Феномен «української революції»
У ЦЕНТРІ соціалістичного руху в Україні після Лютневої революції 1917 р. опинились УСДРП, яка офіційно відновила свою діяльність 4 — 5 квітня 1917 р. на конференції у Києві, та УПСР, що організаційно оформилась того ж місяця.
Але обидві партії, які відігравали стрижневу роль у Центральній Раді і спирались навесні й улітку 1917 р. на досить міцну, незрівнянно більшу від комуністів-ленінців соціальну базу, особливо на українському селі, виявились не готовими до загострення політичної боротьби, тобто до власне ретельно продуманих і політично виважених революційних дій на Україні. Тактичні і стратегічні помилки провідників УСДРП і УПСР досить глибоко проаналізовані у відповідній літературі. Саме грубі політичні прорахунки Центральної Ради, шарахання від соціалістичної орієнтації до монархізму та ще й на німецьких багнетах за доби гетьманату П.Скоропадського, подальші незграбні дії Директорії, різкі політичні коливання «уповноваженої диктатури» в ЗУНР не дають підстав стверджувати про якусь українську революцію 1917 — 1920 рр. як окреме суспільно-політичне явище.Теза про «українську революцію»[15] має виключне, тобто методологічне значення для дослідження процесів конституціо- налізації України у розглядуваний період. Нині вона стала досить активно пропагуватися деякими дослідниками, особливо з-поміж колишніх компартійних істориків і соціологів. При цьому вони, прагнучи до створення якоїсь «принципової нормальності» (вислів В. Смолія) історії України, не враховують, що, на жаль, «українські революціонери» в уособленні провідників УНР чи ЗУНР лише говорили про необхідність здійснення української національної революції, але насправді виявились до неї не готовими ані з теоретичного погляду, ані з практичних позицій. Вони прагнули скористатись на теренах колишніх імперій будь-якою сприятливою нагодою, що створювались не їх зусиллями, для проголошення якихось чергових політичних гасел, кінцева доля яких теж переважно вирішувалась не в Україні, а у Росії в цілому чи в столицях інших європейських держав.
До того ж український народ, який і мав би бути рушійною силою такої революції, окремішним народом себе не відчував і з об'єктивних історичних обставин не міг ще себе усвідомити в такій ролі. На Наддніпрянщині українці були просто мешканцями дев'яти російських губерній, а на Наддністрянщині — безправною частиною населення Австро-Угорщини.Та й переважна частина еліти тогочасної України провідників «української революції» не уявляла себе поза межами Росії чи Габсбурзької імперії. Лише поодинокі з них прагнули до створення самостійної держави, а абсолютна більшість мріяла тільки про автономію у складі майбутньої федеративної Російської республіки. Саме так було сформульовано кінцеву мету «самостійної УНР» навіть у IV Універсалі Центральної Ради, на що більшість сучасних дослідників уваги майже не звертає, всіляко підкреслюючи тільки сам факт проголошення начебто незалежності й самостійності УНР.
Найвизначніші політичні події в Україні були прямо пов'язані з зовнішніми чинниками, а не з внутрішніми досягненнями власне українського руху. Скажімо, утворення Центральної Ради стало наслідком повалення самодержавства у Петрограді, фактичне відновлення через півтора століття української державності, тобто проголошення першої УНР — безпосереднім результатом Жовтневої революції[16], поява другої УНР (радянської) — опосередкованим продуктом збройного повстання у Петрограді, IV Універсал — підсумком наступу радянських військ на Дон і Україну та вимог Німеччини, встановлення гетьманського режиму — наслідком окупації України німецькими і австро-угорськими арміями, його повалення — результатом капітуляції Німеччини, проголошення ЗУНР — підсумком повної поразки Австро-Угорщини тощо. Може, лише створення третьої УНР (Директорії) певного мірою виявилось начебто продуктом внутрішньої кривавої бійки між самими українцями і перемоги військ УНС — Директорії, але навряд чи вона стала б можливою без розгрому Німеччини державами Антанти.
Таким чином, версії про «українську революцію» втрачають сенс.
Революційні події в Україні 1917 — 1920 рр., у ході яких вчинялись спроби відновлення української державності з боку різних політичних сил, у відмінних одна від одної формах і з діаметрально протилежними намірами, точились у рамках певним чином перманентних Лютневої і Жовтневої за- гальноросійських революцій, наслідком яких стала всеохоп- лююча найжорстокіша громадянська війна. Говорити про явище окремішної «української революції» у зв'язку з цим з теоретичного погляду підстав немає. Беззмістовність таких тверджень стає очевидною, якщо за аналогією почати відшукувати у кривавих подіях 1917 — 1920 рр. чи поділяти їх на білоруську, татарську, башкирську, вірменську, грузинську, нанайську та ще величезну кількість інших «революцій». Враховуючи, що будь-яка купка політично активних діячів чи просто шукачів пригод — авантюристів у той час, зібравшись гуртом, могла оголосити себе незалежним урядом на якійсь території, саму «українську революцію», за логікою міркувань прихильників її відшукування, треба поділяти на миколаївську, одеську, криворізьку, гуляйпільську, бердичівську та безліч інших «революцій». Таким чином кожне українське місто, а то й село мало б по одній чи більше «революцій».1.3.
Еще по теме Феномен «української революції»:
- Феномен «української революції»
- ЗМІСТ
- Мироненко О.М.. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917—1920 рр. Теоретико-методологічний аспект. Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корець- кого НАН України,2002. — 260 с., 2002
- Громадські об’єднання. Громадянське суспільство. Формування громадянського суспільства
- Актуальні проблеми світової політики
- ІДЕОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИKO-ПОЛІТИЧНА ПАРАДИГМА РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ