Антична думка в пошуках «Істини» і «Блага»

У соціокультурних і цивілізаційних взаємодіях важливими є всі сфери діяльності. Разом із тим потрібно підкреслити неперехідне і зро­стаюче значення ідеального. За формою ідеальні результати і види дія­льності також є історично одиничними, конкретними, оскільки їх ство­рюють індивіди, унікальні особистості.

В історію цивілізації та культури людства назавжди увійшли і набу­ли символічного змісту поняття, за допомогою яких давні елліни озна­чували основні сфери («топоси») своєї соціокультурної діяльності, скріплюючи її високі цінності. Ці поняття - поліс (місто-держава), лімен (гавань разом з портом), коми (села і нижнє місто), агора (ринкова площа), екклезія (народні збори), акрополь (верхнє місто), етос (звичай, поведінка), логос (слово, закон) слугують «орієнтирами у визначенні джерел давньогрецького філософування»², що містять риторику, поста­новку проблем та способи їх вирішення через систему доказів і логічної аргументації як такої.

Кожне із вказаних понять заслуговує окремого дослідження.

Логічне мислення формується в процесі руху від конкретного мов­лення в повсякденності - через спеціалізацію словесних занять - до аб­страктної проблеми «Слова», що трансформується у філософії в термін «Логос», який містить зміст і стихію словесної (мовної) культури. «Якими багатоманітними значеннями обертався для грецького розуму цей “Логос”, - вказує T В. Васильєва, - в наші дні важко описати. Су­дова промова - логос, речення в граматичному смислі - логос, раху­нок - логос, звіт - логос, розум - логос. До Геракліта зводили вчення про Логос як про основу і смисл світобудови, але навіть у цьому уза­гальненому і абстрагованому значенні логос зберігає зв’язок зі зверне- ною до людського слуху і розуміння мовою: люди не розуміють Лого­су, навіть коли чують його, а якщо б вони вміли слухати Логос, вони погодились би зі словом мудрості»³.

З точки зору Б. Рассела, цивілізація Заходу, маючи грецьке коріння, була заснована на філософській і науковій традиції, що почала розвива­тись в Мілеті. Розквіт наук в Іонії врятував греків від поклоніння перед містикою. Однак «спокійність духу» сама по собі, так само як і місти­цизм, не здатна здійснити інтелектуальну революцію. Для цього потрі­бен пристрасний пошук правди і краси. Живий інтерес до пристрасно­го, але альтруїстичного дослідження, дозволив давнім греками зайняти унікальне місце в історії. Саме цим вони відрізняються від інших вели­ких цивілізацій світу.

З часу укорінення «Логосу» в культурі пізнання починається процес формування науки логіки - системи правильного мислення. На перших етапах вона постає у формі риторики, що переплетена з більш спеціалі­зованим ораторським мистецтвом. Політика пробуджує громадян полі­су культивувати справжнє мистецтво слова, тобто мистецтво ясно і чіт­ко висловлювати власну думку, обґрунтовувати, переконувати, аргументувати і доводити її. Це породжує тісний зв’язок філософських творів про слово і мову з аргументацією і доказом, таких, наприклад, як «Риторика» Арістотеля. На його думку «риторика - мистецтво, відпо­відне діалектиці... Усі люди певною мірою причетні до обох мистецтв, оскільки всі так чи інакше змушені як заперечувати, так і підтримувати ту чи іншу думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати» (Ритори­ка. 1.1., 1354а, 1-6).

Власну думку повинні аргументовано висловлювати судді, присяж­ні, члени народних зборів і стратеги. Оратори, учителі риторики, укла­дачі промов - це важливі персони давньогрецької гуманітарної культу­ри. Своєю діяльністю вони оформлюють практичну риторику, що закономірно переростає в теоретичну риторику, досить близьку до фі­лософії і, зрештою, до логіки. Діалектика як мистецтво суперечки, «зустріч» протилежних думок, спочатку також вписана в практичну і теоретичну риторику, але потім сприяє розгляду проблеми протилеж­ностей в більш абстрактній філософській формі. «У Геракліта та інших грецьких натурфілософів, - писав А. Ф. Лосев, - ми знаходимо формули вічного становлення як єдності протилежностей. Арістотель вважав першим діалектиком елеата Зенона. Саме елеати перші різко протиста­вили єдність і множинність, або мисленнєвий і чуттєвий світ»⁵.

Характеризуючи діалектику, Б. Рассел коментує її зміст з точки зору прагнення людей знайти себе у власних інтересах.

Отже, потреба логічної аргументації того чи іншого положення, що постає життєво важливим, випливає з потреби отримання достовірного, або істинного знання. Традиційно проблема довіри до індивідуального суб’єкта розглядалась без врахування особливостей об’єкта, переважно як можливість отримання достовірного знання про природний матеріа­льний об’єкт. Сама достовірність розумілась як істинність відображен­ня, копіювання, опису. Аналіз пізнання повинен основуватись на живій історичній конкретності суб’єкта пізнання, участі його мислення. Тому він будується «на довірі йому як відповідально дієвому в отриманні іс­тинного знання і в подоланні заблуджень»⁷, - зазначає Л. А. Мікешина.

Спрямованість суб’єкта пізнання до істини, що вимагає серйозного обґрунтування і аргументації, має серйозні онтологічні основи в когні- тивній, соціокультурній та особистісно-індивідуальній сферах.

Паралельно до «довіри» в античні часи формується традиція скеп­тицизму «недовіри» до людини, яка пізнає. Цей «елемент недовіри» увів філософ-скептик Піррон, який, згідно з Діогеном Лаерцієм, «нічого не називав ані прекрасним, ані потворним, ані справедливим, ані не­справедливим і взагалі вважав, що істинно нічого не існує... ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим»; «на кожне слово є і протилежне»⁹. Пізніше Секст Емпірик поєднує скептицизм з емпіризмом, припускаю­чи можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих даних, а стриманість, атараксія уявляє як результат утримання від суджень з приводу істини.

На основі загальної позиції античного скептицизму, який заперечу­вав положення всіх шкіл і доводив, що претензії різних філософських, взагалі теоретичних побудов на абсолютну істинність є неправомірни­ми, а істинність усіх знань є відносною, можна стверджувати про його опосередковуючу роль у становленні логічної аргументації. Адже ви­мога утримуватися від висловлювань, які претендують на істинність, не враховувала того, що різні за ступенем розсудкові, правдоподібні або «імовірнісні» висловлювання мають право на існування. Йдеться про невизначеність, що існує в пізнанні, оскільки існують аргументи «за» здатність людини досягнути достовірного знання, а також аргументи «проти» такої можливості. Людина, яка мислить, пізнає та набуває зда­тності до сумніву, скепсису, самоіронії «і це одна з фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує прагнення до пі­знання дійсності»¹⁰.

Також в період античності існувала інша традиція, пов’язана з оцін­кою когнітивних можливостей людини. На відміну від скептицизму, ця традиція не набула такого широкого розповсюдження, оскільки в ній вбачався очевидний релятивізм, несприйнятливий для логічної аргуме­нтації як модусу раціонального мислення. Йдеться про ідеї Протагора і його однодумців, відомих як софісти. Софісти відчували, що знанням володіти неможливо, а тому проголошували, що це не є таким важли­вим, а значущою є лише корисна, вигідна думка.

На думку Б. Рассела, у цьому є певна правда. У ті часи в Елладі не було систематичного навчання, а роль вчителів виконували софісти. Навчаючи, софісти виокремили декілька предметів. Найбільш розпо­всюдженим було надання і навчання філософської освіти. Також багато софістів навчали предметам, що пов’язані з безпосередніми практич­ними потребами. З розповсюдженням в V столітті до н. е. демократич­них інститутів особливого значення набули риторика, політична діяль­ність і еристика. Представники останньої могли зробити так, що погане виглядало навіть кращим, ніж добре. Це мистецтво застосовували в су­дах, де обвинувачений повинен був захищати себе сам, а вчителі (софі- сти-еристики) вчили його, як правильно «маніпулювати аргументами і використовувати парадокси»¹¹.

Предметом дослідження еристики і софістики (як і діалектики) були силогізми, тобто звичайні, буденні міркування. Вони «істотно відрізня­лися від наукових силогізмів, що являли собою предмет дослідження аналітики»¹², - зазначає І. В. Хоменко, Насамперед їх відрізняли заснов­ки, що входили до складу таких міркувань. У наукових силогізмах за­сновки повинні були бути необхідними положеннями, що зумовлюва­лось їхньою істинністю. Такі висловлювання повинні були «завжди бути істинними положеннями»¹³.

Характерним є те, що у еристиці та софістиці, як і в діалектиці, за­сновки міркувань могли мати правдоподібний характер, тобто їхня іс­тинність могла й не бути визначеною заздалегідь. У цьому аспекті Api- стотелъ зазначав: «Діалектичний умовисновок - це такий, що будується з правдоподібних положень»¹⁴. Однак правдоподібність мо­же бути різною. Людині іноді лише здається, що те чи інше положення є правдивим. Саме такі твердження використовують як засновки в ери- стичних міркуваннях. «Еристичний умовисновок, - писав Apicmo- телъ, - основується на положеннях, що здаються правдоподібними, але насправді не є такими. Він або здається вихідним з правдоподібних по­ложень, або виходить з положень, що здаються правдоподібними»¹⁵. В іншому місці давньогрецький філософ продовжує: «Еристичний та со­фістичний умовисновок - це, по-перше, позірний умовисновок стосов­но того, чим займається діалектика..., по-друге, це такі паралогізми, що, не відповідаючи способу дослідження певного предмета, здаються побудованими за правилами відповідного мистецтва».

Отже, еристичні міркування, як умова тих чи інших доказів, відріз­няються від діалектичних, що зумовлює відмінність цілей, які стоять перед діалектикою, еристикою та софістикою. Якщо діалектика, згідно з Арістотелем, може бути корисною для тренування думки, усних бе­сід і філософських дискусій, то еристика має лише одну мету - перемо­га в дискусії будь-якими доказами і аргументами, навіть за використан­ня нечесних засобів. Еристик «хибно міркує, виходячи з тих самих начал, що й діалектик». Також еристика за своєю метою відрізняється від софістики: еристики прагнуть до перемоги лише у суперечках, а со­фісти - позірної мудрості та слави в гонитві за наживою. І еристики, і софісти застосовують однакові докази, але з різними цілями. «Один і той самий доказ буде софістичним та еристичним, але не для одного й того самого: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позі­рної мудрості»¹⁸, - писав Арістотель. Таким чином, Арістотель пов’язує еристику з комунікацією, де співрозмовники за допомогою тих чи інших аргументів активно впливають один на одного, причому голо­вною метою для них є перемога. Задля перемоги вони можуть застосо­вувати різні методи, зокрема «хитрощі, які призводять до хибності до­казів, а отже й до хибності висновку міркування - аргументації»¹⁹.

Повертаючись до Протагора і його відомої тези: «людина є мірою усіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не ієну- ють» (за Діогеном Лаертсъким), варто зазначити, що в теорії доказу вона (людина) набуває нові (або пригадує забуті) смисли у ролі катего­рії суб’єкта пізнання. Ці смисли мають безпосереднє відношення до природи істини. Розмірковуючи над вказаною тезою Протагора, в свій час М. Гайдеггер безпосередньо пов’язував його з сутністю людського пізнання. Коректність гайдеггерівської інтерпретації протагорівської тези зумовлена тим, що їй передує «аналіз історичної зміни трактувань суб’єкта, суб’єктності і трактувань суб’єкта в давньогрецькій філосо­фії»²⁰. З точки зору М. Гайдеггера, ми не повинні вкладати у слова Протагора більш пізнє розуміння людини як суб’єкта. Для давньогре­цького філософа «людина є міра», оскільки вона перебуває в колі дос­тупного, неприхованого, непотаємного (алетейя). Непотаємність сущо­го обмежена «різним (для кожної людини) колом внутрішньосвітового сущого». І саме «людина кожного разу виявляється мірою присутності і непотаємності сущого завдяки своїй співмірності тому, що їй найближ­чим чином відкрито, і обмеженості цим останнім, - без заперечення за­критих від неї віддалей і без амбіційного наміру судити і обговорювати відносно їх буття або небуття»²¹.

Звідси відбувається становлення суб’єктивного, що найбільш повно виявляє себе в новоєвропейській філософії. М. Гайдеггер нагадує, що в часи античності «subjectum» означало «те, що лежить в основі». І лише з часів Р. Декарта саме людина (а не предмет, не річ, як раніше) вхо­дить в роль справжнього і єдиного суб’єкта, людина стає власне «тим, що лежить в основі». І в Протагора, і в Р. Декарта, зважаючи на всі ві­дмінності в розумінні тези «людина є мірою всіх речей...», вона перед­бачає причетність людини, суб’єкта «до внутрішньосвітового досвіду», що постає принциповим моментом для розуміння тези та її зв’язку з іс­тиною. Саме тут міститься можливість попередити абсолютизацію «егоїстичного Я», яке реалізує право «волі до влади» назначати, що по­винно бути істиною, а що - заблудженням, коли суб’єктивність не про­сто вийшла за будь-які межі, а сама тепер керує будь-яким видом пок­ладання і зняттям обмежень. Іншими словами, якщо «для Протагора людина в бутті своєї самості визначена належністю до того чи іншого кола непотаємного, то для Декарта людина як самість визначається включенням світу в уявлення людини»²². Тобто в картезіанстві існуван­ня означає «представленість суб’єктом і для нього., в смислі обмежи­ти представлення до самої себе обмежуючої достовірності»²³.

Сучасне розуміння тези Протагора як аргументу для ствердження істини також має за передумову певне витлумачення категорії «суб’єкт», у якому, найімовірніше, переважає новоєвропейське раціо­налістичне бачення і повною мірою не усвідомлюються можливості людини як суб’єкта пізнання. Тобто «того, що лежить в основі», як «Я», яке визначається як належність до «непотаємного, неприхованого», че­рез що «істина» і «міра» також осмислюються у співвідношенні з «ко­лом непотаємного». Однак «головною для прийняття принципу довіри суб’єкту залишається фундаментальна думка про те, що основою істи­ни знання, виявлення істинного (дійсного) предмета постає сам суб’єкт як цілісність, що не зводиться до гносеологічного і абстрактно- раціоналістичного суб’єкта»²⁴.

Таким чином, сам суб’єкт постає правомірною і необхідною основою для істини: відповідність знання предмету і відповідність останнього поняттю. Суб’єкт є основою, оскільки він репрезентує соціальний і ку­льтурно-історичний досвід, предметно-практичну діяльність, через які «окреслюється “коло непотаємності”, доступності сущого і стає досто­вірною істина»²⁵. Людина в контексті такого аргументу є не володарем істини і не її розпорядником, а «умовою можливості», основою її розу­міння і виявлення в предметі або знанні. Саме перед такою дилемою і постала антична філософія, що мала на меті виявити істинні основи буття.

Один з головних напрямів цього періоду - пошук Блага. Так, основ­ний інтерес Сократа, засновника класичного періоду античної філосо­фії полягає у пошуку і визначенні Добра як Блага. З точки зору Б. Рассела, Сократа з кініками пов’язує зневага до земних благ, а зі стоїками - інтерес до доброчинності як найбільшого Блага. У ранніх ді­алогах Платона, де Сократ виступає найбільш чітко і виразно: Благом визначено або стриманість, або дружбу, або доблесть. Аргументів і до­казів на отримання остаточної відповіді замало, але достатньо для того, щоб показати важливість визначення їх змісту. У своїх доказах Сократ говорить про те, що людину на погані вчинки підштовхує відсутність знання. Якби людина знала, що є що, вона не порушувала б моральних норм і не грішила б. Отже, єдиною причиною зла є незнання. Отже, щоб «досягнути Добра, або Блага, ми повинні мати знання, і, таким чи­ном, Добро (Благо) є насамперед знання»²⁶. Зв’язок між Добром і знан­ням постає характерною рисою всього давньогрецького мислення, у якому відбувається процес формування логічної аргументації для отри­мання в процесі пошуку Блага істинного знання про нього.

На відміну від софістів Парменід, Сократ, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, щоб зробити можливим отримання несупе- речливих знань про дійсність за допомогою міркувань, прагнули знайти більш складні процедури набуття знань за допомогою аргументації, до­казів, заперечення тощо. Ці процедури - свого роду «інтелектуальні закони» - правила, норми, категорії, зразки правильного та логічного мислення. Перемогу отримала друга стратегія, а логічним мисленням за прикладом Арістотеля стали називати процедури, що відповідають цим «інтелектуальним законам». До того ж, з цього періоду, якщо йшлося про закони і норми логічного, правильного мислення, то під ним розумілися процедури, похідні від інтелектуальної діяльності.

В античні часи становлення логіки правильного мислення і, відпові­дно, системи аргументації, першим ініціює Парменід. У його поемі «Про Природу» можна виокремити щонайменше три важливих момен­ти. По-перше, розуміння того, що думка людини може бути неправиль­ною, суперечливою і правильною, коли вона орієнтується на «суще» («буття», на «розум як суддю»). По-друге, це створення особливої інте­лектуальної конструкції «суще як непорушне і ціле» («Буття там або тут: воно скрізь непорушне»). По-третє, це розуміння того, що прави­льне мислення передбачає пошук, продумування («Утримай свою дум­ку від цієї дороги пошуків; нехай лише розум буде суддею багатосупе- речливому слову»)²⁷.

Вказані міркування Парменіда дозволяють стверджувати про наро­дження власне логіки. З одного боку, Парменід визначає, що думка та міркування мають бути однозначними і несуперечливими, що означає начало, або прояв, логічного мислення. З іншого боку, Парменід поле­мізує з софістами і обговорює умови побудови несуперечливого мис­лення (міркування). У певному розумінні Парменідом було задано про­граму (проект) щодо побудови логіки як системи правильного мислення, яку успішно реалізували Сократ, Платон і особливо Apic- тотелъ. Варто підкреслити, що у Парменіда визначення умов побудови правильного мислення зумовлені «установкою на формування однозна­чної та несуперечливої думки»²⁸, особливо, якщо це стосується Блага в розумінні як сенсу і вищої мети життя людини.

У цьому контексті достатньо згадати поведінку Сократа на суді. З одного боку, він йде на суд і погоджується з рішенням суспільства, яке засудило його до страти, а з іншого - Сократ вирішує продовжувати обстоювати власну позицію. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що «смерть - благо», і «з хорошою людиною нічого пога­ного не може бути ні тут, ні там, і що боги не залишать її і після смер­ті»²⁹. Такі думки відрізняють його від пересічних громадян афінського суспільства, більшість з яких вважали, що жити потрібно заради слави і багатства, а тому найбільше боялися смерті. Але Сократ на суді приво­дить ряд аргументів, що жити потрібно заради істини і добра (добро­чинності), і в цьому сенсі смерть є Благо.

Цей приклад демонструє, що основою для аргументів і доказів Сок­рата є міркування. За допомогою міркувань Сократ привів «в рух» уя­влення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати бачення і ро­зуміння того, що відбувається, а також розуміння світу і себе. Іншими словами, міркування - це інструментарій пошуку відповідних аргумен­тів, завдяки яким опоненти або слухачі можуть прийняти ті, які потріб­ні Сократу для пізнання істини. Водночас це спосіб узгодження пове­дінки індивідів за умови, що вони стали особистостями, тому бачать і розуміють все суб’єктивно (по-своєму). Саме для цієї мети вони (мірку­вання) і були застосовані Сократом та іншими античними філософами. Паралельно міркування та відповідні аргументи вводять в обіг і певні знання (твердження про дійсність), що за своєю соціальною роллю по­винні володіти властивістю прагматичної адекватності (істинності). Та­ким чином, міркування виконують дві основні функції: «дають знання, що адекватно відображають дійсність і забезпечують реалізацію особи­стості як відносно її самої («персональна реальність»), так і відносно інших та соціуму; цей аспект соціальної реальності ми наразі відносимо до комунікації»³¹, - зазначає В. М. Разін.

Екскурс в історію становлення міркувань, на основі яких форму­ються системи доказів та аргументації, показує, що низка філософів Еллади (Фалес, Піфагор, Анаксімандр, Геракліт та ін.) мандрували в Єгипет та Вавилон, щоб набратись мудрості, під якою вони розуміли божественні знання, що дозволили б людині долучитися до безсмерт­них богів. Як відомо, першим до вирішення цього питання підходить Піфагор, який визначав три типи істот: «смертні люди, безсмертні боги та люди, подібні Піфагору». Послідовники Піфагора - піфагорійці і піз­ніше Платон - почали доводити, що метою життя мудрих (філософів) є подолання смерті, можливість стати безсмертним. Так, Сократ після смерті сподівається зустрітися із видатними загиблими мужами Греції, яких там не вбивають за пошуки мудрості, «тому що окрім всього ін­шого тамошні люди більш благі ще й тому, що залишаються увесь час безсмертними»³².

З історії філософії добре відомо, що стародавні греки були волелю­бним і незалежним народом, який займався торгівельною справою, то­му вони не довіряли на слово навіть своїм шанованим громадянам. їх потрібно було ще переконати, схилити до чужої (іншої) мудрості, наве­сти аргументи на її підтвердження, довести, що вона правдива, а поло­ження справ саме таке, як ця мудрість стверджує. Важливо враховувати ще одну обставину: в свідомості стародавніх греків без особливої супе­речності уживалися віра в культ власних богів та героїв, і знання «при­родних» суспільних відносин. Можна вважати, що дія цих двох момен­тів сприяла створенню в давньогрецькій культурі та філософії доведених тверджень про дійсність, які мають структуру «А є В» («все є вода» (Фалес), «все є вогонь» (Геракліт), «все складається з атомів» (Демокріт), «людина - смертна істота» (Платон) тощо). У висловлю­ванні типу «А є В» можна побачити основні інтенції філософського ми­слення і логіки Стародавньої Греції: «поділ дійсності на два плани (що є насправді, тобто існує, і що бачиться, лежить на поверхні почуттів), установка на споглядальність (потрібно було побачити у видимих речах те, що є насправді), налагодження еквівалентних відносин (є, бути, іс-

X - 33

нувати тощо) між двома предметами».

Таким чином, міркування філософів та засновані на них аргументи і докази стають важливим джерелом набуття знань. Емпіричний матеріал підтверджує, що ці знання набувалися мислителями з різними цілями. Одні (Фалес, Парменід, Геракліт) прагнули зрозуміти, як влаштований світ, що є (існує), а що лише здається. При цьому ті чи інші мислителі вважали існуючим (у виразі типу «А є В» - це другий член В) різні сут­ності - воду, повітря, вогонь, землю, а пізніше - атоми, ідеї, єдине то­що. Інші мислителі (перші софісти, вчителі мудрості та мови) стали ви­користовувати міркування на практиці: в судовій практиці, для навчання і ведення господарських суперечок. Треті (пізні софісти, які допомагали «робити людину сильною в речах») міркували для «супере­чки заради суперечки» і просто в амбіційних цілях. Четверті, зокрема піфагорійці, спочатку осмислювали переходи в числах, а потім почали вбачати в одержуваних висловлюваннях типу «А є В» («А паралельно В», «А подібно В» тощо, де А і В - числа або фігури) нові характерис­тики (відношення) чисел і геометричних фігур. Завдяки цьому їм вда­лося вивести низку висловлювань типу «А рівно В». У результаті мір­кування, розмисли, докази, аргументи являють собою діяльність індивіда, який, «спираючись на вже існуючі в його розпорядженні знання (посилки) або інші уявлення (думки, сумніви, питання тощо), а також власне бачення і розуміння (світу), будує щось нове - особливу семіотичну конструкцію (якесь нове уявлення, наслідок із посилок, ви­сновок в доказах після відповідної аргументації)»³⁴.

У міркуваннях, доказах, аргументах містилося вміння створювати атрибутивні та інші типи знань. Так, Сократ, виступаючи на суді, роз­мірковує, думає, доводить, що він не злочинець, не є винним перед афінською спільнотою. Саме у процесі міркувань філософ робить ви­сновок: краще померти з честю, аніж жити з ганьбою, смерть скоріше Благо, а боги не залишать мудру людину і на тому світі тощо. Такого роду доведені твердження є продуктом самого розмислу, міркування, аргументованих, логічних висновків і заразом необхідною умовою са- мореалізації його особистості. Лише в такому разі Сократ може на них покластися, лише так вони є основою для прийняття принципово важ­ливого для його життя і долі рішення.

Продовжуючи традицію Сократа, його учень Платон вибудовує власні твори в формі діалогу, учасники якого доводять істинність своїх тверджень через систему доказів та аргументів. Сократичні діалоги ста­ли першою спробою навчально-освітньої діяльності. Діалоги, що відт­ворювали або імітували уроки первісної мудрості за програмою «що є що?», можна виявити в платонівському корпусі в чистому вигляді або в незначному риторичному обробленні. У них умовним персонажам на­дані умовні імена, які можна замінити на дескриптивні символи А і В. Якісно інший смисл платонівських діалогів полягає в тому, що в основі кожного з них є проблема із реального життя, що вирішена не до кінця. Темою діалогу «Теетет» є намагання дати відповідь на питання: що є знання? Вона не пророблена до кінця, але поставлена нова проблема: чи можливий «логос» для «ейдоса»? У діалозі «Кратіл» початкове форму­лювання теми: «За природою існують імена речей або за установкою?», відступає на другий план перед проблемою, що виникла в процесі мір­кувань і доказів: «Що може дати вдумливе дослідження імені?». Діалог «Філеб» вважається діалогом про задоволення, однак виявляється, що йдеться не про задоволення саме по собі, а про те глибоке, властиве людині прагнення до позитивних вражень, які філософія повинна пере­творити на свого спільника в боротьбі за людські душі. Причому вод­ночас проводиться тема «Центральні проблеми філософії: вчення про благо, про людину і природу її душі, про космос, про Софію»³⁵, - за­значає T В. Васильєва.

Відповідно до свого імені («філіа» - любов) Філеб доводить, що «благо всіх живих істот - радість, задоволення, насолода і все інше, на­лежить до цього роду». Сократ в цьому діалозі вважає, що «благо - це розуміння, мислення, пам’ять і те, що співмірне з ними: правильні дум­ки та істинні судження»³⁶. Отже, замість «Блага» і рівнозначної йому доброчинності співбесідники говорять про «щасливе життя», спереча­ються про те, чи «подолає життя в задоволеннях розумне життя?», на­водять різні pro і contra аргументи.

Задоволення, як і блага, різноманітні. Сократ звертає увагу на те, що множинність і багатоманітність людей, тварин, краси і задоволень, які кожний має можливість спостерігати, поступово стирається, згла­джується, приходить до єдності в Логосі - розмові та міркуваннях про людину, тварин, блага, красу і задоволення. Уже в простому вимовлян­ні слів «людина», «благо» тощо множина і єдність постають в неподі­льності та тотожності, що і становить вічну привабливість Логосу. Свою позицію Сократ аргументує на прикладі граматики: уся людська мова - це єдине звучання людського Логосу, але звучання надзвичайно різноманітні. Граматика розподіляє мовний потік на окремі звуки, кож­ному з яких відміряється та чи інша звучність. Розподіленням звуків займається й музика, що полягає у визначенні висоти звучання і промі­жків між сусідніми звуками, а також проміжків часу, за які ці звуки змінюють один одного або повторюються - гармонія і ритм. Так, будь- яка насолода і кожне розуміння, будучи єдиним і множинним, кожного разу засвоює певне число, «аритмос»³⁷.

Розвиваючи свою думку, Сократ аргументує її положення за допо­могою поняття «краси». «Під красою окреслень я намагаюся тепер ро­зуміти не те, що хоче розуміти під нею більшість, тобто красу живих іс­тот або картин; ні, я маю на увазі пряме і кругле, в тому числі поверхні і тіла, які народжуються під токарним різцем і вибудовуються за допо­могою лінійок і циркулів, якщо ти мене розумієш. Дійсно, я називаю це прекрасним не відносно до чого-небудь, як це можна сказати про інші речі, але вічно прекрасним самим по собі, за своєю природою і збу­джуючим певні особливі, властиві лише йому задоволення, що не ма­ють нічого спільного з чуттєвістю». Іак само і серед знань - більш точними є ті, що належать до чисел і креслень. У геометрії та арифме­тиці найбільш істинною частиною є та, що має відношення власне до філософії, тобто до пізнання «вічно тотожного» буття, а не до предмет­ного рахунку за кількісним виміром.

Разом із тим знання божественних речей і предметів не може порів­нюватися зі життєвими і буденними справами. Коли хтось хоче відшу­кати «шлях до себе», йому необхідне знання нестійких, мінливих речей, неточних прямих, недосконалих кругів. «Чисті» знання доводиться по­єднувати з недостатньо «чистим», а насолоду філософічного спогля­дання вічного і незмінного буття - з поетичними вимислами Гомера: «якщо ми хочемо, щоб життя хоч скільки-небудь було схожим на життя»³⁹'.

Отже, в діалозі «Філеб» доведено, що Благо як «аритмос» є поєд­нанням, змішанням краси у співмірності з істиною. Розуміння бере гору над задоволенням, але і задоволення змушує поступитися істинам бут­тя, щоб надати простір для становлення Блага.

Логіка міркувань Платона доводить, що сутність речей досягається діяльністю розуму, мисленням, а земному світу становлення відповідає думка, «докса», погляд. У розумі знаходить місце знання (усталені пог­ляди, перевірені спогадами безсмертної душі про вічні істини) і мірку­вання (спосіб пробудження дрімаючих в душі істин, прийнятий, напри­клад, в геометрії). Свою позицію Платон аргументує тим, що геометр, який креслить лінії, зображує квадрати, трикутники, діагоналі, діаметри тощо, міркує при цьому зовсім не про зображення. Він дивиться над всіма неістотними частинами і випадковостями, розмірковуючи про ті точні та досконалі, ідеальні прямі та фігури, зображенням яких слугу­ють ці накреслені. Між тими ідеальними фігурами і цими недосконали­ми Платон визнає відношення подібності, пропорції й аналогії. У такій самій «пропорції подібності перебувають фігури геометрії та накрес­лення земних предметів»⁴⁰.

Таким чином, на основі аргументації Платона ми бачимо, що розу­мовий погляд бачить свої предмети подібними до тих, які може спогля­дати звичайними очима. Ідеальні ейдоси речей неділимі, вони недосту­пні Логосу, який описує структуру, вираховує зміст складного, але земні подібності ідей в чуттєвому світі зовсім не володіють властивос­тями неділимості, оскільки є складними, а тому і нестійкими, їх «логос- склад» досяжний «логосу-рахунку» і «логосу-слову». Отже, єдино дос­тупний людині спосіб дати Ейдосу хоч скільки-небудь подібний Ло­гос - це використати образ, подібний Ейдосу, його відображенням або «ейконом». Зазначимо, що платонівські «ейкони» застосовуються в ролі аргументів не заради літературних метафор, вони передбачають пояс­нюючу аналогію тлумачення. «Ейкон» є зображенням певної реально існуючої речі, живої істоти, предмета, явища, які в силу своєї життєвос­ті володіють тим, що можна назвати «органічною цілісністю». На тако­му фундаменті будується специфічно платонівський реалізм: побутові або природні деталі точні до натуралістичності, загальна картина на­скрізь фантастична і раціональна. При цьому вона настільки правдопо­дібна, що впродовж багатьох століть змушувала не лише вірити в те, що платонівські діалоги колись дійсно відбулися між живими опонен­тами, але і змушувала учених шукати «за їх умовними персонажами ре­альні історичні прототипи і особи»⁴¹. Однак правдоподібність бере по­чаток не лише від знання життя, але й від мистецтва логічної бази доказовості та аргументації, яку Платон вкладає в міркування учасни­ків діалогу.

Найбільш характерним із застосованих Платоном філософських «ейконів», пропорційних процесам логічної аргументації та доказовос­ті, є добре відомий образ «Печери» і прикутих в ній в’язнів. Змальову­ючи «Печеру», Сократ, який веде діалог в праці «Держава», уподібнює її людській природі за аналогією стосовно освіченості й неосвіченості. В’язні, які перебувають в «Печері», з малих років прикуті так, що не можуть повернути голову. Вони бачать на стіні лише тіні різних пред­метів, об’єктів, живих істот, зроблених з каменю і дерева. Цей образ («ейкон») в’язнів подібний людям, які живуть тут, в цьому світі. Далі Сократ наводить низку аргументів, які зрештою формують висновок, що коли з певного в’язня знімуть кайдани і він зможе встати, пройтись, поглянути вгору - в бік світла, тобто наблизиться до справжнього бут­тя, то він скоріше подумає, що більше правди в тому, що він бачив ра­ніше («тіні»), чим те, що йому показують тепер. «Тут потрібна звичка, якщо йому потрібно побачити все те, що там, нагорі. Починати потріб­но з самого легкого: спочатку дивитися на тіні, потім - на відображення у воді людей і різних предметів, а вже потім - на самі речі. При цьому те, що на небі, і саме небо йому більш простіше було б бачити не вдень,

а вночі, тобто дивитися на зоряне світло і Місяць, а не на Сонце і його світло». 1 далі Сократ наводить завершальний аргумент своєму спів­бесіднику Главкому: «Це уподібнення («ейкон» - Л. К.) варто застосо­вувати до всього, що було сказано раніше: область, яка охоплюється зором, подібна тюремному житлу, а світло від вогню уподібнюється в ній силі Сонця. Сходження і спогадання речей, які знаходяться на висо­ті - це підйом душі до умоосяжного»⁴³.

Пропорція між істиною і подібністю в цьому «ейконі» у Платона дещо інша, аніж коли він використовує приклад картини, на якій зо­бражено живу істоту, щоб виправдати власну реалістичність в зобра­женні «ідеальної держави». Там «аналогія задавалася лише для думки, мислення, не для очей. Тут в роботу залучаються з однаковою активніс- 44

тю і розум, і уявлення». Вони і стали основою для різних логічних су­джень, умовиводів, доказів та аргументів, на основі яких вибудовується власне філософська концепція Платона, з якої починається історія «єв­ропейської культури мислення» (A. Baumxed).

Як відомо, у своїй філософії Платон прагнув до істинно досконалої краси, репрезентуючи істину в її більш або менш недосконалих земних подібностях. Його учень Арістотель в істині шукає не стільки доско­налості, скільки цілісності, розуміння будь-якої речі у її відповідності дійсності та її можливостей. Щоб побачити світ прекрасним, філософ повинен «не просто стирати випадкові риси, а осягнути необхідність будь-якої випадковості, загальне в кожній частковості, у кожному утво­ренні - його мета». Закономірно, що за допомогою саме такої устано­вки, Арістотель зміг побудувати власну логіку.

Безумовно, логічне вчення Арістотеля наразі оцінюється з точки зору сучасної логіки. Однак у логіці Арістотеля дещо залишиться незрозумілим, якщо не вийти за її межі і не звернутися до гносеоло­гії та пов’язаної з нею метафізики. Так, проблему походження знан­ня загального, перших начал можна визначити на основі філософсь­кої доктрини Арістотеля, що викладена насамперед в «Метафізиці». На думку А. Н. Чанишев, проблема неповної індукції дає ключ до гносеології Арістотеля, і сама отримує пояснення лише в системі гносеології та всій його метафізиці. Активність розуму полягає на­самперед в тому, що він здійснює акт неповної індукції, а на основі декількох випадків відбувається стрибок від одиничного до загаль­ного. «Стрибки - це представлення душі, стрибок - діяльність акти­вного розуму, який актуалізує в пасивному інтелекті ті форми буття, на які вказують одиничні уявлення... Це пояснюється лише в зв’язку з логічним вченням Арістотеля про неповну індукцію, а сама непо­вна індукція. набуває в світлі його метафізики і гносеології найва­жливіше принципове значення»⁴⁶.

Логіка Арістотеля є органічною частиною його системно- раціоналізованого, філософського світогляду. Створена Арістотелем логіка як систематизована наука про мислення та його закони допома­гає зрозуміти навіть його теологію. Арістотелівський бог - «ідеальний логік», який споглядає мисленнєвий процес як з його змістовної, так і формальної сторін. Слово «логіка» (як іменник) було невідоме філосо­фу, оскільки на той час він знав лише прийменник «логікос» («те, що має відношення до слова»). Також філософ вживав термін «алога», що несумісний з нашим розумінням логіки. Поняття «логіка» (як іменник) з’явилося лише в елліністично-римські часи. Сам же Арістотель нази­вав свою науку про мислення аналітикою. Визначаючи слово «аналіз», Арістотель розумів під цим поняттям «розділення складного на просте аж до неподільних начал, або аксіом».

У процесі розроблення логіки Арістотель формулює основні закони мислення, з’ясовує, що є істиною, а що - заблудженням, дає визначення судженню і виокремлює види суджень, силогізм (умовивід), а також визначає три фігури силогізму (умовиводів) та їх модуси, досліджує три види доказів. Також філософ описує типові помилки під час доказів як довільні (паралогізми), так і надумані (софізми). Він досліджує також індукцію й аналогію.

Заслугою Арістотеля стало те, що він виступав проти софістичної в своїй основі концепції про відсутність чого-небудь безвідносно до дос­товірного. Він критикує скептичну за своїм характером доктрину про неминуче «порочне коло», що міститься в першій фігурі силогізму, от­же, і в інших, що зводяться до неї, фігурах дедуктивного висновку. На противагу цим двом концепціям Арістотель висуває положення, що окрім знання, яке підлягає доказу, існують інгредієнти знання (або на­чала), що не доводяться. Оскільки наукові тези, що виводяться з цих начал, отримують від них властиві началам якості, то, характеризуючи начала, ми певною мірою характеризуємо і наукове знання в цілому. Згідно з Стагіритом, з онтологічної точки зору, знання виглядає як ін­формація про причини і пояснення останніми фактичних даних. Осно­вою в доказах можуть бути висловлювання як про причину, так і про факти. Арістотель спеціально вказує на ситуацію, коли «висловлюван­ня про факти є більш достовірними, аніж висловлювання про причи­ни»⁴⁸. Власне, це і становить базу для доказу істинного знання.

Особливе місце в логіці Арістотеля займає вчення про силогізм, що є «історично першою логічною теорією дедукції». У ній Арістотель використав поняття перемінної, що дало йому можливість надати про­цедурі виведення висновку характер формального процесу. Силогізм у Арістотеля складається із перемінних і постійних термінів. «У своїй теорії силогізму Арістотель, - зазначає А. Є. Конверський, - ставив за- вдання дослідити, які відношення між термінами дають правильні умо­виводи, а які - ні. Його силогістика знайшла своє відображення в тако­му розділі формальної логіки, як числення предикатів. Уважне вивчен­ня силогістики показує, що Cmazipum під час побудови своєї теорії дедукції використовував і деякі ідеї логіки висловлювань»⁴⁹.

Розроблена система логіки як науки про правильне мислення дозво­лила Арістотелю аргументовано доводити свою філософську позицію і розроблені ним концептуальні ідеї. Потрібно зауважити, що Cmazipum, який впродовж 20 років був «розумом платонівської академії», а пізні­ше, створив свою школу (Лікей) і багато років виступав проти теорії «ідей» Платона. У своїх працях Арістотель аргументовано доводить, що прийняття ідей в якості норми міркувань створює масу проблем. Ідей виявляється більше, ніж речей, оскільки відносно однієї речі мож­на дати багато різних визначень; дійсність потрібно подвоювати (розрі­зняючи «несправжній» світ речей і «справжній» світ ідей); незрозуміло, як на основі ідей впорядковуються речі і що вони собою являють (як розуміти, що речі існують «після ідей»). Арістотель вважав, що ідеї виникають через незаконну об’єктивацію загальних понять і визначень. На відміну від Платона, Арістотель доводить, що потрібно рухатися «від речей, вияснити сутність явища, і лише потім на основі отриманих знань визначити, що підлягає змінам»⁵⁰.

Така позиція закономірно приводила до постановки сакраменталь­ного питання: якою насправді є реальність, що існує? Відповідаючи на це питання, Арістотель повертається до програми Парменіда, для яко­го реальність, якщо мати на увазі правильну думку - це суще. Суще Арістотель визначає двозначно. З одного боку, суще - це те, що існує насправді, те, що є очевидним. Для мислителя очевидним був єдиний світ, який охоплює речі, природу, а також небо і розум, під яким зара­зом розумівся Бог і мислення. Нагадаємо, що це лише для сучасного коментатора таке поєднання видається несумісним, оскільки звичайний світ є профанним, а небо - сакральним. Для античної людини ці реаль­ності скоріше доповнювали одна одну. Наприклад, у Арістотеля дже­релом руху на Землі і планетах (Небі) є божественний «першодвигун».

З іншого боку, Арістотель, наслідуючи традицію Парменіда- Сократа-Платона, доводив, що суще визначає правильна думка. Отже, воно складається з одиниць, заданих ідеями (хоча ідеї він заперечував). Арістотель принципово змінює підхід до нормування міркувань і про­цедур пізнання, що також засновується на міркуваннях. Такі міркуван­ня отримали назву «доказів», які можна кваліфікувати як «аргументи». Норми - це система ідей, а якщо говорити сучасною мовою, система правил, законів людської діяльності, доповнених категоріями. Відтво­рення теоретичного процесу пошуку Арістотеля показує, що він пое­тапно здійснює заміну понять: спочатку поняття «ідеї» Платона понят­тям «сутність», диференціюючи її за видами (у сучасній філософії це категорії); для подолання платонівського езотеризму (ідеологізму) він поміщає сутності в одиничні речі; побудову, яка складається з ідеаль­ного об’єкта і речі, він називає «сутністю буття». Коли ж Cmazipum по­яснює зв’язок сутності буття з епістемою (нині «епістема» переклада­ється як «знання, наука», але краще перекладати як «ті твердження, які отримують в результаті пізнання, якщо людина правильно мислить»), то суть буття він називає «першою сутністю». Роди і види, які регулю­ють отримання знань в міркуванні або пізнанні, Арістотель відносить до «других сутностей». Зв’язок між першими і другими сутностями він аргументує як граматичний зв’язок. «Схожість категорій з ідеями поля­гала в тому, що ті та другі задавали характеристики ідеальних об’єктів. Але на відміну від ідей категорії були диференційовані, визначаючи ла­тентні правила для типових видів міркувань або пізнання»⁵¹, - вказує В. М. Розін.

Особливу увагу потрібно звернути на аргументацію Арістотелем того, що є «суще» (буття). Це водночас і те, що існує, і те, що правиль­но влаштовано (у чому приховані правила та episteme), і те, що виявля­ється за допомогою міркувань, пізнання і дій людини. На другому етапі доказів Арістотель поступово долає мовне (граматичне) трактування міркування та пізнання, і переходить до їх тлумачення як способів мис­лення. Це відбувається, тому що «у виявленні розривів між началом і кінцем мови - річ, вона за ними і одночасно в них, він, намагаючись щось класифікувати, виявляє їх неможливість»⁵². На відміну від мовних побудов мислення розуміється Арістотелем як діяльність, що дозволяє отримати episteme відносно явищ, що пізнаються.

Саме цей поворот і дозволив Арістотелю вийти до норм мислення, які ми знаходимо в «Аналітиках». З одного боку, це фігури силогізмів (нині їх можна витлумачити як схеми, що регулюють правильні мірку­вання), а з іншого - правила, що дозволяють вживати аргументи і дока­зи. Наприклад: «знання, яке показує предмет (Л.K.), отримується із не­обхідних начал»; «неможливо застосовувати докази, переходячи з одного роду в інший»; «кожна річ може бути доказана не інакше, як із властивих їй начал» тощо.⁵³ Арістотель розуміє фігури силогізмів і правила як вчення про міркування, аргументацію і докази. На сьогод­нішній день ми можемо їх трактувати головним чином як норми, ство­рені самим Арістотелем. Вони вибудовувалися так, щоб індивід, який міркує (аргументує, доводить, говорить), не отримував суперечностей і не стикався з іншими труднощами у процесі формування знань (рух по колу, заплутаність, складність, варіації тощо).

Норми, правила, що визначаються Арістотелем є і моделлю, і кла­сифікацією висловлювань. Силогізм - це модель елементарного мірку­вання, коли, на основі двох висловлювань, не звертаючись до досвіду і об’єкта, отримують третє, нове висловлювання. Доказ - це модель пра­вильного, істинного міркування, елементами якої є аргументи, що за­сновуються на знаннях і началах. Саме на основі цих моделей і критері­їв Арістотелю вдалося, з одного боку, сформулювати правила і норми «правильних» (що не приводять до суперечностей) міркувань, а з іншо­го - охарактеризувати помилкові міркування. Наприклад, до перших «належали правила побудови силогізмів, що містили відмінність трьох фігур силогізмів і класифікацію силогізмів модальності (відповідно до категорій «існування», «необхідності існування», «можливості існуван­ня»), а також правила побудови доказів та аргументів. До других нале­жали помилки під час побудови силогізмів, правила суперечки, заборо­на аргументації по колу, недопустимість переходу доказу з одного роду в інший, помилкові висновки у процесі доказів та інші».

Силогізм як і інші правила мислення формулювалися так, щоб збе­регти основні практичні та емпіричні досягнення людини, і в той же час зробити можливими міркування (побачити у виразах типу «А є В» нові знання). Аргументуючи свої тези і принцип в міркуваннях, людина оперує знаннями і, якщо дотримується правил мислення, не отримує суперечностей, то досягає істини. Згідно з Арістотелем, існує чотири значення термінів «істинний» або «істина». Філософ вважав, що у пря­мому розумінні істина або заблудження знаходяться «не в речах... а в мисленні (думках)»⁵⁵. Це означає, що судження або твердження, висло­влені певними реченнями, називаються істинними або хибними в пря­мому розумінні, оскільки кожне речення значуще, але не кожне містить в собі смисл. У більш довільному висловлюванні також іноді говорять про істинні або хибні уявлення, аргументуючи прикладами ідей, речей, людей. Таким чином, правомірно постає питання: який «смисл понять “істина” або “істинний” навіть в тому випадку, якщо хто-небудь поба­жав би замінити певний смисл певними смислами» ?

У цьому аспекті потрібно зазначити, що Арістотель не розглядав поняття «істинний», «істинність» та «істина» у ролі категоричних тер­мінів. У тих положеннях, де Арістотель намагається визначити істину, йдеться лише про істинні та хибні судження, висловлювання і докази (де, на його думку, якщо вони носять фактичний характер, а також іс­нують взаємозв’язок і розподіл цих понять). «У метафоричному смис­лі, - зазначає П. Вейнгартнер, - він говорить про істинні або хибні по­няття, речі або людей, але ніколи про “істинне” та “істину”, як про окремі поняття із самостійним смислом. Якщо точно цитувати Apicmo- теля, то потрібно говорити не стільки про чотири значення поняття “іс- тина”, скільки про чотири значення складних оборотів або сентенціаль- них функцій подібно “у є істинним”»⁵⁷.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що процес пошуку істини вимагає визначення правил мислення і побудови категорій. Це компро­міс між прагненням окремих мислителів, які вільно реалізують і вира­жають себе в мисленні, і соціальними вимогами розуміння (комуніка­ції), без яких був би неможливий суспільний порядок античного полісу, а також узгоджені дії в ньому. Основою порядку є перше «начало» ре­чей - суще, що також розуміється як Божество, розум і єдине. «Стосо­вно сущого в смислі істинного і не сущого в смислі хибного, - писав Арістотель, - то вони залежать від поєднання і роз’єднання, а істинне і хибне разом - від розмежування членів суперечності, а саме: істинне твердження відносно того, що насправді роз’єднане; а хибне те, що су­перечить цьому розмежуванню; як постає можливим “мислити разом” або “мислити окремо” - це інше питання, а під “разом” і “окремо” я ро­зумію не те, що виникає послідовність, а те, що виникає певна єд- 58

НІСТЬ».

Аргументація Арістотеля стосовно необхідності побудови правил мислення як умови досягнення істини («Аналітики», «Топіки», «Про софістичні заперечення»), а також обґрунтування цих правил і начал («Метафізика») колосально вплинули на весь подальший розвиток логі­ки пізнання та мислення. Людина здобула сильне знаряддя, важливий інструмент мислення: можливість отримувати істинне знання про дійс­ність (тобто висловлення типу «А є В»), не звертаючись безпосередньо до неї самої. Аргументи Арістотеля доводять, що правила мислення дозволяють залучати до міркування одні знання (раніше доведені або емпіричні, або ж апріорно правильні - начала), і отримувати на їх осно­ві інші (як вже відомі, так і нові), що дають перспективу на досягнення істини. Нові знання не призводили до суперечностей, їх не потрібно було виправдовувати емпірично. Цей період характеризується початком розповсюдження нових правил наукової аргументації, логічної доказо­вості, уявлень про мислення і одержаних раніше знань та їх переосмис­лення.

Логіку Арістотеля як науку про закони правильного мислення і умову створення доказової бази, необхідну для науки, філософії та по­літичного життя, розвивають послідовники філософа. До них належить школа перипатетиків, які сприяли розвитку погляду на логіку, як на знаряддя або «органон» філософії, а не її частину.

У стоїцизмі логічний аналіз був тісно пов’язаний з дослідженням риторичного (словесного) вираження думки. Це пояснює наявність елементів риторики у викладі математики, і вражаючий зв’язок способу аргументації математики з практикою судових справ. Зокрема, додат- ковий спосіб захисту передбачав доказ того, що інший хід міркувань для захисту є неможливим. Риторичні правила логічного апарату дока­зовості не лише ілюстрували, але й стимулювали логічні дослідження.

Епікуреїзм виступив з теорією індукції, заснованої на аналізі належ­ності ознаки предмету і на залежності однієї ознаки від іншої. Антич­ний скептицизм більше уваги зосереджував на доказі та аргументації. Метод аргументації у скептиків незмінний: вони кожне тлумачення ро­зглядають з двох сторін, виставляють тезу та антитезу і, з одного боку, наполягають, що теза не може бути виправдана, але з іншого - і антите­за виявляється неспроможною. Таким чином, хибними є і теза, і антите­за, а тому залишається лише засумніватися у можливості існування іс­тинних аподиктичних речень. Прикладом є схема аргументів скептицизму стосовно поняття «причинності». Якщо причина існує, то вона існує одночасно з дією, передує їй або ж слідує за нею. Але кожне з цих припущень несумісне з самим поняттям про причину. З іншого боку, і доказ того, що причини не існує, також призводить до супереч­ності. Отже, аргументи «за» і «проти» причинності «рівно імовірні (і рівно заперечувані)»⁵⁹.

Можна згадати розвиток логічної аргументації в неоплатонізмі, у римському стоїцизмі та скептицизмі, хоча вона має ту саму мету, що і в логіці Еллади - досягнення істинного знання і Блага (щоправда, з вра­хуванням давньоримської специфіки культурного та інтелектуального життя).

Таким чином, культура античного мислення виокремлює низку важ­ливих проблем, дослідження яких визначило напрями розвитку євро­пейського інтелектуалізму. До них необхідно віднести проблеми Блага та Істини. Пошуки способів їх вирішення приводили до знань та уяв­лень як цілком розумних, відповідних досвіду та інтуїтивному розумін­ню, так і недосяжних для розуму і незрозумілим (апорії). Правильним способом пошуку отримання істинних знань про дійсність стали логічні методи та інструменти - силогізми, аргументація, докази, доведення. їхнє завдання полягало в обґрунтуванні вищих смислів буття, до яких повинно бути спрямовано життя та діяльність людини - практичне, ро­зумне, інтелектуально-пізнавальне.

Кожна філософська школа Стародавньої Греції та окремі мислителі окреслювали власне розуміння Блага. Залежно від умов і соціокультур- ного середовища в ролі Блага виступали Справедливість, Гідність, Си­ла, Знання, Слава, Розум, Добро тощо. Платон у своїй «теорії ідей» до­водить, що мудра людина, філософ, бачить речі навколо в світлі розуму та істини, що є справжньою дійсністю. «Світло», яке дає нам істина і сила знання, символізує ідею Добра як Блага. Арістотель наводить критичні аргументи проти «теорії ідей» свого вчителя Платона, що зу­мовило розроблення ним логіки як науки про норми і правила мислен­ня, що може відкрити шлях до істинного знання. Арістотелівська логіка здійснила колосальний вплив на подальший розвиток знання, системи його аргументацій, доказів, що стало умовою становлення європейської науки. Однак для цього потрібно було пройти випробування трансцен­дентністю середньовіччя.

1.2.