ЩО ТАКЕ УКРАЇНА

Поняття «Україна»

Термін «Україна» вживається для позначення чотирьох видів географічних реальностей. Ним позначаються: І) природно-географічний регіон Східної Європи (Україна як географічне поняття); 2) територія, суцільно заселена українцями (укра­їнська національна, або етнічна, територія); 3) те­риторія держави Україна; 4) сама ця держава.

Природно-географічний регіон Україну виділяв академік С. Рудницький, проводячи регіоналі- зацію Східної Європи. Тут, крім України, він обґрунтував ще чотири регіони: Уралію, Балтію, Льодомор’я і Московію (Великоросію). Основою такого поділу вчений вважав географічне місце­знаходження території, її геолого-геоморфологічну будову, клімат, рослинний і тваринний світ. Він писав: «...Географічне положення окремих країн (природних. — Авт.) Східної Європи, зокрема сто­совно до морів, мусить бути основою природного поділу. Та сам по собі поділ з урахуванням поло­ження не дає ще жодних точних меж всередині суші... Тільки внутрішня будова, рельєф поверхні і тверда сфера можуть дати нам можливість провес­ти внутрішні межі». Тому С. Рудницький виділяв «морфологічно самостійний край» Східної Європи Україну, зазначаючи, шо «вона є південною, розта­шованою над Чорним морем, окраїнною областю Східної Європи, що обнімає і опирається на її пів­денні окраїнні гори: Східні Карпати. Яйлу (Крим­ські гори. — Авт.) і Кавказ з їхніми передгір'ями. Морфологічна самостійність України зумовлена передусім її опертям на південноєвропейську складчатість, далі єдністю української групи плит і поясу низовин, що її оточують довкола. Північна ланка цього поясу — низовина Полісся — цс най­краща природна межа на всю Східну Європу».

Отже, «природна» Україна охоплює аж підкав- казькі території, а саме Кубань, а також Крим, тобто все пасмо гір альпійської складчатості як природний південний рубіж і бар’єр. «Таким чи­ном, — пише С.

Друге значення терміна «Україна» — це земля, суцільно заселена українцями, або українська націо­нальна (етнічна) територія. Великою мірою при­родно-географічний та етнічний простори збіга­ються. Про це свого часу писав С. Рудницький: «Україна, зокрема її лісостепова і лісова зони, виховали український народ, що творить цілком самостійну й окремішню антропогеографічну оди­ницю в Східній Європі. (...) Головні політико- географічні риси українського народу характеризу­ють його як народ, що осів споконвіку на окраїні лісів і сусідніх лісостепів, які повільно переходили у степову зону. Там він виріс і укріпився, щоб потім розширити свою територію вздовж рік до берегів Чорного моря. Культурні впливи, шо йшли туди від середземноморського культурного круга, дали українському народові основи вищої культу­ри й державне життя. Та близьке сусідство степів дуже спинило нормальний розвиток українському народові... Напір степових народів ослабив ук­раїнську державу й народ так сильно, що держава дуже скоро впала і народ опинився на надзвичай­но звуженій території під кормигою сусідів. Тільки упадок сили кочівників півтора століття тому зняв з українського народу постійне воєнне ли­холіття й дозволив мирно відвоювати ціле північне запліччя Чорного моря». Цю думку також підтвер­джує у своїх багатьох працях видатний географ В. Кубійович.

Таким чином, етнічна українська територія ча­сами розширювалася, часами звужувалася внаслі­док відступу українців з освоєних ними земель чи усунення автохтонної людності в результаті воєн і насильства.

Третє і четверте значення терміна «Україна» — держава Україна — це передусім велика євро­пейська держава, це територія цієї держави (дер­жавна українська територія). Як держава Україна є суб’єктом міжнародного права, а отже само­стійною. політичною одиницею у світовій спів­дружності. Її державна територія обмежена міжна­родно визнаними кордонами, які є недоторканни­ми. В історичному процесі державотворення ця те­риторія часто змінювалася. Але головним прави­лом було наближення державної території за обри­сами до української національної території.

Походження назв «Русь» та «Україна»

Слово «Україна» вперше згадується у Київському літописі під 1187 і 1189 роками й у Татарському літописі під 1240 р. Проте аж до початку XX ст. те­риторію, заселену українцями, здебільшого нази­вали Руссю. Ця назва поширювалася також на те­риторію, заселену не лише давніми українцями, а й іншими східноєвропейськими народами — росіянами, білорусами, а також неслов’янськими племенами на північно-східних землях. Ці землі були своєрідними колоніями Русі-України, оскіль­ки у IX-Xll ст. вона існувала як своєрідна східноєвропейська імперія.

Вчені по-різному пояснюють походження назв «Русь» та «Україна». Прихильники норманської теорії виводять назву «Русь» зі Скандинавії («ру- отсі» — це фінська назва шведів-норманів). Інші вважають, шо слово «Русь» має південно-східне, іранське походження. Нарешті, ше інші дотриму­ються думки про автохтонні генетичні корені цієї назви — від річок Рось, Роська, Роставиця, на бе­регах яких проживали племена росів, чи русів. До речі, давні греки Чорне море називали Руським. Проте до сьогодні питання про походження назви «Русь» є дискусійним.

Спочатку назва «Русь» стосувалася не тери­торії, а населення. Так називалися племена, що проживали на Середньому Подніпров’ї.

У наступні роки руські землі діставали ще до­даткові назви за «величиною», «кольором» тошо. Так з’явилися імена «Червона Русь». «Мала Русь», «Велика Русь». В останній парі назв спочатку ви­никла «Мала Русь» (1335 р.) стосовно Галичини на противагу всій Русі, яка у той час вже розпалася, а Галицько-Волинське князівство (точніше ко­ролівство) стало її державним і культурно-історич­ним спадкоємцем (подібно як існувала Мала Скіфія як залишок «великої» Скіфії).

Проте з того ж таки XIV ст. (1303 р.) Констан­тинопольський патріарх почав вживати назву «Ве­лика Русія» для позначення Московщини, тобто нової держави, яка з’явилася тоді у межиріччі Оки і Волги і куди невдовзі після навали татаро-мон- голів перебрався митрополит Київський. У свою чергу, термін «Мала Русія» використовувався для власне українських земель. Це зайвий раз свід­чить, що вже у ті часи українську територію відрізняли від інших — неукраїнських.

Пізніше російські царі закріпили ці назви вже з імперською метою, щоб розширити межі Мос­ковщини. З другої половини XVI ст. території північно-східної лівобережної, а з кінця XVIII ст. і правобережної України іменуються Малоросією, хоч український народ цієї назви не сприйняв і завжди її ігнорував. Таким чином, було здійснено своєрідну інверсію (перестановку) назв: те, що бу­ло окраїнним, стало називатися «великим», а те, що стояло у центрі, — «малим». До того ж слова «Русь», «Руссія» (грецький варіант «Русі») було пе­рекручено на «Росія».

У європейських джерелах аж до кінця XIX ст.

У XVIII—XIX ст. чим більше зростала са­мосвідомість українського народу, тим більше закріплювалася за територією його історичного розселення найдавніша назва «Україна». Ця назва спочатку співіснувала з назвою «Русь». Потім наз­ва «Русь» закріпилася тільки за окраїнами ко­лишньої Київської Русі. Такими периферійними назвами-друзками стали «Росія», «Угорська Русь», «Підкарпатська Русь», «Галицька Русь», «Біло­русь». Стосуються вони частково і населення, яке жило чи живе на окраїнних українських чи ко­лонізованих українцями землях (лемківські, підкарпатські русини, югославські русини).

Існують різні думки щодо походження слів «Україна», «українці». Найпростіша та. що вони походять від слова «окраїна». В одних випадках це нібито окраїна Польщі, в інших — Росії, ще в інших — Туреччини. Це найпростіше, але й найбільш невдале і неприйнятне пояснення. Бо, як зазначалося, термін «Україна» вживався ще у 1187 і 1189 роках, коли Росії ще не існувало, а її територія була окраїною Київської держави. А Польща у той час (XII ст.) ще сама думала, щоб не стати окраїною України-Русі (аж у 1349 р.

Найбільш прийнятним є пояснення назви «Україна», подане членом-кореспондентом HAH України В. Скляренком. На його думку, в старо­слов’янській мові було слово край (відрізок, шма­ток), від якого за допомогою просторового суфікса іна утворився іменник країна у значенні «тери­торія, що належить племені» (подібно до слів «до­лина» = дол + ина; «низина» = низ + ина). Ана­логічно ще у VI ст. виник іменник із просторовим значенням від слова край із суфіксом «іна» — «Україна» («відділена частка території племені»). Таким чином, слово країна стало послідовно озна­чати «територія племені» → «територія князів­ства» → «територія Русі», а слово україна — «відділена частина племені» —> «відділена частина території князівства» → «відділена частина тери­торії Русі». Від початку роздробленості Русі (сере­дина XIl ст.), коли стали виділятися окремі князівства, слово україна набуло нового значен­ня — «князівство». Отже, була Переяславська, Га­лицька, Волинська (Надбужанська), Чернігівська, а згодом і Київська Україна. А коли у XVI ст. вони стали підвладними Литві та Польщі, з’явилися назви Литовська Україна, Польська Україна.

Таке ж давнє, як і україна, слово окраїна (по­рубіжна, погранична територія племені, а зго­дом — князівства). Тому зовні подібні слова ук­раїна і окраїна мають різний зміст. Перше стало власного назвою великої частини Європи, друге — загальником для позначення периферійної части­ни певної території.