5.1. ІСТОРІЯ ГРЕЦІЇ

Стародавню Грецію часто називають колискою європейської цивілізації. Саме на Півдні Балканського півострова і на остро­вах Егейського моря з'явилися перші міста й державні утворен­ня, які відіграли визначальну роль у формуванні європейської культури.

• МІНОЙСЬКА КУЛЬТУРА

Перші малі держави в цьому регіоні виникли на острові Крит у бронзовому віці. Культуру, сформовану на Криті, прийнято на­зивати мінойською. Цю назву запропонував німецький археолог Артур Мільхгьофер у 1883 році, а англійський археолог сер Ар­тур Еванс, який в 1899 році відкрив мінойську культуру на Кри­ті, зробив її популярною. Назва «мінойська» походить від імені Міноса. Грецькі міфи залічують об'єднання Криту до заслуг царя Міноса Старого (Μίνως), сина Зевса і Європи, існування якого не підтверджене археологічно, а тому він вважається міфічним пер­сонажем. За правління легендарного царя Міноса Великого, вну­ка Міноса Старого, Крит пережив пік своєї економічної могут­ності, так що Мінос став символом багатства і могутності. Міфи розповідають, що дружина Міноса Великого Пасіфая (Πασιφάη) від морського бика народила Мінотавра (Μινώταυρος) - чудо­висько з людським тулубом та головою бика. Мінотавр поїдав людей, і атеняни щороку присилали на Крит, як данину, сім хлоп­ців і сім дівчат, яких з'їдав Мінотавр. Врешті, його вбив грецький герой Тесей (Θησέας), звільнивши людей від терору Мінотавра. Мінойська культура зникла раптово, а причини її зникнення все ще не встановлені достеменно.

• АХЕЙСЬКА КУЛЬТУРА

Коли на Криті розвивалась мінойська цивілізація, яка буду­вала свої культурні основи мирним шляхом, розвиваючи духов­ність, ремесла, торгівлю тощо, то на півдні Балканського півост­рова мешкали племена пелагів, лелегів та карійців.

Ахейці, які мешкали в Аркадії та Ахеї, дорійці в Середній Греції і на Пелопоннесі, йонійці в Аттиці, еолійці в Північній Греції та численні інші племена поступово зливалися в єдиний грецький народ і послуговувалися грецькою мовою, яка також уніфіко- вувалась, зберігаючи, однак, діалектичні відмінності. Розвива­ючи мореплавство, торгівлю та збільшуючись кількісно, греки заселяли нові території. Внаслідок грецької колонізації міста греків виникли по всьому Балканському півострові, особливо на берегах Егейського та Йонійського морів. За межами Балкан- ського півострова грецька колонізація поширювалась у трьох напрямках. Наслідком колонізації в західному напрямку стало заселення греками Іллірії, тобто східного побережжя Адріатич- ного моря, Апеннінського півострова, південь якого був настіль­ки населеним греками, що цю частину світу називали Великою Грецією, а грецька культура там збереглась до сьогодні; безліч грецьких міст з’явились на Сицилії, і не так багато на Сардинії і Корсиці, а також Східній Іберії (Піренейський півострів).

• АТЕНИ

Паралельно з колонізацією формувались специфічна держав­на організація грецьких поселень. Греки аж до завоювань Олек­сандра ІІІ Македонського не створювали імперії. Кожне місто бу­ло незалежною державою. Таке державне утворення прийнято називати «полісом». Слово «поліс» означає «місто», однак у кон­тексті Стародавньої Греції поліс - це місто-держава. Кожен поліс мав власний державний устрій, до того ж устрої різних полісів були інколи полярно відмінними. Під час зовнішньої небезпе­ки поліси часто об’єднувались у військові союзи, а в мирний час розвивалися незалежно. Найбільшими, найбагатшими і у вій­ськовому плані найсильнішими грецькими містами стали Атени і Спарта. Атени були засновані ахейцями та названі в честь бо­гині Атени, яка вважалася патронесою міста. В грецькій мові від часу заснування міста для його іменування використовувалася назва Άθηναι (Атени), тобто у множині. У ХІХ столітті, коли Гре­ція здобула незалежність від Османської імперії, виникла про­блема офіційної мови: одна частина суспільства прагнула, щоби офіційною мовою Греції стала катаревуса (καθαρεύουσα, чиста), тобто грецька мова наближена до класичної з максимальним збереженням архаїзмів, а інші греки прагнули офіційний статус для демотіке (δημοτική, народна). Перемогла катаревуса, в якій місто зберегло стару назву Άθηναι (Атени).

Атени утворились внаслідок об’єднання декількох родопле­мінних общин; таке явище називають синойкізмом (συνοικισμός). Цей процес тривав упродовж декількох століть. Усталення соці­ального устрою Атен греки приписували Тесею (Θησεύς), оди­надцятому атенському царю, біографія якого обросла легенда­ми. Тесей сформував і узаконив поділ суспільства на три основні прошарки:

S евпатріди (εύπατρίδαι, славні отці) - родова аристократія, яка відзначалась майновим і політичним статусом;

S геомори (γεωμόροι) - землероби, аграрії;

S деміурги (δημιουργός) - ремісники;

S окрім них в Атенах мешкали метики (μέτοικοι), тобто пе­реселенці, та раби.

На чолі країни стояв цар або базілевс (βασιλεύς), титул яко­го спершу передавався по спадковості, але абсолютної влади, на кшталт східних тиранів, він ніколи не мав. Згодом базілевс став виборною посадою, носій якої виконував представницькі та жрецькі функції. Його обирали спершу на десять років, а зі VII століття - на один рік. Із формуванням демократичних тра­дицій найвища влада опинилася в руках виборних архонтів (αρχων). Спершу їх було три:

S епонім (έπώνΰμος), який очолював виконавчу владу,

S базілевс (βασιλεύς), який очолював жрецтво,

S полемарх (πολέμαρχος), який керував армією.

Згодом до них були додані шість архонтів, які відповідали за судочинство; їх називали тесмотетами (θεσμοθέται). Найви­щим представницьким органом влади, який мав законодавчі, контролюючі та судові права, був Ареопаг (Άρειος πάγος, пагорб Ареса), який був місцевістю в центрі Атен, а оскільки саме там збирався керівний орган атенської влади, то ця назва перене­слась на і на цей орган влади. Ареопаг складався з евпатрідів (аристократів). Громадянські права в Атенах мали також гео- мори (землероби) та деміурги (ремісники). Але метики (пересе­ленці) та раби не мали жодних громадянських прав, і в управлін­ні полісом участі не брали. Політика в Атенах була модною; нею цікавилися і займалися всі. Тих громадян, які не брали участі в політиці, називали ідіотами (ιδιώτης). У Стародавній Греції це слово не було психіатричним терміном.

У Стародавніх Атенах аристократи тримали у своїх руках всю владу, а народ залишався повністю підвладним. Ці нерівності спричинювали соціальну напругу, яка призвела до реформ. Пер­ші часткові реформи провів архонт Дракон (Δράκων), який у 621 році до РХ вперше записав атенські закони. Коли законодавство стало записаним, а не тільки передавалося усно як традиції та звичаєве право, його вже не можна було довільно змінювати та тлумачити. Це дало народу бодай якісь права. Найбільш масш­табні реформи в Атенах провів архонт Солон (Σόλων), який жив на межі νΐΐ-νΐ століть до РХ. Він - батько атенської демократії, за­вдяки якому народ отримав широкі громадянські права, а діяль­ність аристократії була поставлена у правові рамки. З ініціативи Солона з'явився народний контролюючий орган - буле (βουλή, рада), тобто рада старійшин, які спершу налічували чотириста депутатів, а згодом - п'ятсот. У VI столітті Атени охопили народ­не повстання, яким народ намагався зруйнувати аристократич­ні традиції та встановити народовладдя.

• ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ

Найбільшою небезпекою, яка нависла над Атенами у той час була Персія, яка прагнула світової гегемонії, і не готова була тер­піти сильного сусіда. Конфлікт політичних інтересів призвів до греко-перських війн, які тривали у 499-459 роках до РХ. В бороть­бі проти персів об'єдналися декілька грецьких полісів на чолі з Атенами. Незважаючи на перевагу перської армії, греки отрима­ли блискучу перемогу в Марафонській битві 490 року. Через де­сять років перси знову атакували греків. Під час Фермопільської битви, в якій греків очолювала Спарта, перси, користуючись зрадою одного з греків, змогли атакувати їх з тилу. Побачивши приреченість грецької армії, спартанський цар Леонід І відпус­тив армію, залишившись лише з трьома сотнями спартанців на полі бою проти перської армії, яка налічувала 200-250 тисяч вої­нів. Усі спартанці, які були на полі бою, загинули, залишившись в історичній пам'яті безстрашними героями, відомими як триста спартанців. У той сам рік греки на чолі з Атенами зібрались зі силами на морі, та у битві при Саламіні отримали блискучу пере­могу. Давши опір світовій імперії персів, атеняни відчули власну силу і гідність, яка підняла їхню самооцінку. В середині V століт­тя до РХ атенська демократія пережила пік свого розвитку під проводом Перікла (Περικλής, 494-429), а авторитет Атен зріс на­стільки, що вони отримали гегемонію в грецькому світі.

• СПАРТА

Ще одним визначним містом Стародавньої Греції стала Спар­та (Σπάρτα), інша назва якої - Лакедемон (Λακεδαίμων). Якщо Атени засновані ахейцями, то Спарта - дорійцями. Відмінності між цими племенами визначили відмінності між Атенами і Спар­тою, які існували в усі часи давньої грецької історії. Спарта роз­ташовувалась на Пелопоннеському півострові. Ріст політичного значення Спарти відбувався поступово. Зростаючи економічно та удосконалюючи свою внутрішню організацію, спартанці вели постійні війни зі сусідніми племенами і містами, їх поневолюю­чи. Врешті, спартанці створили державу, в якій завойовані пле­мена перетворилися на рабів та напівневільників. Ключову роль у рості політичного значення Спарти відіграв її політичний лад, сформований діяльністю спартанського законодавця Лікурга (Λυκούργος) у VIII столітті до РХ, який уклав Конституцію Спар­ти, відому під назвою Велика Ретра (Μεγάλη Ρήτρα). Відповід­но до цього законодавства, Спарта була військовою олігархією. На чолі країни стояли два архети (άρχαγέται, провідники), тоб­то спадкові царі, які правили спільно, але влада яких зводилась лише до управління військом і принесення жертв. Найвищою владою у Спарті була апелла (απέλλα), тобто народні збори, які скликалися щомісяця і вирішували всі питання життя країни. Членами апелли були всі чоловіки-спартанці, які досягли трид­цятилітнього віку. В періоди між скликанням апелли, країною керував постійно діючий орган влади - герусія (γερουσία), тобто рада старійшин, до якої належали 28 геронтів (старців), які оби­ралися з найдостойніших спартанців, старших шістдесяти років на довічний термін, та двох архетів. До завдань герусії належало виконання рішень апелли, підготовка порядку денного роботи апелли та вирішення невідкладних питань у періоди між скли­канням апелли. Згодом з'явився ще один орган - колегія ерофів, до якої належали п'ять ерофів (Έφορος), тобто спостерігачів, які обиралися щорічно всенародними зборами. Спершу колегія ма­ла контролюючі функції, однак згодом вона перебрала реальну владу.

Громадянські права у Спарті мав невеликий відсоток населен­ня. Мешканці країни поділялися на гомеїв (аристократію) та де­мос (народ). Основою спартанської культури була система вихо­вання вояків. Усі хлопці з аристократичних родин, за винятком царських дітей, проходили виховну систему агоге (αγωγή), після якої вони отримували громадянські права. У виняткових ви­падках, в якості привілею, до агоге допускали хлопців із неарис- тократичних родин. Агоге ділилась на декілька етапів: до семи років хлопці виховувалися вдома; у віці 7-18 років вони прохо­дили навчання і військову підготовку в спеціальних інтернатах; у віці 18-20 років перебували на військовій службі; далі мали можливість організувати сімейне життя; а з тридцяти років ста­вали повноправними громадянами. Спартанські аристократи могли бути тільки військовими; вони не займались ремеслами чи сільським господарством, які були заняттям демосу. Спартан­ці змалку виховувались не як вільні громадяни, а як елементи державної системи. Вони знали, що народжуються, живуть і по­мирають не для себе, а для Спарти. Всі аспекти життя були під­порядковані державі, а держава контролювала абсолютно все. Це - строга військова диктатура, в якій не могло бути й мови про якісь права чи власну думку.

Різний етнічний склад та різні системи цінностей Атен і Спар- ти призвели до гострих протистоянь між ними. Вже греко-пер- ські війни показали, що саме ці два поліси можуть претендувати на гегемонію у грецькому світі. Таку гегемонію отримали Атени, але Спарта не погоджувалась із цим. У результаті грецькі полі­си розділилися між двома сферами впливу. У V столітті до РХ на острові Делос відбулась зустріч глав полісів, які підтримували Атени. Наслідком цієї зустрічі стало укладення Делоського со­юзу - міждержавного військово-економічного утворення. Па­ралельно формувалося й інше міждержавне утворення - Пело- поннеський союз, який виникав унаслідок укладення найрізно­манітніших угод між Спартою та іншими полісами. Загострення відносин між Делоським та Пелопоннеським союзами досягли піку у V столітті, спричинивши Пелопоннеську війну (431-404 роки до РХ). В цій війні Атени капітулювали, а домінуюче стано­вище отримала Спарта. Атеняни були змушені зруйнувати укрі­плення свого міста та віддати флот, втративши з ним становище володаря морів. Під тиском Спарти в Атенах була зруйнована де­мократія і встановлена диктатура тридцяти тиранів (Τριάκοντα Τύραννοι), яка протрималась не довго. Перемога демократів над прихильниками тиранії дозволила відродити атенське народо­владдя. Послаблення грецьких полісів внаслідок Пелопоннесь­кої війни посилило політичний вплив Персії на грецький світ, перетворивши грецькі поліси в Малій Азії на перські колонії, а поліси на Балканах - у залежну від Персії та політично слабку периферію. Таке становище тривало аж до Олександра Македон­ського і початку епохи еллінізму в середині IV століття до РХ.

Отже, історія Стародавньої Греції - це процес становлення спе­цифічної культури. Стародавньою Грецією прийнято називати грецькі поселення і культурний ареал від найдавніших його ча­сів до епохи еллінізму, який почався завоюваннями Олександра Македонського. Еллінізм є новою сторінкою світової історії, яка характеризувалася абсолютно новими рисами, незнаними дав­нім грекам. Тому в релігієзнавчому та культурологічному плані доречно провести чітку демаркаційну лінію між давнім та еллі­ністичним періодами. Загальний огляд стародавньої грецької історії важливий, оскільки він показує, що давні греки - неодно­рідний народ, а результат переплетення різноманітних культур, кожна з яких справила свій вплив на загальній картині Давньої Греції. Ці історичні перипетії та складні культурні процеси відо­бразилися також на характері й метаморфозах грецької релігії.