УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Державна

і національна територія

Для України як держави важливе значення має 1 географічний простір, у якому відбувається політич­не, соціальне, економічне та духовне життя її люд­ності.

Український географічний простір складається з таких трьох частин, які послідовно входять одна в одну: 1) територія держави; 2) українські етнічні землі; 3) глобальний простір. Всі вони формують­ся українським населенням, кожний представник якого є у певній пропорції і homo economicus (лю­дина, шо господарює), і homo culturicus (людина культурна), і homo politycus (людина політична, громадянин). Отже, визначальним чинником фор­мування українського географічного простору є український народ з урахуванням історичних особ­ливостей заселення ним земної поверхні, ос­воєння природного середовища.

Географічним ядром глобального простору українства є державна територія — чітко окреслена 2 у просторі і визнана міжнародними угодами площа земної поверхні і земних надр під нею, а також дванадцятимильна (22,2 км) зона морських вод і дна, товща атмосфери над ними (рис. 2-1). Таким чином, державна територія — це не тільки суша, як це часто уявляють, але й водна поверхня і вся товща вод під нею разом із морським дном та його надрами. Її називають акваторією, або територі- З альними водами. Багато держав виділили у при­бережних морях двохсотмильні виключні економічні зони, що у територіальні води не входять, але вилов риби, добування корисних копалин тощо в них мо­жуть здійснюватися лише за згодою даних країн.

До складу території держави належить повітря­ний простір над її сушею і акваторією — аероторія.

Власне територію (сушу), аква- і аероторію ще називають геоторією. Звичайно, площу території 5

держави визначають як площу її суші. Так, сучасна площа України становить 603,7 тис. км², а площа територіальних вод — понад 20 тис. км².

Характерною рисою державної території Ук­раїни тепер є те, що вона не повністю збігається з межами її етнічних земель. Своєю чергою, укра­їнські етнічні землі (етнічна територія) — не простір земної поверхні, який компактно заселе­ний і господарськи освоєний українцями, україн­ським етносом за багато століть його розвитку і розселення. Часто чіткі межі суцільно заселеного простору важко визначити, тому що він непомітно переходить у етнічно мішані території. Розподіл між сучасними державами української етнічної тери­торії — суцільної і мішаної — подано в таблиці 2-1.

Таким чином, суцільна українська етнічна те­риторія становить майже чотири п’ятих усіх зе­мель. що їх заселюють українці. З неї 80,4 % — це державна територія України, а майже 20 % лежить у сусідніх державах. Найбільше такої території у Росії (Бєлгородська. Курська, Воронєжська, Рос­товська області. Краснодарський край). Якщо сю­ди ще зарахувати мішані території (Бряншина, Ставропольський край тошо), то у Росії знахо­диться 291,9 тис. км², або 30,9 % української етнічної території, тобто майже третина. Значно менше української етнічної території відійшло до Польші (тут вона переважно мішана — Північна Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмшина), Словаччини (Південна Лемківщина) і Румунії (Мармарошина, Південна Буковина).

Таблиця 2-1 УКРАЇНСЬКІ ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ (за В Кубійовичем, 1977 р.)

Етнічну територію України становлять істори- 6 ко-географічні землі: Галичина, Волинь, Полісся, Холмшина, Підляшшя, Мармарошина, Закарпат­тя, Буковина, Поділля, Бессарабія, Таврія, Ку­бань, Донщина, Наддніпрянщина, Сівершина, Слобожанщина та ін. Ці землі частково або повністю входять до складу політико-географічних 7 земель і територій, до яких належать: Правобереж­на Україна, Лівобережна Україна, Західна Україна, Східна Україна («Підросійська Україна*), Брац- лавшина, Берестейщина, Перемишльщина, «Но- воросія» тошо. Нарешті, існують ше етнографічні землі — Гуцульщина, Бойківшина, Лемківшина, Новосербія, Слов’яносербія (дві останні названі за місцями вселення царським урядом сербського на­селення у Подніпров’я та Донщину в XVIII ст.).

Ці землі дуже часто перекриваються і заходять одні в одних. Так, етнографічна земля Гуцульшина лежить головно в історико-географічній землі Галичині і частково — у Закарпатті. А політико- географічна земля Берестейщина розташована в історико-географічному Підляшші та Поліссі. В літературі часто плутають різні види цих земель.

На думку академіка С. Рудницького, етнічна (за його висловом — національна) територія — це головна основа нації, а ідеалом для всіх українців є вільна Україна в її етнічних межах. Так історично склалося, шо починаючи з кінця XVHl ст. в Європі формувалися національні держави, які прагнули закріпитися в межах суцільного розсе­лення нації-державотворця.

Державна територія має важливу властивість: незважаючи на те, іцо за міжнародними і двосто­ронніми угодами вона вважається недоторканною, насправді не було жодної держави, територія якої залишалася б постійною. Більш постійною, як по­бачимо. є етнічна територія. Для України зазначи­мо три особливості: 1) оскільки Україна часто втрачала свою державність, то не завжди можна говорити про державну територію; 2) державна те­риторія України починаючи з XVIlI ст. була мен­шою, ніж етнічна, тобто її кордони проходили все­редині меж етнічної території; 3) геополітичним ядром України завжди було Подніпров’я.

Перша українська держава

Багато вчених, зокрема академік М. Грушевський, вважають, що першою праукраїнською державою була Антська держава (IV—VI ст.), яка являла со­бою племінне військове об'єднання. Територіаль­но вона простягалася від Пруту на заході до Верхнього Дону на сході, від південного Полісся до Чорного моря. Загальні її контури нагадують

Трикутник духовності Волині, або На чому присягають Президенти України

Дамо відповідь на другу мостину питання. Дво Прези­денти України — Леонід Кравчук і Леонід Кучма — присягали на Пересопницькій Євангелії. Назва її по­ходить від село Пересопниця, що лежить західніше Рівного. Це село разом з іншим селом Дермань і містом Острог утворюють своєрідний Трикутник ду­ховності Волині.

Волинь — історико-географічна земля України, один із її найдавніших регіонів. Досить згадати систе­му міст, що простягалися вздовж межі Лісостепу і Полісся від літописних Волиня і Плісниська, о разом з ними нині існуючих Володимира (Волинського), Белза, Бужеська (Буська), від Лучеська (Луцька) до Ізв'ягеля (Новограда-Волинського) і Житомира. Ці оборонні фортеці були водночас центрами ремесло і торгівлі. А у новітній період на Волині виникла Українська Повстанська Армія (1943 р.), яка вела боротьбу за Українську Незалежну Соборну Державу на два фронти: проти нацистських і більшовицьких окупантів.

Острог на Волині, що лежить на р. Вілії — при­тоці Горині, є історично відомим культурним центром. Тепер (2000 р.) тут проживає близько 10 тис. меш­канців. Уперше згадується у літописанні під 1100 р. З другої половини XIV ст. він став осідком князів Острозьких, що походять від Рюриковичів. У минуло­му — це осередок православ'я, зокрема зі своєю Острозькою академією (1577—1640 рр.) та друкар­нею (1580 р.), у якій Іван Федорович у 1581 р. впер­ше надрукував церковнослов'янською мовою «Острозьку Біблію». З цими закладами пов'язана діяльність українських церковних, культурних і суспіль­них діячів: Г. і М. Смотрицьких, І. Вишенського, Д. На­ливайка, П. Конашевича-Сагайдачного та ін. Коли у другій половині XIX ст. залізничне будівництво омину­ло Острог, він став занепадати. Новий імпульс у роз­витку Острога пов'язаний з відновленням у середині 90-х років минулого століття Острозької академії — високої школи загальноукраїнського рівня.

Трохи західніше Острога лежить село Дермань з його знаменитим Свято-Троїцьким монастирем, зас­нованим Костянтином Острозьким у 1602 р. Сюди було перенесено частину Острозької друкарні, ор­ганізована школа. Село відоме як місце науково- освітньої діяльності Д. Наливайка (керівник друкарні), Г. і М. Смотрицьких, Й. Борецького, І. Вишенського. Тут бували славнозвісний вояк Іван Богун, генерал- хорунжий УПА Л.

Нарешті, третя «вершина» Трикутника духовності Волині — Пересопниця, яка за княжих часів була містом, а у другій половині XVI ст. стала селом. На­прикінці XV ст. тут було засновано монастир, збудо­вано замок. Але Пересопниця відома передусім своєю Євангелією. Цей шедевр української писем­ності й мистецтва створювався у 1556—1561 рр. спо­чатку у с. Двірці (Львівщина), а потім завершений у монастирі Богородиці у с. Пересопниці архімандри­том Григорієм і протопопом сяноцьким Михайлом Ва­сильовичем (прізвище невідоме). Це перша Євангелія, перекладена з давньогрецької українською літера­турною мовою. Євангелію подарував Переяславсько­му кафедральному соборові гетьман Іван Мазепа, а потім її знайшов у 1837 р. науковець Осип Волинсь­кий. Нині пам'ятка зберігається у Центральній публічній бібліотеці HAH України (м. Київ), і раз на чотири роки на ній Президент України присягає своєму народові на вірність.

сучасну державну територію України без крайньої західної її частини (рис. 2-2).

У часи розвитку Русі (за князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. X-Xl ст.) державна територія простягалась у південно-північному на­прямі від Чорного до Балтійського морів, хоч її політичне й економічне ядро залишалося у се­редній течії Дніпра (рис. 2-3). Величезні простори

На Гуцульщині

Гуцульщина — етнографо-географічна земля України, що розкинулася на стику трьох областей — Івано- Франківської, Чернівецької та Закарпатської. їй нале­жить весь південно-східний край Українських Карпат з найвищою вершиною — горою Говерлою (2061 м). А ядром Гуцульщини є місто Косів, що лежить у розлогій улоговині на р. Рибниці — притоці Черемоша. Ко­сів — давнє українське місто, перша письмова згадка про яке датується 1424 р. У ньому й навколишніх се­лах як у краплині води віддзеркалилася уся історія і культура Гуцульщини й гуцулів.

Гуцули — етнографічна група гірських українців, що зберегла свою самобутню культуру, мову, обря­довість, господарські навички. Вони неперевершені лісоруби, виробники бринзи, різьбярі, мосянжники, писонкарі, килимарі тощо. Висококваліфікованих фахівців з народних промислів готує Косівський ко­ледж ужиткового мистецтва.

Особливо привабливий Косів весною, коли зацвітають яблуневі сади. Тоді на місцевому ринку з'їжджаються митці з усієї Гуцульщини зі своїми твора­ми, що виграють усіма барвами веселки. Тут гуцула не сплутаєш із численними туристами чи просто приїжджими. Багату гуцульську лексику зі спе­цифічною вимовою використав письменник Михайло Коцюбинський у творі «Тіні забутих предків». Духовну і матеріальну культуру гуцулів вивчали багато вітчиз­няних і чужоземних етнографів та географів. Серед них передовсім назвемо українців Володимира LUyxe- вича, Володимира Кубійовича, поляка Вінцента Поля.

Центром сьогоднішньої Гуцульщини дедалі більше стає місто Коломия, що лежить на р. Прут. Тут ство­рено Музей Гуцульщини, відкрито пам'ятник «Гу­цульська писанка», проводяться конгреси гуцулів з усього світу.

РИСУНОК 2-3

межиріччя Волги й Оки, тобто місцевості, де пізніше, у XII ст., почало формуватися Володимиро- Суздальське князівство — попередник Московсь­кої держави, були заселені нечисленними угро- фінськими племенами. Ше перед монголо-татар­ською навалою (XIIl ст.) Київська держава по суті розпалася. Її державно-політичне ядро перемісти­лося на захід у Галицько-Волинське князівство (королівство), яке простягалося від Берестейщини до Чорного моря, маючи в цілому меридіональне спрямування. Тоді західний кордон держави най­більше збігався з західною межею українських етнічних земель.

Після анексії Галичини Польщею (1349 р.) і входження східноукраїнських земель та Волині до Великого князівства Литовського (XV ст.) про дер­жавну територію України говорити не доводиться аж до 50-х років XVlI ст., коли вибухнула Визволь­на війна українського народу проти королівської Польщі, яка у XVI ст. (Люблінська унія 1569 р.) за­хопила усі тодішні етнічні українські землі майже до Дінця на сході.

Друга українська держава

Ядром організації Другої української держави тоді стало Запоріжжя — козацька республіка (Козацька держава), що являла собою широку смугу від Дністра і Південного Бугу на заході до Дінця на

РИСУНОК 2-4

сході. В результаті війни сформувалася українська держава з територією значно меншою, ніж етнічні українські землі, — без Галичини, Буковини, Закарпаття, Західного Полісся і Західної Волині. Основний масив її території лежав на Правобе­режжі Дніпра, простягаючись уверх вздовж його лівої притоки Десни аж до Брянська (район Ста- родубшини) на півночі, до Путивля, Лебедина і Харкова та р. Донець на сході та вниз уздовж Дніпра до Чорного моря на півдні (рис. 2-4). Богдан Хмельницький мав намір об'єднати у цій державі усі західні українські землі (аж до Вісли, як він висловлювався). Столицею держави було місто Чигирин.

У результаті Андрусівського перемир’я (1667 р.) і який переважно збігався з межею українських етнічних земель.

Другий такий кордон проліг на заході, коли 1 листопада 1918 р. постала Західноукраїнська На­родна Республіка. Її найвищий орган влади (Українська Національна Рада) 13 листопада 1918 р. проголосив, що «простір Західно-Українсь­кої Республіки покривається з українською су­цільною етнографічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії. Тобто з українсь­кою частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з

РИСУНОК 2-6

українськими частинами бувших угорських повітів (комітетів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош». Столицею ЗУ H P стало місто Львів.

22 січня 1919 р., у день першої річниці прого­лошення УНР. було здійснено акт величезної істо­ричної ваги — злуку УНР і ЗУHP. ЗУНР увійшла до складу УНР на правах області. Таким чином, вперше в історії майже на усьому етнічному прос­торі України (за винятком невеликих територій Північного Підляшшя, Південно-західної Одещини, Донщини і Кубані) була утворена Українська Собор­на Держава зі столицею у Києві. Ця держава зразу опинилася у кільці війни: більшовицької агресії з північного сходу, білоросійської денікінської — з південного сходу, Антанти — з півдня, румунів — з південного заходу та поляків — із заходу. Під цими ударами держава українського народу в його етнічних межах упала, а східний (російський) і західний (польський) агресори зійшлися у двобої на українських землях (літо 1920 р.).

Аби стримати більшовицький наступ у Серед­ню і Західну Європу, англійський міністр закор­донних справ Керзон запропонував установити де­маркаційну лінію між Польшею і Росією, яка мала проходити через західні землі України від Бреста вверх Бугом до Грубешова (тепер у Польщі) і Co- каля. повертаючи далі на захід до Томашова і пря­муючи на південь східніше Ярослава та Перемиш­ля і далі до межі із Закарпаттям західніше м. Турки (тепер Львівська обл.).

Україна під окупаційними режимами

Після падіння УНР протягом 1922—1939 рр. тери­торія України була поділена між чотирма держава­ми. Період між початком 20-х і початком 90-х років був найтрагічнішим в історії українського на­роду і його землі. Формально з 25 грудня 1917 р. існувала Українська Соціалістична Радянська Рес­публіка зі столицею у Харкові (до 1934 р.). Галичи­ну, Лемківшину, Надсяння, Холмшину, Підляш- шя. Західну Волинь окупувала Польща, Північну Буковину і українську Бессарабію — Румунія, а Закарпаття було приєднано до Чехословаччини. В усіх землях державними органами здійснювався відкритий етноцид українського народу.

Особливої уваги заслуговує УРСР, яка в 1922 р. увійшла до складу CPCP. Фактично українські землі в CPCP становили 570 тис. км², із них лише 443 тис. км² (77,7 %) в УРСР. Поза рес­публікою опинилися майже 130 тис. км² етнічних українських земель, головним чином у Росії. Це

Стародубшина (Брянська обл.). Південна Курщи- на і Білгородшина, Воронєжчина, схід Доншини (у Ростовській обл.), Кубанщина, Крим. Кордони між Україною і Росією проводилися часто по ста­рих губерніальних чи повітових межах, які не вра­ховували національного складу населення. Крім того, вже у 1925 р. від України було відірвано Шах­тинську і Таганрозьку округи загальною площею 6,5 тис. кв. верст і населенням 325 тис. осіб (рис. 2-7). Такий стан залишався до початку Другої світової війни. Щоправда, у 1938—1939 рр. кілька місяців існувала самостійна українська держава на Закар­патті — Карпатська Україна (зі столицею у Хусті) на чолі з президентом Августином Волошиним.

Після Другої світової війни остаточно сформу­валася сучасна державна територія України. У 1939 р. в результаті таємної змови Сталіна і Гітле- ра до складу УРСР увійшла Західна Україна (тери­торія. окупована Польщею, але з кордоном, який загалом збігався з лінією Керзона). Проте вже тоді кордон Західної України із Західною Білоруссю пройшов так, що частина українського Полісся (Піншина, Кобринщина, Берестейщина) опинила­ся поза межами нашої держави.

Остаточне розмежування між CPCP і Поль­щею було здійснене за договором, підписаним у серпні 1945 р., згідно з яким кордон перемістився на схід від лінії Керзона на 17—30 км. Якщо у 1939—1941 рр. Перемишль входив до складу Ук­раїни. то тепер він опинився у Польщі. У 1951 р. відбувся частковий обмін територіями: до України відійшли землі між річками Соколія і Західний Буг (частина Львівсько-Волинського кам’яновугільно­го басейну), а до Польщі — околиці тодішньої Дрогобицької області із запасами нафти і газу.

У 1940 р. більшовицький режим установлено у Північній Буковині й українській Бессарабії, а у 1945 р. — у Закарпатті. Тоді ж ці землі були офіційно приєднані до УРСР.

Після 1954 р., коли до складу України повер­нувся Крим, державна територія УРСР не зміню­валася. Незмінною вона залишилась і після прого­лошення самостійності України 24 серпня 1991 р.

Формування сучасної української держави

Сучасна українська держава бере початок від 16 липня 1990 р., коли Верховною Радою УРСР було проголошено Декларацію про державний су­веренітет України.

Процес зародження сучасної держави тривав протягом другої половини 1990 і всього 1991 років. У 1991 р.. який став переломним, було проголоше­но повну незалежність України. Це сталося у ре­зультаті рішення Верховної Ради від 24 серпня і прийняття Акта проголошення незалежності Ук­раїни, а також референдуму 1 грудня цього ж року. Зразу ж після оприлюднення Акта Україну визна­ли багато держав, передусім Польша, Угорщина, Канада та ін. Важливою правовою віхою стала та­кож денонсація Союзного договору 1922 р. в ре­зультаті Біловезької (Білорусь) зустрічі керівників трьох держав — Російської Федерації, України і Білорусі. Пізніше до угоди, підписаної у Біловезь- кій Пущі, приєдналися інші пострадянські держави.

Період 1991—2004 рр. — це етап становлення сучасної української держави. Після міжнародного визнання України як незалежної держави її визнав також уряд Української Народної Республіки в ек- зилі. Президент цього уряду Микола Плав'юк склав свої повноваження і передав клейноди УНР Президентові України Леонідові Кравчуку.

На початку 1992 р. було затверджено Малий Герб України, який являє собою золотий тризуб (знак княжої держави Володимира Великого, а та­кож герб УНР) на синьому тлі. Державний Прапор України — синьо-жовте полотнище, а також му­зику до Гімну держави (її написав у XlX ст. Ми­хайло Вербицький на вірш Павла Чубинського «Ше не вмерла Україна»), У 2002 р. Верховна Рада затвердила текст Гімну України.

У період становлення України як самостійної держави вона активно вписалася у широкий міжнародний, особливо європейський, контекст. Україна встановила дипломатичні зв'язки на рівні посольств і консульств з понад 160-ма країнами світу. Вона увійшла у багато міжнародних орга­нізацій (крім ООН, також у Раду Європи, СНД, підписала угоди про партнерство з НАТО та ін.).

Життя України як держави регламентується її Конституцією (Основним Законом), прийнятою 28 червня 1996 р. Згідно з нею Україна є суверен­ною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. Її територія є недоторканною і неподільною.

Сучасна Україна є правонаступників УРСР з усіма наслідками, що з цього випливають (так само як УРСР згідно з міжнародним правом була право- наступницею УНР, хоч цього не визнавала). Тому кордони України і УРСР збігаються. Ці кордони делімітовані та у більшості випадків демарковані (з Польщею. Словаччиною. Угорщиною, Румунією). У квітні 2004 р. укладено договір про спільне використання Азовського моря і Керченської про­токи з Російською Федерацією. Залишається не- підписаним договір із Білоруссю про українсько- білоруський державний кордон.

Україна як держава здійснює миролюбну зов­нішню політику. Її головний геополітичний век­тор — європейський, євроатлантичний. Це приве­де у перспективі до її інтеграції у європейську спільноту, зокрема входження у НАТО та Євро­пейський Союз.