«Партійні конституції» провіаних партій Центральної Рани і ЛирєкторіТ

ТОЧКОЮ ВІДЛІКУ початку доби революцій­ного конституціоналізму в Україні можна вважати, мабуть, момент створення Центральної Ради. Спочатку міцні політичні позиції у ній УСДРП (лідери — В.Винниченко, М.Авдієнко, С.Веселовський, Д.Антонович, М.Порш, М.Ткаченко, В.Чехівсь- кий та ін.) і УПСР (лідери — М.Ковалевський, В.Залізняк, М.Сал- тан, П.Христюк, О.Севрюк, Г.Михайличенко, Ю.Охримович, М.Чечель та ін.) виявились нетривалими.

Ще одна есерівська партія, що виникла у вересні 1918 р., сприйняла назву Українська партія лівих соціалістів-револю- ціонерів (УПЛСР, лідери —Б.Камков, О.Залужний, М.Алексєєв, В.Качинський, Є.Терлецький та ін.). Узявши на озброєння політичні гасла російських лівих есерів, у вересні 1920 р. вона обрала курс на повалення влади рад, що дало привід органам ВУЧК ліквідувати УПЛСР фізично, окрім тієї її частини, яка в грудні 1920 р. заявила про лояльність до радянської влади і утворила Об'єднану партію лівих соціалістів-револю ціонерів (синдикалістів і інтернаціоналістів). Її члени були заарешто­вані через рік. Але до цього від УПЛСР відкололась течія, яка ще в березні 1919 р. утворила власну партію — УПЛСР-бор- бистів (лідери — Є.Терлецький, М.Алексєєв, В.Зеленій та ін.). Ця партія під гаслом «У боротьбі здобудеш ти право своє!» співробітничала з КП(б)У, висуваючи при цьому гасло дикта­тури трудових класів, критикуючи «помилки правлячої радянсь­кої партії» та «нещадно викорінюючи куркульсько-петлюрі­вську контрреволюцію» і досягла численності майже 8 тис. осіб. Та у червні 1920 р. у ній стався ще один розкол: від УПЛСР-борбистів відійшла УПЛСР-синдикалістів (лідери — В.Арнаутов, Я.Браун, С.Мстиславський та ін.), а ті, що зали­шились, вступили до КП(б)У як «кращі представники» бор- бистів.

Вирішальний вплив на формування напрямів революційно­го конституціоналізму 1917 — 1920 рр. мали правові і держав­ницькі погляди політичних партій, які формулювались і пев­ним чином затверджувались у їх програмах. Спеціальні розділи чи параграфи цих документів, які, звичайно, мали лише опо­середкований юридичний зміст, певною мірою умовно ми називаємо «партійними конституціями». Сутність таких «партійних конституцій» складало партійно-програмне бачення майбутнього державного устрою України, її політичної систе­ми, форм і методів правління, правових цінностей і інститутів тощо. Реальністю є не тільки дія за доби визвольних змагань, а й вирішальна сила цих «партійних конституцій».

Скажімо, «партійна конституція» УСДРП, з якою вона вис­тупала як один з найактивніших учасників Центральної Ради, УНС, Директорії та її уряду, радянських органів влади, була викладена у грудневій (1905 р.) Програмі УСДРП і у числен­них офіційних виступах В.Винниченка, М.Порша, М.Ткачен- ка, В.Чехівського, І.Мазепи, В.Мазуренкатаін., а після об'єднан­ня з галицькою УСДП — ще й О.Безпалка, С.Вітика та ін.

УСДРП-лівих не відмовлялась від таких основних засад ре­волюційного конституціоналізму, але, спираючись на «брат­ню руку з Великоросії», на тези «прольоту світової соціальної революції» та вважаючи, що від УСДРП у цілому залишились «одні тріски, від яких з огидою відвернулось робітництво Ук­раїни»^{[18] [19], партія прагнула «зафіксування» території УНР відпо­відно до III Універсалу, створення радянської федерації у мас­штабах Росії, а згодом — Європи й усього світу, й узяла курс на співробітництво з більшовиками. УСДРП-незалежників, висуваючи гасло «клас проти класу», засуджуючи «більшо­вицьких комуністів» за штучне підштовхувацня соціалізму, який повинен будуватись поступово і покликаний лише «замі­нити перезрілий капіталізм», твердо стояла на грунті само­стійності і незалежності УНР за принципом «нарізно йти, ра­зом бити ворога», виступала тільки за спільну диктатуру пролетаріату й селянства, проти парламентаризму, який «за­важає творчості мас», проти Директорії, Трудового конгресу тощо[20].}

«Партійна конституція» УПСР, без дослідження й ураху­вання якої не можна об'єктивно проаналізувати розглядува­ний період революційного конституціоналізму і характерні лише для нього особливості вітчизняної доктрини конституцій­ної юстиції, викладена у програмі, ухваленій з'їздом УПСР 15 — 19 липня 1917 р. Вважаючи себе «частиною армії міжнародно­го революційного соціалізму», «революційно організованою меншістю», не відкидаючи ані збройний, ані реформаторсь­кий шлях до нового суспільства, партія на перший план вису­вала національне питання, яке, на її думку, можна було «цілко­вито розв'язати тільки в соціалістичному ладі, коли буде знищений соціальний гніт», а на перехідному етапі — через національно-персональну (екстериторіальну) автономію в фе­дерації демократичних республік. Законодавчу владу в авто­номній Україні мав здійснювати, на думку парти, однопалат­ний парламент — Рада народних представників (Український сейм), а також народ (через референдум), виконавчу — Рада міністрів, обрана Сеймом. Інститут президентства УПСР рішуче заперечувала. Але вона не виключала можливості федератив­ного устрою й самої України^{[21] [22]. В інших питаннях побудови державної влади, у тому числі судової, позиції УПСР збігалися з програмними засадами УСДРП.}

Досить цікаву зміну до своєї «партійної конституції» вне­сла УПСР на III з'їзді у листопаді 1917 р. Нове бачення май­бутньої державності України її лідери втілювали вже у двох(!) вищих законодавчих владах: у верховному органі, побудо­ваному на класових засадах, — Всеукраїнській раді селянсь­ких, робітничих і солдатських депутатів, і у верховному органі, сформованому на некласовій основі, — парламенті. До скликання Установчих зборів функції останнього мала ви­конувати Центральна Рада^[23].

Після поразки Центральної Ради від партії відкололись бо­ротьбисти, які висловили незадоволення «непевною політи­кою Малої ради», «недопустимою і злочинною... спілкою ук­раїнського уряду з німецьким імперіалізмом», «деморалізацією трудових верств громадянства» і взяли курс на рішучу бо­ротьбу всіма засобами з гетьманським антидемократичним режимом, гаслами більшовиків, що «розпалювали національ­ну ворожнечу», на скликання Українських установчих зборів, на політичний, систематичний терор, який «припиниться тільки після перемоги над реакційним деспотизмом і повного онов­лення всіх політичних громадянських свобод»¹. Після пере­йменування УПСР-боротьбистів на УПСР-комуністів-бороть- бистів партія додала до таких завдань гасла диктатури пролетаріату, зосередження всіх революційних сил навколо одного комуністичного центру, покладення в основу держав­них об'єднань принципу національної однорідності^{[24] [25]. УКП(б) уже більш чітко сформулювала своє бачення соціально-еко­номічних і національно-культурних завдань України, виходу «з закутка опортунізму і парламентського угодовства, куди соціал-демократія була заведена меткими політиками «жовто­го соціалізму», і прагнула поєднати інтернаціоналізм та дер- жавництво, соціальну революцію і «парламентсько-конститу- ціоналістичну еволюцію», ради депутатів та «Учреділку», диктатуру пролетаріату та демократизм на загальних засадах влади робітничого класу і гасел III Комінтерну[26].}

У січні 1920 р. з частини УСДП-незалежних і УКП (бороть­бистів) виникла просто УКП (лідери — М.Авдієнко, А.Драго- мирецький, П.Річицький, В.Фідровський та ін.). Вона конста­тувала глибоку кризу капіталізму, наближення світової пролетарської комуністичної революції під керівництвом май­бутньої Міжнародної комуністичної партії і увійшла до скла­ду ВУЦВК, де обстоювала власне бачення держави і права при пануванні диктатури пролетаріату і радянської демократії.

Унікальним у революційному конституціоналізмі розгляду­ваного періоду не тільки в Україні, а й у всій колишній Російській імперії було включення до «партійної конституції» УКП спеціального розділу «Право». Тут викладалась недвоз­начна, суто «пролетарська» позиція праворозуміння: право і мораль у всіх своїх виявах є явищем суспільства нетрудового, наслідком класової боротьби, знаряддям буржуазного пану­вання, яке повинно «повільно зникати, змінюючись організо­ваною товариською комуністичною взаємністю»^{[27] [28]. УКП вияв­ляла готовність до тимчасового використання цього знаряддя, але виключно д\я пригнічення експлуататорів, скасовуючи ряд правових інститутів, а в решту вливаючи пролетарський зміст та змінюючи цим самим їхню форму. Партія відверто заявля­ла про «всезростаюче звужування і зменшення значення пра­вових інститутів аж до зникнення й заміни їх організованою пролетарською взаємністю». Свої завдання в деяких галузях права УКП убачала: а) у праві публічному — знищення будь- яких органів буржуазного устрою та заміні їх класовими орга­нами пролетаріату для перетворення державного апарату на апарат працюючих; б) у праві приватному — скасування при­ватної власності на засоби виробництва, особливо на землю, та розподілу продукції, відмирання приватної торгівлі, речо­вого права, права зобов'язань, права успадкування тощо; в) у праві родинному — запровадження вільних, нерегульованих законом відносин чоловіка і жінки, перенесення центру ваги з подружжя на материнство, державна турбота про дітей; г) у праві кримінальному — панування принципу «хто працює, той їсть», застосування покарання як виховного, а не репресивно­го заходу, його пом'якшення тощо; д) у «матеріальному кар­ному праві» — заміна «виражених у цій галузі» волі й розуму буржуазії на волю й розум пролетаріату; є) у судовому праві — перегляд норм судопровадження, устрою суду, заміщення по­сад суддів виключно працюючими громадянами, обраними радами, участь засідателів «з мас пролетаріату і незаможного селянства», які за відсутності відповідних постанов1 керува­лися б комуністичною свідомістю, заміна «заплутаного, склад­ного, довгого і дорогого суду простим, єдиним в одній інстанції, тому коротким, безплатним, приступним ддя люду судом»[29] [30]. Як бачимо, розділ «Право» у Програмі УКП сповідував гасла, дуже далекі від класичного революційного конституціоналіз­му. По суті, тут була викладена екстремістська платформа пра- ворозуміння.}

1.4.