Міжнародні стандарти доступності правосуддя

1.2.1. Міжнародно-правове регулювання принципу доступності правосуддя

Без характеристики нормативного закріплення аналіз до­ступності правосуддя був би неповним. Тут нам відкривається широке поле для дослідження, адже питання доступу до суду відображено на рівні не лише чинного вітчизняного законодав-

ства, а й міжнародного.

Починаючи з 1948 р. принцип доступності правосуддя неод­мінно знаходив своє відбиття в міжнародно-правових актах про права людини. Особливістю цих норм є те, що вони здебільшо­го акцентують увагу на проблемі справедливого судового роз­гляду. Право на справедливий судовий розгляд отримало своє закріплення в низці міжнародно-правових документів універ­сального й регіонального характеру.

Історично першим міжнародним актом, який закріплює це право, є Загальна декларація прав людини, що встановлює: «Кож­на людина має право на ефективне поновлення у правах компе­тентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом» (ст. 8). За ст. 10 цього документа, кожна людина для визначення її прав та обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення має право на основі повної рівно­сті на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержан­ням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом [68, с. 6-12].

У подальшому ця конструкція була розвинена у ст. 14 Між­народного пакту про громадянські й політичні права 1966 р., згідно з якою кожен має право при розгляді будь-якого кримі­нального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визна­ченні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, не­залежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Наступною групою міжнародних норм універсального ха­рактеру, які забезпечують право на справедливий судовий роз­гляд із дотриманням процесуальних гарантій такого суду, є нор­ми Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткових протоколів до них (статті 71-73 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 84, 86, 99, 103, 105, 106 Женевської конвенції про поводження з військовополонени­ми; ст. 49 Женевської конвенції про покращення становища поранених і хворих у діючих арміях; п. 4 ст. 75 Додаткового про­токолу, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; пп. 2 і 3 ст. 6 Додаткового протоколу ІІ, що стосуєть­ся захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характе­ру) [276, с. 160-183].

Низку положень щодо права на справедливий судовий роз­гляд містять Конвенція про права дитини 1989 р. (статті 12, 37, 40) [147]; Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські прави­ла), прийняті Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 40/33 [213, с. 75-102]; Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (статті 5, 6) [146]; Конвенція про статус біженців (ст. 16) [148, с. 119-139]. Ці міжнародні правові акти визначають спеціальне право на судовий захист щодо суб'єкта, який зверта­ється за ним (дитина, неповнолітній, особа, стосовно якої вчи­нено акт расової дискримінації, біженець). Суд у цих документах постає незалежним, неупередженим, створеним на підставі за­кону, професійним.

Окремої уваги потребує Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до право­суддя з питань, що стосуються довкілля. Цим документом, на від­міну від інших, визначено право кожної особи, яка вважає, що її права на запит щодо отримання інформації з питань, які стосують­ся довкілля, неправомірно відхилені частково чи повністю, неадек­ватно задоволені тощо, на доступ до процедури розгляду прийня­того рішення в суді або іншому незалежному й неупередженому органі, заснованому згідно із законом (ст. 1) [144].

Не менш важливими з огляду на предмет нашого досліджен­ня є регіональні міжнародно-правові акти. Комітетом міністрів РЄ було прийнято пакет резолюцій і рекомендацій із питань за­безпечення спрощеного доступу громадян до ефективного пра­восуддя. Це резолюції «Про юридичну допомогу і консультації», «Про юридичну допомогу з цивільних, торгових і адміністра­тивних справ»; рекомендації «Про ефективний доступ до закону і правосуддя малозабезпечених осіб», «Про заходи щодо недо­пущення і скорочення надмірного робочого навантаження на суддів», «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя», «Про принципи цивільного судочинства, спрямовані на удосконален­ня судової системи», «Про введення в дію і вдосконалення функ­ціонування систем і процедур оскарження із цивільних і торго­вельних справ», «Про відбір, обробку, надання і архівацію судо­вих рішень у правових інформаційно-пошукових системах», «Про становище потерпілого у кримінальному праві і криміналь­ному процесі», «Про спрощення кримінального судочинства», «Про спрощення управління системою кримінального право­суддя» [251, с. 271-313], «Про незалежність, дієвість та роль суддів» [315, с. 10-11], «Про альтернативи судовому розгляду спорів між органами виконавчої влади і приватними особами» [285, с.

Наведені міжнародні правові акти мають рекомендаційний характер, проте з урахуванням авторитету Ради Європи принци­пи, які в них закладені, стали загальноприйнятими в Європі цінностями, що мають бути критеріями оцінки організації судо­вої влади в країнах — членах РЄ, напрямами, за якими повинні реформуватися відповідні інститути. Ці акти дозволяють виріз­нити такі критерії доступності правосуддя: 1) обов'язок держа­ви забезпечити надання адвокатом високопрофесійної правової допомоги особам, які через скрутне матеріальне становище не в змозі її самостійно оплатити; 2) інформування громадськості про місцезнаходження й компетенцію судів, а також про порядок звернення до суду для захисту своїх інтересів у судовому по­рядку; 3) застосування в розумних межах спрощених судових процедур; 4) вжиття заходів щодо максимального скорочення строків винесення судових рішень (у тому числі на досудових стадіях кримінального процесу) й активна роль суду в цьому; 5) скорочення або анулювання судових витрат, якщо вони стають перешкодою для доступу до правосуддя; 6) вжиття заходів, спря­мованих на усунення зловживань правом особи на звернення до суду; 7) забезпечення судових органів найсучаснішими технічни­ми засобами; 8) забезпечення доступу потерпілого до правосуддя; 9) використання несудових (альтернативних) засобів розв’язання правових конфліктів із поступовим зменшенням завдань, не пов’язаних із вирішенням спору про право, які покладаються на суд; 10) установлення обмежень оскарження судових рішень, у тому числі усунення зловживань правом на оскарження; 11) ство­рення сучасних автоматизованих систем зберігання судових рі­шень із забезпеченням належного доступу до них; 12) вжиття заходів, спрямованих на підвищення ефективності управління робочим навантаженням, фінансами, інфраструктурою, людськи­ми ресурсами й засобами зв’язку в судовій системі; 13) гарантії незалежності суддів при відправленні правосуддя.

Важливо окремо назвати акти регіональних конференцій та організацій, які містять положення щодо права на справедливий судовий розгляд.

Окремого вивчення й ретельної уваги потребують міжна­родно-правові акти з питань доступу до правосуддя потерпілих від злочинів. У 80-ті рр. ХХ ст. у міжнародному праві стало при­ділятися досить багато уваги правам останніх. Генеральна Асамблея ООН Резолюцією прийняла Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, у якій міститься окремий розділ «Доступ до правосуддя і спра­ведливе поводження з жертвами злочинів і зловживань владою». У п. 4 визначається, що останні мають право на доступ до меха­нізмів правосуддя і швидку компенсацію завданої їм шкоди відповідно до національного законодавства.

Одночасно Комітет міністрів РЄ прийняв Рекомендацію «Про становище потерпілого у кримінальному праві і криміналь­ному процесі», у якій наголошується на тому, що державам- членам треба більше враховувати інтереси потерпілого на всіх стадіях кримінального процесу і з цією метою переглядати чин­не законодавство й правозастосовну практику. У документі вка­зуються засоби, яких потрібно вжити для відшкодування потер­пілому завданої йому матеріальної й моральної шкоди (пп. 9-14 розд. І). Крім того, потерпілому має бути надано право подавати клопотання про перегляд рішення компетентного органу про відмову від порушення кримінальної справи і право на пряме звернення до суду (п. 7 розд. І) [327, с. 281-283].

У Рекомендації Комітету міністрів РЄ «Про спрощення кри­мінального судочинства» підкреслюється, що при прийнятті рішення про відмову від кримінального переслідування в по­рядку реалізації компетентними державними органами наданих їм дискреційних повноважень повинна враховуватися позиція потерпілого, а така відмова має бути зумовлена компенсацією шкоди, завданої останньому (підпункти 5, 6 п. а розд. І) [324, с. 284-291]. У Рекомендації «Про роль прокурора в системі кримінальної юстиції» Комітет міністрів РЄ звернув увагу дер­жав на особливу роль прокуратури в захисті прав і законних інтересів жертв злочинів і на необхідність надання потерпілому права на оскарження рішення прокурора про відмову від пору­шення кримінальної справи чи її зупинення вищому прокуроро­ві й у судовому розгляді [323, с. 71-77].

1.2.2. Питання доступності правосуддя в Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини й рішеннях Європейського суду з прав людини

Серед регіональних документів міжнародного характеру особливе місце посідають Конвенція про захист прав та осно­воположних свобод людини 1950 р. й рішення Європейського суду з прав людини. Пункт 1 ст. 6 Конвенції встановлює, що кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвину­вачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону [145; 322]. До речі, у попередньому пере­кладі Конвенції українською мовою ст. 6 мала назву «Право на справедливий судовий розгляд», нині — це «Право на справед­ливий суд». Цей документ має свої особливості. По-перше, нор­ми Конвенції досить абстрактні й містять низку оціночних по­нять [463, с. 362]. По-друге, роз’яснення її положень здійснює Європейський суд з прав людини (до набуття чинності Протоко­лом № 11 від 01.11.1998 р.). Рішення Суду є обов’язковими для країни, проти якої вони ухвалені (ч. 1 ст. 46). Одночасно іншим країнам — учасницям Конвенції, яких рішення безпосередньо не стосуються, належить ураховувати їх у своїх правових систе­мах. За практикою, що склалася в Європі, ці рішення досить часто стають підставою для зміни національного законодавства, яке не відповідає нормам Конвенції [74, с. 366-370].

Віденською конвенцією про право міжнародних договорів встановлено правила роз’яснення останніх, згідно з якими «до­говір повинен тлумачитися добросовісно, відповідно до звичай­ного значення, яке слід надавати термінам договору в їх контек­сті, а також у світлі об'єкта й цілей договору (ч. 1 ст. 31); поряд із контекстом договору враховується наступна практика засто­сування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення (п. Ь ч. 3 ст. 31)». Юрисдикція Суду згідно з ч. 1 ст. 32 цієї Конвенції поширюється на всі правовідносини, які стосу­ються її трактування й застосування. Приєднуючись до Конвен­ції, держави дають згоду на обов'язковість юрисдикції Суду, а тому врахування тлумачень змісту положень Конвенції, ви­кладених у рішеннях Суду, є частиною виконання зобов'язань за міжнародним договором [62, с. 6-40].

Віднедавна вимога врахування практики Суду набула втілен­ня на рівні закону. Так, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [289] регулює відносини, що виникають у зв'язку з: а) обов'язком держави виконувати рішення цього Суду у справах проти Укра­їни; б) необхідністю усунення причин порушення Україною цієї Конвенції і протоколів до неї; в) упровадженням в українське судочинство й адміністративну практику європейських стандар­тів прав людини; г) створенням передумов для зменшення кіль­кості скарг до Суду проти України. Цим Законом фактично ви­знано рішення Суду офіційними джерелами національного за­конодавства. Відповідно до ст. 17 Закону при розгляді справ суди застосовують Конвенцію і практику Суду як джерело права (ст. 17). Статтею 18 Закону також установлюється порядок по­силання на них. Так, для посилання на текст Конвенції суди використовують її офіційний переклад українською мовою й пе­реклади текстів рішень Суду, надруковані в спеціальному ви­данні. За відсутності перекладів цих рішень або при виявленні мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.

Підкреслюючи безперечну важливість Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» для української правової системи, наголошуємо, що визначення правової природи рішень Суду викликає багато дискусій. Одні вчені вважають їх прецедентами в класичному розумінні, які характерні для країн англосаксонського права (В. П. Паліюк [263, с. 214]), переважна більшість інших (М. Л. Ентін [470, с. 85-97], В. А. Туманов [428, с. 78-84], П. М. Рабінович [352, с. 223-236], О. М. Толочко [426, с. 234], В. Адріанов [23, с. 41]) переконані, що Конвенція не передбачає юридичних під­став для надання цим рішенням статусу прецеденту в розумінні англійської доктрини. Зазначимо, що українській правовій сис­темі (як і іншим країнам континентальної Європи) традиційно не є властивим застосування прецеденту як джерела права.

За висновками В. Адріанова, існують вагомі підстави для відхилення твердження про прецедентну природу (у вузькому значенні) рішень Суду. По-перше, у силу положень Конвенції ці рішення Суду є актами застосування і тлумачення останньої. Вони не мають статусу окремого джерела права (як судовий пре­цедент в Англії), не породжують правової норми, не заповнюють прогалин у праві, а лише конкретизують зміст існуючих конвен­ційних норм. По-друге, одне з основних положень англійської доктрини прецеденту полягає в тому, що кожний суд зобов’язаний дотримуватися рішення вищого за ієрархією суду, а апеляційні суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Європейський суд не є апеляційною або касаційною інстанцією щодо національних органів судової влади, що постійно підкреслюється в його рішеннях. По-третє, Суд неодноразово відходив від своїх попередніх рішень у подальшій практиці, посилаючись на те, що Конвенція не є сталим механізмом і роз’яснення її приписів може змінюватися з розвитком певних правових інститутів і правових систем [23, с. 41; 96, с. 366]. Аналогічну позицію займає П. М. Рабінович, зазначаючи, що рішення Суду є насам­перед додатковим критерієм відповідності норм національного права нормам Конвенції, можливим зразком їх тлумачення й за­стосування, який може одночасно використовуватися і при трак­туванні норм національного законодавства [352, с. 233-236].

Стосовно ж місця Конвенції в правовій системі України, то варто, на нашу думку, погодитися з В. П. Паліюком, який заува­жує, що її положення, які теж знайшли своє відбиття в рішеннях Суду, мають верховенство над національним правом незалежно від його джерел, включаючи й КУ [263, с. 14]. Одночасно навіть за умови дії положень Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не можна вважати використання рішень Суду прецедентом у кла­сичному його розумінні. Воно буде мати характер застосування положень Конвенції поряд з інтерпретаційними положеннями до неї, які містяться в рішеннях Суду. Крім того, посилання українських судів на відповідні правові приписи є досить про­блемними в організаційному аспекті. По-перше, потребує уточ­нення й чіткого нормативного визначення процедура перекладу й офіційного опублікування рішень Суду, а також їх поширення серед суддів та іншої юридичної громадськості. По-друге, не­зрозуміло, яким чином національні суди будуть посилатися на рішення неперекладені, оскільки навіть при досконалому воло­дінні іноземною мовою суддею (що не так часто зустрічається) легітимність певних посилань викликає сумніви з огляду на не­дотримання процедури оприлюднення цих рішень як визначених відповідним Законом джерел права.

Ці наші міркування цілком узгоджуються з результатами проведеного анкетування суддів. На запитання: «Чи знайомі Ви зі змістом Європейської конвенції про захист прав та основопо­ложних свобод людини 1950 р.?» 98,4 % респондентів відповіли позитивно. Стосовно практики Суду рівень обізнаності виявив­ся меншим — 86 %; 11 % опитаних взагалі не мають уявлення про його прецеденти. При цьому із тих суддів, які знайомі з нор­мами Конвенції і практикою Суду, лише 16,2 % при постанов­лені судових рішень посилаються на норми першої, 20,5 % — на норми Конвенції і практику Суду, а 60,5 % відповіли, що не по­силаються на ці джерела.

Право на справедливий судовий розгляд у практиці Суду набуває широкої інтерпретації. Його зміст, закріплений у ст. 6 Конвенції, став не лише підставою для постановлення значної частини рішень Суду, а й предметом широкої наукової дискусії. Так, це право досліджували такі вчені: Де Сальвіа [92, с. 273­512], Д. Гом'єн, Д. Харіс, Л. Зваак [74, с. 200-263], М. Дженіс, Р Кей, Е. Бредлі [96, с. 415-475], Л. Лукайдес [195, с. 8-20], Н. Моул, К. Харбі, Л. Б. Алексєєва [231], М. Л. Ентін [470, с. 85-97], В. А. Туманов [428, с. 78-84], О. І. Рабцевич [354], О. М. Толочко [425, с. 49-54; 426, с. 233-270], Н. Ю. Сакара [378, с. 43-57].

Можна, вважаємо, погодитися з М. Л. Ентіним, який вирізняє 4 групи елементів, що складають право на справедливий судовий розгляд: органічні, інституціональні, процесуальні та спеціаль­ні. До першої належать елементи, що забезпечують ефективне користування цим правом і його реалізацію (доступ до право­суддя й виконання судових рішень). Друга включає критерії, яким повинна відповідати як судова система держави в цілому, так і кожен національний судовий орган окремо (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону). Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд забезпечують реальну участь особи або її представника в розгляді справи, змагальність процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду й розумні його строки. До спеціальних елементів уче­ний відносить додаткові гарантії, передбачені пп. 2 і 3 ст. 6 Кон­венції, що забезпечують дотримання універсальних вимог спра­ведливого правосуддя з урахуванням особливостей криміналь­ного процесу [470, с. 85-97]. Наведена класифікація, на нашу думку, є однією з найбільш обґрунтованих із представлених у на­уковій юридичній літературі.

Відповідно до прецедентної практики Суду «судами» вважа­ються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто які уповноважені виносити шляхом застосування норм права згідно з певною процедурою обов’язкові для виконання юридичні рішення за спорами між носіями прав та обов’язків. Прецедентами встановлено, що «суд» (у значенні ст. 6 Конвенції) повинен задовольняти таким вимогам, як-от: 1) його створення й формування складу відповідно до закону; 2) достатня трива­лість строку повноважень суддів, їх незмінюваність протягом цього строку; 3) його незалежність і неупередженість; 4) публіч­ний характер функціонування суду; 5) контроль за судовою владою з боку суспільства; 6) визнання юридичної обов’язковості рішень суду, заборона їх зміни позасудовими способами; 7) обґрунтова­ність і вмотивованість судових рішень; 8) наявність судової про­цедури, яка забезпечувала б достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку [92, с. 323-325].

Зазначимо, що наявність у певного органу разом із судовими інших функцій не обов’язково означає, що він не може вважатися судом. У різних справах «судами» (ст. 6 Конвенції) визнавалися: військові трибунали («Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Ко­ролівства» [131]), військові дисциплінарні органи («Ле Конт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії» [187]), органи, що займаються розподілом землі («Рінгайзен проти Австрії» [358]).

Наголосимо, що наведеним вимогам мають відповідати не лише окремі органи правосуддя, а й уся система органів, що беруть участь у вирішенні конкретної справи. Якщо первинний розгляд провадився певним квазісудовим органом, зокрема, у дисциплінарному, адміністративному чи іншому провадженні, то він має повністю відповідати вимогам ст. 6 Конвенції або має бути передбачена можливість оскарження його рішень у судово­му порядку. Якщо законодавством передбачена можливість ба- гатоінстанційного судового розгляду, то недостатньо лише того, що суд першої інстанції діє в повній відповідності до вимог справедливого правосуддя; при цьому необхідно, щоб і вищі інстанції, включаючи КС, відповідали цим вимогам. Європей­ський суд з прав людини з цього приводу висловлювався не­одноразово. Так, у рішенні у справі «Екбатані проти Швеції» підкреслюється: «Провадження з кримінальної справи є єдиним цілим, і захист, що надається ст. 6, не вичерпується рішенням у справі суду першої інстанції» [110]. До держави, де створено апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, які притягаються до відповідальності за законом, корис­туватися в цих судах основними гарантіями, що містяться в цій статті [216, п. 54].

З огляду на предмет цього дослідження важливо зауважити, що право на доступ до суду не згадано в тексті Конвенції. Воно набуває тлумачення в рішеннях Суду як один з елементів права на справедливий судовий розгляд, передбаченого п. 1 ст. 6 Кон­венції [92, с. 283]. Уперше поняття «право на доступ до суду» пролунало в рішенні Суду у справі «Голдер проти Сполученого Королівства». Основним у ній було питання про те, чи обме­жується зазначений пункт цього акта гарантіями для позивача в судовому процесі, який уже ведеться, чи він гарантує також це право, тобто право ініціювати судовий розгляд і обов'язок суду розпочати і провести його. У своєму рішенні Суд указав: якби п. 1 ст. 6 Конвенції розумівся як такий, що стосується виключно провадження у справі, що вже розпочата в суді, Договірна дер­жава могла б, не порушуючи цього припису, позбутися судової системи чи обмежити судову юрисдикцію щодо певних видів провадження й доручити цю справу іншим органам, які залежать від уряду. Такі невіддільні від небезпеки свавілля влади припу­щення мали б серйозні наслідки, що прямо суперечать згаданим вище принципам (праву на розгляд справи незалежним і без­стороннім судом, установленим законом). Було б неприйнятним, з позиції Суду, якби п. 1 ст. 6 Конвенції детально визначав про­цесуальні гарантії сторонам у судовому провадженні, не забез­печуючи того, без чого користування такими гарантіями було б неможливим, тобто доступ до суду. Характеристики справед­ливості, публічності й оперативності судового провадження були б марними за його відсутності [72, с. 39-80].

Існує дві групи справ, за якими Європейський суд з прав людини розглядає питання доступу до суду згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції. Перша охоплює ті з них, що пов'язані з оскарженням відмови на звернення до суду в процесі розгляду деяких видів цивільних справ національними судами або органами адміні­стративної юрисдикції. До другої групи належать претензії, які висуваються у зв'язку з тим, що надмірні витрати або складні процедури унеможливлюють звернення до суду за умови фор­мальної доступності останнього. У справах про порушення права на доступ до суду йдеться про ще один важливий принцип: держава не вправі обмежувати або скасовувати судову юрисдик­цію в окремих сферах або щодо певних категорій справ [74, с. 204].

У справі «Філіс проти Греції» позивач (інженер за фахом) стверджував, що внаслідок дій Грецького королівського наказу про надання одній із професійних асоціацій виключної компе­тенції звертатися з питанням про судовий розгляд із метою стяг­нення заробітної плати, яка має виплачуватися інженерам, він був позбавлений можливості порушити позов самостійно, чим було порушено його право на доступ до суду. Суд погодився з цими аргументами [435].

А в справі «Святі монастирі проти Греції» декілька монас­тирів не підписали угоди, укладеної іншими монастирями й церк­вами з Грецькою державою про передачу їй прав власності на нерухомість, що їм належить, і про дозвіл оскаржувати подаль­ші обмеження на користування власністю, яка залишилася після передачі права на неї, тільки тим церковним органам, що є сто­ронами угоди. Цим вони поставили під сумнів законність не­можливості оскарження такої передачі прав власності або по­дальших рішень про користування нею. Одночасно монастирі, які не стали сторонами угоди, у питаннях захисту своїх прав щодо власності, що не може бути передана державі, були пов­ністю залежні від грецької православної церкви. Визнавши це порушенням прав монастирів, Суд зробив зауваження, що перед­бачене грецьким законодавством позбавлення останніх будь-якої подальшої можливості подати скаргу до компетентного суду на Грецьку державу, на третіх осіб чи грецьку церкву щодо їх прав власності або взяти участь у такому судовому розгляді порушує саму сутність права на доступ до суду [381, п. 83].

Водночас у низці справ Суд визнає допустимим обмеження права на доступ до суду. У справі «2 та інші проти Сполученого Королівства» він зазначив, що право, передбачене п. 1 ст. 6 Кон­венції, не є абсолютним і може зазнавати законних обмежень, приміром, передбачені законом строки давності, гарантування приписів щодо видатків, положення про неповнолітніх чи ду­шевнохворих. Якщо доступ особи до суду обмежується силою закону або фактично, Суд розглядатиме, чи не послабило суть права накладене обмеження, зокрема чи переслідувало воно за­конну мету й чи було розумне співвідношення пропорційності між застосовуваними засобами й метою, якої намагалися до­сягти. Якщо обмеження сумісні з цими принципами, жодного порушення п. 1 ст. 6 Конвенції не виникає [15, с. 44-45].

Законними обмеженнями права на суд були визнані: а) регу­лювання державою умов прийнятності заяв; б) рішення не по­рушувати судового переслідування й постанови про закриття справи; в) обмеження на звернення до суду неповнолітніх і пси­хічно хворих осіб; г) позови до національних судів проти інших держав, які є недопустимими на підставі державного суверені­тету, якщо його обсяг відповідає загальновизнаним принципам міжнародного права; д) установлена в однозначний спосіб від­мова заінтересованої особи від права на суд [92, с. 287-303].

Основний Закон України (ст. 64) встановлює, що права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім передбачених ним випадків. Додатковою умовою окремих об­межень вважається воєнний і надзвичайний стан із зазначенням строку, упродовж якого вони діють. При цьому чітко визначено перелік прав, що не можуть бути обмежені ні за яких умов, до яких належить і встановлене ст. 55 КУ право на судовий захист, підкріплене рішеннями КС України. Так, у його резолютивній частині у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення норми ч. 2 ст. 124 КУ підкреслено: «Положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідноси- ни, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернен­ня необхідно розуміти так, що право особи (громадянина Укра­їни, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Установлення законом або договором досудового врегулювання спору за воле­виявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдик­ції судів і права на судовий захист» [361].

Однак в іншому своєму рішенні КС України фактично до­пускає не обмеження, а передумови права на звернення до суду, якими передбачається дотримання встановленої процесуальним законодавством форми такого звернення. Ідеться про рішення у справі за конституційним зверненням громадян Р М. Процен­ко, П. П. Ярошенко та інших щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 КУ. У ньому було зазначено, що «суд не може від­мовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права та свободи по­рушені або порушуються, створені або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце ущемлення прав і свобод. Від­мова суду в прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмеженим» [363].

Другий важливий принцип, який визначає зміст п. 1 ст. 6 Конвенції, полягає в тому, що доступ до певної судової інстанції має бути не лише формальним, а й реальним. Суд застосовував цей принцип при розгляді декількох справ, які стосуються різних аспектів права на доступ до судових інстанцій [74, с. 204].

У двох справах заявники стверджували, що витрати на судо­вий розгляд, пов'язані із захистом права, гарантованого Конвен­цією, є порушенням права на доступ до суду. У справі «Ейрі проти Ірландії» Суд вирішив, що відмова надати правову допо­могу малозабезпеченій жінці, яка мала намір отримати постано­ву суду про роздільне проживання з чоловіком, який жорстоко поводився з нею, є порушенням її права на такий доступ відпо­відно до п. 1 ст. 6. У справі «Толстой-Мілославський проти Спо­лученого Королівства» заявник стверджував, що реалізація його права на апеляцію була зумовлена відправленням ним поштою за 14 днів 124 900 фунтів стерлінгів як гарантії покриття витрат протилежної сторони, унаслідок чого він фактично був позбав­лений права на доступ до апеляційного суду [427].

Посилаючись на своє прецедентне право щодо цього питан­ня, але при цьому не враховуючи рішення у справі «Ейрі проти Ірландії», Суд постановив, що держава не перевищила своїх повноважень, зумовивши в такий спосіб реалізацію заявником його права на апеляцію [109]. Суд розглянув також інші засоби, які, хоча й не пов'язані з фінансовим становищем заявника, на­справді перешкоджають реалізації індивідом його права на до­ступ до суду. У справі «Жуффр де ля Прадель проти Франції» Суд постановив, що надзвичайно складне адміністративне про­вадження, яке застосовується при визначенні власності, що становить «виключну естетичну цінність», фактично позбавило заявника можливості звернення до суду [118]. Визнаючи пору­шення п. 1 ст. 6 Конвенції й посилаючись на справу «Філіс про­ти Греції», Суд висунув таке положення: «Право на звернення до суду, закріплене у ст. 6, не є абсолютним. Воно може бути обмеженим, але ці обмеження не можуть ускладнювати або об­межувати доступ індивіда таким чином або в такий спосіб, щоб це зводило нанівець саму сутність цього права» [435].

На думку Європейського суду з прав людини, виконання судового рішення має бути захищене як складова частина до­ступу до суду у світлі вимог ст. 6 Конвенції. Суд надав змістовне обґрунтування цієї позиції у справі «Хорнсбі проти Греції», за­значивши, що «згідно зі сталою практикою п. 1 ст. 6 гарантує кожній особі розгляд судом спорів щодо її цивільних прав та обов'язків; таким чином реалізується «право на суд», важливим аспектом якого є право на доступ до суду. Але це право стало б ілюзорним, якщо б правова система держави дозволяла, щоб кінцеве, обов'язкове судове рішення залишалося недієвим щодо збитків однієї зі сторін. Важко уявити, щоб ст. 6, детально опи­суючи процесуальні гарантії, що надаються сторонам, — спра­ведливий, публічний і швидкий розгляд, — залишила б реаліза­цію судових рішень без захисту. Якщо вважати, що у ст. 6 йдеть­ся лише про доступ до суду і судового процесу, то це призвело б до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, якого Договірні держави зобов'язуються дотримуватися в разі ратифі­кації Конвенції. Виконання рішення, постановленого будь-яким судом, таким чином, є невід'ємною частиною «суду» в контексті ст. 6 Конвенції» (п. 40) [442].

Що стосується вимог до побудови самої судової системи щодо доступу до суду, то доречно звернутися до рішення у спра­ві «Добертен проти Франції». Суд розглянув норми ч. 1 ст. 6 Конвенції про побудову судової системи держави. Після закін­чення досудового розслідування кримінальної справи пан До­бертен вимушений був чекати на остаточне рішення суду близь­ко 10-ти років. Такий тривалий час провадження був зумовлений судовою реформою, що провадилася у Франції. Суд констатував, що в останньої були об’єктивні труднощі, пов'язані з реформу­ванням судової системи, але це не є достатньою підставою для виправдання загальної тривалості судового розгляду, оскільки органи влади цієї держави не вжили ніяких заходів для забез­печення швидкого розгляду справ, які перебували у проваджен­ні ліквідованих судів. Суд також зазначив, що «держави мають організовувати свою судову систему в такий спосіб, щоб їх суди були спроможні задовольнити кожну вимогу ст. 6 Конвенції» [100, с. 154-156]. Отже, Європейський суд з прав людини без­посередньо пов’язує питання організації судового устрою будь- якої з країн — учасниць Конвенції зі створенням умов для реа­лізації права громадян на справедливий судовий розгляд про­тягом розумних строків.

Вивчаючи принципи забезпечення права на справедливий суд і доступ до нього, важливо розглянути питання вільного розсуду держави стосовно виконання положень Конвенції. Конт­рольний механізм останньої передбачає, що країни, які визнали юрисдикцію Суду, зобов’язані вживати всіх необхідних заходів, щоб дотримуватися норм Конвенції та рішень Суду [74, с. 540­599]. Забезпечити справедливий судовий розгляд — це вимоги результату. У держав — учасниць Конвенції є вибір щодо того, у який спосіб досягти цього і яких найбільш доцільних й опти­мальних заходів вжити. Але результат має бути наявним, проте не в майбутньому, а на даний момент. Це означає, що національ­ній судовій системі, судовим органам і судочинству належить ефективно забезпечувати дотримання вказаних вимог [470, с. 87­88]. Як роз’яснив Суд у рішенні у справі «Колоцца проти Італії», «держави-члени користуються широким розсудом у тому, що стосується вибору засобів, розрахованих на забезпечення відпо­відності їх судових систем вимогам п. 1 ст. 6. Метою Суду не є визначати ці заходи для держави; він лише оцінює, чи було досягнуто результату, передбаченого Конвенцією... Для цього існуючі у внутрішньому законодавстві засоби мають бути ефек­тивними» (п. 30) [141]. Цей принцип передбачає організацію окремих судових органів і всієї судової системи в цілому таким чином, щоб вони відповідали кожному із приписів, установлених ст. 6 Конвенції (п. 23) [256].

1.2.3. Право на доступ до суду в системі прав людини

Окремої уваги потребує питання визначення місця права на справедливий суд і доступ до нього в системі прав людини. Щодо нього серед науковців не існує спільної точки зору. Так, у деяких країнах це право є конституційним, оскільки закріплення на рівні основного закону країни самої можливості (незалежно від суб'єкта — заявника або порушника, обставин і характеру по­рушення права) звернення до суду є характерним для багатьох сучасних конституцій.

Найбільш чітко цей принцип сформульовано в XIV поправ­ці до Конституції США: «.Жоден штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і власності без належної правової про­цедури.» [161]. Як бачимо, судова влада дійсно сприймається і фактично є «оберегом особистої свободи» (ст. 66 Конституції Франції) [163]. Як одне з невід'ємних прав людини статті 31 і 38 Конституції Японії [165], ст. 24 Конституції Італії [155], ст. 19 Основного Закону ФРН проголошують право на судовий захист від будь-яких проявів свавілля, виключаючи тим самим саму можливість відмови у правосудді [259], про що окремо йдеться у ст. 24 Конституції Італії, ст. 32 Конституції Японії, статтях 19 і 46 Конституції РФ [159].

Так, ст. 24 Конституції Італії 1947 р. містить таке формулю­вання: усі можуть у судовому порядку діяти з метою охорони своїх прав і законних інтересів; ст. 31 Конституції Японії: ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді. Про універсальність як основну ознаку судового захисту гово­рить її ст. 19 (п. 4). Стаття 24 Конституції Іспанії підкреслює, що судовий захист при реалізації своїх прав і законних інтересів має бути ефективним, що «ні в якому разі не може бути відмовлено у такому захисті» [154]. Право на судовий захист передбачене також Конституціями Азербайджану (ст. 60) [151], Білорусі (ст. 60) [157], Грузії (ст. 42) [153], Греції (ст. 20) [152], Молдови (ст. 20) [158], Португалії (ст. 20) [156].

Конституція України встановлює, що права та свободи лю­дини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55). Право на судовий захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах України. Так, ст. 3 ЦПК закріплює, що кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною (пп. 1, 3). Відповідно до ст. 6 КАС кож­ному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Ніхто не може бути по­збавлений права на участь у розгляді його справи в адміністра­тивному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом, або в адміністративному суді будь-якої інстанції. Підкреслимо, що законодавча заборона у відмові в правосудді є характерною і для інших країн. Так, Цивільний кодекс Франції 1804 р. перед­бачає, що суддя може бути притягнутий до відповідальності за обвинуваченням у відмові в правосудді, тобто відмові виносити рішення у справі за умови мовчання, незрозумілості або неповно­ти закону [40, с. 527].

Право на судовий захист — це універсальний юридичний засіб відстоювання людиною своїх прав у будь-якій життєвій ситуації, пов’язаній із незаконними діями чи бездіяльністю ор­ганів державної влади, у тому числі адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого самоврядування, по­садових осіб і службовців названих структур [168, с. 275]. Під правами людини маються на увазі певні можливості людини, які необхідні для її існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства та мають бути загальними й рівними для всіх [353, с. 5; 397, с. 168]. Існує значна кількість класифікацій прав людини за різними критеріями. Загальновизнаним є розподіл усіх прав людини за змістом (характером) людських потреб, що цими правами забезпечуються, на особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні. Не викликає сум­ніву, що право на доступ до суду не може належати до прав культурних, економічних чи екологічних [274, с. 140-170].

Деякі вчені відносять право на доступ до суду до політичних поряд із виборчими, правами на участь в управлінні державними справами, на об’єднання в громадські організації та на звернен­ня до державних органів, свободою слова, зборів і мітингів [183, с. 87-88; 274, с. 151-159]. Однак із цим важко погодитися, оскільки судова влада є аполітичною, бо стоїть осторонь по­літики, так би мовити, над нею. Також не можна вважати, що право на правосуддя належить до особистих (громадянських) прав, зміст яких — у забезпеченні пріоритету індивідуальних, внутрішніх орієнтирів розвитку особистості (права на життя, гідність, свободу, особисту недоторканність, свободу совісті, пересування, вибір місця проживання, національність і мову спілкування тощо) [274, с. 142-143].

Не належить право на суд і доступ до нього й до прав соці­альних, які характеризуються тим, що для їх гарантії необхідні зусилля держави щодо створення умов для реалізації прав лю­дини на соціальне забезпечення, гідний рівень життя, охорону здоров’я, медичну допомогу тощо [140, с. 60]. Наприклад, під соціальними правами маються на увазі певні можливості люди­ни володіти, користуватися й розпоряджатися певними соціаль­ними благами й послугами, наданими суспільством і державою, а також набувати їх у порядку, межах, формах і в спосіб, перед­бачених КУ та законами України. Сутністю цих прав є свобода виявлення волі, інтересів, можливості певної поведінки, діяльно­сті, певних дій у соціальній сфері [349, с. 11]. Утім навряд чи слід відносити правосуддя до соціальних благ, якими можна вільно розпоряджатися, адже йдеться про різновид державної влади. Погодимося з тим, що особа має право на вільне використання переваг судової процедури при виникненні такої потреби.

Більшість учених взагалі не знаходять для права на доступ до суду місце в системі прав людини і громадянина й відносять його до юридичних гарантій реалізації та захисту конституцій­них прав і свобод. При цьому під такими гарантіями розуміють­ся умови й засоби, принципи й норми, що забезпечують здій­снення, охорону й захист зазначених прав, що є запорукою ви­конання державою та іншими суб’єктами правовідносин обов’язків, покладених на них із метою реалізації цих прав і свобод [221, с. 135; 268, с. 44-45; 353, с. 269-271]. Однак, як справедливо зауважує Н. Ю. Сакара, ця позиція є досить спір- ною. Не зовсім зрозуміло: якщо право на доступ до суду є гаран­тією реалізації інших прав, чому тоді в судовому порядку роз­глядаються питання про порушення ст. 55 КУ, п. 1 ст. 6 Конвен­ції, тобто права на доступ до суду як самостійного права? [378, с. 28-29]. Саме в цьому ми вбачаємо певну суперечність.

Висловлюється й думка щодо виділення такого виду прав, як процесуальні права (М. Антонович, Н. Ю. Сакара), які перед­бачають доступ індивіда до системи справедливого судочинства [30, с. 138; 378, с. 29].

Одночасно російськими правознавцями запропоновано кон­цепцію процесуальних прав-гарантій, яка об'єднує дві з наведе­них вище позицій. Особливістю цих прав, на думку судді КС РФ Н. С. Бондара, є те, що вони створюють належні юридичні пе­редумови для нормальної правореалізації та ефективного до­сягнення суб'єктами правовідносин юридичних цілей. Виокрем­лення цієї групи прав, як уже було зазначено, зумовлено специ­фічними особливостями їх матеріального змісту і соціального призначення.

Права-гарантії мають такі особливості, як-то: а) відносно самостійне нормативне оформлення; б) переважно процесуаль­не наповнення за змістом, що не виключає наявності матеріаль­них елементів, як це має місце у змісті права на судовий захист; в) втілення зазначених прав насамперед у галузевому законодав­стві; г) їх реалізація безпосередньо пов'язана з діяльністю судо­вої влади. У системі прав-гарантій Н. С. Бондар виділяє право на: а) державний та інші форми захисту всіма способами, не забороненими законом; б) справедливий суд; в) доступ до правосуддя; г) отримання юридичної допомоги; д) компенсацію шкоди, заподіяної діями державних органів [48, с. 522-570]. Варто погодитися з тим, що права на доступ до суду і справед­ливий суд належать до процесуальних прав-гарантій, які відо­бражені в багатьох країнах на конституційному рівні (у тому числі й в Україні). Вони виконують роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини й одночасно потребують створен­ня власних механізмів забезпечення [168, с. 275].

Аналізуючи права на справедливий суд і доступ до суду в контексті європейських стандартів, слід звернутися до вітчиз­няних юридичних джерел. В українській і російській правовій літературі досить поширеним є ототожнення прав на доступ до суду і на судовий захист, яке складається з низки елементів про­цесуального та матеріально-правового характеру, що забезпечу­ють безперешкодне звернення до суду, справедливе правосуддя, повне й ефективне поновлення у правах [426, с. 236; 20, с. 27; 409, с. 115-128].

Процесуальний аспект цього права складається з можливос­тей, наданих особі в стадії судового розгляду (право на особис­ту участь у справі, бути вислуханим законним складом суду, оскаржувати прийнятий судовий акт, вимагати його виконання тощо) [421, с. 14-16].

Матеріально-правовий аспект права на судовий розгляд пов’язаний із відновленням порушеного або оспорюваного пра­ва чи охоронюваного законом інтересу, що становить предмет судового розгляду. Правильне застосування норм матеріального права й постановления законного, обґрунтованого і справедли­вого рішення — один з обов’язків суду.

Однак питання включення цього елементу до змісту права на судовий захист зазнавало критики з боку деяких науковців. Так, існує думка, що матеріально-правовий компонент права на судовий захист збігається за змістом із самим матеріальним правом [417, с. 91]. У будь-якому варіанті розв’язання цієї теоретичної супе­речності вважаємо недоречним включення цього аспекту до змісту поняття «доступ до суду», для якого має значення наявність судової процедури й відповідність низки її вимог З нашої точки зору, пра­во на судовий захист і право на доступ до суду в національній правовій доктрині співвідносяться таким же чином, як і право на справедливий суд і право на доступ до суду в тлумаченні Європей­ського суду: право на доступ є елементом права на суд. Застосуван­ня різних термінів обумовлено, на нашу думку, національно- культурними особливостями, ніж сутнісними відмінностями озна­чених понять.

Досить поширеною є також класифікація прав людини від­повідно до їх поколінь, які відбивають їх суспільно-історичний розвиток. Фактично йдеться про різну роль держави в забезпе­ченні прав людини, яка змінювалася залежно від ресурсних та організаційних можливостей країни. Так, роль останньої в за­безпеченні прав особи, що теж зумовлюється їх сутністю, може виявлятися: а) у позиції невтручання; б) у позиції сприяння ре­алізації права; в) у повному забезпеченні реалізації права [274, с. 136-140; 79, с. 43].

Щодо ролі держави в забезпеченні прав на справедливий суд і доступ до суду, то доцільно послатися на практику Суду з прав людини. У рішенні у справі «Кемпбелл і Фелл проти Сполуче­ного Королівства» він зазначив, що право на доступ до суду по­винно не лише існувати, а й бути ефективним, із чого випливає негативний обов'язок держави утримуватися від перешкоджан­ня належному використанню права на доступ до суду як через рішення, так і шляхом фактичних дій. Неможливість застосуван­ня цього права може зумовлюватися бездіяльністю уповноважених органів державної влади [131, с. 438-469]. Так, у справі «Ейрі про­ти Ірландії» Суд констатує, що адміністративні органи Ірландії не вжили належних заходів для реальної організації і проведення про­цесу розірвання шлюбу. А держава зобов'язана своїми діями спри­яти ефективному використанню права на доступ до суду. Цей по­зитивний обов'язок може зумовлювати необхідність певної фінан­сової допомоги приватним особам, а також вчинення інших кон­кретних дій залежно від обставин справи [109, с. 73-90].

Підсумовуючи викладене, міжнародні стандарти доступ­ності правосуддя можна визначити як сукупність міжнародно- правових актів, які містять положення щодо цих питань. Дже­рела закріплення цих стандартів можна класифікувати за дво­ма критеріями: а) за ступенем обов 'язковості — імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти органів міжнародних організацій — резолюції Генеральної Асамб­леї ООН, рекомендації Комітету міністрів РЄ); б) за ступенем поширеності — універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні, розробка яких має місце в рамках певної географічно близької сукупності країн.

Право на справедливий суд і право на доступ до нього перед­бачені низкою міжнародно-правових актів і тлумачаться прак­тикою Європейського суду з прав людини. Вони належать до процесуальних прав-гарантій, закріплених на національному конституційному рівні, у забезпеченні яких держава зобов 'язана відігравати помітну роль. Це може полягати як у вчиненні ак­тивних дій, спрямованих на створення конкретних механізмів гарантій цього права, так і в утриманні від учинення дій, що можуть створювати фактичні правові перешкоди в його реа­лізації.

Право на справедливий суд і право на доступ до суду відпо­відно до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р. складаються з інституціональних і процесуаль­них елементів. Ідеться про вимоги щодо суду як установи (не­залежний, неупереджений, створений на підставі закону) і про­цедури судового розгляду (гласність, забезпечення наданих про­цесуальним законом прав осіб — учасників судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання оста­точного судового рішення тощо).

1.3.