РОЛЬ ІДЕЙ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Відповіді на ці питання здавна цікавили філосо­фів. При широкому розмаїтті поглядів та підходів домінуючою думкою було твердження: «Ідеї керують світом». Одним із перших систематичних обгрунту­вань цієї тези було вчення Платона про ідеї як са­мостійні, незалежні від чуттєвих речей і предметів сутності.

«Ідеї керують світом», - вважали французькі істо­рики доби Реставрації (Ф.Гізо, О.Тьєррі і Ф.Міньє). Щоб зрозуміти порух історії, вважали вони, потрібно вивчати життя всіх сус­пільних груп, їхні відносини, громадянські стосунки. Через них треба дійти ро­зуміння інтересів, потреб цих груп. «Суспільний рух визначається панівними інтересами, - писав Ф.Міньє. - Попри різні перешкоди, цей рух прагне до своєї мети, зупиняється, коли він її досяг, поступається місцем іншому руху, який спо­чатку є не досить помітним, й виявляється лише тоді, коли стає переважаючим» (цит. за: Плеханов Г.В. К вопросу о развитии монистического взгляда на исто­рию// Избр. филос. произведения. - Т. 1. - M., 1956. - С.526). Цю ж думку поділя­ли й соціалісти-утопісти першої половини ХІХст. К.Сен-Сімон, Ш.Фур’є та Р.Оуен. Для її обгрунтування Ш.Фур’є бере за вихідну позицію аналіз людських при­страстей.

Оригінальний підхід являє собою вчення Г.Гегеля про абсолютну ідею, що позначає універсум у його повноті, безумовну, конкретну і особисту всезалеж- ність, тобто субстанцію і суб’єкт водночас.

За Г.Гегелем, абсолютна ідея своїм змістом має послідовний рух від абстракт­них загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом. Пер­шим етапом розкриття цієї ідеї є логіка, або вираз Бога у вічній сутності. Дру­гим етапом саморуху абсолютної ідеї є природа. Ідея реалізує себе в природі, в іншому як своєму протилежному і разом з тим єдиному з собою. У цьому роз­витку абсолютна ідея проходить декілька стадій, наближається до стадії духу, третього етапу її самореалізації. Історія, за Г.Гегелем, це результат (наслідок) закономірного розвитку і вияв творчої сили світового розуму - абсолютної ідеї, хитрість якого полягає в тому, що всі свої задуми він реалізує завдяки діяль­ності конкретних людей і народів. Таким чином, історія постає як прогрес духу в усвідомленні свободи, що розгортається через дух окремих народів, які зміню­ють один одного в історичному процесі.

Гегелівське розуміння історичної необхідності як продукту конструктивно- творчої ролі абсолютної ідеї тривалий час розглядалось єдино вірним, найбільш обгрунтованим, науковим. Г.Гегелем захоплювалися, його читали і цитували як найвидатнішого мислителя свого часу. Проте суперечності, що виникали в процесі пояснення життя природи і суспільства засобами гегелівської діалекти­ки, змусили філософів повернутися до витоків проблеми, ще раз розглянути пи­тання про роль ідей у розвитку суспільства, піддати сумніву наукову спромож­ність вихідного принципу гегелівської філософії. За висловом Г.Плеханова, пра­пор повстання проти Г.Гегеля підняв Л.Фейербах. Згодом на авансцену філо­софської боротьби вийшли брати Бауери. Принципово ж відмінний від гегелівсь­кого (і всієї філософії) погляд на історію належить К.Марксу.

«Ідеї керують світом». Ця теза не може викликати заперечення. Адже, якщо суспільне життя є проявом цілеспрямованої діяльності людей, то ідеї, погляди, почуття, інтереси і воля, безумовно, мають передувати цій діяльності, що без них втратить свою цілеспрямовуючу якість. Проте проблема значно глибша: звідки ж беруться самі ідеї, що здійснюють керівну роль у суспільстві? З суспіль­ного середовища, - стверджують французькі матеріалісти XVIIIct.; з світового розуму, - заперечує Г.Гегель; з самосвідомості конкретної людини, - вважає Е.Бауер; з людської природи, - підкреслює Л.Фейербах. Жодна з цих відповідей не задовольнила К.Маркса, хоч кожна з них і має певне раціональне зерно. Дже­рело суспільних ідей полягає у суспільній практиці. Причину історичних подій слід шукати не в абстрактних ідеях, відірваних від практики, а в самій дійсності, в матеріальному виробництві.

Обгрунтований К.Марксом, Ф.Енгельсом, В. Леніним погляд на історію, згід­но з яким суспільна свідомість визначається рівнем розвитку суспільного буття, дістав назву історичного матеріалізму. Саме цей погляд був домінуючим і фак­тично єдиним у вітчизняній філософії післяжовтневого періоду.

Відповідь на це питання спробуємо знайти дещо в іншій парадигмі мислення, ніж та, яка зумовлена логікою визначення первинних та вторинних чинників сус­пільного розвитку. Спочатку було слово, - говорять одні. їм заперечують інші: «Спочатку було діло». Як свідчить історія філософії, дискусія з цього приводу може тривати до нескінченності. І в цьому, звичайно, є сенс. Проте рамки евристичності знання, здобутого в її межах, не можна розширювати до рівня загальності.

Людину не завжди цікавить, що було первинним, а що - вторинним; чи має світ три виміри; чи керується розум десятьма чи дванадцятьма категоріями; чи Земля обертається навколо Сонця, чи навпаки. Якщо є свідомість і буття, ідеї і суспільна практика, то ймовірніше те, що більшість віддасть перевагу роздумам про народження й використання конструктивних ідей у власній практичній ді­яльності; про нейтралізацію тих ідей, що стоять на перешкоді; передачу прогре­сивних ідей наступним поколінням; засоби і умови їх практичної реалізації в майбутньому,тобто про характер функціонування ідей у суспільстві незалежно від того, яке їх співвідношення з суспільним буттям людини.

Сукупність ідей, поглядів, уявлень (побутових і теоретичних), гіпотез, теорій в соціальній філософії позначається категорією «суспільна свідомість». Звідки і як вона виникає, як передається від однієї людини до іншої, як функціонує в системі суспільного життя? Роздуми над цими питаннями породжують низку но­вих понять, таких як духовне життя суспільства, духовне виробництво, духовна діяльність, духовна культура.