Інституційні гарантії доступності правосуддя

2.1.1. Забезпечення територіальної наближеності судів

Закон «Про судоустрій України» встановив, що судова сис­тема забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в по­рядку, проголошеному КУ та законами України (п.

Територіальна наближеність означає відповідність системи судів загальної юрисдикції їх адміністративно-територіальному устрою, закріпленому в ст. 133 КУ Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України й на­ближення його до населення [395, с. 614]. Свого часу А. Д. Гра- довський зауважував, що правосуддя має знаходитися «біля дверей» кожного громадянина [78, с. 19]. У вітчизняній проце­суальній літературі доступність правосуддя традиційно пов'язується з територіальною близькістю суду для сторін. Із цією тезою важко не погодитися, беручи до уваги те, що є дві сторони процесу і що суд має бути рівновіддаленим (а значить, і рівно- доступним) для них обох. Однак згідно з чинним законодавством України рівна віддаленість суду для сторін має місце, лише якщо вони обидві знаходяться на території, яка охоплюється юрисдик­цією одного суду. В інших же випадках за загальним правилом територіальної підсудності суд є наближеним до місця знахо­дження відповідача, тобто тієї сторони у спорі, яка презюмуєть- ся неправою. Як бачимо, правило підсудності за місцем знахо­дження відповідача стосовно доступності правосуддя є зручним саме для нього, а не для особи, яка звертається до суду за за­хистом права. Не ставлячи під сумнів ідею, утілену в процесу­альному законодавстві в правилах визначення територіальної юрисдикції судів (ст.

Територіальність означає розгалуженість нижчих ланок сис­теми судів загальної юрисдикції (місцевих та апеляційних), яка забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, окреслює межі судового округу. Тому кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсуд­ність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою га­рантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення кількості правових конфліктів. Якби вся судова система була централізована й зо­середжувалася лише в одному місці, то для такої великої держа­ви, як Україна, правосуддя стало б об’єктивно недоступним для більшості населення [180, с. 36].

Найбільшого значення дія принципу територіальності на­буває при визначенні мережі й місця знаходження місцевих судів, оскільки, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті, вона має бути розгалуженою. Виходячи з цього Закон «Про су­доустрій України» закріпив, що місцевими загальними є суди районні, районні в містах, міські й міськрайонні, а також вій­ськові суди гарнізонів (п. 1 ст. 21). Законом не встановлюється їх місцезнаходження; у кожному районі чи місті (яке не має ра­йонного поділу), у районі міста утворюється один місцевий за­гальний суд. Утворюються й ліквідуються ці суди Президентом України за поданням Міністра юстиції, узгодженим із Головою ВС України. Оскільки вони розташовані з урахуванням адміні­стративно-територіального устрою, у назві цих місцевих судів використовується назва населеного пункту, у якому вони зна­ходяться [143, с. 57]. Система судів загальної юрисдикції визна­чається Указом Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» [312].

Також слід указати на особливість дії принципу територіаль- ності в організації військових судів.

Місцевими господарськими є господарські суди АРК, об­ластей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративни­ми — окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України (п. 2 ст. 21 Закону «Про судоустрій України») [331]. Щодо місцевих господарських судів у цьому Законі міститься вказівка на населені пункти, де розташовані відповідні суди.

КАС України встановлює, що функцію адміністративних судів першої інстанції поряд з окружними виконують також місцеві загальні суди (п. 1 ст. 29, п. 1 ст. 18). Місцевим загальним судам як адміністративним підсудні: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністратив­ним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративні окружні суди утворено згідно з Указом Пре­зидента «Про утворення місцевих та апеляційних адміністратив­них судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» [338], відповідно до якого утворено 27 окружних судів у кожно­му обласному центрі України, в АРК, містах Києві та Севасто­полі.

Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на вказівку Закону «Про судоустрій України» про створення судових округів для місцевих адміністративних судів, яка логічно передбачає виокремлення певних спеціальних територій, на які поширюєть­ся юрисдикція відповідних судів і які не мусять бути тотожними адміністративно-територіальним одиницям, було послідовно реалізовано ідею відповідності останніх судовим округам.

Розглянемо питання територіального розміщення апеляцій­них загальних судів. Згідно із Законом «Про судоустрій України» й указами Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» [311; 336; 337] та «Про утворення військових апеляційних та військових місцевих судів і затвер­дження їх мережі» [335] ними є: апеляційні суди кожної з об­ластей, міст Києва й Севастополя, Апеляційний суд АРК, вій­ськові апеляційні суди кожного з регіонів (Західного — м. Львів, Центрального — м. Київ, Південного — м. Одеса), апеляційний суд ВМС України (м. Севастополь) й Апеляційний суд України. При необхідності замість апеляційного суду обласного центру можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області (п. 2 ст. 25 Закону). Наприклад, у Дніпропетровській області такий суд функціонує у м. Кривий Ріг, у Донецькій — у м. Маріуполь, у АРК — у м. Феодосія.

Апеляційними спеціалізованими судами є суди апеляційні господарські й апеляційні адміністративні, утворені в апеляцій­них округах за Указом Президента України (п. 2 ст. 25 зазначе­ного Закону). За Указом Президента «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України» [334] утворено апеляційні господарські суди з розта­шуванням їх у Києві, Севастополі, Дніпропетровську, Донецьку, Житомирі, Запоріжжі, Луганську, Одесі, Харкові, Львові.

Найбільш дискусійним серед дослідників є питання окрес­лення критеріїв територіальної юрисдикції судів при їх утворен­ні. Закон «Про судоустрій України» закріпив технічно найпро­стіше вирішення цієї проблеми: місце знаходження і статус суду визначаються з урахуванням принципу територіальності — адміністративно-територіального устрою (п. 2 ст. 20). Доречно нагадати, що прив’язка юрисдикції судів до адміністративно- територіальних одиниць була властива й радянському судоустрою. Вона також характерна для тоталітарних соціалістичних держав, низки постсоціалістичних країн, де загальні суди утворюються відповідно до адміністративно-територіального устрою країни: у районах — суди районні, в областях — обласні. Такий підхід робить судову систему більш чіткою, позбавляє надмірних ускладнень [453, с. 335].

Основною перевагою такої схеми її побудови є те, що вся інфраструктура держави — зв’язок, транспорт, шляхосполучен- ня — також побудована з урахуванням адміністративно- територіального устрою останньої, що дає змогу кожній особі без значних витрат часу й коштів звернутися за захистом своїх прав до свого суду [395, с. 614-615]. Ось у такий спосіб забезпечуєть­ся так звана «фізична доступність» суду для населення, тобто можливість особи безперешкодно і без зайвих фінансових та ор­ганізаційних витрат дістатися до необхідного їй суду.

Серед науковців, однак, є досить сталою думка, що відповід­ність меж судових округів (територіальних меж повноважень судів) адміністративно-територіальному поділу може створюва­ти передумови залежності судів від місцевих органів державної влади й органів самоврядування. Особливо це виявляється, якщо судді обираються відповідними представницькими органами (районними радами — районний суд, обласними — обласний). За умов тоталітарних режимів така залежність доповнюється вказівками ще й органів правлячої партії, яка також зорганізова­на за адміністративно-територіальною ознакою.

У більшості європейських країн існує інший підхід: створю­ються спеціальні судові округи, які не збігаються з адміністра­тивно-територіальним поділом або збігаються з ним частково. Наприклад, у Швеції суди першої інстанції поширюють свою юрисдикцію на території судових дільниць, межі яких і кількість суддів визначаються урядом в залежності від чисельності меш­канців [123, с. 341]. Подібний підхід створює кращі умови для незалежності судової влади від інших органів на місцях, хоча іноді й ускладнює судову систему [453, с. 355]. Аналогічний підхід, до речі, було застосовано в Росії при проведенні судової реформи 60-х рр. ХІХ ст. Так, першою інстанцією судової сис­теми Російської імперії (й одночасно апеляційною стосовно мирових суддів) були окружні суди, які створювалися на тери­торії декількох повітів з урахуванням чисельності населення й обсягу роботи [376, с. 5-26; 30-32].

Подібне вирішення проблеми територіальності судоустрою наполегливо рекомендує В. І. Шишкін. Посилаючись на пози­тивний досвід розвинених країн (США, Німеччини, Франції та ін.), він доводить, що принцип територіальності необхідно трак­тувати як ознаку не адміністративну, а географічну. Відокремле­ність юрисдикції судів від адміністративно-територіального поділу має зменшити можливості впливу органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування на суди і стати пере­думовою їх незалежності [466, с. 4]. У поданих у парламент законопроектах щодо судоустрою він пропонує, щоб територі­альна юрисдикція в разі утворення місцевих та апеляційних судів визначалася Президентом України з огляду на чисельність населення і зручність транспортних зв'язків, а не адміністративно- територіальний поділ. У назвах місцевих та апеляційних судів мала б використовуватися назва населеного пункту за місцем його знаходження [330]. На жаль, під час підготовки нового за­кону про судоустрій ці слушні пропозиції не були враховані.

На сьогодні спостерігається намагання відновити означені пропозиції. Згідно зі схваленою указом Президента Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, територіальну організацію місцевих та апеляційних судів не слід жорстко прив’язувати до адміністративно-територіального поділу, а ви­значати її зважаючи на об’єктивні критерії, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих та апеляційних судів до людини й водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно однаковою чисельністю населення, а його місцезнаходження необхідно визначати з урахуванням тран­спортних зв’язків. У найменуванні цих судів потрібно викорис­товувати назву населеного пункту за їх розташуванням [309].

З огляду на ідею максимального наближення суду до насе­лення спробуємо навести власні зауваження щодо втілення її на практиці.

1. Для пересічних громадян буде незрозумілим, до якого суду звертатися, а більш зручним є поділ судів на районні, обласні тощо. Якщо особа мешкає в певному районі, вона звертається з позовом до суду цього району чи району, де мешкає відповідач (залежно від категорії та обставин справи) або знаходиться орган державної влади, дії якого оскаржуються в адміністративному процесі. Вирішення питання шляхом розміщення відповідної інформації в Інтернеті або ЗМІ не дасть бажаного ефекту, бо для її пошуку необхідно витрачати додаткові зусилля, що не сприя­тиме забезпеченню доступу громадян до правосуддя.

2. Система органів прокуратури, дізнання й досудового слід­ства побудована згідно з адміністративно-територіальним устро­єм країни. При зміні територій судових округів необхідно буде змінювати і всю систему органів для узгодження їх підвідомчос­ті й підсудності судів. Інакше при вирішенні питання, до юрис­дикції якого суду треба відносити справи, розслідувані органами досудового слідства і затверджені прокурором певного району, буде виникати плутанина, що не дуже допоможе підвищенню доступності правосуддя.

3. Названий принцип спрацьовував би, якби судова влада була самодостатньою, тобто повністю себе забезпечувала в ор­ганізаційному плані. Ця функція нині покладена на Держсудад- міністрацію України, яка є органом у структурі виконавчої вла­ди зі спеціальним статусом, та на її органи на місцях, тому сис­тема її органів прив’язана до адміністративно-територіального устрою. Територіальні підрозділи адміністрації на місцях здій­снюють організаційне забезпечення судів відповідних територі­альних одиниць, яке, на жаль, не завжди є належним. У разі зміни територій судових округів може виникнути ситуація, коли буде незрозуміло, підрозділ Держсудадміністрації України якого району (області) має обслуговувати суд, юрисдикція якого по­ширюється на декілька районів (областей). Необхідно буде це чітко визначати.

4. Якщо бути послідовним у реалізації зміни територій су­дових округів із метою зміцнення незалежності суддів і судів, то не Президент України своїм указом має вирішувати питання поділу судових округів, а це належить робити самій судовій владі або парламенту, до компетенції якого належить вирішення основних засад адміністративно-територіального устрою, що є більш прийнятним зважаючи на європейські стандарти орга­нізації судоустрою.

5. Питання зручності розташування судових округів відпо­відно до основних об’єктів інфраструктури й з урахуванням чисельності населення повинно вирішуватися не під час поділу території країни на судові округи, а під час поділу на адміністративно-територіальні одиниці. Суди не є єдиними ор­ганами в механізмі державної влади, а є лише її складниками, а громадянам теж потрібно мати доступ як до органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, так і до судів із метою реалізації багатьох своїх прав. Питання полягає в тому, що всі органи державної влади (і центральні, і місцеві) й органи місце­вого самоврядування слід розміщувати в місцях, зручних для доступу населення і прив’язаних до основних об’єктів інфра­структури. До того ж у процесі слухання справ досить часто у суду виникає потреба у зверненні до певного державного ор­гану, а також недержавних установ чи організацій для отриман­ня інформації, необхідної для вирішення справи, проведення різноманітних експертиз, конвоювання підсудних тощо. Невід­повідність територій судових округів і адміністративно- територіальних одиниць буде створювати додаткові ускладнення, що призводитиме до затягування процесів.

6. Сумнівною видається й ідея, що розведення судових окру­гів і адміністративно-територіальних одиниць повністю усуне вплив на суддів із боку місцевої адміністрації. Більше того, вплив на суддів окружних судів буде здійснюватися, на нашу думку, не однією адміністрацією, а відразу двома-трьома залежно від того, на території яких адміністративно-територіальних одиниць по­ширюється юрисдикція цього суду. Більш перспективним є зміц­нення гарантій незалежності суддів шляхом виведення повно­важень організаційного забезпечення судової влади з компетен­ції влади виконавчої шляхом створення спеціального органу в системі судоустрою; не виключається й повне підпорядкуван­ня Держсудадміністрації судовій владі за аналогією із Судовим департаментом при Верховному Суді РФ [236, ст. 31].

7. Незрозуміло, за якими принципами формуватимуться судо­ві округи, оскільки цей процес потребує залучення величезних організаційних і матеріальних ресурсів, інтелектуальних витрат. Адже зараз не існує об’єктивних критеріїв для визначення тери­торіальної юрисдикції судів. Таким критерієм може стати чисель­ність населення, що проживає на тій чи іншій території. Так, юрисдикцію кожного суду одного рівня доцільно було б пошири­ти на територію одного чи більше населених пунктів із приблизно однаковою кількістю мешканців. За розташуванням суду, на дум­ку Р О. Куйбіди, можна було б обрати населений пункт, до якого найближче й найзручніше добиратися з інших місць, які охоплю­ються його територіальною юрисдикцією [180, с. 38].

Щоб проілюструвати ускладнення, які можуть виникнути внаслідок недосконалості розмежування юрисдикції судів при створенні судових округів, наведемо приклад РФ. Відомо, що в 1998 р. там запроваджено інститут мирової юстиції, традиції якого закладено ще за часів судової реформи 60-х рр. ХІХ ст. За ст. 4 Федерального конституційного закону «Про мирових суддів у Російській Федерації» мирові судді виконують свою діяльність у межах судових дільниць, що створюються й ліквідуються за­конами суб’єктів РФ розміром з огляду на чисельність мешкан­ців на одній дільниці від 15 до 30 тис. осіб [233]. Ідея, задекла­рована при створенні цього інституту, полягала саме в набли­женні правосуддя до населення. У дійсності ж воно ще більше наближається до відповідача і ще більше віддаляється від по­зивача. Якщо раніше позивачеві, який знаходиться в іншому регіоні, необхідно було знайти інформацію про розташування суду, що знаходиться в адміністративному центрі (місті, районі) і є в цьому центрі єдиним, то нині, коли судові округи поділені на судові дільниці, він має з'ясувати, до мирового судді якої саме дільниці йому слід звернутися й де знаходиться офіс останнього. Потрібну інформацію про судові дільниці заявник може отрима­ти лише в райсуді, отже, звернення до правосуддя ускладнюєть­ся [282, с. 212-213].

Так, Законом Москви «Про утворення судових дільниць і по­сад мирових суддів міста Москви» передбачено створення 354 судових дільниць, при цьому в юрисдикції Нагатинського рай­суду таких дільниць має бути 28, Петровського — 21 і т. д. [235]. Території відповідних дільниць визначаються в Законі так: «Су­дова дільниця № 15 включає в себе територію, межі якої про­ходять: на захід по осі гирла р. Бітци, далі — по міській межі м. Москви, осі лінії відводу МКАД, зовнішній межі лінії відводу МКАД (включаючи транспортну розв'язку Куликовської вул.), південно-західній і південній межі транспортної розв'язки Сім­феропольського шосе до р. Бітци»; «Судова дільниця № 2 вклю­чає в себе територію, межа якої проходить: по осі Центрального проспекту, далі — по північних межах пл. Юності, західних межах території лісопарку, далі — на південному сході по межі м. Зеленограда (включаючи транспортну розв'язку на 37 км Ленінградського шосе), далі — по східних межах території лісо­парку, східній межі території студмістечка МГПЕГ, по осях вул. Юності, Московського пр., Савеловського пр. до Централь­ного пр.» [235].

Подібний спосіб викладу територіальної юрисдикції судових дільниць порушує принцип доступності правосуддя, оскільки ви­магає від заявника виконання додаткових умов: знання меж відводів земельних ділянок, детальної карти місцевості, що особливо склад­но для позивача, який знаходиться в іншій місцевості. Розташуван­ня офісів мирових суддів законом не визначено, що примушує за­інтересованих осіб здійснювати пошук компетентного суду і значно ускладнює їх доступ до правосуддя [282, с. 213].

Таким чином, при побудові судів за територіальною ознакою спостерігається своєрідна конкуренція принципів доступності й незалежності судів. Спираючись на наведені вище аргументи, ми дійшли висновку, що пріоритет повинен належати саме до­ступності. Незалежність є також вкрай важливим принципом, без якого неможливо навіть вести мову про наявність судової влади, однак для його забезпечення доцільнішим є створення і зміцнення інших процесуальних та організаційних гарантій. Отже, вважаємо, що лише збереження існуючого принципу від­повідності судових округів, особливо на рівні судів першої ін­станції (місцевих судів), і адміністративно-територіальних оди­ниць може забезпечити доступність правосуддя для населення.

Ще одним важливим аспектом територіального устрою су­дової системи, який може суттєво вплинути на доступ до суду, є зручність розташування судів на території держави. Загальним правилом сьогодні є пропорційне місцезнаходження судових територій (ділянок, районів, округів тощо). Це означає, що не повинно бути надмірної концентрації судів на певній території і водночас не повинно бути територій, на яких взагалі судів не­має. Історія знає й інші підходи. Наприклад, протягом тривалого часу в Англії вищі суди розміщувалися в Лондоні. У той же час тут вважається нормальним «шлях» не особи до суду, а суду до особи. Цікавою є і спроба німецького уряду розташувати на території країни вищі суди за територіальним принципом поділу влади. Аналогічні пропозиції лунали й у Франції, але на прак­тиці вони не були здійснені.

Територіальна наближеність суду означає, що суди мають бути розміщені географічно близько до шляхів сполучення, у зручних місцях і будівлях для вільного доступу і заінтересова­них осіб (сторін у справі, третіх осіб, свідків та ін.), і публіки. Винятком із цього правила традиційно є столиці держав, де зна­ходиться значна кількість ординарних судових установ (що зу­мовлено великою чисельністю населення) і вищих судів. Крім того, часто саме тут розташовані суди спеціалізовані, приміром Претензійний суд США або Рахункова палата Італії (цей орган є судовим за законодавством останньої) [410, с. 248]. У столиці України Києві сконцентровано вищі суди (Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди), а також КС України, територіальне розта­шування яких не викликає нарікань.

На наш погляд, для великого міста територіальна наближе­ність суду полягає в зручному його розташуванні поряд з основ­ними транспортними шляхами, іншими об'єктами інфраструк­тури. Громадяни повинні мати можливість дістатися до суду за допомогою громадського транспорту без значних витрат часу й зусиль. Позитивною слід визнати практику розміщення судів у центрі міста (на центральних вулицях), у територіальному центрі району міста, недалеко від станцій метро, зупинок гро­мадського транспорту, уздовж основних магістралей міста (як приклад можна навести місцеві суди Ленінського й Жовтневого районів м. Харкова, розташовані на одній із центральних ву­лиць — Полтавському шляху). Ускладнюючою доступ особи до суду в той же час слід визнати практику розміщення судів у при­міщеннях колишніх дитячих садочків та аналогічних будівлях, що знаходяться в так званих «спальних районах» міста і які до­сить складно знайти (зокрема, місцеві суди Київського й Дзер- жинського районів м. Харкова). Крім того, технічний стан таких приміщень зазвичай є далеким від задовільного.

У межах райцентру області приміщення судів необхідно розташовувати в адміністративному центрі, недалеко від інших приміщень органів влади, органів місцевого самоврядування, основних підприємств, установ та організацій. З огляду на від­сутність у багатьох містах районного значення громадського транспорту це положення набуває особливої актуальності.

Ми поділяємо позицію, згідно з якою принцип територіаль- ності полягає також в існуванні достатньої кількості суддів і су­дів на території держави [19, с. 103]. Так, у Рекомендації № Я (94) 12 Комітету міністрів РЄ державам-членам «Про незалежність, ді­євість та роль суддів» зазначається, що для ефективної діяльнос­ті суддів їм мають бути створені належні умови, у тому числі шляхом достатнього укомплектування суддівського корпусу (підп. а принципу ІІІ) [315, с. 10-11].

Відповідно до указів Президента систему судів загальної юрисдикції на чолі з ВС України складають: 1) 683 загальних місцевих суди (67 міських, 412 районних, 114 районних у містах, 73 міськрайонних [312], 15 військових судів гарнізонів); 2) 32 апеляційних суди (27 апеляційних судів областей, АРК, міст Києва й Севастополя, 4 військових апеляційних суди регіонів і ВМС, а також Апеляційний суд України); 3) 39 господарських судів (27 місцевих, 11 апеляційних, Вищий господарський суд України); 4) 35 адміністративних судів (27 місцевих, 7 апеляцій­них — перебувають на стадії формування; Вищий адміністра­тивний суд України) [286; 311; 312; 334-338]. Таким чином, за­гальна кількість судів — 783. Чисельність суддів становить 7801, із них: 6446 — загальних судів (з яких 157 — військових судів), 1071 — господарських, 281 — адміністративних, 90 — ВС Укра­їни і 18 — КС України.

Чисельність населення в Україні, за даними останнього Все­українського перепису населення станом на 5 грудня 2001 р., ста­новила 48 млн 416 тис. осіб [307]. Беручи до уваги ці цифри шляхом простого підрахунку встановлюємо, що в Україні на 6,2 тис. насе­лення припадає один суддя. У Європі один суддя в середньому припадає на 9-15 тис. громадян. Наш показник дорівнює показни­ку Німеччини, у якій працює близько 30 000 професійних суддів і з якою ми поділяємо перше місце [99, с. 7].

Доцільним є вивчення досвіду інших країн щодо чисельно­сті суддів. Приміром, у Франції налічується майже 2800 судів, з яких близько 2100 є нижчими (з явно вираженим недержавним елементом), де працюють близько 6000 професійних суддів (за­гальна чисельність населення — майже 50 млн, тобто 8,3 тис. на одного суддю) [468, с. 115]. Федеральна судова система США включає понад 150 судів, 107 з яких — ординарні суди загальної юрисдикції, усі інші — спеціалізовані; федеральний суддівський корпус складає понад 800 суддів. Кожен штат США налічує в середньому 15-70 судів штатів, де працюють близько 3000 осіб. Із розрахунку на чисельність населення США (близько 247 млн) це становить 8 тис. осіб на одного суддю [467, с. 90].

У РФ утворено 2569 судів загальної юрисдикції (2479 район­них судів, 89 обласних і відповідних їм судів, Верховний Суд РФ), 120 судів арбітражної юрисдикції (89 судів першої інстан­ції, 20 апеляційних, 10 арбітражних окружних, Вищий арбітраж­ний суд РФ), один Конституційний Суд РФ, засновано 33 кон­ституційних суди суб'єктів Федерації. Також створено близько 6,5 тис. судових округів мирових суддів. Штатна чисельність федеральних судів загальної юрисдикції складає 23 172 судді (з них 907 — військових суддів), арбітражних суддів — 3993. Чисельність суддів Верховного Суду РФ — 125, Вищого арбі­тражного суду — 90 [116, с. 22; 410, с. 249]. Загальна чисельність суддів — майже 17 тис. (33,8 тис. разом із мировими суддями), а населення становить близько 134 млн. Як бачимо, на 3,9 тис. людей припадає один суддя (включаючи мирових суддів); без мирових суддів цей показник становить 7,8 тис. мешканців.

Суттєво відрізняється в цьому аспекті судова система Вели­кої Британії. В Англії й Уельсі налічується майже 1300 суддів із повною зайнятістю, а населення становить понад 54 млн осіб (тобто майже вшестеро менше професійних суддів, ніж в Укра­їні). Утім у цих країнах діють близько 30 400 суддів мирових, які вирішують значну частину справ, що належать до судової юрис­дикції (до 95 % кримінальних справ, максимальне покарання за які не перевищує 6-ти місяців позбавлення волі або штрафу в роз­мірі 1000 фунтів стерлінгів) [38, с. 5]. Отже, кількість суддів в Україні цілком відповідає загальноєвропейській тенденції.

Однак дані судової статистики останніх років свідчать про перевантаженість суддів місцевих загальних судів, коли серед­ньомісячне навантаження на них складає 110-128 справ і мате­ріалів на місяць, а в окремих судах — до 250. Станом на 1 січня 2007 р. вакантними залишалися 1 тис. 242 посади суддів, із них: у загальних судах — 853, у тому числі у військових — 8, госпо­дарських — 143, адміністративних — 246 [14]. З урахуванням різноманітних життєвих чинників, що зумовлюють тимчасову відсутність окремого судді на робочому місці (щорічна відпуст­ка, відпустка по догляду за дитиною, хвороба, період, коли у вперше призначеного судді закінчується 5-річний строк пере­бування на посаді до його обрання Верховною Радою України, та ін.), така чисельність суддів в основній ланці судової системи є просто критичною.

2.1.2. Організаційно-правові гарантії відкритості інформації про суд

Розглянемо гарантії відкритості інформації про суд. Прове­дений аналіз нормативних актів, які затверджують функціону­вання відповідних судів України, дає підставу констатувати, що вони визначають територіальні одиниці, у яких створюється суд і його чисельний суддівський склад, а також території (сукуп­ність адміністративно-територіальних одиниць), на які поширю­ються повноваження того чи іншого суду. Ані адреси, ані точно­го місцезнаходження суду не наводиться. Процесуальні закони, визначаючи підсудність справ певним судам, не містять жодно­го правила щодо дислокації останніх. Окремі вказівки в загаль­ній формі містяться лише в деяких законах про судоустрій. На­приклад, у п. 9 ст. 38 Закону «Про судоустрій України» вказано, що вищі спеціалізовані суди знаходяться у м. Києві. Аналогічна норма міститься в цьому Законі стосовно розташування ВС України (п. 7 ст. 48). Таке законодавче визначення підсудності судів дещо ускладнює пошук належного суду для громадян, які мають наміри до нього звернутися.

Як слушно зауважує І. А. Приходько, навіть будучи точно переконаним, якому суду підсудна справа і суд якого рівня має її розглядати, заявник не завжди зможе використати своє право на звернення до належного суду, не знаючи конкретних терито­ріальних меж його юрисдикції, його точного найменування та місця знаходження. У системі арбітражних судів РФ ця пробле­ма вирішується шляхом опублікування у Віснику Вищого арбі­тражного суду РФ повної назви всіх судів із вказівкою їх пошто­вої адреси й телефонів для довідок. Незважаючи на позитивність такої практики, вона, однак, не усуває необхідності законодав­чого врегулювання питання обов’язковості, порядку й періодич­ності публікації вичерпної інформації з цього приводу, що до­зволяє будь-якій заінтересованій особі використати її для звер­нення до суду [282, с. 211-213].

В Україні інформацію про територіальне розміщення судів, їх точну адресу можна знайти у спеціальних довідниках, які містять адреси державних органів, підприємств та установ [7, с. 129-162]. У ВС України створено спеціальну інформаційну службу, до якої громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями, отримувати довідки. Деяка інформація міститься в Інтернеті, зо­крема на сайтах ВС України [14], КС України, вищих спеціалізо­ваних судів, Держсудадміністрації України. У місцевих судах на дошках об’яв можна прочитати точні адреси, час роботи, теле­фони, графік прийому суддів апеляційного суду відповідного ре­гіону, ВС України. Проте інформацію про інші місцеві суди від­повідного населеного пункту знайти досить складно. Незадовіль­ною залишається ситуація й на рівні судів апеляційних.

Громадським Фондом прав людини «Право і демократія» у 2003 р. було проведено моніторинг судової системи України. Автори дослідження зазначають, що в окремих приміщеннях судів усе ще недостатня кількість інформації розташована в до­ступних місцях, особливо це стосується судів районних. Щодо методичної інформації, яка має бути в приміщеннях судів, то, за даними названого дослідження, зразки заяв розміщені на стен­дах лише в 37 судах (67 %), а перелік документів для подання заяви — у 33 (60 %), з яких достатньо висвітлені (тобто цілком доступні) — лише у 18 приміщеннях судів (54 %) [186, с. 5].

Утім у Рекомендації № Я (81) 7 Комітету міністрів РЄ «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» запропоновано вра­ховувати принцип інформування громадськості (п. 1 розд. А), який передбачає вжиття належних заходів для інформування громадськості про знаходження й компетенцію судів, порядок звернення до них або ж захисту своїх інтересів у судовому по­рядку. Підкреслюється, що інформація загального характеру має бути одержана або в самих судах, або в іншій компетентній службі чи органі з таких питань: 1) зміст процесуальних норм за умови, що вони не містять юридичних порад по суті справи; 2) процедура звернення до суду, його строки, необхідні для цьо­го документи; 3) порядок виконання рішення суду, витрати, пов'язані з цим (п. 2 розд. А) [340, с. 275-277]. Таким чином, Рекомендація РЄ роз'яснює необхідний обсяг інформації, який має бути наданий судовою владою з питань її організації та ді­яльності.

Ще конкретнішою є Рекомендація Комітету міністрів РЄ № Я (95) 12 «Про спрощення управління системою криміналь­ного правосуддя», у якій ідеться, що установи системи кримі­нального правосуддя повинні бути більш прихильними до по­ширення інформації. Управлінському апарату цієї системи різних рівнів, судовим органам та іншим установам, що займаються боротьбою зі злочинністю, слід прискорити потоки інформації, що надходить від них щодо результатів розгляду ними справ (п. 17 розд. 5), і розширити її обсяг. Пропонується робити біль­ший акцент на вдосконаленні відносин із громадськістю, осо­бливо на задоволенні потреб і запитів користувачів системи кримінального правосуддя, ЗМІ, доброчинних організацій (на­приклад, асоціацій потерпілих), окремих громадян та їх демо­кратичних інститутів — парламентів, місцевих органів влади (п. 18 розд. 5) [325, с. 310-313].

Отже, з урахуванням викладеного постає завдання приведен­ня української практики у відповідність до міжнародних стан­дартів. Виникає потреба у створенні загальнодоступної інфор­маційної системи, у якій були б викладені всі відомості, необ­хідні особі, котра має намір звернутися до суду. Вирішити це питання можна шляхом розміщення її в Інтернеті, на сайтах ВС України, Держсудадміністрації України, офіційному веб-порталі судової влади, де розміщуються рішення судів, а також за допо­могою періодичного видавання спеціальних збірок і розповсю­дження їх серед населення. Можна було б запозичити практику, використану арбітражними судами РФ, і публікувати ці дані в спеціалізованих виданнях судової влади (Віснику ВС України, Віснику господарського судочинства). Але ці видання традицій­но розраховані на юристів-фахівців, тобто осіб, для яких не є проблемою пошук належного суду. Подібні інформаційні збір­ки, на нашу думку, можна розповсюджувати в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, офісах адвокатів, приймальнях громадських правозахисних організацій тощо. Обов'язок забезпечити доступність такої інформації має бути покладений на відповідні підрозділи апарату ВС України, вищих спеціалізованих судів, а також Держсудадміністрацію України. Досягненню цієї мети може служити призначення відповідаль­них працівників апарату по зв'язках із громадськістю (прес- секретарів) у всіх судах, які будуть взаємодіяти з громадськістю й засобами масової інформації. Така практика існує в розвинених країнах (ФРН, США, РФ) [20, с. 142-152; 60, с. 136-137; 138, с. 8; 189, с. 2-5; 246, с. 18-19; 449, с. 19; 458, с. 49-51]. Остан­німи роками цей досвід запроваджується в деяких місцевих та апеляційних судах України.

На користь запропонованого вирішення проблеми можна навести таке положення спільної постанови Президії ВС Укра­їни й Ради суддів України від 16 березня 2007 р.: «Рекомендува­ти головам апеляційних і місцевих судів та їх заступникам за­безпечити прозорість роботи судів шляхом інформування гро­мадськості щодо захисту прав громадян через засоби масової інформації».

2.1.3. Проблеми визначення юрисдикції суду

Розглянемо засоби забезпечення універсальності юрисдикції суду. Суду властива власна компетенція, яка відбиває призна­чення судової влади в суспільстві — розгляд юридично значущих справ. Можна погодитись з обґрунтованою думкою Ю. О. Тихо­мирова, який вважає, що родове поняття «компетенція», яке охоплює сукупність повноважень будь-якого органу державної влади або його посадової особи, для судів доцільно характери­зувати через категорію «юрисдикція». Цей термін етимологічно пов’язаний із судовою владою, адже «юрисдикція» («_іигІ8Цісі;іо») в перекладі з латинської означає судочинство, відправлення правосуддя [420, с. 179].

Конституція України встановила, що юрисдикція судів по­ширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ч. 2 ст. 124). Цей припис узгоджується з позицією Європейсько­го суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що суд у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції повинен бути наділений повною компетенцією з вирішення справи. Суд зауважив, що «орган судової влади має бути спроможним вирішити спір про цивільні права й обов’язки відповідно до положень Конвенції, а тому він повинен мати право спинятися на питаннях права й факту, що стосуються справи, яку він розглядає; у кримінальному судочин­стві суду належить мати повноваження оцінювати відповідність вини й покарання» [92, с. 324]. Крім того, ми вже посилалися на рішення Суду у справах «Філіс» і «Святі монастирі» проти Гре­ції [435, 381], у яких вилучення певних категорій справ з юрис­дикції суду було визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Універсальність юрисдикції суду як відсутність категорій справ, які суд не вправі розглядати, існує поряд із засадою поді­лу повноважень, якими наділена судова влада в цілому в межах її структурних одиниць, що входять до визначеної законом су­дової системи (вичерпний перелік елементів останньої наводить­ся у ст. 18 Закону «Про судоустрій України»). З одного боку, юрисдикція визначає повноваження місцевих, апеляційних і ка­саційних судів, а з другого — згідно з КУ система судів загальної юрисдикції будується за принципом спеціалізації (ч. 1 ст. 125). За ст. 19 цього ж Закону в системі зазначених судів утворюють­ся загальні й спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, до яких належать господарські, адміністративні та інші, визна­чені як суди спеціалізовані. Перший вид судової юрисдикції в спеціальній літературі визначається як функціональний і ха­рактеризує обсяг повноважень судових органів з точки зору ін- станційності [378, с. 78]. Проблема ієрархічної побудови судової влади буде розглянута в підрозд. 2.2. Розподіл повноважень суду за категоріями правовідносин, що виступають об’єктом судово­го захисту, має назву «предметна юрисдикція» [378, с. 78].

Дослідження проблем спеціалізації та уніфікації як тенден­цій розвитку права проводяться перш за все на загальнотеоре­тичному рівні [385, с. 20-27; 224, с. 38-47]. Спеціалізація тут виступає специфічною формою суспільних відносин, що є такою сукупністю взаємозумовлюючих чинників, які знаходять свій вияв як у звуженні людської діяльності, обмеженні функціональних параметрів, так і в концентрації, мобілізації її зусиль у чітко на­кресленому напрямку, що в сукупності дозволяє швидко, якісно і з найменшими витратами вирішувати поставлені завдання. Дже­релами правової спеціалізації є суспільний розподіл праці, реаль­но легітимована диференціація владних структур, національно- державна суверенізація. Мета такої спеціалізації — якомога повніше й точніше охопити різноманітні особливості, новизну й динаміку соціальних перетворень, відбиття якісного стану таких реформ.

Спеціалізація сьогодні охоплює весь правовий масив і впливає як на форму, так і на зміст законодавства, де можна виокремити такі її види: а) предметна (галузева), результатом якої є поділ права на галузі; б) функціональна, за якої модифікація структури нормативних актів залежить від функцій; в) регіональна, що від­биває співвідношення загальнодержавних і локальних норматив­них актів, і г) змішана, яка комбінує елементи наведених вище видів [385, с. 20-21; 45, с. 81]. Для нас передусім становить інте­рес спеціалізація предметна, яка полягає в тому, що нормативні акти, регламентуючи різноманітні сторони суспільних відносин у результаті, так би мовити, розподілу праці між ними, визначають галузеву диференціацію законодавства. Вона є результатом ви­конання юридичними приписами різних навантажень у регулю­ванні відокремлених груп суспільних відносин.

У більшості сучасних країн спеціалізація судової діяльності виступає одним із принципів організації судових систем. Ця проблема є досить розробленою в російській і вітчизняній юри­дичній літературі. Можна назвати наукові праці Д. М. Притики [279; 280], В. В. Сердюка [386; 387], О. Б. Абросимової [19-21], Ю. А. Дмитрієва, А. М. Черемних [98; 451], Р О. Куйбіди [180], Ю. В. Романець [375], А. Арифуліної [32], Н. А. Расахатської [355], Ю. Н. Старилова [405] та ін.

Докладний аналіз судових систем передових європейських країн світу дозволяє виявити три основні моделі спеціалізації судової діяльності. По-перше, існують системи, що включають судові органи, які здійснюють усі види судової юрисдикції. Вони звуться «внутрішньо спеціалізовані». На практиці це означає, що будь-який суд (за традиційною назвою — суд загальної або ординарної юрисдикції) в межах відповідної інстанції розглядає всі можливі категорії справ: цивільні, кримінальні, сімейні, ад­міністративні, трудові, конституційні, податкові та ін. У складі такого суду зазвичай вирізняються самостійні структурні під­розділи (присутності, колегії, палати, склади), що спеціалізують­ся на розгляді однієї або декількох подібних категорій справ. Найбільш характерною є наявність загального суду, що об'єднує цивільний і кримінальний підрозділи. Такий підхід становить основу судової системи США, Буркіна-Фасо, В'єтнаму, Китаю, Естонії, Польщі [21, с. 26-31; 412, с. 29-49; 413, с. 16-29].

Досить показовою стосовно втілення принципу внутріш­ньої спеціалізації суддів і можливості його застосування в Укра­їні є судова система Республіки Польща. Відповідно до її Кон­ституції (ст. 173-182), Закону про устрій загальних судів від 27.07.2001 р., загальними судами є районні, окружні й апеляцій­ні. Районні є основною ланкою судової системи, адже вони, бу­дучи судами першої інстанції, вирішують більшість справ із питань цивільного, сімейного, опікунського, кримінального, трудового права, права соціального страхування, за винятком справ, віднесених за законом до юрисдикції інших судів.

Ці суди поділяються на відділи: 1) цивільний, 2) криміналь­ний, 3) сімейний, 4) трудовий, 5) іпотечних кредитів. Перший розглядає справи цивільного права; другий — кримінальні справи, а також певні види правопорушень за другою інстан­цією; третій — справи а) у галузі опікунського й сімейного права, б) про діяння неповнолітніх, за які передбачено юридич­ну відповідальність, в) про лікування осіб, які перебувають під впливом алкоголю, одурманюючих (наркотичних), а також пси­хотропних речовин; четвертий — справи з трудового права; п'ятий — з питань реєстрації прав із нерухомості, а також інших у сфері іпотечного кредитування. У районному суді в місті, де функціонує також суд окружний, і в місті на правах району ство­рюється відділ, який розглядає справи з питань господарського й цивільного права, що належать до юрисдикції господарських судів (економічні справи). Відповідні спеціалізовані відділи створено й у вищих судах Польщі [278, с. 250-253].

Друга організаційна модель судової системи передбачає зов­нішню спеціалізацію, тобто виокремлення із системи загальних судів самостійних спеціалізованих підсистем. У першу чергу критеріями для цього є основні предметні повноваження судової влади. Цивільні, кримінальні, низка інших справ розглядають суди загальної юрисдикції, адміністративні справи — адміні­стративні, а конституційний контроль здійснюють суди консти­туційні. Такий, приміром, у цілому має вигляд судова система Італії [468, с. 245-247].

Однак у деяких країнах їх спеціалізація більш розвинута. Найяскравіший приклад такої полісистемності — Федеративна Республіка Німеччина, де існують 6 відносно самостійних під­систем: загальної юрисдикції (чотирирівнева — суди дільничні, земельні, верховні земельні, Верховний Федеральний суд); кон­ституційної юстиції (складається із судів двох рівнів — феде­рального й конституційних судів земель); адміністративної юс­тиції (трирівнева — Федеральний суд, суди вищі земельні адмі­ністративні, адміністративні першої інстанції); фінансові суди (дворівнева — суд першої інстанції і Федеральний фінансовий); трудові суди (трирівнева — трудові першої інстанції, земельні трудові й Федеральний трудовий); соціальні суди (соціальні, зе­мельні соціальні й Федеральний соціальний суд). Єдність судової системи за таких умов забезпечується, з одного боку, Об’єднаним сенатом верховних федеральних судів, а з другого — Федераль­ним Конституційним Судом у випадках, передбачених законом [468, с. 10-80].

Третя організаційна модель за критерієм спеціалізації (змі­шана, проте досить самостійна) поєднує ознаки першої та другої моделей. Система загальних судів у складі судів першої інстан­ції містить відокремлені спеціалізовані суди (іноді з ознаками квазісудових установ), а апеляційні суди або Верховний Суд є єдиними для всіх судів. Так, у Франції в межах підсистеми судів загальної юрисдикції функціонують: а) суди загальної юрисдикції малої інстанції, які розглядають цивільні справи; б) відповідні їм за рівнем поліцейські трибунали, що вирішують кримінальні справи; в) суди спеціалізовані кримінальні — ювенальні, морські й військові; г) спеціалізовані цивільні суди — торгові, які скла­даються з представників підприємців, фахівців у галузі торгівлі; д) ради прюдомів, або примирювальні комісії, що формуються на паритетній основі з представників робітників і роботодавців для розгляду трудових спорів індивідуального характеру; е) ко­місії соціального страхування, які очолює голова суду великої інстанції і до складу яких належать також на паритетних засадах засновники системи страхування та їх клієнти, представники робітників і роботодавців; ж) комісія з питань оренди сільсько­господарських земель, на чолі якої стоїть голова суду малої ін­станції і до складу якої входять на паритетній основі орендарі й орендодавці. В апеляційному суді утворюються відповідні палати з розгляду різних категорій справ. Очолює всю судову систему Касаційний суд Франції [468, с. 114-134].

Різнобічне вивчення судових систем країн СНД свідчить, що спеціалізація судів у них менш широка, ніж в Європі. Найчасті­ше тут діють військові й економічні (арбітражні або господар­ські) спеціалізовані суди (Азербайджанська Республіка, Респу­бліка Білорусь, Республіка Молдова, Республіка Казахстан, Рес­публіка Туркменистан, Республіка Узбекистан, Республіка Та­джикистан, Російська Федерація). У Грузії та Вірменії взагалі немає відокремлених спеціалізованих судів. Характерним є та­кож те, що в судових інстанціях із оскарження судових рішень країн СНД втілена широка спеціалізація суддів (діють судові склади із перегляду різних категорій справ). Є сенс також зазна­чити, що в проаналізованих судових системах немає відокрем­лених адміністративних спеціалізованих судів. Лише в респу­бліках Туркменистан і Молдова в загальних судах, починаючи з першої інстанції, діють спеціальні судові склади з розгляду адміністративних справ [133].

В Україні сприйнято принципи зовнішньої і внутрішньої спеціалізації судової діяльності. Стосовно першого, то відповід­но до ч. 2 ст. 19 Закону «Про судоустрій України» спеціалізова­ними є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Внутрішня спеціалізація судів є більш різноманіт­ною і може різнитися залежно від виду суду. Так, цим же Законом чітко встановлено, що у складі ВС України діють Судові палати: 1) у цивільних справах; 2) у справах кримінальних; 3) у господар­ських справах; 4) у справах адміністративних та 5) Військова судова колегія (ст. 48). В апеляційних загальних судах утворю­ються судові палати в цивільних і кримінальних справах (ст. 25 Закону). У Вищому господарському суді створено 4 палати з роз­гляду справ: 1) про банкрутство; 2) що виникають із податкових та інших відносин, пов’язаних із державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів; 3) про спори між госпо­дарюючими суб’єктами; 4) про захист права на об’єкти інте­лектуальної власності [339]. Може бути створено також і пала­ту з розгляду спорів корпоративних. Аналогічні судові склади повторюються і в місцевих та апеляційних господарських судах і діють досить ефективно.

На рівні місцевого загального суду судових палат не створю­ється, але може практикуватися неформальна спеціалізація суддів, коли той чи інший суддя переважно слухає певні категорії справ, що залежить, однак, в основному від голови суду. Спеціалізація суддів нині впроваджується в багатьох місцевих загальних судах шляхом видання відповідних наказів головами судів. На нашу думку, створення спеціальних судових палат із цивільних, кримі­нальних, адміністративних (які віднесені КАС України до юрис­дикції місцевого загального суду) справ у місцевих судах є по­требою часу. Доцільним вважаємо також утворення судових палат у справах неповнолітніх, що сприятиме зменшенню впливу голо­ви суду на розподіл справ і підвищенню компетентності суддів, оскільки суддя, навіть будучи високим професіоналом, не здатен знати всі тонкощі чинного законодавства в усіх галузях.

Уведенню повсюдної спеціалізації судів стає на перешкоді той факт, що значна частка (41 %) від загальної кількості місцевих загальних судів має у штаті по 3-4 судді, особливо в сільській місцевості. Це свідчить про те, що суди цієї ланки, які розглядають основний масив справ (99,9 %), із яких, за судовою статистикою, оскаржується в апеляційному порядку 3,1 %, а в касаційному по­рядку — 1,25 %, потребують зміцнення в напрямку збільшення кількості суддів, покращення організаційно-правового забезпе­чення судів [13]. Для порівняння: навантаження на суддів міс­цевих судів у 2006 р. складало 138 справ і матеріалів на місяць, апеляційних — 9,7, ВС України — 67 [13]. Крім того, необхід­ність зміцнення низової ланки судової системи можна обґрунту­вати з точки зору загальних закономірностей її розвитку. Відпо­відно до закономірності піраміди, якщо додавати ресурси на вершину ієрархічної системи, це може призвести до порушення стабільності та руйнації. Зміцнювати ж таку систему слід до­даванням ресурсів до низової ланки [275, с. 378].

Найбільш дискусійним питанням у проблемі спеціалізації судової діяльності є засади її побудови. Логічною передумовою спеціалізації судової системи можна вважати наявність матері­альних і відповідних процесуальних правових відносин у певній сфері. Так, класичним є структурний зв'язок останніх, які пере­бувають під охороною кримінального закону, з кримінально- процесуальною формою, а також широкого спектра цивільно- правового обігу з цивільно-процесуальною формою. Такий зв'язок, однак, не завжди зумовлює виникнення спеціалізованих судів на практиці. Зазначене коло справ традиційно належить до компетенції судів загальної юрисдикції.

Проблемним є визначення критеріїв, за якими побудовано так звані спеціалізовані юрисдикції. У цьому випадку можливе застосування таких критеріїв: а) суб'єктного — за суб'єктом матеріальних правовідносин (військові суди в судовій системі України і деяких європейських держав — РФ, Молдови, Біло­русі, Іспанії, Бельгії та ін., яким підсудні виключно справи з пра­вовідносин, у яких хоча б однією зі сторін є військовослужбовець; ювенальні суди, що слухають справи неповнолітніх, — США, Канада, Бельгія, Франція, Німеччина, Австралія); б) матеріально- правового (предметного) — за характером і специфікою спорів, що виникають із певних матеріальних правовідносин (земельні, фінансові, трудові та інші суди у ФРН; адміністративні й госпо­дарські в Україні; спеціально створені суди конституційної юрис­дикції тощо) [387, с. 75-124].

Щодо процесуального визначення, який суд тієї самої ланки має розглядати справу, воно втілюється в правилах окреслення предметної юрисдикції суду, встановлених у ст. 15 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС України. Найбільше ускладнень виникає при утворенні нових підсистем спеціалізованих судів, на що не­одноразово звертали увагу науковці, наводячи приклади розме­жування юрисдикції загальних і спеціалізованих (господарських та адміністративних) судів. Це питання ставало предметом роз'яснень Верховного й вищих спеціалізованих судів [126; 296]. Виникнення проблем із трактуванням належного суду, тобто компетентного вирішувати конкретну справу, пояснюється склад­ністю матеріально-правових відносин, їх тісною взаємопо- в'язаністю. Так, найчастіше при розгляді справ у порядку гос­подарського судочинства стосовно угод, укладених на підставі актів суб'єктів владних повноважень, суд вимушений призупи­няти провадження (ст. 79 ГПК України), а позивач — звертатися до адміністративного суду з метою скасування відповідного акта суб'єкта владних повноважень, після чого знову звертатися до суду господарського. Це затягує процес, ускладнює доступ до суду. Такі ситуації є досить типовими при розмежуванні юрис­дикцій спеціалізованих судів.

Можна навести ще один приклад конфлікту юрисдикцій, який відображено в рішенні КС України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення по­ложень частин 2 і 3 ст. 124 КУ від 7 травня 2002 р. Розглядалося питання розмежування підвідомчості актів про призначення або звільнення вищих посадових осіб держави між судами загальної юрисдикції і КС України. Приводом для рішення стало конститу­ційне подання Президента, у якому порушувалося питання, чи мають право суди загальної юрисдикції приймати до свого про­вадження й розглядати по суті позовні заяви про поновлення на роботі, зміну формулювання звільнення членів КМ України, ке­рівників інших центральних органів виконавчої влади й осіб, яких за КУ призначають на посади й звільняють Президент або Верхов­на Рада України. Основні дискусійні питання: а) чи це є в даному випадку конституційно-правові відносини; б) чи має місце конституційно-правова відповідальність означених суб'єктів згід­но з Основним Законом держави; в) чи мають місце трудові право­відносини? У першому випадку йдеться про юрисдикцію КС України, у другому — судів загальної юрисдикції. Складність ви­рішення ситуації полягає в тому, що в цьому разі мають місце обидва види правовідносин, що підкреслив КС України.

Згідно з прийнятим рішенням, наведена категорія справ на­лежить до обох юрисдикцій залежно від характеру питання, яке розглядається: «Вирішення Конституційним Судом України питань щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради України не виключає можливості оскарження до судів за­гальної юрисдикції актів Президента України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади або звільнення з посад стосовно їх за­конності, за винятком положень тих актів, які є наслідком конституційно-правової відповідальності (статті 115, 122 та інші КУ) посадових осіб» [366].

Таким рішенням, на нашу думку, КС України не вирішив конфлікту юрисдикцій, бо не було роз’яснено, яким є критерій відмежування трудових правовідносин, що складаються між Президентом, Верховною Радою України та посадовими осо­бами, яких вони призначають (обирають) відповідно до КУ, і відносин конституційно-правової відповідальності. У даному разі ці правовідносини є настільки взаємопов’язаними, що роз­межування їх досить ускладнено. Отже, КС України не вирішив, а фактично поглибив наявний конфлікт юрисдикцій.

Проблему, гадаємо, можна вирішити шляхом якомога чіткі­шого розмежування предметної юрисдикції судів. Крім того, процесуальні кодекси України містять приписи про неприпус­тимість спорів між судами щодо підсудності (п. 2 ст. 117 ЦПК, п. 6 ст. 22 КАС, ст. 42 КПК) й окреслюють чіткий порядок пере­дачі справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК, ст. 17 ГПК, ст. 22 КАС, ст. 38 КПК). У деяких країнах положення стосовно неприпустимості спорів про підсудність закріплюється на кон­ституційному рівні (ст. 47 Конституції РФ, ст. 70 Конституції Азербайджану, ст. 125 Конституції Румунії, ст. 101 Основного Закону ФРН) [39, с. 124].

Ми не будемо зупинятися на детальному аналізі цих питань, оскільки вони є досить розробленими в наукових джерелах. Вважаємо, що подальшу зовнішню спеціалізацію судової систе­ми України, яку припускає Закон «Про судоустрій України», можна проводити з ретельним урахуванням таких передумов, як-то: 1) наявність матеріальних правовідносин, специфіка яких є настільки суттєвою, що спори, які з них випливають, потребу­ють особливої процедури розгляду й вузької спеціалізації суддів; 2) існування певної процесуальної форми, оптимальної для за­стосування в цих судах; 3) розвиток належної матеріально- технічної бази для розміщення судів, їх організаційного забез­печення; 4) чітке визначення юрисдикції таких судів із доведен­ням потрібної інформації до населення. Лише в такому разі створення нової підсистеми спеціалізованих судів буде доціль­ним із точки зору доступності правосуддя.

При проведенні анкетування суддів на запитання: «Чи вва­жаєте Ви, що спеціалізація судів і суддів позитивно впливає на забезпечення доступності правосуддя через підвищення компе­тентності судді?» більшість респондентів (88,2 %) відповіли позитивно, 58,6 % з них переконані, що цей чинник прямо впли­ває на доступність правосуддя, 29,6 % — що впливає опосеред­ковано, й лише 11,5 % — не вбачають зв'язку між спеціалізацією суддів і судів, а 1,6 % — вважають існуючий рівень спеціалізації достатнім. При цьому 47,7 % суддів дотримуються позиції, що подальшу спеціалізацію судової системи необхідно провадити шляхом широкого впровадження спеціалізації суддів одного суду; 37 % виступають за створення спеціалізованих судових складів (палат) у місцевих судах за аналогією із судами апеля­ційними, тобто більшість суддів висловлюють думку, що розви­ток внутрішньої спеціалізації суду є більш перспективним. Лише 15,9 % респондентів підтримують ідею створення додаткових підсистем спеціалізованих судів (земельних, ювенальних, тру­дових тощо). Одночасно в коментарі до анкети один із суддів зазначив, що введення вузької спеціалізації суддів першої інстан­ції може призвести до дискваліфікації останніх.

Як бачимо, для забезпечення доступності правосуддя більш перспективним є розвиток внутрішньої судової спеціалізації, що сприяє підвищенню кваліфікованості розгляду особливо складних справ. По-перше, розбудова окремої судової підсистеми зазвичай супроводжується значними фінансовими витратами, доцільність яких є досить суперечливою. По-друге, практика діяльності кла­сичного прикладу децентралізованої судової системи, приміром Німеччини, у рамках якої створено значну кількість незалежних одна від одної підсистем спеціалізованих судів, свідчить, що така модель не тільки створює велику кількість спорів про компетенцію між судами, а й є незрозумілою для пересічних громадян, які мають труднощі з визначенням, до якого суду вони мають зверну­тися за захистом своїх прав [413, о. 23]. На наш погляд, все це перешкоджає доступності правосуддя.

2.1.4. Організаційно-правові гарантії забезпечення компетентності суддів

Розглянемо організаційно-правові гарантії компетентності суду. У науковій юридичній літературі традиційно вважається, що спеціалізація судової діяльності підвищує рівень компетент­ності судді, який вирішує справу по суті, підвищує оперативність і якість взагалі розгляду справ судом. При цьому термін «компе­тентність» у даному разі вживається для позначення не компе­тенції суду, тобто сукупності повноважень, окреслених законом, а фахової відповідності судді займаній посаді. На необхідність постійного підвищення рівня професіоналізму суддів завжди зверталася увага при порушенні питань підбору суддівських кадрів (А. Ф. Коні [149, с. 33-69], М. І. Клєандров [134, с. 86-92], Л. М. Москвич [218, с. 191-212], М. П. Селіванов [382, с. 5-8], І. А. Войтюк [65, с. 32-37], С. В. Прилуцький [291, с. 90-150], В. Д. Бринцев [52, с. 55-60] та ін.).

Проведене анкетування суддів показало, що 80,3 % із них вважають, що рівень підготовки фахівця безпосередньо впливає на доступність правосуддя. Тільки 11,8 % не підтримують цю тезу, а 7,7 % не визначилися з думкою щодо цього питання. З точки зору респондентів, найбільш ефективним шляхом під­вищення рівня фахової підготовки суддів («за» — 64,1 %) є науково-просвітницькі семінари для останніх із залученням науковців, суддів вищих судів тощо. Друге місце в рейтингу шляхів вирішення цієї проблеми («за» — майже 30 %) належить установленню вимоги стосовно обов’язкового навчання канди­дата на посаду судді в спеціалізованому навчальному закладі на кшталт створеної в Києві Академії суддів України. Деякі судді в коментарі до анкети зазначали, що потрібно розширити доступ суддів до спеціалізованої літератури, офіційних видань ВС Укра­їни, Європейського суду з прав людини. І лише 22,5 % опитаних вважають, що слід встановити вищі вимоги до обсягу й глибини знань кандидата на посаду судді при складанні кваліфікаційно­го іспиту, а 14,5 % виступають за впровадження більш жорстких дисциплінарних стягнень у разі виявлення некомпетентності судді. Можна резюмувати, що суддів у цілому задовольняють рівень установлених законодавством вимог щодо кандидатів на посаду судді й система дисциплінарних стягнень, що можна по­яснити певним професійним корпоративізмом.

Важливо звернути увагу на таке. По-перше, неприйнятною є ситуація, коли на загальнонаціональному рівні не існує програ­ми складання кваліфікаційного іспиту кандидатом на посаду судді, адже саме в такому документі відбивається обсяг знань і навичок, яким він має володіти. Опосередковано можна про них судити з положень Методичних рекомендацій та орієнтовних питань з юридичних дисциплін для підготовки кандидатів на по­саду судді, які призначаються вперше, і перевірки їх професійних знань у Вищій раді юстиції, схвалених рішенням останньої [208]. Існують спроби підготовки спеціальних програм на рівні регіо­нальних кваліфікаційних комісій суддів [320; 345]. Однак на рівні Вищої комісії суддів програми складання кваліфікаційних іспитів у регіональних комісіях не прийнято, хоча нагальна потреба в цьо­му існує. До речі, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури розробила таку програму ще в 1999 р. [346].

По-друге, важливою є перевірка психологічної придатності судді до відправлення правосуддя. Так, Л. М. Москвич ретельно описує елементи професіограми судді, у якій відображається су­купність психічних рис, особистих якостей і здібностей кандида­та на цю посаду [218, с. 100-101]. Безперечно, особа, яка є пси­хічно неврівноваженою, має певні розлади психіки, навряд чи зможе гідно виконувати обов'язки судді. Зрозуміло, що неоргані­зована, недисциплінована особа не буде здатна ретельно і якісно здійснити судовий процес, що може призвести до судової тягани­ни з її вини, порушення розумних строків розгляду справи. А це негативно відіб'ється і на доступності правосуддя. Стосовно цьо­го слід погодитися з пропозиціями тих правників, які висловлю­ються за введення психологічного тестування кандидатів на по­саду судді в рамках кваліфікаційного іспиту поряд із відповідями на запитання й письмовою частиною останнього.

На нашу думку, компетентність судді (у значенні «професіо­налізм») має складатися з таких компонентів: 1) обізнаність судді в питаннях чинного законодавства і практики його засто­сування (забезпечується системою освіти і перевіряється ще до призначення його на посаду); 2) рівень підготовленості судді до розгляду конкретної справи (забезпечується його діями щодо вивчення справи, нормативного матеріалу й положень судової практики, що стосуються даного питання в кожній конкретній справі); 3) вивчення нової інформації про зміни чинного законо­давства й про виникнення нових підходів у правозастосуванні, що зустрічаються в судовій практиці (забезпечується самопідго­товкою судді, періодичним підвищенням кваліфікації, прохо­дженням відповідного навчання); 4) психологічна придатність особи до суддівської роботи.

По-третє, підвищенню професіоналізму суддів покликана сприяти ідея створення спеціального навчального закладу, метою якого були б їх підготовка й перепідготовка, підвищення квалі­фікації (Л. М. Москвич [218, с. 191-212], В. Д. Бринцев [52, с. 55-60], І. А. Войтюк [65, с. 32-37] та ін). Нині таким закладом, як уже зазначалося, є Академія суддів України та її територіаль­ні відділення [284]. Досвід інших країн (Франції, Португалії, Іспанії, Нідерландів, Румунії, Болгарії, Грузії та ін.) свідчить про високу ефективність подібних форм навчання [65, с. 32-33]. Що стосується підвищення рівня компетентності суддів, слід усіляко підтримувати досвід цієї академії. Доречними є й ви­словлені пропозиції щодо введення обов’язкового навчання в цьому закладі кандидатів на посади суддів.

В аспекті дослідження компетентності судді можна розгля­нути ще одну проблему. Не може бути судді, який відповідно до законної процедури призначення набув цього правового статусу без компетенції. Проте практика свідчить, що може бути неком­петентний суддя, наділений суддівськими повноваженнями. Звичайно, така ситуація недопустима. Ці два поняття, що харак­теризують суддю як відповідальну посадову особу, в обов’язок якої входить відправляти правосуддя, повинні повністю узгоджу­ватися. Якщо кандидат на цю посаду відповідає всім кваліфіка­ційним вимогам, проходить усі передбачені законом етапи при­значення, складає присягу, починає діяти презумпція, що цей суддя є компетентним щодо наявності відповідних повноважень, знань, навичок та вмінь. Якщо ж така особа з певних причин перестає відповідати вимогам компетентності, її необхідно при­тягати до дисциплінарної відповідальності або в крайніх випад­ках усувати з посади. Однак ця проблема виходить за межі на­шого дослідження.

Зауважимо, що на сьогодні некомпетентність не є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Опо­середковано недотримання цієї вимоги можна, на нашу думку, вбачати в порушенні такого обов’язку судді, як додержання КУ й законів України при відправленні правосуддя (ст. 6 Закону «Про статус суддів»). Цілком очевидно, що незнання законів може призвести до їх порушення. Так, слушним можна вважати фор­мулювання поняття «дисциплінарний проступок судді» як під­ставу для притягнення його до дисциплінарної відповідальності, запропоноване Д. В. Подкопаєвим: це винне, протиправне по­рушення суддею службових обов’язків, що виражається в об­меженні або порушенні прав та інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві, або в перешкоджанні доступу до правосуддя, по­рушенні суддівських обмежень чи загальновизнаних вимог мо­ралі [272, с. 119].

Підтримання ж суддівської компетенції, професіоналізму на належному рівні — прямий обов'язок судді, про що йдеться в Кодексі професійної етики суддів (ст. 5). Цієї мети можна до­сягти шляхом регулярного підвищення ними своєї кваліфікації. Воно може проводитися в таких формах: а) навчання на відпо­відному відділенні Академії суддів України; б) систематичне самостійне навчання (самоосвіта); в) відвідування тематичних лекцій і семінарів науковців і практиків; г) участь у науково- практичних конференціях; д) стажування за кордоном або в судах вищої інстанції [217, с. 14; 257, с. 15]. Доцільним, вважаємо, є закріплення на законодавчому рівні обов'язку суддів підви­щувати свою кваліфікацію шляхом періодичного (один раз на 3-5 років) навчання в Академії суддів.

2.1.5. Стабільність судової системи як гарантія доступності правосуддя

Завершуючи аналіз організаційних проблем судового устрою щодо забезпечення його доступності, зазначимо, що однією з гарантій цього є стабільність законодавства. Рекомендовані Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження спра­ведливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [309] зміни в судовому устрою за своєю суттю є не еволюційни­ми, а докорінними, спрямованими на повну перебудову судової системи на принципово нових началах. Адже пропонується змінити як інстанційну побудову судової системи, так і її струк­туру по горизонталі. Однак такі перетворення не є фінансово обґрунтованими, крім того, викликає сумніви і їх практична необхідність. Авторами Концепції не було проведено комплекс­ного дослідження, яке довело б, що діюча система судового устрою не виконує завдань, що стоять перед нею. Безперечно, вона не є досконалою, має свої недоліки, але їх можна усувати шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства.

У вказаній Концепції рекомендується ліквідувати суди гос­подарські, а суди загальної юрисдикції поділити на кримінальні й цивільні зі створенням вищих спеціалізованих судів. По-перше, це створить ситуацію, коли судова система із централізованої стає децентралізованою, що суперечить положенням КУ (ст. 125); по-друге, порушить численні проблеми організаційного й мате­ріального характеру (за підрахунками Держсудадміністрації України, витрати на утворення нових ланок судової системи — вищих кримінальних, цивільних, окружних кримінальних судів — складуть близько 1,1 млрд грн); по-третє, слід підкрес­лити досить ефективну діяльність господарських судів. За дани­ми судової статистики, у 2002-2004 рр. у господарських судах понад строки, установлені законом, розглянуто 0,001-0,002 % справ. Аналогічний показник у судах загальної юрисдикції склав 19,5-20 % [91, с. 35]. Це свідчить про більш високу ефективність судів господарської юрисдикції.

Для судової системи не менш важливою, ніж досконалість внутрішньої побудови, є стабільність законодавства про судо­устрій, що дозволяє забезпечити усталену роботу цієї системи впродовж тривалого часу. Тут можна послатися на досвід розви­нених країн. Як правило, такі системи, які склалися в тій чи іншій державі, є досить стійкими. Деякі з них функціонують незмінно або з незначними змінами протягом багатьох десятиріч. Так, судова система США базується на Акті про судоустрій 1789 р., ФРН — на законі «Про судоустрій» 1877 р. (в редакції від 9 травня 1975 р.), Італії — на Статуті про судоустрій від 1941 р. Статус суддів у Франції визначається Законом про статус магістратури 1958 р., а судова система — Кодексом про судовий устрій 1978 р. [39, с. 203]. Часті зміни в судовій системі, крім іншого, суперечать принципу правової визначеності, розвине­ному в практиці Європейського суду з прав людини, складником якого є вимога розумної стабільності права, що забезпечує не­змінність правових приписів протягом певного періоду й зумов­лює заборону їх іноді невиправданих змін [269, с. 50].

Окрім того, на користь запропонованого поняття можна на­вести такі аргументи. У 1976 р. М. А. Гурвич обґрунтував по­няття «стабільність судового рішення, яке набуло законної сили». Така стабільність, на його думку, забезпечується двома заборо­нами — неможливістю: а) його перегляду й б) нового розгляду справи, який здатен привести до скасування або зміни раніше винесеного рішення. Це положення можна застосувати не лише до судових актів, а й до судової системи в цілому [84, с. 147].

Утім найбільш переконливим є посилання на загальну теорію систем. Система — з точки зору філософського підходу — це су­купність пов’язаних між собою елементів, які становлять певне цілісне утворення. Системний об’єкт не можна розглядати як такий, що складається з окремих елементів і відносин між ними. Його не можна пізнати, якщо вирізнити лише один із зв’язків, що його складають. Специфіка цього об’єкта полягає в наявності взаємоза­лежних зв’язків, а дослідження цього взаємозв’язку є важливим завданням наукового аналізу. Дуже важливою є особлива єдність системного об’єкта з навколишнім середовищем, той факт, що ця система, як правило, є елементом іншої, більш високого порядку, а її елементи водночас є системою порядку нижчого.

Викладене дає підстави виокремити сутнісні характеристи­ки системи, як-то: 1) її цілісність і подільність на елементи; 2) наявність стійких зв’язків (відносин) між елементами системи, які є більш міцними, ніж зв’язки (відносини) цих елементів із тими, що не входять до даної системи; 3) наявність інтегративних властивостей, притаманних системі в цілому, але таких, які не спостерігаються в її окремих елементах; 4) організація (зоргані- зованість) систем, що розвиваються [275, с. 63].

Не викликає заперечень те, що будь-яка судова система є різ­новидом соціальної, а значить, її побудова й функціонування підпорядковуються загальним законам соціальних систем. В іс­нуючій класифікації останніх за різними критеріями судову систему можна віднести до: 1) штучної, оскільки вона утворена людиною; 2) цілеспрямованої, яка має мету і є організаційно- функціональним втіленням судової влади, основне призначення якої — захист прав та основних свобод людини і громадянина; 3) ієрархічної, або структурованої, оскільки вона побудована за різними рівнями; 4) відкритої, що взаємодіє з оточуючим середови­щем; 5) складної — за ступенем складності, але такої, що підлягає опису; 6) урівноваженої, бо зміни, що проходять одночасно за дво­ма протилежними напрямками, на певному рівні компенсуються; 7) з точки зору організації — стабільної (такої, що не розвивається), але з точки зору стадій процесу для його суб’єктів — динамічної (такої, що перебуває в розвитку) [275, с. 75-84].

У підґрунті принципів управління будь-якою системою ле­жать два основних положення: з одного боку, слід забезпечити задану останній мету функціонування, а з другого — стабільність її існування в зовнішньому змінюваному світі [275, с. 201]. До того ж умовою функціонування будь-якої системи є її стій­кість, тобто незалежність від тих зовнішніх впливів, яких вона постійно зазнає. Це означає, що, незважаючи на коливання, вона зберігає ті сутнісні властивості, які роблять її системою. Стій­кість розуміється як властивість системи зберігати динамічну рівновагу із зовнішнім середовищем, як здатність до змін та адаптації. У багатьох випадках загальна стійкість підвищується зі зростанням кількості елементів системи лише за умови, що їх збільшення не призводить до зменшення її структурної ціліснос­ті. За загальним правилом така стійкість залежить не лише від кількості елементів системи, а й від характеру самих елементів, способів їх взаємодії та виду структурних зв'язків. Наприклад, належно організована армія може бути більш боєздатною і стій­кою, ніж більш чисельна, але слабка [275, о. 68].

Отже, ураховуючи вище викладені аргументи, робимо ви­сновок, що судова система для забезпечення досягнення очіку­вань суспільства й законодавчо окреслених завдань має бути стабільною, тобто незмінюваною протягом певного часу. Не мож­на маніпулювати гаслами судово-правової реформи без ретель­ного обґрунтування пропонованих змін. Вважаємо, що єдиною підставою для докорінного реформування системи судів має бути доведеність її неефективності, тобто повної нездатності викону­вати покладені на неї функції і завдання. Для цього доцільно розробити певні критерії ефективності правосуддя. На сьогодні таким критерієм, за судовою статистикою, є кількісні показники скасування рішень суду першої інстанції вищими судами, які відбивають якість розгляду судами справ [91, с. 35]. Проте цьо­го, на нашу думку, недостатньо.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що на забезпечення інституційних елементів доступності правосуддя спрямовані відповідні гарантії: 1) територіальна наближеність суду, що досягається шляхом зручного розташування судів щодо об 'єктів інфраструктури місцевості, відповідністю судових і адміністра­тивно-територіальних округів і забезпеченням достатньої стосовно населення кількості суддів; 2) відкритість інформації про суд, яка забезпечується шляхом доведення до громадян ін­формації про нього, його розташування, підсудність, час робо­ти, а також запровадження з цією метою спеціальних посадо­вих осіб у штат апарату суду; 3) універсальність юрисдикції суду, що досягається забороною вилучення певних категорій справ із відання суду й чітким розподілом повноважень між різними судами з метою уникнення конфлікту юрисдикцій; 4) компетентність судді, який розглядає справу, що забезпечуєть­ся шляхом установлення стандартів професійної придатності кандидатів на цю посаду, систематичним підвищенням ним своєї кваліфікації, спеціалізацією суддів із розгляду певних кате­горій справ; 5) стабільність судової системи, що досягається незмінюваністю її структури впродовж тривалого строку (5-10 років) і розробкою критеріїв її ефективності, які мають ви­ступати підставами зміни судового устрою.

Спеціалізація судової діяльності є важливою гарантією до­ступності правосуддя, оскільки за умови ускладнених правових відносин зосередження сфери діяльності судді в певній галузі сприяє підвищенню рівня його фахової компетентності. З метою розши­рення спеціалізації в місцевих загальних судах слід утворити пала­ти з розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних (справ про адміністративні правопорушення і справ, віднесених КАС України до юрисдикції місцевого загального суду) справ, а також справ неповнолітніх. Подальшу зовнішню спеціалізацію судової системи України можна проводити з обов 'язковим урахуванням таких передумов: 1) наявності матеріальних правовідносин, спе­цифіка яких є настільки суттєвою, що спори, які з них випливають, потребують особливої процедури розгляду й вузької спеціалізації суддів; 2) існування певної процесуальної форми, оптимальної для застосування в цих судах; 3) належної матеріально-технічної бази для розміщення судів та їх організаційного забезпечення; 4) чітко­го визначення юрисдикції таких судів із доведенням відповідної інформації до відома населення.

2.2.