшли до їх списків. У результаті відбулось найбільше за всю історію незалежної України оновлення депу­татського корпусу Верховної Ради - на дві третини.

Крім того, у цьому виявилась чітка тенденція до політичної структуризації суспільства. Якщо порівняти результати трьох останніх виборів до Верховної Ради (1998, 2002, 2006 роки) в частині пропорційної системи, то, незважаючи на змен­шення прохідного бар’єру на останніх виборах з 4 до 3, і постійне зростання кілько­сті учасників виборчих перегонів (відповідно 30, 33 та 45 партій і блоків партій), маємо:

- зменшення числа партій та блоків, які подолали прохідний бар’єр і по­трапили до парламенту (відповідно 8, 6, 5);

- збільшення відсотка виборців, які голосують за «прохідні» партії і блоки (65,8 %, 75,72 %, 77,73 %);

- зменшення відсотка виборців, які голосують «проти всіх» (5,25 %, 2,45 %, 1,77 %)

Таким чином, усе більше виборців, віддаючи свій голос, прагнуть, щоб він не був втрачений, простіше кажучи - голосують за партії і блоки, які напевно спро­можні пройти до парламенту, навіть якщо й мають інші уподобання.

Проте остаточні результати виборів не виявили переможців. Жодна з полі­тичних сил не отримала абсолютної більшості. Між тим, початок роботи Верховної Ради V скликання 25 травня 2006 року знаменував набрання чинності змін до Кон­ституції у повному обсязі. Це означає необхідність створення парламентської коа­ліції (більшості), яка має утворювати уряд і брати відповідальність за керівництво країною. Вже два місяці, які пройшли між днем виборів та днем відкриття 1-ї сесії нової Ради, засвідчили, що формула утворення такої коаліції надто складна. Перед­усім це визначено арифметичними результатами виборів. Зазначимо при цьому, що ст. 83 оновленої Конституції, яка регулює порядок утворення коаліції депутатських фракцій, не визначає жодних преференцій для партій-переможців, якщо вони не мають абсолютної більшості - коаліція може утворюватись будь-якими парламент­ськими силами, які в сумі наберуть таку більшість.

Партія регіонів зайняла 1-е місце, але набрала ледь третину голосів (32 %), що дало їй 186 місць. Коаліція з близькими за електоратом комуністами, які отри­мали лише 21 мандат, не дає бажаної більшості. Теоретично існує можливість при­єднання до цієї пари Соціалістичної партії (33 мандати), що дало б бажану цифру, проте партія О. Мороза поки що не дає жодних натяків на можливість такого альян­су. Тому єдиний варіант для ПР взяти владу відразу - це так звана «велика коаліція» з «Нашою Україною» (81 мандат), що сприймається вкрай негативно з боку Блоку Юлії Тимошенко, а також, що найголовніше, - з боку багатьох виборців, які вбача­ють у такій можливості «зраду» ідеалів Майдану.

Найбільш природною з точки зору цих ідеалів була б «демократична коалі­ція» у складі трійки - Блоку Юлії Тимошенко, Блоку «Наша Україна» та Соціаліс­тичної партії, - які, власне, й мають більшість у 243 мандати. Проте попередній розкол «помаранчевої команди», паталогічне небажання низки лідерів НУ бачити на посаді прем’єра Юлію Тимошенко (при незламному бажанні останньої зайняти це місце), а також, зрештою, суттєві ідеологічні й стратегічні розбіжності у програ­мах учасників проекту (достатньо консолідованими виглядають лише позиції БЮТ і СПУ) зробили процес утворення такої коаліції вельми складним, суперечливим та проблематичним і породили багато думок стосовно інших форматів коаліцій або стосовно недовготривалості цього формату, якщо він, зрештою, буде створений. Між іншим, слід відзначити, що утворення «помаранчевої коаліції» у складі «двій­ки», тобто без СПУ Олександра Мороза, арифметично неможливо. Соціалістична партія, таким чином, до певної міри може відігравати роль так званої «золотої ак­ції», за досвідом деяких інших невеликих партій в європейських парламентах (на­приклад, Свободної Демократичної партії Німеччини за часів Дитріха Геншера).

Подальші події яскраво це засвідчили. Після неодноразового відкладання і під майже ультимативним тиском партії регіонів 22 червня 2006 року було оголо­шено про створення «демократичної коаліції» у складі трійки - НУ, БЮТ і СПУ. При цьому нашеукраїнці зрештою погодились на прем’єрство Ю. Тимошенко, про­те відстояли своє право - як другої фракції в коаліції - на посаду голови парламен­ту, яку сподівався отримати О. Мороз. Але коли на цю посаду фракцією «Нашої України» було висунуто П. Порошенка, в коаліції стався розкол. Власне, він прой­шов перш за все через фракцію Соціалістичної партії, більшість якої не підтримала цю кандидатуру. Цією ситуацію скористалась фракція Партії регіонів, яка підтри­мала (разом із фракцією КПУ) кандидатуру О. Мороза при обранні на посаду Голо­ви Верховної Ради 6 липня, чим створила умови для створення нової коаліції.

Таким чином, перша коаліція, створена в українському парламенті згідно новим положенням Конституції, не проіснувала й місяця. Її розпад, так само як і її створення, супроводжувався зовсім непарламентскими методами протистояння двох частин української Верховної Ради (захоплення трибуни і президії, пошко­дження мікрофонів і системи голосування, супровід виступів гучномовцями тощо). 18 липня 2006 року, після кількох днів фактичного блокування роботи парламенту, на тлі спроб утворити новий „майдан” і закликів до розпуску Верховної Ради та проведення нових виборів, було офіційно оголошено про утворення „антикризової коаліції” у складі ПР, СПУ і КПУ, а також про висунення В. Януковича на посаду прем’єр-міністра. Після двотижневих коливань, а також тривалого круглого столу за участю лідерів парламентських фракцій та діячів громадськості, на якому був погоджений «Універсал національної єдності», Президент В. Ющенко вирішив не розпускати парламент і вніс запропоновану кандидатуру. 4 серпня Верховна Рада обрала Віктора Януковича Прем’єр-міністром, а також затвердила персональний склад уряду, до якого увійшли представники чотирьох фракцій - ПР, СПУ, КПУ і «Нашої України», незважаючи на те, що юридично вона не приєдналась до коаліції. Лише фракція БЮТ однозначно визнала себе опозицією, покинувши залу Верхов­ної ради. Болісне становлення українського парламентаризму триває.

Щодо виборів до органів місцевого самоврядування, які також пройшли 26 березня 2006 року, то вони виявили значну меншу структурованість політичних сил на місцевому рівня порівняно з рівнем всеукраїнським. Значною проблемою в по­дальшому може стати очевидна суперечність між пропорційним принципом вибо­рів обласних, районних та місцевих рад і принципами місцевого самоврядування. Якщо, наприклад, минула система виборів забезпечувала рівне представництво всіх територіальних громад в обласних і районних радах, то тепер у радах багатьох об­ластей залишились непредставленими до третини районів. Крім того, на місцевому рівні утворюються коаліції найрізноманітніших форматів, у тому числі за участю партій і блоків, які не пройшли до Верховної Ради (або взагалі не були представлені на загальнонаціональних виборах), що також свідчить про неадекватність пропор­ційної системи виборів місцевих органів влади в умовах нерозвиненості місцевих партійних структур більшості українських партій.