Поняття Конституції України

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучас­ності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конститу­цій (у 2004 р. прийнята також перша наднаціональна консти­туція - Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень²⁶.

Для України Конституція 28 червня 1996 р. стала симво­лом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної 1 незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція 1996 р. є найважливішою ка­тегорією національного конституційного права, його серце­виною.

Термін «Конституція України» є досить поширеним не лише у науці конституційного права, айв інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним він іншої істо­рично сформованої юридичної категорії «конституція», яка ви­никла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях у багатьох сферах суспільного життя.

олле Хабриева Т. Я.. Чиркин В. Е. Теория современной конституции. - М.. 2005. — С. 5-

Існує припущення, що поштовхом для використання ла­тинського слова «constitutio» як юридичного поняття пер­винно послужило вживання його у заголовку офіційних до­кументів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні: «Rem publicum constituere...» - «Римський народ встановлює...». Пізніше дієс­лово «встановлює» трансформується на іменник «встановлення, устрій», що й дав початок численним стародавнім «конституці­ям».

Пізніше, у XVI ст., у Франції починає вживатися термін «Іех fundamentalis» - «основний закон», що вперше був введений у науковий обіг у роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б’юкенена та ін. Ідея конституції як основного закону в уявленні монархо­махів передбачала існування у державі такого найвищого норма­тивного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця.

Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст.. що ознаменувалося бурхливим розвитком кон­ституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочас­них країнах Західної Європи. а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С. С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській «civitas» старовинних віків інша в монархічній германській державі середніх та початку нових ві­ків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків»²®.

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVI-XVII1 століть як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц. X. Вольф. Дж. Локк. В. Блексто- ун. Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів зна­йшли своє відображення в перших конституціях - Конституції СИТА 1787 р.. Конституції Франції 1791 р.. Конституції Польщі

²⁹ Дністрянський С. Теорія конституції /1 Стецюк П. Б. Станіслав Д ністрян­ський як конституціоналіст.-Я.. 1999.-С. 186.

1791 р. та інших конституційних актах. Хоча деякі вчені схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений переселенцями до північноа­мериканських колоній на човні «МаІіЬІшпе» біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію «кон­ституція новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. На кінець XIX - поч. XX ст. у європейському кон­ституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що конституція є сукупністю право- положень. що визначають вищі органи держави, порядок за­клику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіда стосовно державної влади^[30].

Представники різних правових шкіл по-різному тлума­чили поняття конституції. Так. представники природної школи права розуміли під конституцією суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи - вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен): інституціоналісти - статут держави і нації; марк­систської - вищий закон, що закріплює повновладдя правля­чого класу тощо.

Ткк, під конституцією у радянській юридичній науці було при­йнято розуміти основний закон держави, який виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію - «Радянська Конституція», як принципово нову д ля конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. Зокрема. В. А. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні писав, що конституція— це. як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспіль­ства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і грома­дянина^[31].

Інший відомий правознавець Ю. М. Тодика пропонував розумі­ти під Конституцією України єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принци­пи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалі зації державно-владних повноважень, основи правового статусу, територіальний устрій держави^[32].

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є най­більшим юридичним здобутком, у першу чергу, суспільства. Її призначення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. ТЬбто конституція являє со­бою, як правило, основний закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття внесення до неї змін і її охорони.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених- конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції Украї­ни, а також пріоритети оновлення Основного Закону в сучасних політико-правових реаліях, можна стверджувати, що Конститу­ція України - це єдиний, наділений найвищою юридичною силою та гарантований державою і суспільством правовий акт, че­рез який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю й реалізують легітимні інтереси, утвер­джуючи основи конституційного ладу України, загальні засади конституційно-правового статусу людини, принципи та інсти- тути здійснення народовладдя, встановлюють систему і функ­ції органів державна влади й органів місцевого самоврядування, п також порядок їх формування. конституюють механізми реалізації державно-владних повноважень і адміністративно- територіальний устрій держави.

Це визначення дає найбільш загальні уявлення про юридичні властивості та якості Конституції України, які визначають її сут­ність. зміст, походження, юридичну силу, систему та структуру, форму та умови дії в умовах сьогодення. До того ж нині Осно­вний Закон усе частіше досліджується як багатоаспектне явище правового буття. Зокрема, правознавці дедалі частіше зверта­ють увагу на Конституцію України як джерело права, систему правовідносин, складовий елемент правосвідомості учасників конституційного процесу, предмет і одночасно поле конститу­ційної конфліктології^[34] тощо.

Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі. Учені по-різному характеризують їх^[35]. Утім останні роки д ієвості оновленої Конституції України внесли певні корективи у вияв­лені нами кваліфікуючі ознаки Основного Закону.

По-перше, за своєю сутністю Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує по­літичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Про це свідчить і нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі).

Слід погодитись із позицією Ж. М. Пустовіт, що народний су­веренітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі^[36]. Отже, за своєю сутністю Основний Закон є правовим вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів консти­туціоналізму.

По-друге, за своїм змістом Конституція України є універсаль­ним регулятором найбільш важливих суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України - у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, ін­формаційній та ін. Основний Закон також унормовує загаль­ні засади, принципи усіх основних інститутів національного конституційного права - інституту основ конституційного ладу України, інституту конституційно-правового статусу людини і громадянина, інституту безпосередньої демократії, інститу­ту основ організації та діяльності органів держави. Інституту адміністративно-територіального устрою України та інституту місцевого самоврядування, а також інституту правового захисту Конституції України.

Водночас таке широке коло суспільних відносин, основи яких визначаються Основним Законом, не повинне створювати штучну ілюзію «розмитості» предмета конституційно-правового регулювання. Предметом правового регулювання, або змістом Основного Закону є передусім суспільні відносини, пов’язані з конституційно-правовим статусом людини і реалізацією полі­тичної волі та легітимних інтересів основних суб¹ єктів публічно- владних відносин - Українського народу. Української держави та територіальних громад України.

По-третє, важливість змісту Основного Закону обумовлює її відповідну юридичну силу. За своєю юридичною силою Кон­ституція України є головним, найважливішим нормативно-пра­вовим актом у системі джерел національного права України, основним джерел конституційного права і всіх інших галузей права України.

Варто погодитись із М. І. Козюброю. який вважає, що верхо­венство Конституції України виявляється насамперед у в най­вищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верхо­венство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нор­мативними актами, що діють на території України³. До того ж вища юридична сила Конституції України забезпечується її гарантіями, зокрема особливим порядком правового захисту Основного Закону.

По-четверте. Конституція України має особливий норматив­ний склад. Основний Закон об’єднує в своєму складі норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції Укра­їни безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини і громадянина. Ткк, ч. З ст. 8 Конституції України визначає: «Звернення до суду для захисту конститу­ційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки нормативно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України, згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність за­конів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тйм самим гарантується пряма дія норм Конституційного права, реалізація яких не вимагає обов’язкового прийняття відповідного закону України або іншого правового акта.

ТДким чином. Конституція України, маючи особливий норма­тивний склад і систему відповідних національних і міжнародних гарантій своєї дієвості, залишається нині найбільш активним регулятором фундаментальних суспільних відносин, які склада­ють предмет національного конституційного права. У зв’язку з цим можна навести оцінку права загалом, яку свого часу вислов­лював Рудольф фон Ієрінг:«...вирішальним моментом при оцінці ^[37]

Конституція як Основний Звкон суспільства та держави 83 права є не абстрактний зміст законів, не справедливість на па­пері й моральність на словах, а те, як це право об’єктивізується в житті, енергія, з якою все визнане необхідним виконується й проводиться в ДІЙСНОСТІ»^[38].

По-п’яте, Основний Закон має особливий порядок легітиміза- ції. Уже аксіоматичним стало твердження про те. що конституції та конституційні акти мають прийматись і змінюватись у такий спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у їх легітимності. Світовій практиці відомо багато способів затвердження консти­туцій і внесення до них змін - шляхом октруювання. прийнят­тя установчими зібраннями (конституантами), парламентом, референдумом тощо. Але, у кожному окремо взятому випадку успіх легітимізації конституцій визначається очікуваннями сус­пільства. Навіть конституції ФРН1 Японії, прийняті після Другої світової війни за активної участі окупаційних військ, виявились очікуваними німецьким 1 японським народами, що й засвідчує їх дієвість упродовж більше ніж півстоліття.

Конституція України має особливий порядок прийняття 1 вне­сення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гаранті­єю Конституції України. На жаль, дещо «ліберальне» тлумачення відповідних юридичних процедур у грудні 2004 р. мало неодноз­начні правові наслідки для національного державотворення про­тягом наступних років.

Легітимна процедура внесення змін до Основного Закону виключає можливість його миттєвих, експресивних змін. Від­повідно до Розділу XIII Конституції України, цей порядок є дифе­ренційованим, залежно від важливості розділів Конституції, які підлягають змінам, 1 має здійснюватися поступово - протягом кількох сесій парламенту або за участі як парламенту, так і наро­ду - шляхом проведення всеукраїнського референдуму (розділи І. Ш, XIII Конституції України).

Нормативний зміст рішень Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 р. № 6-рп (справа про здійснення влади народом) івід 16 квітня 2008 р. № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) дозволяє затверджувати нову редакцію Конституції України на всеукраїнському референдумі, у випадку, коли народ попередньо підтримає на всенародному голосуванні саме такий шлях легітимізації оновленого Осно­вного Закону.

Враховуючи політико-правові реалії сьогодення, зокрема конституційні ініціативи учасників конституційного процесу, можна передбачити такий можливий алгоритм конституцій­них перетворень у 2009-2010 роках: прийняття нового закону про всеукраїнський референдум - проведення консультативного референдуму щодо можливості прийняття нової редакції Кон­ституції України на всеукраїнському референдумі - всенародне обговорення проекту нової редакції Конституції України з його подальшим затвердженням Верховною Радою України - затвер­дження нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі. Хоча запропонований сценарій розвитку консти­туційної реформи в Україні не являється безальтернативним. На сьогодні політичні та державні діячі, а також вчені конституціо­налісти виявляють й інші пріоритети та перспективи політико- правової реформи в Україні.

По-шосте, за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим «писаним» кодифікованим правовим ак­том найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада. Нова Зеландія та інших, які складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-пра­вові акти (в тому числі й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт най­вищої юридичної сили. Зазначене, у свою чергу, не виключає існування та подальший розвиток системи конституційного права України.

По-сьоме, за умовами дії. тобто територією та часом дії. Осно­вний Закон є загальнонаціональним постійно діючим консти- туціино-правовим актом. Зокрема, дія Конституції України поширюється на всю територію України, а її приписи є загаль­нообов’язковими для всіх суб'єктів національного права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність 1 сталий характер.

По-восьме, Основний Закон має постійно діючий характер. Дія переважної більшості конституційних положень не обмеж­ується часом. Перехідні положення Конституції України, які міс­тять застереження стосовно адаптаційних термінів (до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма її статтями, нині вичерпані.

Стабільність Конституції України не заперечує приреченість цього джерела національного права на постійне удосконалення. Навіть найдавніші з діючих конституцій світу, такі як Консти­туція США 1787 року, неодноразово ставали предметом пере­гляду та зазнавали змін. «Чи можуть конституції змінюватись? Чи може одне покоління навіки зв’язувати інші та всі наступні. Думаю, що ні. Тйорець створює землю для живих, а не для мерт­вих. Влада та права можуть належати тільки людям, а не речам чи будь-якій матерії, позбавленій волі... Ніщо не є незмінним, окрім природних і невід’ємних прав людини». - писав 5 червня 1824 р. Т. Джеферсон у своєму листі до Д. Картрайту. Тобто прогрес людства обумовлює й прогрес конституціоналізму та подальший розвиток і вдосконалення національних конститу- цій^[39].

По-дев'яте. Конституція України в XXI ст., втілюючи давні традиції національного державотворення та правотворення. корелюється з ідеями і ідеалами класичного і модерного європей­ського конституціоналізму, заснованого на «людиноцентризмі». принципах демократії та верховенства права. На користь цього свідчить і прагнення учасників національного конституційного процесу узгоджувати положення чинного Основного Закону та майбутні конституційні пректи із такими авторитетними євро­пейськими інституціями, як Венеціанська комісія тощо.

Ткк, у середині червня2009р. Венеціанська комісія на своєму 79-му Пленарному засіданні обговорила проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України», внесений Прези­дентом України на розгляд Верховної Ради України і висловила щодо нього загалом позитивну оцінку. Це дозволяє сподіватися на конструктивність процесу системного оновлення Основного Закону та сприйняття його наслідків як в Україні, так і за кор­доном.

Натомість ігнорування відповідних резолюцій має негативні наслідки. Тіїк, свого часу, напередодні політико-правової кризи в Україні після набуття чинності всіма положеннями Закону України «Про внесення змін до Конституції України», в резолюції «Функціонування демократичних інституцій в Україні», схвале­ною ПАРЄ щодо України, наголошувалося, що криза в Україні є результатом поспішної та незавершеної конституційної і по­літичної реформи 2004 року, відповідно до якої до Конституції України було внесено низку змін, без урахування застережень Венеціанської комісії та без проведення широкої публічної дискусії в країні. ПАРЄ також нагадувала Україні про свої по­передні заклики реформувати інституції в Україні, здійснені в Резолюціях 1179(1999). 1239(2001), 1244(2001), 1346(2003). 1364(2004), 1466 (2005) та Рекомендаціях 1395(1999), 1416 (1999), 1451 (2000) та 1722 (2005) і звернулася з терміновим закликом до Президента України, народних депутатів України і Кабінету Міністрів України вирішити існуючу кризу в легі­тимний. суворо конституційний та мирний спосіб. Ігнорування відповідних резолюцій Європейської комісії ПАРЄ «За демо­кратію через право» не дозволило вчасно упередити кризові явища в новітньому українському державотворенні та право творенні.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної конституційно-правової науки й освіти. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції України є надійним теоретико-методологічним ггід- ґрунттям для пізнання інших важливих явищ конституційно- правової реальності, щодо яких Конституція виступає системо­утворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов’язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі правознавства.

Конституція України є продуктом і одночасно стрижнем роз­витку такого складного політико-правового феномена, як «кон­ституціоналізм». Зміст цієї категорії опосередковує роль і місце Конституції України у правовій системі, суспільстві та державі, підтверджує її верховенство в регулюванні суспільних відно­син.

Систему українського конституціоналізму становлять: 1) чин­на Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституцій­ний лад. У своїй взаємодії ці елементи формують нормативно- правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму^[40].

Отже. Конституція України є результатом і водночас ви­значальним складником національного конституціоналізму під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) історич­но сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об'єктивно реформовану систему конституцій­ного права. систему конституційного законодавства, стриж­нем якої виступає Основний Закон, систему конституційно- правової науки і освіти, а також усталену конституційну правотворчу та правозастосовну практику. При цьому дихо­томічний взаємозв'язок Констиуції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конститу­ційної правової держави.

2.