Правова доктрина як джерело адміністративного права

До переліку неформалізованих джерел адміністративного права не­обхідно віднести також і правову доктрину, тобто систему основопо­ложних поглядів правознавців, що визначають стратегічні перспективи правового розвитку держави, науково обґрунтовують важливі пробле­ми права з метою більш ефективного їх вирішення, безпосередньо орі­єнтують на практичну дію та можуть виступати як регулятор суспільних відносин^{[132] [133].}

Конституційний Суд України у ряді своїх рішень, формулюючи пози­цію в справі, разом з посиланнями на нормативні акти та власні рішен­ня, послався також і на правову доктрину, що, на наш погляд, є наочним підтвердженням її нормативного, або «джерельного» характеру. Так, на­приклад, у ч. 2 п. 4.3 Рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 р. № 23-рп/2010 зазначено: «Словосполучення «власник (співвлас­ник) транспортного засобу», використане у статті 14-1 Кодексу, означає, що таким власником (співвласником) може бути як фізична, так і юридич­на особа (статті 2, 318 Цивільного кодексу України). Конституційний Суд України виходячи з конституційного принципу індивідуалізації юридичної відповідальності (частина друга статті 61 Конституції України), правової доктрини...».

Визнання правової доктрини джерелом адміністративного права стало об'єктивною необхідністю, зокрема після набуття чинності КАС України, який містив чималу кількість абсолютно нових для вітчизняних правозастосовників категорій (адміністративний договір, суб'єкт влад­них повноважень, публічна служба тощо), які, однак, треба було покла­дати в основу відповідних судових та/або адміністративних рішень. За відсутності законодавчого тлумачення змісту названих понять суб'єкти правозастосування користувалися правовою доктриною.

Правова доктрина як джерело права взагалі та адміністративного права зокрема може застосовуватися у випадках:

• існування прогалин у позитивному праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права;

• розроблення проектів нормативних актів та їх прийняття (затвер­дження);

• прийняття рішень Конституційним Судом України;

• обґрунтування судового та/або адміністративного рішення (вжива­ючи формулювання «відповідно до такої, що панує у науковій літерату­рі, думки»)^[134].

4.6.