Основні теоретичні передумови формування концепції безпосереднього народовладдя

У щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України - наш стратегічний вибір» наголошу­ється на тому, що концептуальною основою наступних перетворень «має стати республіканізм з його кредо «країна як спільна справа».

При цьому, виходячи з наявності системних проблем у сфері управління нашою державою, частину з яких можна розв'язати шля­хом внесення відповідних змін до Конституції України чи прийняття Основного Закону в новій редакції, 21 лютого 2011 р. Президент Укра­їни своїм Указом № 224/2011 підтримав ініціативу Л. М. Кравчука, Президента України у 1991-1994 роках, щодо створення Конститу­ційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України. Робота Конституційної Асамблеї дозволить зробити «крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка», яка «має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету» [256, с. 9]. Крім того, «оновлена суспільно-політична модель України має забез­печувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у т. ч. у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на розроблення та прийняття влад­них рішень» [256, с. 26].

Таким чином, перед Конституційною Асамблеєю стоїть завдання розробити проект таких змін до чинної Конституції України, які б у сфері управління публічними (державними, місцевими, професійни­ми та іншими) суспільними справами забезпечували і заохочували безпосереднє («пряме») народовладдя у різних його формах, видах і проявах.

Саме тому глибокі наукові дослідження проблем конституційно-пра­вого забезпечення реалізації народовладдя взагалі і безпосереднього народовладдя зокрема з метою напрацювання науково обґрунтованої концепції народовладдя та відповідних пропозицій щодо вдосконалення положень Основного Закону набувають особливої актуальності.

Проблему конституційно-правового забезпечення безпосередньо­го народовладдя в умовах функціонування сучасного суспільства слід розглядати в контексті таких визначальних об'єктивних чинників, як:

а) зміни ролі та призначення держави, її впливу на процеси жит­тєдіяльності суспільства. Прийнято вважати, що держава постає як «загальноцивілізаційна, найбільш досконала форма самоуправління людства і як основний інструмент організації специфічного національ­ного життя в кожній країні, що виявляє себе навіть в умовах створення нової соціальної системи» [275, с. 115]. У подібний спосіб статус держа­ви, особливості народовладдя пояснював також відомий український політолог С. Г. Рябов. Крім того, як наголошує В. А. Шатіло, «державо- центристський (етатистський) підхід, заснований на ідеології керуван­ня з боку держави поведінкою людини і життєдіяльністю суспільства, в цілому має поступитися людиноцентристському підходу, заснованому на ідеології служіння інтересам людини і суспільства» [420, с. 60], тобто «українська держава має поступово засвоювати нову для неї роль об­слуговуючого апарату суспільства» [420, с. 61];

б) суттєвої перебудови політичних систем окремих суспільств, що висвітлюється у працях низки українських фахівців, зокрема О. В. Баб- кіної, Р. В. Балабана, І. М. Варзара, М. Ф. Головатого, В. П. Горбатен- ка, О. В. Зайчука, О. Л. Копиленка, М. І. Михальченка, М. П. Недюхи, Н. М. Онищенко, А. Д. Пахарєва, Ф. М. Рудича, С. Г. Рябова та ін.;

в) стрімкої демократизації суспільного життя і, як наслідок, роз­витку самоврядувальних засад його організації. Місцеве самовря­дування досліджується в працях Г. Г. Абасова, В. Б. Авер'янова, Г. В.

г) посилення впливу на розвиток суспільних процесів, пов'язаних із формуванням громадянського суспільства в Україні. Зазначена проблема­тика, передусім у контексті утвердження засад народовладдя, досліджена недостатньо.

Розглядаючи сучасні суспільства як складні соціальні організми, українські вчені обґрунтовують ідеї саморегуляції країни [348], соці­альної самоорганізації як засобу розвитку місцевого самоврядування в Україні [268]. Термін «саморегуляція», на думку авторів колективної праці «Саморегуляція соціального організму країни», «використову­ється у різних значеннях: як функція систем різного типу, зокрема біологічних і соціальних; як життєві сили організму, що впливають на його функціонування та розвиток; як синонім термінів “самоорга­нізація” і “управління” тощо» [348, с. 19].

Так, зокрема, «соціальна самоорганізація, - наголошують М. П. Недюха та О. В. Михайлич, - передбачає безпосередні дії соці­альних суб'єктів щодо створення соціальних умов, за яких можуть бути реалізовані 'їхні власні права та законні інтереси. Задля реаліза­ції останніх соціальні суб'єкти створюють різноманітні організаційні структури, де правомочність та дієздатність актуалізуються й дифе­ренціюються, завдяки чому соціальна самоорганізація набуває доско­наліших організаційно-правових форм та характеру діяльності, спри­яючи трансформації ініціатив (хаос) у соціальний порядок як засіб соціального конструювання, впорядкування соціального простору, його легітимізації (забезпечення розвитку як процесу) та легітимації (закріплення як результату) певним суб'єктом дії - індивідом, групою чи територіальною громадою» [268, с. 9-10].

Сучасні способи формування органів влади та державного управ­ління шляхом вільного та загального волевиявлення громадян як найважливішого вияву демократії були фактично визначені соціаль­но-політичною практикою ХХ століття.

Поняття «governance» в документах «Програми розвитку» ООН розглядається як практика економічної, політичної та адміністра­тивної влади щодо управління справами держави на всіх рівнях. Це поняття об'єднує «механізми, процеси та інститути, через які грома­дяни та групи висловлюють свої інтереси, реалізують законні права, виконують обов'язки та балансують між розбіжностями» [348].

Щодо ключових характеристик нової теорії публічного управлін­ня, яка активно формується, то такими є:

- участь (всі громадяни мають право голосу у прийнятті рішень прямо або через політичні інститути, що представляють їхні інтере­си; така широка участь будується на свободі асоціацій і слова, а також на здатності до конструктивного діалогу);

- верховенство права (чіткість та об'єктивність правових струк­тур, особливо тих, що захищають права людини);

- прозорість (свобода інформації, її повнота та доступність для всіх, хто в ній зацікавлений);

- чутливість (усі інститути чітко реагують на потреби громадян);

- орієнтація на згоду (створення балансу інтересів для досягнення широкого консенсусу з питань про те, що більш за все відповідає по­требам групи і якими засобами цього слід досягати);

- справедливість (усі громадяни мають можливість підвищити свій добробут);

- результативність та дієвість (максимально ефективне викори­стання ресурсів для задоволення потреб громадян);

- підзвітність (уряд, приватний бізнес і структури громадянського суспільства підзвітні громадськості та інституційним носіям прав);

- стратегічне бачення (лідери та громадськість виходять із довго­строкових перспектив управління та розвитку особистості з чітким визначенням заходів, необхідних для їх реалізації) [448].

Наголосимо, однак, ще на одній, не менш принциповій обставині загального характеру, що з особливою силою проявляється у ниніш­ню добу, а саме: безпосереднє народовладдя завжди виявлялося мож­ливим у процесі розвитку, активізації процесів становлення грома­дянського суспільства. При цьому показово, що ще до розпаду СРСР, у період так званої перебудови відомий російський соціальний філо­соф і політолог А. Мігранян зазначав, що після створення інститутів громадянського суспільства поступово буде обмежуватися «держав­не втручання в економічне і соціокультурне життя» [291, с. 448].

Варто звернути увагу і на те, що за умов потужних інформацій­них змін, притаманних сучасному суспільно-політичному життю, все частіше йдеться про так звану «відеодемократію», «електронний ре­ферендум», «миттєву пряму демократію» тощо як засоби реалізації безпосереднього народовладдя. Зокрема, американський політолог Річард Деґґер вважає, що засобами комп'ютеризації виборчого про­цесу, опитування громадської думки можна подолати все масовіші стани апатії громадян щодо участі у політичному житті. «За допо­могою комп'ютерів і кабелів, - пише він, - ми, здається, можемо по­ставити електронні голосувальні пристрої у будинках усіх громадян, розпустити законодавчі органи й визначати далі політику прямим го­лосуванням електорату» [75, с. 308]. Важко спрогнозувати, наскільки такий підхід до організації безпосереднього волевиявлення громадян з усіх (і дуже часто надзвичайно складних) питань державного будів­ництва дійсно сприятиме зниженню рівня політичного абсентеїзму (апатії, неучасті) громадян, проте спроби організувати комп'ютерні голосування вже мають місце в ряді високорозвинених країн. Однак при цьому варто наголосити, що безпосереднє народовладдя не дося­гається і не вичерпується забезпеченням громадян штучними, суто технічними засобами для швидкого волевиявлення. Більш важливим є рівень громадянської активності людини, пов'язаний з її відпові­дальністю, політичною свідомістю та політичною культурою.

Ще одним важливим політико-правовим елементом забезпечення безпосереднього народовладдя є так звана «дорадча демократія», що передбачає прийняття того чи іншого рішення за підсумками прове­дення певних дискусій, обговорень, публічних консультацій тощо. Хоча термін «дорадчий» з'явився, як відомо, ще у 1489 р. і пов'язу­вався з процедурою проведення дискусії, яку вели групи політич­них лідерів, основоположником теорії «дорадчої демократії» цілком справедливо вважають представника ХІХ століття Джона Стюарта Мілля. Та обставина, що дискусія є важливою складовою демокра­тії, - факт незаперечний, однак поширювати дорадчу демократію на громадський загал, а тим більше на виборчий процес було б досить

сумнівним. Елементом дорадчої демократії можна вважати хіба що референдуми як форму масового волевиявлення.

Досліджуючи проблеми конституційно-правового забезпечення реалізації безпосереднього народовладдя, слід звернути увагу на те, що ще в 2001 р., тобто через 5 років після прийняття Конституції України, В. Я. Тацій та Ю. М. Тодика відзначили, що «основоположне завдання сучасного українського конституціоналізму: сумістити конституційну модель з реальною практикою державотворення» [371, с. 5].

В той же час, вивчаючи наукові напрацювання та конституцій­но-правові засади функціонування народовладдя в Україні, можна дійти висновку, що і протягом 15 років після прийняття Основного Закону не вдалося не лише повністю сумістити конституційну модель з реальною практикою державотворення, а й розробити системних наукових концепцій тих стрижневих елементів цієї конституційної моделі, що визначають глибинні «ідеологічні» засади життєдіяльнос­ті нашої держави.

Так, зокрема, С. П. Головатий, досліджуючи питання конституцій­ного принципу верховенства права, наголошує на тому, що в Україні «досить популярно вести мову про «правову державу», не даючи, втім, собі звіту, що ні теоретичної, ні нормативної концепції «правової дер­жави», яка за своєю матеріальною сутністю була б максимально на­ближена до концепції «Rule of Law», так і не було вироблено. Відтак практична значимість поняття «правова держава» в Україні, попри його фіксацію у ст. 1 Конституції України як юридичного принципу, є нульовою» [64, с. 157].

На жаль, практично ці ж самі слова, критичні у своїй сутності, мають бути висловлені і щодо ще одного визначального терміна - «демократична держава», який також вживається у ст. 1 Основного Закону. Незважаючи на те, що в Україні вже є наукові напрацювання різного масштабу, теоретичного рівня й аналітичної глибини дослідження на окреслену тематику, в Україні досі відсутня чітко обґрунтована, систематизована та структурована концепція демократичної держави, основними вихідними ідеями та засадничими елементами (принципами) якої є народний суверенітет і народовладдя.

Процес же утвердження ключових засад конституційного ладу передбачає насамперед усвідомлення сутності народовладдя в ціло­му, його безпосередньої форми - зокрема. Адже не можна «утвер­джувати» в державі ті цінності, зміст яких остаточно не з'ясований, передусім, на науково-теоретичному рівні, не кажучи вже про 'їх від­повідне відображення на конституційному рівні. Так, зокрема, ще у 1998 р. М. І. Ставнійчук відзначала, що «в науці національного кон­ституційного права теорія прямого народовладдя... переживає пе­ріод становлення. Цілком очевидно, що нова Конституція України започаткувала основи механізму функціонування безпосереднього народовладдя в Україні відповідно до нових політичних, економіч­них відносин життя суспільства та держави, задала орієнтири пер­спективного розвитку системи народовладдя в Україні. Відтепер чи не найголовніші проблеми реалізації безпосереднього народовладдя пов'язані, насамперед, з реальним наповненням змісту, загальних принципів народовладдя, конкретизації критеріїв визначення сис­теми форм народовладдя відповідно до його суті та принципів, удо­сконалення правових механізмів регулювання інших форм прямого народовладдя і створення правових механізмів регулювання інших форм безпосереднього народовладдя, адекватних його суті і принци­пам» [365, с. 80].

Декількома роками пізніше (2000) науковці зазначали, що «зага­лом такий інститут, як безпосереднє народовладдя, в Україні ще не зовсім розвинутий. Для його посилення потрібно, насамперед, удо­сконалити наявну нормативну базу, а також змінити ставлення самих органів до виявів народної демократії. Необхідно активно вико­ристовувати, комбінувати різні види прямого народовладдя для до­сягнення найкращого результату; ефективніше розвивати зв'язки і посилювати взаємодію між самими суб'єктами народовладдя (народ, населення територіальної громади, трудовий колектив, члени об'єд­нання громадян, окремий громадянин)» [290, с. 55]. Приклади анало­гічних висловлювань науковців про народовладдя взагалі і про без­посередню форму його реалізації датуються, зокрема, і 2005 роком. Не бракує таких заяв авторитетних учених і впродовж останніх двох років. Про «нечіткість принципу народовладдя» як один із суттєвих недоліків положень Основного Закону зазначено, нарешті, у щорічно­му Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модер­нізація України - наш стратегічний вибір» [256, с. 16].

При цьому варта уваги і та обставина, що нечіткість принципу народовладдя на рівні Основного Закону дуже часто призводить до майже повного нівелювання цього принципу на рівні спеціальних за­конів. Крім того, враховуючи засадничий характер принципів народ­ного суверенітету та народовладдя для всієї системи законодавства України, включаючи положення Конституції України, відсутність на­уково обґрунтованої, зваженої, систематизованої та структурованої концепції народовладдя не дозволяють виписати на рівні Основного Закону таку «суспільно-політичну модель України», яка б надала мож­ливість подолати наявну в нашій державі кризу в системі та структурі управління державними і місцевими справами.

Отже, на нашу думку, основна причина такого стану держави та су­спільства полягає у відсутності науково виваженої концепції демокра­тичної держави, створення якої ми проголосили, але так і не змогли за 20 років Незалежності повноцінно запровадити у щоденну практику державного будівництва всі її структурні елементи, що становлять єди­ний механізм управління всіма суспільними справами в країні. Таким чином, Україна відмовилася від механізму управління суспільством на принципах тоталітарної держави і разом з тим ще не змогла створити новий дієвий механізм управління суспільними справами на принци­пах демократичної держави. І тут відповідальність за такий стан справ лежить на всьому українському суспільстві, оскільки «народ, реалізую- чи невід'ємне право на власну державу, є її творцем та несе відповідаль­ність за розбудову і розвиток держави» [48, с. 640].

Перш ніж перейти до безпосереднього дослідження окреслених питань, варто особливо звернути увагу на позицію Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанської Комісії), яка у 1996 р. у своєму висновку щодо проекту Конституції України, схва­леному 11 березня 1996 р., зазначила наступне: «Заслуговує на схва­лення те, що текст вже не містить положень, які зумовлювала занадто радикальна концепція прямої демократії, як наприклад, можливість розпуску Парламенту або висловлювання недовіри Президенту шля­хом референдуму. Це є доказом того, що текст просувається у пра­вильному напрямі, забезпечуючи стабільність основних інститутів» [317, с. 31]. Досліджуючи текст уже прийнятого Основного Закону нашої держави, Венеціанська Комісія у своєму наступному виснов­ку щодо Конституції України, схваленому 7-8 березня 1997 р., зо­крема, вітала те, що «текст більше не містить положень у дусі занад­то радикального поняття прямої демократії, а передбачає належну рівновагу між представницькою та прямою демократією» (курсив наш. - Ю. М.) [317, с. 49].

Отже, можна зробити висновок, що європейським стандартом у сфері управлінні публічними (державними, місцевими, професійни­ми та іншими суспільними) справами є не перевага безпосередньої чи представницької форми народовладдя, а 'їх «належна рівнова­га». Конституційний Суд України у частині 3 вступної частини сво­го Рішення № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 р. також зазначає, що в одержаних на його запити відповідях «підкреслюється взаємозв'язок безпосередньої (здійснення народного волевиявлення через вибори, референдуми тощо) та представницької (здійснення влади народом через органи державної влади та органи місцевого самоврядування) демократії, а також відсутність переваги жодної з цих форм здійснен­ня влади народом» (курсив наш. - Ю. М.) [338]. Тому, досліджуючи питання конституційно-правового забезпечення безпосереднього народовладдя, варто пам'ятати, що наукові розробки вчених-консти- туціоналістів повинні бути спрямовані саме на забезпечення рівно­ваги, а не перевагу безпосередньої форми народовладдя над пред­ставницькою. Саме в такому руслі спробуємо докласти своїх зусиль до розв'язання проблеми недосконалого конституційно-правового забезпечення реалізації народом своєї влади шляхом свого безпосе­реднього волевиявлення.

Юридичну природу явища народовладдя розкривають, як зазна­чалося вище, виходячи з відомого конституційного положення, що міститься у частині 2 статті 5 Основного Закону України, згідно з яким народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної вла­ди та органи місцевого самоврядування. З цього ж конституційного положення виводяться і дві форми народовладдя - безпосередня та представницька (опосередкована).

Тож слід, мабуть, коротко окреслити наші власні позиції щодо ро­зуміння категорії «безпосереднє народовладдя» і спочатку зазначити вихідні передумови, досліджені нами раніше. Так, у ході попередніх досліджень [252, 245] було зроблено висновок, що категорію «влада» (незалежно від носія і суб'єкта її реалізації) варто розглядати як пе­редбачене Конституцією чи законом право уповноваженого суб'єк­та приймати обов'язкові до виконання рішення у сфері управління публічними (державними, місцевими, професійними та іншими суспільними) справами. Йдеться про те, що обов'язковим атрибутом заснованої на законі (а не на силі) влади будь-якого суб'єкта є його законне право приймати (на реалізацію своїх, передбачених законом, повноважень) обов'язкові до виконання на відповідній території (чи для відповідного кола осіб) рішення.

Категорію «народовладдя» ми розглядали як таку форму організації управління усіма суспільними справами, за якої кожен громадянин має право і реальну можливість брати участь в управлінні цими суспільними справами як безпосередньо, так і через вільно обраного представника. Змістом народовладдя є сукупність політичних прав громадян і механізмів їх реалізації у відносинах із органами державної влади та органами місцевого самоврядування щодо участі в управлінні власною державою (державними справами), у вирішенні місцевих, професійних чи інших суспільних справ.

Виходячи з наведеного та досліджуючи положення, закріплене у частині 2 статті 5 Конституції України, можна побачити одну з при­чин багатьох проблем у механізмі управління публічними справами. Так, передусім, доводиться констатувати, що ми дуже часто тяжіємо до різних форм колективізму та безособовості, оперуючи відповідни­ми поняттями: «народ», «суспільство», «спільнота», «територіальна громада», «держава» тощо. Це все правильно. Однак провідні суспіль­ства світу вже давно перейшли до розуміння визначальної сутності людини (громадянина), репрезентуючи і, водночас, законодавчо унормовуючи її як найвищу цінність, безпосереднього носія влади, культури, знань... Тобто «розумінням» світовий досвід не обмежу­ється, а обов'язково піднімається до відповідного правового регулю­вання з чітким відображенням того, що саме «особистість становить первинний, визначальний, автономний кістяк соціального організму, суспільства» [371, с. 5]. Українське ж суспільство, задекларувавши цей постулат у частині 1 статті 3 Основного Закону, так і не змогло повноцінно впровадити його в практику державного будівництва і забезпечити механізм реалізації головного завдання та обов'язку держави - «утвердження і забезпечення прав і свобод людини». За намаганням розв'язати проблеми створення та організації механізмів здійснення народом належної йому влади зазвичай забувається про необхідність створення механізмів забезпечення реалізації кожним громадянином належної саме йому влади взагалі та політичних прав і свобод - зокрема. Таким чином, за розв'язанням проблем народу і держави дуже часто забуваються проблеми окремо взятого громадя­нина, людини. Крім того, можна констатувати очевидну схильність законодавця до детального регулювання представницької форми на­родовладдя, починаючи з виборів відповідних представників, і вод­ночас - фактично повне нерозуміння необхідності (чи небажання) врегулювати форми та способи реалізації безпосередньої форми на­родовладдя з аналогічних питань.

Ми уже наводили визначення народовладдя як такої форми орга­нізації управління державою, за якої кожен громадянин має право і можливість брати участь в управлінні державними справами як без­посередньо, так і через вільно обраного представника [252, с. 48].

На думку В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка, «найбільш узагаль­неним і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод є право громадян України брати участь в управлінні державними спра­вами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України). По суті, це право закрі­плює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади та місце­вого самоврядування» [164, с. 119].

Концептуально погоджуючись із тим, що право громадян України брати участь в управлінні державними справами справді є «найбільш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод», ми не можемо, однак, погодитися з наступною некоректністю твердження. Так, висвітлюючи «найбільш узагальнене та системоутво­рююче» одне політичне право, автори вказують на всі права, що закрі­плені у ст. 38 Конституції України, серед яких чітко виокремлюються:

- право брати участь в управлінні державними справами;

- право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

- право обирати до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- право «бути обраним» до органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування.

При цьому конституційно-правова формула кожного із зазначе­них прав може бути досліджена на предмет коректності її юридично­го формулювання.

Крім того, далі конституційне право громадян брати участь в управлінні державними справами В. Ф. Погорілко і В. Л. Федоренко розкладають на три форми його реалізації - «здійснення безпосеред­нього народовладдя», «здійснення державної влади» та «здійснення місцевого самоврядування». Таким чином, автори виводять за межі реалізації безпосереднього народовладдя «здійснення державної влади» та «здійснення місцевого самоврядування». І якщо теза про розуміння «державної влади» як однієї з можливих форм саме без­посереднього народовладдя потребує окремої уваги та аргументації, то невключення до форм безпосереднього народовладдя «здійснення місцевого самоврядування» видається дивним і не зовсім коректним, адже територіальна громада на місцевому рівні, так само як Україн­ський народ на державному рівні, здійснює свою владу у двох кон­ституційно визначених формах - як безпосередньо, так і через вільно обраних представників. Проте варто пам'ятати, що недостатня аргу- ментованість наукових концепцій, не кажучи вже про окремі вислов­лювання, призводить до розмитості змісту визначальних дефініцій, має своїм наслідком прогалини у правовому полі як своєрідний про­яв нечіткості правових формулювань на законодавчому рівні.

Отже, суттю безпосереднього народовладдя є право громадян брати безпосередню участь в управлінні публічними (державними, місцевими, професійними та іншими суспільними) справами. Відтак народовладдя фактично означає, що громадяни України всіх націо­нальностей (народ), реалізуючи свої політичні права та свободи, без­посередньо управляють усіма своїми спільними справами. На жаль, на рівні Конституції України не проглядається чіткого зв'язку між по­ложеннями «народ здійснює владу безпосередньо» (частина 2 статті 5 Конституції) та «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами» (частина 1 статті 38 Основного Закону).

Варто також наголосити, що «місцеві справи» мають декілька рів­нів 'їх реалізації - область, район, місто (селище, село), район в місті, мікрорайон, квартал, вулиця, і, нарешті, багатоповерховий будинок. На кожному із зазначених рівнів громадянин України може прояви­ти власну активність як результат життєвої позиції, взявши участь в управління публічними (суспільними) справами як особисто (без­посередньо), так і через вільно обраного представника. Всі зазначені прояви безпосередньої участі громадян у вирішенні публічних (су­спільних) справ є, на нашу думку, окремими видами безпосереднього народовладдя.

Крім того, безпосереднє народовладдя не вичерпується участю громадян у вирішенні «територіальних» справ - державних, регіо­нальних і місцевих. В Україні останнім часом, як і в багатьох інших країнах, активно розвиваються інші види народовладдя, які можна об'єднати загальним терміном «професійне самоврядування» (нота­ріальне, адвокатське, лікарське тощо). Кожен із зазначених «видів» самоврядування також має як безпосередню, так і представницьку форми вираження.

Таким чином, вищезазначене дозволяє стверджувати, що громадя­ни, які беруть безпосередню участь у розв'язання публічних (суспіль­них) проблем в межах окремої професії, є долученими, беруть участь у реалізації ще одного різновиду безпосереднього народовладдя.

Водночас не підлягає сумніву теза, згідно з якою механізм народовладдя повинен передбачати не лише право громадян брати участь в управлінні публічними справами, а й право самостійно вирішувати питання місцевого та державного значення, приймаючи для цього обов'язкові до виконання на відповідній території чи для відповідного кола осіб рішення, що й становитиме, на нашу думку, справжнє «народовладдя», а не його імітацію. Адже «влада» невіддільна від процесу прийняття загальнообов'язкових рішень. Проте це не означає, що абсолютно всі дії громадян, які можна кваліфікувати як прояв народовладдя, повинні зводитися до реалізації свого права голосу на підтримку того чи іншого владного рішення. У такому випадку явище народовладдя, його сутність будуть зведені до реалізації цього права. Скоріше, кожна свідома дія громадянина має поставати нормативно виписаним чи, принаймні, зрозумілим елементом механізму реалізації народовладдя. І відповідно до призначення кожного конкретного елемента єдиного механізму народовладдя має вибудовуватись належне правове регулювання.

Виходячи із цього, «безпосереднє народовладдя» характеризуєть­ся тим, що відповідне владне рішення приймається (затверджується) безпосередньо самим суб'єктом первинної влади від свого імені, без будь-яких посередників чи представників (тобто не «від імені Україн­ського народу», як діє Верховна Рада України, і не «від імені держави», як діє Президент України, не «від імені територіальних громад», як ді­ють відповідні місцеві ради тощо). Суб'єкт робить особистий (власний і вільний) вибір, представляючи лише самого себе. Відповідне владне рішення (індивідуальне чи колективне) з моменту його прийняття на­буває обов'язкового до виконання іншими особами характеру.

Варто також нагадати, що головними структурними елементами будь-якої форми народовладдя є суб'єкт, належне йому повноважен­ня (право), механізм реалізації цього повноваження і механізм впро­вадження його в практику державного будівництва.

З урахуванням викладеного можна перейти до вироблення кон­цептуальних підходів до визначення першого елемента відповідного механізму - суб'єктів безпосереднього народовладдя.

2.2.