Загальна характеристика політичного спектра українського суспільства початку XX ст.
ЛЮТНЕВУ РЕВОЛЮЦІЮ Україна зустріла з неабияким концептуальним політичним і ідеологічним багажем, який і став вирішальним у визначенні мети її подальшого існування чи то у складі унітарної самодержавної або конституційної російської (австро-угорської) монархії чи республіки, чи то як автономного утворення у федеративній Росії або Австро-Угорщині, чи то як самостійної, незалежної держави.
Політико-ідеологічна платформа розмаїтих сил, що діяли в українських губерніях Великої України —Наддніпрянщини, адміністративних одиницях Малої України — Наддністрянщини, виявилась панівною, стрижневою й у виборі майбутнього суспільного ладу для народу України, що у свою чергу визначало зміст вітчизняного правотворення.Як і в усьому світі, у Російській і Австро-Угорській імперіях, загалом на українських землях, проросли на межі XIX — XX ст. і ліберальні, і соціал-демократичні, і комуністичні, і анархістські, і інші політичні уподобання. Звичайно, залишались не тільки живучими, а й досить міцними традиціо- налістські, консервативні прагнення. Але сила цих паростків, їх вплив і авторитет у суспільстві були різними.
З позицій методології дослідження процесу зазначимо, що спроби деяких істориків-правознавців виокремити в українському конституціоналізмі розглядуваного періоду три чітко означені напрями (ліберальний, консервативний та соціалістичний) мають штучний характер. Не є науково обгрунтованою і диференціація вітчизняної політичної думки на межі XIX — XX ст. з боку окремих політологів на націоналістичну, демократичну, ліберальну, консервативну, соціалістичну і комуністичну, як і її поділ на консервативну, народницьку, національно-державницьку тощо. Набагато простіше вирішувала проблему радянська історіографія: вона узагальнювала вчення цього періоду по двох різновидах — прогресивні (революційно-демократичні), до яких відносила О.Потебню, М.Антоновича, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Лесю Українку, І.Франка, М.Павлика та інших, та реакційні (буржуазно-націоналістичні), що виходили з-під пера П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського і навіть М.Драгоманова.
Насамперед зауважимо, що жоден (!) з названих напрямів у «чистому», класичному його вигляді в політико-правовій думці України тоді не існував. Правові, державницькі концепції політичних партій, їх ідеологів здебільшого були еклектичними, поєднували різнорідні, часто несумісні, суперечливі погляди. їх зовнішня оболонка, форма нерідко прикривала зовсім інший внутрішній зміст. Погляди одного й того ж мислителя. проводились непослідовно, а іноді змінювались з калейдоскопічною швидкістю. Ось чому, скажімо, одні дослідники творчості І.Франка, спираючись на його висловлювання, вбачають у ньому переконаного марксиста, інші — мало чи не ворога марксизму, одні — войовничого націоналіста, інші — запеклого інтернаціоналіста, одні — послідовного федераліста, інші — співця унітарності самостійної України. Упереджений підхід до аналізу політико-правових концепцій М.Драгоманова теж приводить до однозначних висновків: мислитель постає з літератури одночасно і як фундатор соціалізму, і як основоположник лібералізму, і як прихильник анархізму, і як піонер державної незалежності України тощо.
Провідною, пануючою політичною ідеологією в громадській думці України, починаючи з останньої третини XIX ст., став соціалізм у найрізнобарвніших його модифікаціях: утопізму, прудонізму, раннього марксизму, лассальянства (швейцериз- му), ейзенахства (бебельянства і лібкнехтизму), анархічного авантюризму (бакунізму і бланкізму), бернштейніанства, ка- утськіантства, пізнього марксизму, у вигляді Готської, а згодом Ерфуртської програм, концептуальних стрижнів 1, 2 і двох- з половиною Інтернаціоналів, ленінізму (більшовизму), троць- кізму, есерівських варіантах народного соціалізму і максималізму (індивідуального тероризму), бауеризму (австромарксиз- му), кооперативного, етичного, інструменталістського, юридичного соціалізму тощо[5]. Ці багатогамні соціалістичні течії, що цілком відповідали колективістському способу буття, комуно-громадівському менталітету українства, стали концептуальним стрижнем політичної, економічної, моральної і правової філософії суспільства, серцевиною численних конституційних проектів і всього громадського життя України ще напередодні буремних 1917 — 1920 рр.
Суперечності ж у тлумаченні змісту соціалістичної ідеології, шляхів, способів, форм і методів її уконституціювання, перенесення на державницький грунт, втілення у правовій системі мали своїм наслідком не тільки появу на українських землях у цей період понад двох десятків політичних партій соціалістичної орієнтації, а й жорстоку міжфракційну бійку усередині цих партій. Досить сказати, що навіть у комітетах РСДРП, де зосередились найортодоксальніші марксисти, точилась непримиренна боротьба між революціонерами-ленін- цями, легальними марксистами і економістами, а після 1903 р. — між більшовиками і меншовиками, націонал-комуністами і інтернаціоналістами, «ліквідаторами» і «отзовістами», примиренцями і ортодоксами тощо. Один за одним виникали розколи й усередині самих партійних фракцій. Скажімо, українські меншовики у комітетах РСДРП, до яких тяжіла частина членів РУП, «Спілки», УСДРП, «Української соціал-демократії», швидко поділились на групи міжрайонців, оборонців, об'єднаних соціал-демократів, партійців та ін. Предтеча майбутньої най- впливовішої Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) — Партія соціалістів-революціонерів (есерів), осередки якої діяли в українських губерніях з 1901 р., вже у 1904 р. «втратила» численну групу максималістів, а у 1906 р,-— народних соціалістів. Аналогічна картина спостерігалась і в інших політичних партіях.
«Соціалістичний стрижень» мов би пронизував усі інші палітри політико-правової ідеології, з якою Україна вступила у період революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр. — лібералізму, анархізму, шовінізму, націоналізму, народництва; революційні й еволюційні бачення шляхів встановлення засад соціалізму — екстремістські, насильницькі, мирні, радикальні, реформаторські, помірковані; всі продуктивні групи населення — селян, робітників, інтелігенцію; всі основні національні меншини — російську, єврейську, польську соціал-демократію тощо. Тому неможливо з причини об'єктивного стану і не доцільно з теоретичних позицій виділяти соціалістичну ідеологію в якийсь самостійний напрям політико-правової філософії серед інших інтелектуальних і моральних установок українського суспільства переддня Лютневої революції.
Останні ж умонастрої в той час теж були реаліями громадського буття, але майже всі вони більшою чи меншою мірою виявлялись «замішаними» на соціалізмі, який у свою чергу всотував з них лише прийнятні для цієї ідеології ті чи інші якості.Щодо ліберальних доктрин, які вже стали серцевиною не тільки новітнього класичного, а й новітнього уявного світового конституціоналізму, то слід підкреслити, що у «чистій» формі лібералізм у цілому ніколи, у тому числі у 1917 — 1920 рр. на Наддніпрянщині не сприймався і не пропагувався. Власних його теоретиків українські землі не знали, а лібералами називали просто тих представників суспільства, що виступали за розкріпачення селян. Дуже слабкою в Україні завжди була і соціальна база класичного лібералізму — національна буржуазія, а інший стрижень цієї платформи — міщани у абсолютній більшості складався з росіян, євреїв, поляків тощо. Комуно- громадівський менталітет нації, природний слов'янський колективізм як інородне тіло відкидав фундамент класичного лібералізму — індивідуалізм, суверенітет «Я», який брався на озброєння лише дуже незначною частиною суспільства. Переважно громадівський спосіб життя українства, категорія «Ми», первісно-комуністичний побут, який укорінювався у масовій свідомості від часів козацтва ставали нездоланною' перепоною на шляху сприйняття таких кардинальних постулатів ліберальної філософії, як зверхність особи над державою і суспільством, абсолютне значення кожної людської особистості, нічим не обмежена «самодіяльність», вичерпна свобода підприємництва, всепоглинаючий утилітаризм тощо. Довіра до багатьох ліберальних гасел упродовж XIX — початку XX ст. була суттєво підірвана практикою державного будівництва і запровадження економіки вільного ринку на Заході, де конституції ставали «свинськими», «собачими» (І.Франко), «консти- туціями-наругами для трудового народу» (Л.Українка), парламенти — корумпованими зборищами, рівність перед законом — фікцією для прикриття всеохоплюючої кривди бідних і голодних, вільне підприємництво — виливалось у перетворення на товар не тільки речей, а й совісті, честі, гідності людини тощо.
У вітчизняній політико-правовій думці примат держави над особистістю панував завжди, залишається панівним і зараз, незважаючи на ліберальну в цілому конституцію.Проте майже всі соціалістичні течії в Україні періоду революційного конституціоналізму сприймали ліберальні ідеї народного суверенітету, народовладдя, встановлення конституційного ладу, запровадження тієї чи іншої системи охорони конституції від можливих порушень, відповідності їй законів та підзаконних актів, заснування системи представницьких органів, місцевого самоврядування, скасування станових привілеїв, ствердження демократичних свобод людини і громадянина. Більша частина українських соціалістів заклала у свої конституційні проекти принципи поділу влади, вільної конкуренції, багатоукладної економіки, недоторканності приватної власності, парламентського устрою, менша — погоджувалась з такими принципами лише на перехідному етапі від капіталізму до соціалізму з тим, щоб згодом відкинути ці ліберальні гасла разом з буржуазною демократією, буржуазним конституціоналізмом і буржуазним парламентаризмом1 та змінити їх на соціалістичне народовладдя, засноване на єдності влади, демократичному централізмі та диктатурі пролетаріату. Власних ліберальних партій напередодні 1917 — 1920 рр. в Україні не було, а нечисленні прихильники лібералізму вступали до осередків російських кадетів, галицької НДП чи позапартійного ТУП, які розташовувались найближче до ліберальної платформи. Зазначимо й те, що в літературі радянських часів категорії «лібералізм», «ліберал» вживались переважно у побутовому значенні цих слів, тобто у сенсі «зайве поблажливий», «милостивий», а іноді — й «безпринципний»[6] [7]. Цим самим вихолощувався істинний, науковий (особливо юридичний) зміст цього терміна. Лише умовно переддень Лютневої революції можна вважати часом започаткування і українського націоналізму як напряму вітчизняної політико-правової думки. Подібний відлік його народження має своїми коренями модну нині, але помилкову тезу, яка вважає «батьком українського націоналізму» М.Міхновського. Тільки такою ж умовною, а то й штучною спробою слід вважати виокремлення в самостійну консервативну течію вітчизняної політичної думки початку XX ст. вчення С.Тома- шівського, В.Липинського, В.Кучабського та ін. виключно на тих підставах, що вони віддавали перевагу монархічному устрою майбутньої Української держави. Насамперед зміст доктрин названих мислителів значно виходить за межі класичного консерватизму в будь-якій його інтерпретації. Справді наближеними до нього напередодні розглядуваного періоду революційного конституціоналізму були призабуті сьогодні, малозгадувані клерикально-монархічні ідеї правознавця-мит- рополита, доктора права Ягеллонського університету А.Шеп- тицького щодо державного устрою України під протекторатом Габсбурзької імперії на чолі з монархом-гетьманом з-поміж австріяк і ним самим як верховодою усіх церков, у тому числі православної. Але ця концепція вітчизняного державотворення зникла разом з крахом Четверного союзу. З іншого боку — таке розуміння консерватизму, як це викладається у платформах С.Томашівського, В.Липинського чи В.Кучабського, змушувало б нас «віддати» до табору запеклих консерваторів усі сучасні європейські конституційні монархії, чимало з яких насправді стали не тільки взірцем для ліберальної ідеології, а й її натхненниками. Консерватизм як політична течія на українських землях 1917 — 1920 рр. був досить войовничим і реально протистояв новітньому революційному конституціоналізму, висуваючи концепції і проекти навіть не монархічного, тобто оманливого, дуалістичного, кульгаючого, а традиціоналістського чи абсолютистського квазіконстигуціоналізму, лжеконституціона- лізму. Він не лише існував насправді, а й за кількістю сповідувачів і прихильників був найпоширенішою політичною ідеологією серед мешканців України (як тепер говорять «пересічних громадян»), але не в такому вигляді, як це тепер тлумачиться в деякій літературі, що заважає баченню істинного, а не штучно зображеного українського консерватизму. Це був войовничий антилібералізм мало чи не доби Ф.Шатобріана, у розумінні духовних батьків традиціоналізму Ж. де Местра, Л. де Бональда, Е.Берка та ін. З гаслами «православ'я, самодержавства і народності», які сповідували харківські, одеські, київські та інші міцні осередки «Російського зібрання», «Союзу російського народу» (СРН), «Союзу (Палати) Михаїла Архангела» (СМА), що стали уособленням і провідною силою справжнього консерватизму у вигляді запеклого роялізму. За численністю залучених до них осіб такі осередки набагато перевищували кількість членів інших партій разом узятих. Значною мірою цьому сприяла посилена русифікація українства, яка протягом майже двох стбліть проводилась імперією без будь-якої ворожості до української нації. Українці вважались «братами», «своїми», «росіянами з діалектом» тощо. Українці ніколи не були «інородцями», тобто їх відносили до панівної нації. Як бачимо, така політика давала свої результати: верства «вірних малоросів», «неділимців» в Україні стала досить могутньою, народ перетворювався на якусь заворожену чи летаргічно приспану нерухому «сиру етнографічну масу» (вислів Ісаака Мазепи), позбавлену будь-яких політичних орієнтирів, світоглядних уподобань, виявлявся у своїй більшості політично безпорадним, апатичним. Це цілком влаштовувало правлячі монархістські кола. Тому (ще раз треба наголосити) віднесення концепцій С.То- машівського чи В.Липинського, які порівняно з гаслами справжніх консерваторів, могли б вважатись «чистими» октябристами чи навіть кадетами1, до консервативного напряму вітчизняного політичного мислення, викривляє справжню розстановку політичних сил і ідеологічних уподобань, з якою Наддніпрянщина зустріла звістку про повалення самодержавства. Судячи зі складу українських депутатів останніх Державних дум, більшість населення українських губерній готова була підтримати справжніх консерваторів і навіть традиціоналістів. Необхідно брати до уваги й те, що найсиль- нішим ударом по роялістах і традиціоналістах імперії стала вкрай незграбна, сповнена жорстоких поразок і гірких розчарувань для «России, которую мьі потеряли»[10] [11], Перша світова війна. Позиції монархістів-консерваторів були суттєво підірвані економічним спустошенням імперії під час війни, поголовним бідуванням її мешканців, піднесенням робітничого і селянського руху тощо. Все це й призвело до нищівної поразки російських роялістів на початку 1917 р. Але могутні консервативні традиції в імперії, у тому числі в Україні, звичайно, викорчуваними бути не могли. У період революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр. чорносотенні монархісти після повалення самодержавства змушені були поступитись іншим політичним силам на всій території колишньої імперії, у тому числі в Україні. Частина з них почала «октябризуватись»[12] чи «кадетизуватись», тобто зміщуватись з крайнього правого флангу до центру політичного спектра. Але інша частина залишалась на «староруських» позиціях з гаслами відновлення колишньої монархії у вигляді диктатури великого князя Миколи Миколайовича (молодшого), тобто імператора Миколи III. Центральна Рада у серпні 1917 р. рішуче засудила перший сплеск монархізму — контрреволюційний заколот Л.Корнилова, вжила заходів щодо придушення заколотників на території України (штаби Південно-Західного, Румунського фронтів, деякі військові гарнізони у містах) та згодом підтримувала зв'язки з активними учасниками корниловщини — О.Каледіним, М.Алексєєвим та самим Л.Корниловим, що втік на Дон. Але справжнім центром монархічного руху Україна стала за доби гетьмана П.Скоропадського. Протягом 1918 р. у Києві знайшли притулок майже всі чорносотенці колишньої імперії з лав СРН, СМА, Російського монархічного союзу, які розгорнули тут діяльність партій і організацій «Братства животворя- щого Христа», «За єдину Русь», «Всеросійського національного союзу», «Національно-ліберальної партії монархістів-кон- ституціоналістів», утворили «Монархічний блок», «Союз «Наша Родина», «Раду державного об'єднання Росії», яка після повалення гетьманату втекла до Одеси і активно діяла там упродовж усього розглядуваного періоду. Чотири п'ятих офіцерів денікінської, врангелівської армій, значна частина яких вербувалась з-поміж українців Донщини, Кубанщини і Наддніпрянщини, виявилась запеклими монархістами, що нещадно нищили своїх політичних опонентів з середовища українських націоналістів, анархістів, лібералів, соціалістів і комуністів. Отже, період революційного конституціоналізму з його особливими підходами до проблеми обмеження влади, різним ставленням до забезпечення конституційності законів та інших нормативних актів характеризувався явною численною перевагою серед населення України свідомих і несвідомих традиціоналістів і консерваторів, але тільки незначна їх частина вдалась до зброї, оскільки переважна більшість основної, провідної продуктивної сили мешканців українських губерній — селян прагнула до мирної землеробської праці і займала вкрай пасивну політичну позицію. Такі характерні для «гречкосійсь- кого» менталітету української нації взагалі і для консервативної психології зокрема риси, як прагнення до збереження сталих традицій, насторожене, а то й вороже ставлення до нового, до будь-яких змін, політична індиферентність, відсутність «войовничого духу», радикалізму, революціонаризму тощо зумовили поразку цих сил з боку хоч і набагато меншої в кількісному плані, але добре організованої і політично активної частини суспільства. Прихід на вісім місяців консерваторів до влади у квітні 1918 р. не став винятком з цього правила, оскільки тимчасове піднесення їх на верхівку державної піраміди відбулось на іноземних багнетах. Гетьманський режим упав вмить, практично без опору відразу після капітуляції Четверного союзу. Це стосується правого флангу політичних сил. А на лівому їм протистояла інша могутня течія, яка складалась з прихильників соціалістичної ідеології, що практично без будь-якої конкуренції безмежно панувала в українському суспільстві вже протягом майже півстоліття. Якщо у Петрограді до влади прийшли кадети і октябристи, то у Києві з самого початку несоціалісти у Центральну Раду зовсім не допускались. Навіть Товариство українських поступовців (ТУП), яке начебто й породило Українську Центральну Раду (УЦР), у перші ж дні після Лютневої революції розпалось і на його місці протягом березня — грудня 1917 р. з'явилась низка партій, що включила або ж до програм, або ж до назви соціалістичне забарвлення: Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська партія народних соціалістів (УПНС), Українська трудова партія (УТП), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС). До останньої у грудні 1917 р. увійшли ще й колишні члени Української народної партії. Уже зазначалось, що сам соціалістичний рух в Україні виявився вкрай різнобарвним1. Названі відгалуження від ТУП одразу опинились на його правому фланзі, вплив якого на процеси конституціоналізації був незначним. На лівому діяли українські осередки РСДРП (з квітня 1917 р. — РСДРП(б), нечисленність яких успішно компенсувалася надзвичайною політичною активністю, особливо після проголошення у грудні 1917 р. УНР (радянської), організаційного оформлення у квітні 1918 р. КП(б)У та створення у січні — березні 1919 р. УСРР. Кількісний склад членів РСДРП(б) — КП(б)У протягом розглядуваного періоду зріс майже у 40 разів і досяг 75 тис. осіб[13] [14]. Мабуть, у такій же, якщо не більшій, пропорції зростали лави прихильників, тобто соціальна база більшовиків в Україні завдяки їх гнучкій політичній тактиці, точно визначеній політичній стратегії, вмілому використанню політичних гасел: «Вся влада Радам», «Геть війну!», «Землю — селянам!», «Фабрики — робітникам!» та ін. Підтримку Петрограда й Москви комуністи України справді отримували, і досить відчутну, але в остаточному вирішенні долі української державності у 1917 — 1920 рр. головну роль відіграли не червоноармійські багнети з Росії, як це підноситься нині аматорами від історії, а політичні настрої переважної більшості народу України, зламу яких на користь більшовиків сприяли, з одного боку, політична майстерність комуністів і їх вождя В.Леніна, а з іншого — незграбна політична позиція й численні помилки більшовицьких опонентів на території України. 1.2.