8.5. НЕОПЛАТОНІЗМ ПІСЛЯ ПЛОТИНА

Коли Плотин помер, його школа розвинулась у декількох на­прямах: римському, очолюваному Порфирієм, сирійському, фун­датором якого став Ямбліх, та атенському, під проводом Прокла.

• ПОРФИРІЙ І РИМСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ

Римську школу неоплатонізму очолив Порфирій (Порщоріо^, бл.233-301/305). Він народився у фінікійському місті Тирі, і від народження звався сирійським іменем Малх, що означає «цар», «багряний». Коли майбутній філософ вивчав риторику в Атенах, його вчитель Касій Лонгін дослівно переклав його ім'я з сирій- ської на грецьку. Під новим іменем - Порфирій - він став відо­мий світові. Порфирій презентував себе як коментатор Плотина, автор його життєпису та вірний продовжувач традиції вчителя. Незважаючи на таке налаштування, Порфирій був не в усьому однозгідний із Плотином. Уже в тлумаченні Єдиного Порфирій відійшов від концепції свого вчителя. Якщо Плотин вважав Єди­не метаонтологічною категорією, тобто чимось, що перевершує буття, то Порфирій сприймав Єдине за онтологічну категорію. На його думку, Єдине - це абсолютна повнота буття. Всі інші рів­ні еманації відрізняються від Єдиного тим, що вони не самобут­ні, тобто самі не є буттям, а тільки отримують для себе буття від Єдиного, до того ж, чим далі вони від Єдиного, тим менше буття вони мають. Якщо Плотинове Єдине абсолютно трансцен­дентне, то Єдине Порфирія іманентне сущому, хоч і перебуває на його вершині. Всі рівні буття, окрім Єдиного, є онтологічно не­повноцінними, хоч і виходять із нього. Завданням усього сущого є осягнути досконалість, а це можливо тільки скеровуючись до Єдиного. Найнижчим рівнем буття є матерія. В ній буття вичер­пується, а недосконалість настільки велика, що матерію Порфи- рій вважав джерелом зла і гріха. Найяскравішими вкраплення­ми Світової Душі і Розуму в матерії є людські душі.

Завданням філософії, за Порфирієм, є спасіння душ від мате­ріальної залежності. Це досягається, передовсім, шляхом усві­домлення примарності та нікчемності матеріального світу і вищості духовного світу. Таке усвідомлення можливо тільки за­вдяки філософії. Так, філософія сприймається Порфирієм не як теоретична дисципліна, а як практична наука - терапія душі. В ученні про душу між Плотином і Порфирієм зустрічається ще од­на відмінність. Плотин вважав, що душа, яка перебуває в залеж­ності від матерії, після смерті людини перевтілюється в інше тіло, оскільки прив’язаність душі до тіла настільки велика, що навіть смерть неспроможна їх роз’єднати. Це вчення перейняв і Порфирій. Відмінність між ними у тому, що Плотин вважав, що душа може перевтілюватися тільки в людське тіло, а Порфирій стверджував, що людська душа може перевтілюватися як у люд­ське, так й у тваринне тіло. На відміну від Плотина і попередніх платоніків, Порфирій не проводив принципової відмінності між людськими і тваринними душами. Він вважав, що і тваринні душі мають розум, бо є причетними до Світового Розуму, і, як і людські, є частинами Світової Душі. Відмінність між людськими і тваринними душами полягає не на рівні їхніх сутностей, а на рівні їхнього духовно-морального рівня. Іншими словами, ду­ша людини і душа тварини нічим не відрізняється, лишень та душа, яка впала дуже низько, потрапляє у тваринне тіло, а та, яка впала не настільки низько, - у людське. Поза тим, Порфирій приймав Плотинове вчення про трирівневість еманації (Єдине - Розум - Душа).

Ще однією темою, яка займала важливе місце в роботах Пор- фирія, була його непримиренна критика християнства. Філо­соф був добрим знавцем Біблії та християнського богослов’я. Але свої знання християнства він використовував для його критики. Проти християн Порфирій висловив декілька аргу­ментів.

• ЯМБЛІХ І СИРІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ

Сирійську школу неоплатонізму організував учень Порфирія Ямбліх (Ιάμβλιχος, 240/245-320/325), який до Порфирія навчав­ся у піфагорійців, і піфагорійська доктрина суттєво вплинула на його вчення. Важливим ідейним джерелом для Ямбліха була елліністична релігія, яку філософ намагався включити у влас­ну філософську систему. Ямбліх сприйняв Плотинову Градацію рівнів еманації, проте їх значно роздроблюючи. В неоплатонів- ському Єдиному Ямбліх виділяв два рівні: абсолютно трансцен­дентне Єдине і творче Єдине. Перше відповідає Плотиновому розумінню Єдиного, тобто є метаонтологічною категорією, яка абсолютно перевершує все суще. Друге відповідає Порфирієво- му розумінню Єдиного, тобто є вищим рівнем і повнотою буття, від якого беруть начало всі інші, менш досконалі рівні емана­ції. Для Ямбліха існує тільки одне Єдине; трансцендентність та творчість є тільки двома його аспектами, чи двома сторонами однієї дійсності.

Людська душа в ученні Ямбліха, як і у філософії Плотина та Порфирія, є проблиском Розуму і Душі у матеріальному світі. Ямбліх, на відміну від Порфирія, але погоджуючись із Плотином, чітко розрізняв душі богів, демонів, героїв, людей і тварин. Ду­ші одного типу не можуть переселитися у невідповідні їм тіла. Зосередившись на матерії, душа потрапила в залежність від неї. Якщо Плотин і Порфирій вважали, що людина шляхом інтелек­туального та морально-духовного удосконалення спроможна самостійно звільнитися від матерії, то Ямбліх був значно пе­симістичніше налаштований щодо людських можливостей. Він вважав, що людина самостійно неспроможна врятуватись від матеріального рабства. Врятувати людину можуть тільки боги. Так, релігія отримала центральне місце в неоплатонізмі Ямбліха. Фактично, Ямбліх звів неоплатонізм до теоретичного осмислен­ня релігії; філософія стала теологією. Зрештою, між античною філософією і теологією ніколи не було суттєвої відмінності. Але Ямбліх підкреслив практично-сотеріологічне значення філосо­фії чи не найбільше. Його учні сприймали Ямбліха, передовсім, як теурга і священнослужителя, а в його школі релігійні обряди займали центральне місце. Саме Ямбліх надихнув свого учня - візантійського імператора Юліана Відступника на масштабну релігійну реформу. Юліан заборонив діяльність християн та по­чав їх переслідування; натомість намагався відновити язични­цтво в тій формі, в якій його презентував Ямбліх.

• ПРОКЛ І АТЕНСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ

Фундатором неоплатонізму в Атенах був Прокл (ПрокАо^, 412-485). Його філософські погляди були синтезом доробку попередніх мислителів неоплатонізму. Свою філософію Прокл починав із теорії пізнання. Він вважав, що до пізнання істини ведуть три дороги: філософія, яка допомагає осягнути істину за допомогою розуму; міфи, які сприяють пізнанню істини за до­помогою образів; та віра, за допомогою якої людина спроможна безпосередньо єднатися з Богом. Найдосконалішою з цих форм пізнання є релігійна віра. Це переконання обумовило важли­вість ролі релігії, містики і теургії у філософії Прокла, схоже до того, як це було в школі Ямбліха. Відповідно до трьох шляхів піз­нання істини, Прокл стимулював своїх учнів займатися трьома формами діяльності, які, на його думку, притаманні справжнім філософам: читання і коментування давніх філософів, особли­во Платона, вивчення і коментування поетів та практикування теургії. Теоретичні засади, закладені Проклом, тісно пов'язали атенський неоплатонізм із синкретичною еллінською релігією. Саме тому грецькі платоніки в більшості залишалися язичника­ми, навіть у час майже повного домінування християнства. Аж до падіння Константинополя під тиском турків окремі грецькі мислителі, які захоплювалися платонізмом, а згодом і західно­європейські філософи Ренесансу, були прихильниками еллін­ського язичництва.

Він беззаперечно приймав Плотинове вчення про триіпос­тасність еманації буття, хоч і роздроблював кожну іпостась на численні аспекти. Єдине у Прокла, як і в Плотина, - це абсолют­но трансцендетне, метаонтологічне джерело всього сущого. Незважаючи на трансцендентність Єдиного, Прокл, на відміну від Плотина, ототожнював його з Найвищим Добром Платона та Буттям Парменіда. Будучи трансцендентним, Єдине виража­ється назовні, і наслідком цього вираження є все суще. Прокл не виділяв у Єдиному відміні аспекти чи сторони, як це робив Ямб- ліх. Він намагався дотриматися принципу триіпостасності (Єди­не, Розум, Душа), однак насправді, триіпостасність у нього дуже відносна.

Наступною іпостассю, після Розуму, є Світова Душа. Її Прокл також ділив на три рівні, на кожному з яких перебувають різні типи індивідуальних душ: божественні, демонічні та часткові. До божественних душ Прокл відносив різні рівні богів, а саме чо­тири тріади вищих богів, чотири тріади надсвітових богів, боги зірок і боги елементів світу. Кількість богів у теології Прокла не­зліченна. Таким дробленням божественного світу він намагався підкреслити настільки велику віддаленість Єдиного від матерії, що між ними необхідна незліченна кількість посередників, а з іншого боку, Прокл, захоплюючись елліністичним релігійним синкретизмом, прагнув знайти місце у своїй системі кожному божеству, про яке тільки чув. Світ демонів Прокл також ділив на три рівні: ангели, власне демони та герої. Третій і найнижчий рі­вень душ - це змінні душі, тобто такі, які, відповідно до власного вибору, можуть бути чи то інтелігентними, чи дурними. Саме до цього типу душ належать люди.

Втім, розширення іпостасей еманації не було особливістю Прокла. Тенденції до такого розуміння буття спостерігалися й у інших неоплатоніків, хоч вони й не настільки її розробили. Теорією, яка підкреслила оригінальність Прокла, була ним за­пропонована діалектика, яка хоч і мала свої коріння в ученні Плотина, все ж саме Прокл розробив її детально. Філософ вва­жав, що діяльність Єдиного виражається, проходячи три стадії: перебування (μονή), тобто буття Єдиного в собі; вихід (πρόοδος), тобто вираження Єдиного назовні; і повернення (επιστροφή) цього вираження до свого першоджерела. Без перебування в собі не було би чому виражатися, а без повернення вираження не мало би сенсу. Причиною вираження Єдиного є повнота його досконалості та надмір сили. Ці три стадії діалектики не пови­нні сприйматися часово послідовними; Єдине одночасно і пере­буває в собі, і виражається назовні, і повертається до себе. Дру­гим визначальним для філософії Прокла принципом є троякість кожної одиниці буття. Все, що існує, чи то духовна, чи матеріаль­на сутність, на думку Прокла, визначається трьома категоріями: межа (πέρας), безмежність (άπειρον) і їх синтез. Під безмежністю Прокл розумів наступне: все, що існує, є нічим іншим, як тільки вираженням Єдиного, окрім якого не існує більше нічого, тому все є всім, а отже, все є безмежним. Однак, кожна річ є якоюсь конкретизованою ідеєю, яка обмежує річ. Відповідно, накладен­ня ідеї, тобто визначення сутності, є обмеженням речі. В резуль­таті, будь-яке суще, чи духовне, чи матеріальне, є обмеженням необмеженого, чи синтезом межі і безмежності.

Неоплатонізм став не тільки однією з філософських теорій, а цілим релігійно-філософським комплексом, який включав у се­бе здобутки грецької і східних релігій, еллінського синкретиз­му, філософського доробку ранніх грецьких філософів, Платона, ранніх і середніх платоніків. Впливи неоплатонізму були коло­сальними. Він відобразився на гностицизмі, Кабалі, герметиз- мі, а також мав великий вплив на формування християнського богослов'я.