ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

1. Забезпечення чіткості категорії «народовладдя» можливе лише через з'ясування юридичної природи, сутності та змісту двох інших категорій - «народ» і «влада». Провівши предметне дослідження юри­дичного змісту категорії «влада», ми прийшли до висновку, що вла­да - це передбачене конституцією чи законом право уповноваженого суб'єкта приймати обов'язкові до виконання рішення у сфері управ­ління публічними (суспільними, державними, місцевими, професій­ними тощо) справами.

2. Український народ як основний суб'єкт народовладдя і громадя­нин України як первинний суб'єкт народовладдя співвідносяться між собою як філософські категорії «ціле» і «частина», що тягне за собою поширення на них усіх напрацьованих науковцями «антиномій ці­лісності», які складаються у дві «течії» діалектичного закону «части­ни і цілого» - меризм та холізм (і в цьому аспекті потребують свого подальшого детального наукового дослідження). Народ як суб'єкт народовладдя здійснює свою владу шляхом реалізації громадянами України свого конституційного права брати участь в управлінні пу­блічними справами. Саме це політичне право кожного громадянина є системоутворюючим, тобто утворює і визначає структуру й систе­му управління всіма публічними справами будь-якої країни та є, на нашу думку, сутнісною характеристикою категорії «народовладдя».

Всі інші, в тому числі конституційно визначені, політичні права так чи інакше спрямовані на реалізацію зазначеного «основного» права і можуть вважатися складовими механізму народовладдя.

3. Принцип народовладдя є сутнісним щодо інших принципів кон­ституційного ладу України; він покликаний сприяти задоволенню по­треб та інтересів у різноманітних сферах суспільного життя, виступає інтегруючою основою для розвитку політичних, економічних, соці­альних, духовно-культурних, ідеологічних відносин. Відповідно на­родовладдя має бути, по суті, основною засадою процесу формування вітчизняного правового простору, головним стрижнем конституцій­но-правового регулювання владних відносин в країні, визначальним засобом забезпечення ціледосягальної функції суспільства. Вказані ознаки обумовлюють місце цього принципу в структурі забезпечення життєдіяльності держави, суспільства, країни в цілому, у перспекти­вах розвитку, що не може не відбитися на основних положеннях Ос­новного Закону, визначаючи його соціальну, правову та ідеологічну сутність.

4. Принцип народного суверенітету необхідно розглядати не як просту «ідею» чи «ідеал», а передусім як засади, на котрих базуються основні положення Основного Закону держави, як головний стри­жень конституційно-правового регулювання суспільних владних відносин в державі, а також майбутній суспільний стан, що визна­чає вектор розвитку країни та суспільства. І саме крізь призму змісту принципу народного суверенітету видається доцільним досліджува­ти норми Конституції України з метою напрацювання такої концепції політико-правової моделі України, яка б заохочувала і забезпечувала свободу політичної участі, пряме народовладдя в усіх його проявах і на всіх рівнях - державному, регіональному, місцевому, професій­ному тощо. Принцип народного суверенітету визначає «ідеологічну» основу не лише Конституції України, а й всього законодавства. Буду­чи фундаментом народовладдя, він наповнює його конкретним юри­дичним змістом і задає тон усій системі конституційно-правового й законодавчого регулювання владних відносин у державі.

5. Сутнісними ознаками принципу народного суверенітету є:

- верховенство влади народу, основною сутністю якого є право і реально забезпечена можливість приймати обов'язкові до виконан­ня на території України остаточні рішення. Проте така важлива оз­нака влади Українського народу прямо не передбачена в Конституції України ні для Українського народу, ні для територіальної громади. Відсутність же в чинному законодавстві, починаючи з Конституції України, гарантій забезпечення результативності народного воле­виявлення позбавляє сенсу реальну політичну активність громадян поза межами державних органів чи органів місцевого самоврядування;

- повнота влади народу, яка характеризується обсягом його влад­них повноважень. Проте «повнота влади» не повинна розумітися як повна «безмежність», адже принцип «можна все», навпаки, призво­дить до відсутності нормативно закріплених конкретних повнова­жень народу (територіальної громади тощо) і невизначеності у меха­нізмах реалізації цієї влади.

6. Конституція України як установчий акт всієї держави, акт реа­лізації Українським народом належної виключно йому всієї первин­ної та верховної влади, в тому числі установчої, була прийнята «від імені», але без участі всього Українського народу, адже преамбула Конституції України починається не словами «Український народ», а словами «Верховна Рада України». Це один з багатьох прикладів недо­тримання на рівні Основного Закону як концепції народного сувере­нітету, так і концепції народовладдя. Йдеться не про те, що Консти­туція України повинна обов'язково прийматися безпосередньо всім Українським народом на всеукраїнському референдумі, а лише про те, що як Основний Закон, так і всі інші закони України повинні чітко відображати у своїх текстах науково обґрунтовану, цілісну й систем­ну концепцію народного суверенітету і народовладдя, визнаючи роль первинного суб'єкта всієї верховної влади в країні за Українським на­родом та забезпечуючи його механізмами реалізації цієї влади. Адже для формування активного громадянського суспільства потрібно не лише змінити положення законодавства, а й змінити «філософію вла­ди» у свідомості всього Українського народу.

7. На жаль, можемо відзначити, що сьогодні у підсвідомості ба­гатьох громадян України, в тому числі посадових осіб державних органів, які готують проекти владних управлінських рішень або нормативно-правових актів, очевидно, ще залишилося радянське розуміння місця людини стосовно держави: держава над людиною, а не людина над державою; людина існує для держави, а не держа­ва - для людини. При такій концепції владних відносин, яка, до речі, проглядається і в тексті чинної Конституції України (не кажучи вже про закони і тим більше - про підзаконні акти), будь-яка активність громадян у сфері управління власною країною (державними, місце­вими та професійними справами) сприймається посадовими особа­ми державних органів як «тиск на владу». Така активність громадян розцінюється як «тиск знизу», що не має абсолютно нічого спільного з проголошеним принципом народного суверенітету, який є фунда­ментом системи «управління зверху». Проте «зміна філософії влади» якраз і полягає у тому, щоб нарешті всім усвідомити, хто в Україні насправді має верховну владу (суверенітет), і реально закріпити від­повідну модель суспільно-владних відносин у Конституції та законах України, впровадивши її у практику державного будівництва.

8. Саме крізь призму принципу народного суверенітету слід ана­лізувати норми Конституції України з метою створення такої сус­пільно-політичної моделі, яка б заохочувала і забезпечувала свободу політичної участі та безпосереднє народовладдя в усіх його проявах і на всіх рівнях - загальнодержавному, місцевому, професійному тощо. Конституційно окреслений і законодавчо визначений механізм здійс­нення народом належної йому влади повинен чітко передбачати ал­горитм дій зацікавлених громадян з визначенням усіх його обов'яз­кових елементів, які забезпечують впровадження 'їх волі в життя як безпосередньо, так і через вільно обраних представників. Відсутність закріпленого законами алгоритму чітких правил поведінки (при по­стійному збільшенні активності громадян на шляху до формування громадянського суспільства) може призводити до загострення відно­син у сфері управління публічними справами.