3. Функції політики

Дане питання є продовженням попереднього „Структура політики”. Адже структури витлумачуються саме як функції. Звідси і назва відповідного методу пізнання „структурно-функціональний”.

Функції політики ми витлумачуватимемо як призначення політики у суспільному житті, – які потреби життєдіяльності суспільства вона задовольняє.

1. З попередньо сказаного випливає, що головною функцією політики є керівництво та управління суспільними процесами в кінцевому підсумку заради збереження єдності та цілісності суспільства. Цій генеральній функції підпорядковується решта функцій:

2. Виявлення, формулювання і задоволення соціальних інтересів. Це теоретичне формулювання більше відображає один з ідеалів політики. Що стосується практичної політики з конкретною командою, що перебуває при владі, то дана функція трансформується наступним чином: задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства. Це пов’язано насамперед з відставанням росту суспільних ресурсів від росту суспільних потреб.

3. Єднання суспільства за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтереси соціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження може здійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації та підпорядкування часткових інтересів загальним. Тому діалектика даної функції полягає у тому, що зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть у поточному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навіть загрозу руйнування цілісності суспільства.

4. Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів. Як відомо, людська діяльність відбувається на позитивному чи негативному емоційному фоні. Звичайно, що соціальні суперечності та конфлікти породжують у соціальних суб’єктів негативні емоції і якщо вони накладаються на ідеологічні суперечності, то нерідко суб’єкт, який представляє другу сторону суперечності, на жаль, демонізується, дегуманізується в очах опонента.

5. Легітимація політичного життя, тобто приведення усіх проявів політичного життя у відповідність з політичними та правовими нормами – законами.

6. Соціалізація особистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистість як громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світ суспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливу на соціальне середовище з метою досягнення балансу між необхідністю пристосуватися до соціального середовища і одночасно змінювати та вдосконалювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.

7. Забезпечення послідовності, наступності та іноваційності суспільного поступу. Оскільки суспільство, як визначає синергетика, є надскладною, відкритою, нелінійною системою, тобто такою, що час від часу перебуває в неврівноваженому стані, розвиваючись за нелінійними траєкторіями, які не підпорядковуються причинно-наслідковим зв’язкам і в момент невизначеності можуть обирати найнесподіваніші з можливих напрямків розвитку; оскільки політична система відкрита, то люди неспроможні чітко визначати мету розвитку, особливо з огляду на змінювані параметри довкілля, тобто вплив інших систем. У кращому разі в можливостях соціально суб’єкта є виявлення домінантного напряму еволюції, який і може бути потрактований як мета суспільного розвитку. Лише відповідно до неї суспільства можуть вибрати певний варіант свого функціонування. В гіршому випадку, піддавшись закликам екстремістів, суспільства скочуються до нігілізму, заперечуючи і відкидаючи всі попередні надбання цивілізації, даремно розтрачуючи матеріальні й духовні ресурси.

Політика у даному контексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючи попередній досвід людства, чи окремого суспільства, максимально скористатися вчорашніми ресурсами для вирішення актуальних проблем, а з іншого боку запроваджувати новації, що найадекватніше відповідають викликам сьогодення.