СЕРЕДНІЙ ПЛАТОНІЗМ

У 84 році до РХ Сулла ліквідував Атенську Академію. Однак платонізм не зник, а розвинувся в нових напрямах. Період роз­витку платонівської філософії після 84 року до РХ прийнято на­зивати середнім платонізмом.

• АНТІОХ ІЗ АСКАЛОНУ

Фундатором середнього платонізму був Антіох із Аскалону (Аугіохо^, 140/125-68 рр. до РХ). Він народився в еллінізованій родині в місті Аскалон, в сучасному Ізраїлі. Довгий час він на­вчався в Академії, а після її закриття, переїхав, разом із Філоном, до Риму.

Утім основною проблемою, яку ставив перед своєю філосо­фією Антіох, була етика. Важливість моральних питань на най­вищий п'єдестал філософських міркувань у платонізмі підняв Полемон.

Антіох вважав, що рушієм моралі є прагнення жити. Це праг­нення визначає всю діяльність людини і формує критерії її оцін­ки життя. Проблемою, яка гостро піднімалася у філософії епохи Антіоха, було найвище благо або, як його тоді іменували, «межа всього блага». В цих поняттях мислилось безсумнівне добро, тобто критерій добра. Якщо для стоїків межею всього блага була безпристрасність, то для Антіоха - те, що забезпечує людині по­вноцінне життя. Для виживання цілісної людини не достатньо тільки досконалості духу і розуму, а потрібні також їжа, повіт­ря, вода, одяг тощо. Втім Антіох не змішував усі категорії блага воєдино. На його думку, добро підлягає єрархічній класифікації. Так, тілесні блага, хоч і є необхідними для виживання і щастя людини, все ж вони за своїм значенням є нижчими від чеснот розуму. Типовим питанням тогочасної моральної дискусії було наступне: чи може мудрець бути щасливим, якщо в нього тілесні проблеми, наприклад, зубний біль. Стоїки вважали, що мудрець, оскільки він досягнув духовно-розумових чеснот, щасливий за будь-яких обставин.

В ученні про чесноти Антіох був близьким до стоїків. Стоїки вважали, що чеснота - це не риса характеру, а стан душі. Людина, яка осягла чесноту, є доброю в усьому. Не можливо бути добрим у чомусь одному, і не чинити добро в іншому. Ця позиція не супер­ечила Платону. Хоч для нього чеснота - це риса характеру, і він виділяв чотири кардинальні чесноти, все ж вважав, що людина не може досягнути чесноти в одній сфері життя, залишаючись злою в інших. Антіох налічував цілу низку чеснот, переймаючи їх як від Платона, так і від Арістотеля, однак вважав, що вони є лише одиничними вираженнями стану душі, а тому не можуть існувати одні без одних. Якщо в ученні про чесноти Антіох не суперечив традиційному платонізму, то у міркуваннях про при­страсті він відійшов від платонівської традиції на користь стоїч­ної. Стоїки вели мову про чотири пристрасті: бажання, страх, на­солода і смуток. Для стоїків вони були пристрастями тому, що су­перечили ідеалу апатії (безпристрасності). Платоніки, натомість, вважали допустимими елементарні емоції, і не бачили в них мо­ральної проблеми. На основі визнання прагнення жити найваж­ливішим рушієм моралі, Антіох будував свої політичні судження. В колективі, тобто спільними зусиллями, легше забезпечити собі виживання і щастя. Тому держава є природною для людини, як природною є дружба, любов та інші звичні людські відносини. Антіох не поділяв утопічних поглядів Платона, а радше наголо­шував на користі держави для виживання і щастя людей.

Ученню про світ Антіох присвячував небагато уваги. Однак навіть на основі тих небагатьох міркувань можна зробити вис­новок, що Антіох мав власну космологічну доктрину, яка, до то­го ж, мала колосальний вплив на подальші філософські мірку­вання.

За своє життя Антіох багато подорожував. Після закриття Академії він поселився в Олександрії. Однак згодом повернув­ся до Атен та заснував власну філософську школу. Після смерті Антіоха цю школу очолив його брат і учень Арістос (Аріотоф), який керував нею до своєї смерті у 46 або 45 році до РХ.

• ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА ШКОЛА ПЛАТОНІЗМУ

Окрім Атен, важливим центром розвитку середнього плато­нізму стала Олександрія в Єгипті. Найбільш видатними пред­ставниками школи середнього платонізму в Олекснадрії були Євдор і Філон. Євдор (Еибшрод) навчався в Антіоха, а згодом ді­яв у першому столітті до РХ в Олександрії. Незважаючи на при­хильність його вчителя, Антіоха, до філософії стоїків, Євдор у багатьох аспектах своєї філософії відійшов від стоїків, та по­вернувся до піфагореїзму, як це робили представники Древньої Академії. Першою темою, якою цікавився Євдор була етика. На його думку, спершу необхідно удосконалити життя, а лише тоді можна займатися другорядними речами - побудовою метафі­зичних концепцій. Ключовою темою етики Євдора було питання про ціль життя. Антіох і стоїки вважали, що ціллю життя є від­повідність до природи. Людина повинна жити так, щоби реалі­зовувати принципи, які закладені в її природі. Євдор, на відміну від Антіоха і стоїків, вважав, що ціллю людського життя є упо­дібнення Богу. Людина покликана ставати такою, як Бог. Це по­кликання закладене в її природу. Тому уподібнення до Бога вод­нораз буде відповідністю до людської природи. Євдор в аналізі морального життя розрізняв головну ціль і підрядну ціль життя. При цьому головною ціллю є уподібнення Богу, а підрядною ціл­лю - відповідність до природи. Другим питанням, актуальним для тогочасної етики, була проблема змісту щастя. В цьому пи­танні гостра дискусія велася між стоїками і перипатетиками: стоїки вважали, що щастям є виключно духовно-раціональна досконалість, а перипатетики стверджували, що для щастя одні­єї лишень духовної досконалості недостатньо, а потрібні також земні блага. Антіох в цьому питанні схилявся до позиції пери­патетиків, а Євдор - дотримувався строгих стоїчних поглядів. Блага Євдор ділив на божественні (чесноти), людські (здоров'я, краса тощо) та зовнішні (гроші, влада, слава тощо). Божественні блага є благами самі по собі, а людські та зовнішні стають блага­ми тільки тоді, коли вони підпорядковані божественним, тобто коли вони використовуються для осягнення божественних благ.

Євдор приймав філософію чисел піфагорійців і древніх плато­ніків, проте тлумачив її по-своєму. Він розрізняв Єдине і Монаду, хоч його попередники ці поняття використовували як синоні­ми. Для Євдора Єдине - це абсолютно трансцендентний Бог, а Монада - один із принципів єдності світу. Окрім Монади, Євдор, як і його попередники, постулював ще один принцип - Двійку. Від єднання Монади і Двійки виникає Трійка, як наступний етап космічної єрархії. Під Трійкою розуміється Світова Душа. Наступ­ним етапом світової єрархії є Четвірка, тобто матерія, оскільки вся матерія - це синтез чотирьох елементів (вода, земля, повітря і вогонь). Сума Монади, Двійки, Трійки і Четвірки - це Десятка (1+2+3+4=10), тобто священне число піфагорійців.

Другим видатним представником Олександрійської школи середнього платонізму був Філон (25 р. до РХ - 50 р. по РХ), який походив із визначної і багатої єврейської родини. Філон, будучи юдеєм і захоплюючись грецькою філософією, поставив собі за ціль узгодити Біблію і грецьку думку. Основною темою його фі­лософії став аналіз біблійних антропоморфізмів. Філон вважав, що будь-які людиноподібні форми, які використовуються в Торі для опису Бога, є лише зовнішньою оболонкою. Для правильно­го розуміння Писання необхідно позбутися цих міфічних форм. Мислитель розробляв алегоричний метод тлумачення Писання, відповідно до якого сказане в Торі потрібно розуміти не в тому значенні, як воно сказане, а в переносному сенсі, наче заглиблю­ючись до прихованої істини. В такому ключі Філон тлумачив не тільки міфічні образи в Торі, а й історичні події, які в ній описані. Бог для Філона зовсім непізнавальний. Про нього людина може знати лише те, що він є. Присутню в Торі тетраграму ’ПІП (Ягве), яка використовується як ім'я Бога, Філон перекладав грецьким о ων (Буття, Сущий). Бог немає жодних якостей; він не є ані мудрістю, ані чеснотою; він перевищує все, що існує. Все-таки допустимо говорити про Бога, основуючись на його проявах у творінні. Він є джерелом всього доброго і мудрого у світі. Філон перебував в опозиції до пантеїзму і вчення про еманацію. Світ, на його думку, не є Богом, а лише його творінням. Бог створив світ із нічого, тому світ має початок в акті творіння. Імпульсом для акту творіння була доброта Бога. Однак Бог творив світ не безпосередньо, а за посередництвом Лоґоса.

Перш, ніж створити світ, Бог у своєму розумі сформував ідеї світу, тобто прототипи всього сущого. Набір цих ідей і є Лоґо- сом. Світ є відбитком ідей, наявних у Лоґосі, до того ж усіх ідей. Тому світ єдиний і найкращий із можливих. Філон проводив розрізнення між λόγος ενδιαθέτος (лоґос невимовлений) і λόγος προφόρικος (лоґос промовлений). Як у людині слово залишаєть­ся на стадії думки, допоки воно не вимовляється, і лише в мо­мент вимовляння стає зовнішньою щодо людини дійсністю, так і Лоґос Бога залишається йому іманентним до акту творіння, а під час творіння стає світом. Лоґос є творчою силою Бога. Звідси випливає, що Бог присутній у речах світу не своєю сутністю, а своєю силою. Лоґос, який міститься в речах, Філон називав λόγος σπερματικός (сім'я лоґосу); він робить речі інтелігібельними, тобто такими які можна пізнавати. Λόγος προφόρικος, на думку Філона, - це окрема субстанція, яка є посередником між Богом і світом. Мислитель називає Вимовлений Лоґос старшим Сином Божим, а світ - молодшим. Оскільки Лоґос відкриває Бога світо­ві, він є Найвищим Ангелом; позаяк він представляє світ перед Богом, він є також Першосвящеником. Лоґос розгортається у творінні. Найнижчим етапом вираження Лоґоса є матерія; саме вона є межею добра і зла, а також буття і небуття.

В антропології Філон відстоював розрізнення між ідеальною і тілесною людиною. Першу Бог створив на «свій Образ», а другу «з пороху земного». Тілесна людина є втіленням ідеальної. Ідеаль­ну людину Філон ототожнював із Лоґосом. Втілення ідеальної людини в тілесній є її розумним началом. Вкраплення ідеальної людини в тілесну, Філон називав Духом Божим. Отже, в людині присутня інспірація Божої сутності. Саме тому людина є образом Божим. Первісно людські душі жили без тілес, як ангели. Вна­слідок гріха вони потрапили в матеріальні тіла. Так Філон при­йняв учення Платона про преекзистенцію. В ученні про пізнан­ня Філон розрізняв три пізнавальні здатності людини: άισθήσις (чуттєве сприйняття), λόγος (раціональне пізнання речей) і νοΰς (інтелектуальне схоплення сутностей). Завдяки νοΰς людина може підніматися духом і розумом до Бога та споглядати його. В цьому спогляданні Бога полягає найвище щастя людини. Спо­глядання Бога вимагає відключення чуттєвості й раціональнос­ті, і уможливлюється тільки у містичному екстазі. На цій осно­ві Філон розрізняв два типи життя: активне і контемплятивне (споглядальне). При активному типі життя людина реалізовує свою раціональність; при контемплятивному - містичне начало. Кожен із типів життя вимагає осягнення чесноти (морально-ду­ховного вдосконалення). Чеснотами активного життя є чотири кардинальні чесноти Платона: мудрість, справедливість, помір­кованість і мужність. Їх осягнення уможливлює перехід люди­ни до контемплятивного способу життя. Його чеснотами є віра, надія, побожність і покаяння. Вчення Філона мало величезний вплив на подальшу юдейську філософію, а також на християн­ську патристику. Його основною заслугою є прокладення моста між єврейською релігійною думкою та грецькою філософією.

• ПЛУТАРХ І АТЕНСЬКИЙ ПЛАТОНІЗМ

Історію середнього платонізму вдається реконструювати тільки уривчасто. Антіох, Євдор, Філон - це окремі постаті, які, безперечно, презентували свої епохи. Однак, чим жили плато­ніки в періоди між діяльностями цих людей, сказати неможли­во. Так, з погляду дослідників випадає цілий період атенського платонізму після Антіоха аж до першого століття після РХ. На­ступний сплеск платонівської думки в Атенах спостерігається аж із постаттю Плутарха (Πλούταρχος, бл. 46-120/125), який, однак, радше є продовжувачем Олександрійської школи серед­нього платонізму, аніж Атенської, оскільки його вчитель - Амо­ній - походив із Єгипту і навчався в олександрійських плато­ніків. Як і Євдор, Плутарх починав свої міркування з етики, і набір моральних питань, які він розглядав, не відрізнявся від тих питань, якими цікавилися Антіох і Євдор. Відповідно пер­шим етичним питанням у філософії Плутарха була проблема цілі життя. На його думку, як і на переконання Євдора, ціллю життя є уподібнення Богу, а не відповідність природі. Другим питанням його етичних міркувань був зміст щастя. Тут Плутарх погоджувався з Антіохом, стверджуючи, що для повноти щастя людина потребує не тільки духовної досконалості, а й земних благ. Міркуючи про чесноту, Плутарх переймав її визначення від Арістотеля, вважаючи чесноту золотою серединою між дво­ма крайнощами-гріхами. В царині політики Плутарх також ви­словив цікаві міркування. Він сам активно займався політикою, і займав високі державні посади. Плутарх критикував стоїків і епікурейців за їхню політичну пасивність, і вважав політику найблагороднішим заняттям вільного громадянина. Як істин­ний платонік, він не любив демократії. На його думку, найкра­щою формою правління є монархія. Імператор - це представник Бога на Землі, через якого Бог уприсутнюється в житті людей та встановлює закон.

Утім найцікавішим елементом учення Плутарха є його теоло­гія, в якій він зумів синтезувати кращі доробки своїх попередни­ків. На богословські погляди Плутарха, серед іншого, мав вплив зороастризм, зокрема його дуалістичні тенденції. Плутарх ґрун­тував свої богословсько-метафізичні погляди на чотирьох прин­ципах. Як і його попередники, він стверджував, що в основі світу стоять Єдине і Двійка. Єдине - це Бог, тобто абсолютно трансцен­дентне і неописанне, чисте буття. Двійка - це вираження Єдино­го, тобто його іманентна сторона. Для Плутарха Двійка є чистою матерією. Третьою основою світу є Лоґос, тобто Світовий Розум чи Розум Бога. Він є вмістилищем ідей, тобто думок Бога. Єди­не виражається і через Лоґос, але його вираження за посеред­ництвом Лоґосу є відмінним від його вираження за посередни­цтвом Двійки. Для порівняння і унаочнення можна використати приклад людини: людина виражається через свої думки і через свою діяльність, однак ці вираження різні, оскільки діяльність є зовнішньою, а думки завжди залишаються у внутрішньому сві­ті людини. Матерія, тобто Двійка, оскільки вона є похідною від Єдиного, містить у собі потенційну здатність до самоорганізації. Ця потенція є її душею. Вона є Світовою Душею, тобто четвертим принципом буття. Двійка не спроможна самостійно, тобто без Єдиного, витворити нічого путнього. Однак в певний момент во­на, на думку Плутарха, відвернулася від Єдиного. Світова Душа, як потенційна здатність матерії до самоорганізації, за своєю при­родою не може не прагнути до творчості. Без зв'язку з Єдиним вона витворила повністю недосконалу і злу примару творіння. Бог-Єдине не міг спостерігати за цією потворою. Щоби врятува­ти ситуацію, він вклав у творіння Світової Душі свій Лоґос. Так виник існуючий світ. Він є дітищем Світової Душі і Божественно­го Лоґосу. Плутарх любив використовувати міфологічні поняття, які він черпав із перської та єгипетської релігійної культури. На­приклад, на перський взірець він часто називав Лоґос Ормуздом, а Світову Душу - Аріманом. Наслідуючи єгипетську міфологію, Плутарх також називав Лоґос Осірісом, Світову Душу - Ізидою, а світ - Гором, тобто сином Осіріса й Ізиди. В ученні Плутарха яскраво виражена дуалістична система буття, яка згодом при­жилася у гностицизмі, але зазнала нищівної критики зі сторони Плотина. У гностицизмі також отримала подальший розвиток ідея падіння Душі, її спасіння та злої природи матерії.

Плодом синтезу Світової Душі та Лоґосу є також індивідуальні людські сутності. Від матерії люди отримують тіло, від Світової Душі - душі, а від Лоґосу - розум і добро. Розум, на думку Плутар­ха, не є характеристикою душі, а окремим складником людської сутності, схожим до Сократового демона. Між душею і розумом у різних людей складаються різні відносини: якщо душа зосеред­жується на тілі, тоді людина зла і дурна. Тільки найкращі люди здатні підкорити душу розуму, і тоді вони стають морально до­сконалими і мудрими. Ця теза у гностицизмі розвинулась у роз­різненні між гностиками і людьми натовпу. Трирівневий поділ людини відображений у трирівневому поділі світу. Найвищим рівнем є Єдине; це - сфера Бога. Найнижчим рівнем є світ. Між ними розташовується проміжний світ. Оскільки Бог-Єдине аб­солютно трансцендентний, то його зв'язок із світом можливий тільки за умови численних посередників. Тому проміжний світ наповнений посередниками-демонами, тобто духами різних рівнів. Особливе місце серед демонів займають особисті демо- ни-охоронці людей. Демон-охоронець і розум людини тотожні.

Плутарх був ідеологом атенського платонізму першого сто­ліття після РХ. Наступне століття також було плідним для атен- ського платонізму. Зокрема, у 175 році римський імператор Марк Аврелій заснував у Атенах чотири філософські школи: пла- тонівську, арістотелівську, стоїчну і епікурейську, призначивши кожній із них державне фінансування. Платонівська школа вва­жала себе продовжувачкою Академії. Вона проіснувала аж до її закриття візантійським імператором Юстиніаном. Платонізм, починаючи з ІІ століття, в різних модифікаціях повторював здо­бутки попередників, а центрами його розвитку були різні міста Римської імперії. Новим революційним поворотом у розвитку платонізму став неоплатонізм, який виник у ІІІ столітті.