Зміст доступності правосуддя

1.3.1. Елементи принципу доступності правосуддя

Великий тлумачний словник сучасної української мови ви­значає елемент як: 1) сукупність атомів, ядра яких мають одна­кове протонне число; 2) складову частину чого-небудь; 3) осно­ву чого-небудь, початкові знання в будь-якій галузі; 4) представ­ника певної соціальної групи.

Приміром, різні правники використовують три принципо­вих підходи до визначення змісту доступності правосуддя: а) через визначення його елементів (В. М. Сидоренко [389, с. 7-9], І. Є. Марочкін [203, с. 127-129], О. Б. Абросимова [410, с. 242], Н. Ю. Сакара [378, с. 59]); б) через перелік чинників доступнос­ті (А. А. Власов [64, с. 14], Д. Козак [139, с. 3-6], І. А. Приходь­ко [282, с. 30-34], Г. О. Аболонін [17, с. 346-364], М. С. Шакарян [455, с. 61-69], Ю. П. Битяк [42, с. 51-60]); в) шляхом окреслен­ня проблем, що існують при забезпеченні доступності право­суддя (П. І. Шевчук [459, с. 3-5], В. В. Ярков [474, с. 16-29], В. М. Жуйков [116, с. 20-23], І. А. Приходько [282, с. 188-664], Д. А. Фурсов, І. В. Харламова [440, с. 105-109]). Останній підхід використовується і Європейським судом з прав людини, який іде не шляхом переліку елементів права на доступ до суду, а через визначення фактичних перешкод у його реалізації.

Так, Суд може оцінити широке коло обставин із точки зору фактичних перешкод такого доступу, а саме: а) факти цензури листування затриманого із захисником; б) відмову обвинувачено­го звернутися до адвоката з метою порушення позову про компен­сацію за заподіяні поранення («Голдер проти Сполученого Коро­лівства») [72]; в) заборону конфіденційних контактів між захис­ником та обвинуваченим («Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства») [131]; г) примушування особи відмовитися від звер­нення до суду під загрозою її покарання («Девєєр проти Бельгії») [93]; д) невиконання постановлених рішень суду («Хорнсбі проти Греції» [442]; «Кайсін та інші проти України» [127]) тощо.

Найбільш широкий підхід до визначення змісту доступнос­ті правосуддя застосовують В. М. Сидоренко, І. Є. Марочкін, які вирізняють правові (судоустрійні, судочинні), економічні й організаційно-правові елементи доступності [389, с. 7-9; 203, с. 127-129]. Більшість дослідників додержуються вузького по­гляду й аналізують окремо організаційні, процесуальні (судо­чинні) або економічні елементи. Спостерігається також нечіт­кість у виокремленні проблем, які перешкоджають доступу до правосуддя, його елементів і чинників. Досить часто йдеться про одні й ті самі поняття. І. А. Приходько при визначенні змісту доступності правосуддя оперує факторним і проблемним (з окрес­ленням шляхів їх вирішення) підходами [282, с. 30-34], В. В. Ярков ототожнює її чинники і проблеми, пов'язані з її реалізацією [474, с. 16-29]. Усе це зумовлено складністю об'єкта дослідження, взаємопов'язаністю та взаємовпливом оптимальної побудови судового устрою і досконалості судових процедур.

З нашої точки зору, вивчаючи доступність правосуддя, слід з'ясувати насамперед правове регулювання не лише порядку звернення до суду, а й усієї процедури розгляду справ, а також питання побудови судової системи, що разом узяте впливає на можливість реалізації розглядуваного права. Вважаємо, що при визначенні змісту доступності правосуддя доцільно застосову­вати два підходи: факторний і елементний.

Проведене нами опитування суддів щодо досліджуваної про­блеми дозволяє виокремити декілька чинників, які різною мірою впливають на доступність. Респондентам було поставлено за­вдання — визначити, які із запропонованих чинників мають найбільший вплив на рівень забезпечення доступності право­суддя (у суді першої інстанції). На підставі отриманого результа­ту ми визначили найсуттєвіші, на думку суддів, чинники: а) рівень навантаження на одного суддю — 78,6 %; б) матеріально-технічне забезпечення судів (суддів) — 77,3 %; в) виконання постановле­них рішень судів — 62,7 %; г) недоліки роботи органів дізнання й досудового слідства (у кримінальних справах) — 60,8 %; д) не­явка сторін у судове засідання без поважних причин — 56,4 %; е) механізм надання правової допомоги малозабезпеченим — 51,8 %; ж) строки судового розгляду — 47,9 %; и) територіальна наближеність суду — 20,0 %; к) відкритість інформації про суд, порядок його роботи, процедуру звернення — 20,3 %; л) розмір судових витрат — 18,4 %; м) час роботи суду, який збігається із часом роботи більшості підприємств, установ, організацій, — 13,4 %.

Можна підсумувати, що найбільш вагомими чинниками в за­безпеченні доступності правосуддя є раціональне навантаження на одного суддю, матеріально-технічне забезпечення судів (суд­дів), виконання постановлених ними рішень, недоліки роботи органів дізнання й досудового слідства. Перші 2 чинники на­лежать до суто організаційних — функціонування судової влади; виконання постановлених рішень суду також можна віднести до цих аспектів, оскільки ці питання лежать поза межами проце­суально-правового регулювання. Це свідчить про пріоритетність належної організації роботи суду з точки зору судді. Наступний блок питань (недоліки роботи органів дізнання й досудового слідства у кримінальних справах, неявка сторін у судове засідан­ня без поважних причин, механізм надання правової допомоги малозабезпеченим громадянам і строки судового розгляду) на­лежить до сфери процедури розгляду справ у судах і має вирі­шуватися на рівні законодавчого забезпечення кримінального, цивільного, адміністративного процесів. При цьому менше по­ловини (47,9 %) опитаних відносять строки судового розгляду до чинника, який суттєво впливає на забезпечення доступності правосуддя, тоді як Європейський суд з прав людини постійно наголошує саме на першорядності розумних строків судового розгляду справ.

Більшість суддів дотримуються думки, що забезпечення територіальної наближеності суду, відкритості інформації про нього, порядок роботи і процедура звернення до суду не нале­жать до першочергових завдань при вирішенні проблеми до­ступності правосуддя, хоча територіальну наближеність суду традиційно (ще з часів судової російської реформи кінця ХІХ ст.) науковці відносять до пріоритетних елементів доступності. Судді також не вбачають суттєвого зв'язку між розміром судових витрат і доступністю правосуддя, що відрізняється від загально­прийнятої в науковій юридичній літературі точки зору й позиції Європейського суду. І насамкінець, респонденти вважають, що час роботи суду, який збігається із часом роботи більшості під­приємств, установ та організацій, не є перешкодою доступу особи до суду, що принципово узгоджується з приписами про­цесуального законодавства про обов'язок роботодавця відпус­тити особу із судовою повісткою для явки до суду.

Узагальнивши розглянуті вище думки науковців, практику Суду, результати власного емпіричного дослідження і ґрунтую­чись на цьому, наведемо класифікацію елементів і види доступ­ності правосуддя. Для зручності вивчення поставлених завдань доступність правосуддя можна поділити на два рівнозначних напрямки — інституційний (або судоустрійний) і процесуальний (судочинний). Такий поділ відповідає прийнятому в науці (хоча й небезперечному) поділу сфер дослідження проблем судової влади на судоустрійний, що відбиває структуру судової системи, і судочинний, який зосереджено на питаннях процесу вирішен­ня юридично значущих справ судом.

Доступність судового процесу, з нашої точки зору, можна оцінити через такі його характеристики, як-от: а) розумний строк розгляду справи; б) максимально можлива простота процесу; в) доступ до судового рішення; г) виконання судового рішення. До речі, розвиваючи цю класифікацію, є сенс досліджувати еле­менти доступності правосуддя в окремих видах судочинства — конституційному, цивільному, господарському, кримінальному, адміністративному, а також на окремих його стадіях згідно з осо­бливостями кожного виду. Проте це не є предметом наших на­укових пошуків.

Що ж стосується судоустрійних аспектів доступності право­суддя, то їх докладне вивчення започатковано в працях І. Є. Ма- рочкіна, Н. В. Сібільової, І. А. Приходька і В. М. Жуйкова. До судоустрійних елементів І. Є. Марочкін відносить: а) територі­альну наближеність судів до населення; б) створення умов для зайняття суддівських посад висококваліфікованими фахівцями; в) належне забезпечення судів оргтехнікою й усім необхідним для ефективного здійснення правосуддя; г) раціональну організацію роботи суду [203, с. 127-128]. На погляд Н. В. Сібільової, такими елементами є: а) наявність незалежного суду, утвореного на під­ставі закону; б) утворення мережі судів, наділених повноважен­нями перегляду справ в апеляційному й касаційному порядку; в) розгляд справ компетентним судом, не тільки уповноваженим розглядати їх по суті, а у фаховості якого особа, що до нього звер­тається, цілком упевнена; г) розвинута система юридичної допо­моги; д) така організація судової системи й роботи суду, яка забез­печувала б розгляд справ у розумні строки [392, с.

І. А. Приходько приділяє особливу увагу дослідженню про­блеми формування складу суду й устрою судової системи. Він аналізує поняття «суд», спираючись на практику Європейського суду з прав людини, на оптимальне поєднання колегіального й одноособового розгляду справ, питання інстанційної побудови судової системи [282, с. 120-156]. На думку В. М. Жуйкова, устрій судової системи є одним із суттєвих чинників забезпечен­ня доступності правосуддя. Залежно від того, наскільки опти­мально й відповідно до завдань суду побудовано судову систему та визначено компетенцію судів у ній, наскільки ефективними є процедури розгляду справ і скарг у всіх судових інстанціях і гарантується виконання судових постанов, які набули законної сили, можна зробити висновок про реальність або ж декларатив­ність права на судовий захист [116, с. 20-23].

Судоустрійний аспект доступності правосуддя, вважаємо, можна розглядати з точки зору оцінки існуючих судових інстан­цій (першої, апеляційної і касаційної), відокремлених підсистем судової системи (КС України, судів загальної юрисдикції, спеці­алізованих судів — господарських та адміністративних), окремих її елементів (раціональної організації роботи окремого місцево­го суду) тощо. При визначенні структури судової влади, чисель­ного складу суддівського корпусу не можна ігнорувати питання оптимального, а значить, ефективного їх функціонування. Ось чому пильної уваги потребують існуючі нормативи службового навантаження суддів, умови їх праці, питання раціональної ор­ганізації роботи суду, використання новітніх технологій, що дає змогу вести мову про якісний розгляд справ, скорочувати строки останнього, максимально наближаючи їх до розумних. Отже, інституційними елементами доступності правосуддя є: а) тери­торіальна наближеність суду; б) відкритість інформації про суд; в) універсальність юрисдикції суду; г) компетентність суду; д) ста­більність судової системи. Усі ці елементи безпосередньо пов'язані з правовою регламентацією організації та діяльності судової влади, тобто, по суті, вони є її правовими чинниками.

Існування будь-якого державно-владного інституту не може бути повністю вільним від впливу соціуму, від якого значною мірою залежить ефективність його функціонування. Тому ми не можемо уникнути обговорення проблем соціального підґрунтя доступності правосуддя, її соціального елементу. Як слушно за­уважує французький суддя А. Гарапон, за умов відчуження тра­диційних інститутів і розриву зв'язків між владою та її носієм суди виявилися формою влади, найбільш близькою й чуйною до гро­мадян. Можливо, саме в цьому й полягає їх нинішній успіх. Ді­яльність судів наближає владу до громадян, підвищує авторитет колективу, його пріоритет над приватною особою [70, с. 55].

Виступаючи засобом управління суспільством, визначаючи й уточнюючи статус суб'єктів суспільних відносин, судова вла­да задовольняє соціальні потреби у вирішенні юридично зна­чущих справ, тобто виконує одну з важливих функцій держави [448, с. 75]. У процесі взаємодії попиту на правосуддя та мож­ливості його задоволення можуть мати місце чотири типи від­носин: а) існує потреба у правосудді, але держава внаслідок пев­них причин її не задовольняє, тобто бракує засобів задоволення цієї потреби (наприклад, до недавнього часу значна частина тру­дових спорів була вилучена із судової юрисдикції); б) існують потреба у правосудді й засоби її задоволення, але їх виявляється в певних відносинах недостатньо (приміром, кількість звернень до суду є такою значною, що судова система неспроможна опера­тивно та якісно їх опрацювати); в) засоби задоволення потреби в правосудді відповідають кількості звернень до суду; г) потреби у правосудді немає, хоча існує можливість її задоволення.

Описані ситуації є своєрідним теоретичним узагальненням того стану взаємодії суспільства й суду, який може скластися. Аналіз такої моделі дозволить нам не просто наголосити на обов'язковому гарантуванні доступності правосуддя, а й вияви­ти складне соціальне підґрунтя досліджуваної проблеми, а зна­чить, і необхідність створення дійових юридичних засобів її вирішення. Цілком очевидно, що в перших двох ситуаціях сус­пільство вимагає результативної діяльності судової влади, проте за певних причин держава виявляє свою нездатність (повну або часткову) її забезпечити. Третя ситуація є ідеальним станом вза­ємодії суспільства й судової влади. Що ж до останньої ситуації, то в даному випадку доречніше вести мову не про брак потреби, а про недостатнє усвідомлення її на рівні суспільної свідомості. Якщо ж воно існує, а потреби у правосудді немає, то відпадає взагалі необхідність існування судової влади. Утім досить склад­но уявити таку ситуацію на практиці. Зважаючи на численні проблеми організації та діяльності судової влади в Україні, мож­на стверджувати, що нині склалася друга з описаних ситуацій.

У наукових працях неодноразово зазначалося, що останнім часом потреба в сильній, дійовій, оперативній і компетентній судовій владі стала значно помітнішою, набула особливої гостро­ти в умовах економічної, соціальної та політичної кризи, яка має місце в країні [142, с. 163]. Вагомим показником цього виступають значна кількість звернень громадян до суду і їх динаміка. В остан­ні роки спостерігається постійне зростання кількості справ і ма­теріалів, що надходять на розгляд у суди. Так, якщо в 1991 р. суди розглянули близько 880 тис. справ, то в 1992 р. цей показник сяг­нув 1,2 млн справ. У 1999 р. судами розглянуто вже близько 1,7 млн справ, у 2002 р. — уже 4,9 млн, у 2003 р. — 5,9 млн, у 2004 р. — 6,4 млн, у 2005 р. — 6,3 млн, у 2006 р. — 7,4 млн [408, с. 168; 91, с. 34; 14]. Така динаміка зумовлена як об’єктивними чинниками (зміною законодавства, віднесенням до компетенції судів справ, які раніше належали до юрисдикції інших органів), так і суб’єктивними (зокрема, зростанням поінформованості суб’єктів правовідносин про свої права). Це свідчить про зміцнення авто­ритету суду як засобу вирішення правових конфліктів і одночасно про підвищення рівня правової свідомості населення.

Ю. С. Сіда, досліджуючи судову владу з точки зору соціо­логії права, серед ознак цього соціального інституту особливо підкреслює роль правової свідомості населення стосовно став­лення до судової влади, а також його бажання і вміння відстою­вати свої права в суді та можливості це робити [396, с. 8]. Разом із тим не слід забувати і про рівень правової свідомості й про­фесіоналізму носіїв судової влади — суддів як фахівців, який є одним із визначальних у підвищенні рівня довіри громадян до судової влади.

Рівень правової свідомості населення з питання сприйняття ним судової влади можна виявити шляхом соціологічного опи­тування [240, с. 116-128]. На запитання: «Якщо керуватися п’ятибальною шкалою, то як Ви можете оцінити діяльність су­дової системи?» майже половина (49 %) респондентів відповіли «задовільно», 26,9 % — «незадовільно», 15 % — «дуже погано», тобто негативно оцінили діяльність суду 81 % опитаних, а по­зитивно — лише 9 % («добре» — 8,7 % і «дуже добре» — 0,3 %) (див. рис. А.3 додатка А). При виявленні ставлення громадян до суду ми дійшли висновку, що безумовну довіру до нього демон­струють лише 4,8 % («вважаю, що в суді завжди можна знайти справедливе вирішення справи»); зовсім не вірять у його спра­ведливість лише 14,5 %; 34,8 % вважають, що в суді можна зна­йти правду хоча б іноді («вважаю, що іноді суди виносять за­конні рішення, а деколи — незаконні»). Приємним для адвокатів є визнання майже половиною опитаних (46 %), що рішення суду залежить від того, у кого кращий представник захисту, а не від обставин справи (див. рис. А.4 додатка А).

Спираючись на дані нашого анкетування, можемо окреслити основні причини негативного сприйняття суду населенням. Най­більш гострими проблемами судової влади, на думку громадян, є корупція (34,6 %), залежність від органів виконавчої і законо­давчої влади (18,7 %), постановлення незаконних рішень (15,5 %), порушення прав осіб у судовому процесі (12,4 %) та низький рівень професіоналізму суддів (10,8 %). Лише 3 % називають серед причин негативного сприйняття суду населенням імідж суду, створений за часів СРСР, що свідчить про певний відхід від минулого (див. рис. А.5 додатка А).

Під час опитування було також з’ясовано, від чого залежать оцінка, яку респонденти давали судовій системі, і їх ставлення до суду. Так, вони прямо не пояснюються досвідом особистого звернення до суду і фактом оскарження рішення суду першої інстанції до вищих судів, але залежать від виконання постанов­леного судом рішення у справі респондента (у випадку наявно­сті досвіду взаємодії із судом). Досвід використання допомоги професійного представника (юриста, адвоката) не має особли­вого значення для оцінки опитуваними діяльності судової сис­теми, але відіграє суттєву роль при визначенні їх ставлення до суду. Крім того, оцінка судової системи, ставлення пересічних громадян до суду і ймовірність звернення до нього в разі пору­шення особистих прав прямо залежать від рівня освіти респон­дента, його матеріального статку й рівня правової поінформова­ності; при цьому вік громадян не впливає на відповіді на наве­дені запитання.

Характеристики середньостатистичної особи, яка найбільш імовірно в разі необхідності звернеться до суду, такі: вік — 21-40 років, освіта — вища, рівень доходів — може задоволь­нити всі свої особисті потреби, ступінь правової поінформова­ності — високий (має всю необхідну юридичну літературу). Цікаво, що з числа опитаних після першого досвіду звернення до суду повторно в разі виникнення такої потреби бажання це зробити виявили 61,5 %, 36 % відповіли, що таких намірів не мають. Наведений результат свідчить про необхідність вжиття першочергових заходів на загальнонаціональному рівні для під­вищення довіри населення до суду.

Таким чином, можемо назвати соціальні елементи доступ­ності правосуддя: а) потреба громадян у вирішенні правових конфліктів, що виникають у суспільстві; б) рівень розвитку пра­восвідомості суспільства в цілому й окремих громадян, який складається з їх правової обізнаності та довіри до суду; в) рівень правосвідомості суддів як носіїв судової влади.

Зміст поняття «доступність правосуддя» містить також еко­номічні елементи: а) фінансування безоплатної правової допо­моги для осіб, не здатних сплатити послуги свого представника в суді; б) розумність судових витрат; в) створення процесуаль­ного механізму з відстрочки, розстрочки або часткового чи пов­ного звільнення від сплати судових видатків на користь держави (В. М. Сидоренко, І. Є. Марочкін, Н. Ю. Сакара та ін.); г) фінан­сування судової діяльності, що забезпечує можливість незалеж­ного правосуддя (І. Є. Марочкін). Зрозуміло, що ведення судо­вого процесу завжди пов'язане зі значними витратами з боку як держави (фінансування судової системи, роботи суддів, належне матеріально-технічне забезпечення судів тощо), так і сторін (оплата судових видатків, послуг представника).

Засади й порядок фінансування судової влади визначаються КУ і Законом «Про судоустрій України». Статтею 130 КУ вста­новлено, що держава забезпечує фінансування й належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Держбюджеті України окремо передбачені кошти на утримання судів. Указані положення роз’яснено в рішеннях КС України. Так, у рішенні у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 р. говорить­ся, що видатки Держбюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо КУ і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного та незалежного здійснення правосуддя згідно із законом [370]. Розвиваючи це положення, КС України в рішенні від 3 жовтня 2001 р. наголосив, що по­ложення ч. 1 ст. 130 КУ про визначення окремо в Держбюджеті України видатків на утримання судів є важливою передумовою реалізації іншого припису цієї статті, за яким держава зобов’язана забезпечувати фінансування й належні умови для функціонуван­ня судів і діяльності суддів [371].

Названим Законом (ст. 118) конкретизовано конституційні гарантії матеріально-технічного забезпечення судової влади й підкреслено, що це може бути здійснено таким правовим ме­ханізмом: 1) окремим визначенням у Держбюджеті країни ви­датків на фінансування судів не нижче рівня, що покриває мож­ливість повного й незалежного відправлення правосуддя відпо­відно до закону; 2) законодавчим гарантуванням повного і своє­часного фінансування судів; 3) гарантією достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Організаційне забезпечення діяльності судів згідно з цим Законом охоплюється заходами фінансового, матеріально- технічного, кадрового, інформаційного й організаційно- технічного характеру, спрямованими на створення умов для повного та незалежного здійснення правосуддя (ст. 119). Воно покладається на Держсудадміністрацію України.

Функції головного розпорядника коштів Держбюджету по­кладено на: а) ВС України, КС України, вищі спеціалізовані суди — щодо фінансового забезпечення діяльності цих судових установ; б) Держсудадміністрацію України — щодо фінансово­го забезпечення роботи всіх інших судів загальної юрисдикції, а також кваліфікаційних комісій судів усіх рівнів, органів суд­дівського самоврядування й Держсудадміністрації (ст. 120 вка­заного Закону). Видатки в Держбюджеті на утримання судів

визначаються окремо щодо загальних і спеціалізованих судів, а також окремо стосовно судів місцевих і апеляційних. Ці ви­трати не можуть бути скорочені протягом поточного фінансово­го року (ст. 120 Закону). Держсудадміністрація за погодженням із Радою суддів України розробляє та затверджує єдині норма­тиви фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції, які доводяться до кожного суду й повинні переглядатися не рідше одного разу на 3 роки. Кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі зазначених нормативів.

Слід констатувати, що з початку 90-х рр. ХХ ст. фінансуван­ня судової влади було досить обмеженим: масово фіксувалися випадки недофінансування окремих судів, вони не забезпечува­лися мінімальним набором оргтехніки й канцелярських товарів та ін. Ситуація змінилася з прийняттям у 2002 р. Закону «Про судоустрій України», який передбачав утворення Держсудадмі- ністрації як окремої системи спеціалізованих органів виконавчої влади з єдиним завданням — організаційним забезпеченням ді­яльності судів.

За даними Ради суддів України, протягом трьох бюджетних років (починаючи з 2003 р.) загальний обсяг фінансування судової влади збільшено з 344,8 млн грн у 2003 р. (36,9 % від реальної потреби судів) до 937,8 млн у 2005 р. (50,3 %) [205, с. 16]. За Законом «Про Державний бюджет України на 2006 рік» загальна сума видатків на судову гілку влади стано­вила 1 млрд 204 млн 300 тис. грн, що відповідає 60 % від ре­альної потреби [293]. За даними Держсудадміністрації, станом на 1 січня 2007 р. недофінансування видатків, запланованих на утримання судів, становило 87,4 млн грн, що негативно вплину­ло на організацію роботи судів. У 2007 р. ситуація істотно не покращилася. Обчислення й визначення цих сум потребує за­стосування суто економічних категорій і тому не може бути повною мірою досліджено нами.

Витрати, які несуть сторони в судовому розгляді справи, врегульовано процесуальним законодавством, а їх зміст обумов­люється характером відповідного судочинства. Так, у криміналь­ному процесі вони складаються з: 1) сум, що видані й мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекла­дачам і понятим; 2) сум, витрачених на зберігання, пересилання й дослідження речових доказів; 3) з інших витрат, зроблених органами дізнання, досудового слідства і судом при проваджен­ні в даній справі (ст. 91 КПК України).

Проаналізувавши цивільне, адміністративне й господарське процесуальне судочинство, можемо стверджувати, що судові видатки охоплюють судовий збір (донедавна — державне мито) й витрати, пов'язані з розглядом справи. Склад останніх мож­на простежити на прикладі цивільного судочинства. Так, до судових видатків належать витрати: 1) на інформаційно-технічне забезпечення справи; 2) на правову допомогу; 3) сторін та їх пред­ставників, пов'язані з явкою до суду; 4) на залучення свідків, спеціалістів, перекладачів і проведення судових експертиз; 5) на проведення огляду доказів за місцем їх знаходження і ви­конання інших дій, необхідних для розгляду справи (ст. 79 ЦПК України).

Щодо судового збору, то нині розміри та порядок його спла­ти врегульовано Декретом КМ «Про державне мито» (до речі, назву документа ще не приведено у відповідність до нового про­цесуального законодавства). У цілому ідея сплати сторонами, які звертаються до суду із заявами про порушення своїх прав, певної суми на рахунок держави полягає в тому, що в такий спо­сіб відшкодовується частина коштів, які держава витрачає на утримання судової влади. Очевидно, що в такому разі ці кошти мають бути спрямовані саме на потреби суду. Однак у вказаному нормативному акті закладено такий механізм сплати судового збору, який фактично унеможливлює досягнення цієї мети. Так, ст. 6 Декрету встановлює порядок зарахування державного мита до бюджету: воно сплачується за місцем розгляду й оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядуван­ня [292]. Це правило містить низку винятків, коли державне мито зараховується безпосередньо до Держбюджету України, хоча їх кількість і незначна. Але вважаємо, що зазначений порядок сплати судового збору потребує докорінного реформування.

Прогресивним кроком у цьому напрямку слід вважати Наказ голови Держсудадміністрації України «Про механізм перераху­вання коштів для оплати витрат з інформаційно-технічного за­безпечення розгляду цивільних справ», згідно з яким 60 % таких витрат направляється безпосередньо на спеціальні реєстраційні рахунки апеляційних загальних судів. Як бачимо, суди отримали можливість самостійно спрямовувати ці кошти на задоволення власних потреб, не покладаючись на розсуд органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.

Закріплений у міжнародно-правових актах обов'язок держа­ви гарантувати доступ до правосуддя всіх прошарків населення вимагає від неї вжиття певних заходів щодо зменшення витрат малозабезпечених осіб, які звертаються до суду в разі порушен­ня їх прав. Ця мета досягається такими процесуальними й організаційно-правовими засобами, як зменшення або звіль­нення від судових витрат (повне або часткове), відстрочення й розстрочка (ст. 82 ЦПК, ст. 88 КАС), відшкодування (статті 92, 93¹ КПК України) і розподіл (ст. 89 ЦПК, статті 94, 95 КАС), надання безоплатної правової допомоги особам, які мають у тому потребу (ст. 84 ЦПК, ст. 90 КАС, ст. 47 КПК). Вимоги щодо забез­печення відповідних заходів містяться в рекомендаціях Комітету міністрів РЄ № Я (81) 7 «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» [340, с. 275-277], № Я (93) 1 «Про ефективний доступ до закону і правосуддя малозабезпечених осіб» [298, с. 292-294]; № Я (78) 8 «Про юридичну допомогу і консультації» [342, с. 272­274]; № Я (76) 5 «Про юридичну допомогу з цивільних, торго­вельних і адміністративних справ» [341, с. 271-272].

В українському судочинстві досягнення мети звільнення малозабезпечених осіб від судових витрат ускладнюється таки­ми чинниками, як відсутність у чинному законодавстві дійового механізму надання безоплатної правової допомоги, повноважен­ня судді на свій розсуд вирішувати питання про зміну розміру судових витрат, відсутність загальних критеріїв віднесення осо­би до категорії малозабезпечених. Не можна вважати достатньою гарантією прав таких осіб норми щодо покладення в цивільному чи адміністративному процесі на сторону, яка програла, усіх судових витрат. Громадянин, який звертається до суду, потребує ефективних засобів урахування його майнового становища як на момент звернення до суду, так і в процесі розгляду справи.

Більш детальний аналіз розмірів судових витрат, порядку їх обчислення й визначення в судовому засіданні потребує додат­кового вивчення, що не є нашим завданням, оскільки предмет такого дослідження належить до процесуальних галузей права [46; 228]. У межах нашої роботи ми показали природу і струк­туру економічного елементу доступності правосуддя. Отже, зміст економічного елементу доступності правосуддя становлять ви­трати: а) держави на фінансування судової влади; б) сторін та інших учасників справи, передбачені процесуальним законодав­ством; в) держави, пов'язані із забезпеченням доступу до суду найбідніших верств населення.

1.3.2. Види доступності правосуддя

Окремого дослідження потребують також види доступності правосуддя. Відповідно до співвідношення нормативного за­кріплення цього принципу та практики його реалізації доступ­ність правосуддя може бути формальною і реальною. Формаль­на має місце, якщо право громадян на звернення до суду закріп­лено на законодавчому рівні, але виникають перешкоди для цього: правові (обмеження юрисдикції суду) і фактичні (коли внаслідок недосконалої організації роботи судів звернення гро­мадян розглядаються повільно або створюються різні перепони бюрократичного характеру). Класичним прикладом цього є за­конодавство СРСР, коли на конституційному рівні проголошу­вався судовий захист прав і свобод громадян, а на законодавчому мали місце суттєві обмеження компетенції судів.

За Конституцією СРСР 1977 р. (ст. 58) [160] і Конституцією УРСР 1978 р. [162], дії посадових осіб, здійснені з порушеннями законів, з перевищенням повноважень, такі, що порушують права громадян, можуть бути в установленому порядку оскар­жені в суді. Однак указане положення протягом тривалого часу залишалося декларативним, оскільки дія цієї конституційної норми, яка відображала право громадян на оскарження дій по­садовців у суді й наділення судів повноваженнями з розгляду таких скарг, була опосередкована наявністю встановленого за­коном спеціального порядку. Ось чому воно не мало прямого застосування.

Тільки Закон СРСР «Про порядок оскарження в суд неправо­мірних дій органів державного управління та посадових осіб, що обмежують права громадян» [234] уперше відкрив шлях до судового захисту населення, однак він виявився неефективним і на зміст судової компетенції майже не вплинув. По-перше, цей Закон поширювався лише на оскарження тих дій посадовців, що були вчинені після 31 грудня 1987 р. Не дозволялося оскаржен­ня їх рішень чи бездіяльності, а також дій і рішень колегіальних органів, які на практиці часто порушували права громадян. За межами судового контролю залишалися дії та рішення керівни­цтва підприємств, вузів, шкіл, лікарень тощо, оскільки вони не належали до органів державного управління. По-друге, Закон установлював низку винятків із судової компетенції щодо скарг на дії посадових осіб: а) до суду не можна було оскаржити дії посадовців, стосовно яких кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним законодавством, законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про відкриття, винаходи й раціоналізаторські пропозиції, про адміністративні правопо­рушення та іншими галузями законодавства СРСР і союзних республік передбачено інший порядок оскарження; б) обмежен­ня поширювалися і на дії, пов'язані із забезпеченням обороно­здатності країни й державної безпеки (ст. 3). Стаття 3 цього За­кону не тільки містила широкий перелік винятків із судової компетенції (вилучено певні сфери діяльності посадових осіб, як-то: оборона країни, державна безпека тощо), а й допускала можливість нових у майбутньому, причому не тільки законом, а й підзаконними актами, що охоплюються поняттям «законо­давство», як Союзу РСР, так і союзних республік. Отже, існува­ли значні обмеження права на судовий захист [117, с. 17-18].

Як справедливо зауважує Т Г. Морщакова, обмеження свобо­ди звернення до суду, установлені названим Законом СРСР, явно суперечили принципу «дозволено все, що не заборонено». Цей принцип правового регулювання вимагає, щоб заборони, які ста­новлять винятки із загального дозволу, мали визначатися на під­ставі вичерпного переліку. Це є формальною ознакою наявності загального дозвільного режиму. Проте наведений режим не може співіснувати з такою сферою заборон, яка за своїм обсягом ширша за нього самого. Вичерпний перелік конкретних заборон повинен бути менш поширеним у соціальній практиці порівняно з обсягом того, що дозволено, що також є характерним для загального до­звільного правового регулювання. Обох цих ознак бракувало в нормативному закріпленні права громадян на судове оскаржен­ня відповідно до розглядуваного Закону СРСР [411, с. 90].

Становленню необмеженого права на судовий захист спри­яли внесені ще до прийняття КУ 1996 р. доповнення до чинного законодавства (наприклад, розд. 31-А ЦПК УРСР 1961 р. [446], статті 236¹, 236³, 2365 КПК України) та окремі закони. Вони надавали громадянам право звертатися до суду за захистом від неправомірних дій органів державного управління й посадових осіб (положення законів України «Про пенсійне забезпечення» (ст. 104) [318], «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (ст. 13) [295], «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (ст. 22) [328], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (ст. 22) [316], «Про захист прав споживачів» (ст. 8) [302] та ін.). Але загальна норма з'явилася лише в новому Основному Законі, який устано­вив, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124).

Положення КУ узгоджуються з позицією Європейського суду, який вважає неприпустимим вилучення певних категорій справ з юрисдикції суду: «Те, що держава може безапеляційно і без контролю органів Конвенції вилучати з компетенції судів низку цивільних справ або звільняти від цивільної відповідаль­ності великі групи або категорії справ, суперечить принципу верховенства права в демократичному суспільстві й п. 1 ст. 6, яка передбачає можливість розгляду цивільних справ у суді (п. 65)» [92, с. 325].

Аналогічну позицію досить послідовно обстоює й КС Укра­їни, який при розгляді деяких справ визнав нечинними положен­ня окремих законодавчих актів, які так чи інакше обмежували можливість судового оскарження рішень і дій посадових осіб. Так, у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г Устименка) КС визнав неконституційним положення ч. 4 ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» щодо можливості оскарження до суду прийнятого прокурором рішення лише в передбачених законом випадках, оскільки винятки встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами [372].

У рішенні у справі за конституційним зверненням громадян­ки Г П. Дзюби щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 КУ та ст. 248² ЦПК України КС зазначив: «Частину 2 ст. 55 Конститу­ції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважа­ють, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущем- люють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому по­требують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають без­посередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийня­тим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду» [360].

У рішенні у справі за конституційним зверненням ВАТ «Кон­церн Стирол» щодо офіційного тлумачення положення п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України (справа про оспорювання актів у господар­ському суді) КС роз'яснив, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненормативних актів незалежно від дати їх прийняття [362]. До цього рішення питання про оспорювання в господарському суді ненормативних актів розглядалося неоднозначно. У рішенні у справі за конституційним поданням ВС України стосовно від­повідності КУ положень ч. 3 ст. 120, ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) КС визнав неконституційними положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд скарг судом на стадії досудового слідства на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи [367].

Таким чином, на конституційному рівні було отримано зміс­товне наповнення права на суд і відповідно — на доступ до нього. Однак реальне забезпечення цього права має місце, коли певні положення не лише встановлюються законом, а й реалізу­ються на практиці, коли не виникає фактичних перешкод у звер­ненні особи до суду.

Отже, ми підходимо до окреслення другого виду доступнос­ті правосуддя — доступності реальної. Вона має місце в разі збігу нормативного змісту цього принципу і практичного стану його реалізації. Певною мірою таке становище розвитку право- застосовної практики є ідеальним, метою, віддзеркаленням зрі­лості демократичних інститутів. Забезпечення реальної доступ­ності правосуддя на сьогодні є вкрай актуальним. Цінність до­ступності судової влади неприпустимо зводити лише до того, що остання інституційно оформлена в систему відповідних органів, наділена необмеженою компетенцією у вирішенні правових конфліктів, а кожна особа має реальну (а не абстрактну) можли­вість подати заяву до суду у випадку порушення її прав. Доступ­ність полягає як у наявності процедури судового розгляду, так і в можливості скористатися її перевагами, практична реалізація яких не обтяжена різноманітними правовими та фактичними перешкодами на момент звернення до суду чи в процесі судово­го розгляду.

На практиці численні зовнішні й внутрішні чинники нега­тивно впливають на елементи судової системи і процес відправ­лення правосуддя. Наявність реальної загрози недосягнення поставлених перед судовою владою цілей спонукає державу створити інструменти, спрямовані на мінімізацію або (якщо це можливо) усунення дії зазначених чинників. У науковій юридич­ній літературі такі інструменти відомі як гарантії і традиційно розглядаються як елемент правового статусу особи [86; 87; 166, с. 143-145]. Широке тлумачення поняття «гарантія» охоплює сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на фактичну реалізацію прав, свобод і законних інтересів суб’єкта тих чи інших правовідносин, усунення можливих причин та умов їх реалізації, захист від будь-яких посягань. Поширеним є поділ гарантій на загальні, до яких відносять суспільно-політичні, економічні, соціальні та інші, і спеціальні — юридичні або пра­вові [166, с. 143-145]. Специфіка загальних полягає в тому, що вони створюють необхідні передумови повноцінного функціо­нування правових гарантій.

Аналогічну класифікацію можна застосувати й до гарантій доступності як принципу організації та діяльності судової влади. Стабільність політичної ситуації, рівень розвитку економіки країни, установка широких кіл суспільства на вираження актив­ної життєвої позиції в разі необхідності відстоювати власні інтереси, у тому числі й при зверненні до суду, становлять під­ґрунтя досягнення цією гілкою влади поставлених перед нею цілей і завдань. Для забезпечення реалізації елементів доступності ство­рюються спеціальні гарантії — правові [239, с. 89-101]. Аналіз виявлення, пропозиції щодо вдосконалення організаційно-правових гарантій, спрямованих на оптимізацію устрою судової влади, зна­йдуть своє відбиття в наступному розділі монографії.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що зміст доступності правосуддя розкривається через сукупність її еле­ментів — правових (інституційних і процесуальних), соціальних та економічних.

Доступність судового процесу можна оцінити через такі її характеристики, як-то: а) розумний строк розгляду справи; б) мак­симально можлива простота судового процесу; в) доступ до судо­вого рішення; г) належне виконання судового рішення.

Інституційними елементами доступності правосуддя є: а) територіальна наближеність суду; б) відкритість інформа­ції про нього; в) універсальність юрисдикції суду; г) його компе­тентність; д) стабільність судової системи.

Соціальні елементи доступності правосуддя становлять: а) потреба громадян у вирішенні правових конфліктів, що ви­никають у суспільстві; б) рівень розвитку правосвідомості суспільства в цілому й окремих громадян, який полягає у право­вій обізнаності населення й у довірі громадян до суду; в) рівень правосвідомості носіїв судової влади — суддів.

Економічними елементами доступності правосуддя є ви­трати: а) держави на фінансування судової влади; б) сторін та інших учасників справи, передбачені процесуальним законодав­ством; в) держави на забезпечення доступу до суду найбідніших верств населення.

Відповідно до співвідношення нормативного закріплення до­сліджуваного нами принципу і практики його реалізації доцільно вирізнити види доступності правосуддя — формальну і реальну. На забезпечення реальної спрямовані засоби забезпечення (гаран­тії) доступності, які мають бути реалізовані в законодавстві про судоустрій і в процесуальному законодавстві.