Передумови формування екології як науки

2.2.1. Доісторичний етап

Широко представлені в різних місцях земної кулі печер­ні малюнки стародавньої людини свідчать про обізнаність її про навколишнє середовище, його мешканців, місця їх перебування, способи збирання рослин, полювання на тва­рин і споживання.

Надзвичайно важливим кроком уперед стало оволодін­ня вогнем. Підтримувати вогонь навчилися ще наші далекі предки, що жили більше мільйона років тому. Добувати та підтримувати вогонь, переносити його з місця на місце люди навчились принаймні 150 тис. років тому. Позитивним на­слідком оволодіння вогнем стала можливість підтримувати бажаний мікроклімат поблизу вогнища, різноманітніше та якісніше харчування, можливість просуватись далі у холод­ніші райони. З’явились, проте, й перші негативні наслідки: пожежі, суттєве порушення природного кругообігу речовин в екосистемах за рахунок знищення (спалювання) на вогни­щі рослинного сухостою та опаду (багаття переважно діяло постійно, для його підтримання навколо збиралось все, що могло горіти).

Випадкові й спонтанні спостереження умов зростання та розвитку рослин, місцеперебувань та способів життя тва­рин і вплив їх на середовище поступово привели людину до висновку про тісний взаємозв’язок їх спільного існування та взаємного впливу, спрямованого на взаємну підтримку. Так, ще у стародавні часи людина помічала, що в місцях впли­ву тварин на ґрунт (риття) та надходження посліду у ґрунт краще ростуть рослини. А в місцях масового розвитку ми­шей і пацюків їх знищують різні хижі птахи та звірі і тим полегшують життя самої людини. Поступово людина набу­вала досвіду про складну будову природного оточення, його складові, які зараз визначаються як структурні компоненти чи елементи екосистем.

Палеолітичні суспільства існували значною мірою зав­дяки полюванню. Знищення великої дичини призвело до масштабної екологічної кризи (Воронцов, 1999), що значно скоротила чисельність людства. Але при переході від палеолі­ту до мезоліту і далі до неоліту, у ході неолітичної революції, людство освоїло тваринництво та землеробство.

Формування таких угідь, де людина вперше вирощувала необхідні об’єкти для забезпечення свого існування, дало змогу не витрачати зусиль на збір їх у природних умовах, а штучно забезпечувати себе необхідним. Це сприяло ще більшому розширенню обсягів пізнання самої природи. Підбір рослин для культивування, а тварин для вирощуван­ня ще більше спонукав людину до виявлення тих умов, що забезпечують успіх. Таким чином, крок за кроком люди­на оволодівала необхідними знаннями про різні рослини та тварин, їх умови розвитку, характер і об’єкти живлення, їх складні взаємовідносини. Зі створенням умов для виро­щування рослин і утримання та розведення тварин людина прагнула хоча б у деяких моментах копіювати (моделювати) найважливіші процеси, які вона спостерігала у природі, та впроваджувати у своє первісне господарство. Спостерігаючи за об’єктами свого первісного господарства, вона поступово оволодівала відомостями про тих рослин і тварин (паразитів і шкідників), які часто перешкоджали одержанню успішних результатів.

У первісному суспільстві стали зароджуватись і поступово розвиватись уявлення про себе та про зовнішнє середовище. Втілювались вони у різних повір’ях, обрядах, переказах. За одним із вірувань, у кожну живу істоту «вкладалась» людська душа. Поступово таке ставлення з’явилось і по відношенню до неживих об’єктів — окремої скелі, пагорба, річки, болота, джерела, сонця, місяця тощо. Сукупність таких уявлень тепер зветься анімізмом (від латинського anima — душа).

Саме анімізм, крім іншого, був головною складовою язичницьких вірувань. Тогочасні люди згідно з таким сві­тоглядом уважали, що всі природні істоти, що їх оточува­ли, жили в «людський» спосіб: народжувались, відчували своє оточення, розуміли, спілкувались, мали певні бажан­ня, відчували біль, сум, радість тощо. Отже, в основі сві­тосприйняття первісного суспільства лежав культ Природи як найвищий сенс існування людини, найсильніший дух довкілля, найголовніший суддя та істина. Звідси — й бе­режливе, точніше сказати, раціонально-дбайливе ставлен­ня до природного оточення. Під впливом такого світогляду з’явились різні табу — безкомпромісні заборони якоїсь дії чи бездіяльності та навіть висловлювання стосовно певних тварин, рослин чи інших об’єктів.

Набутий досвід переконував людей у тому, що коли, на­приклад, у певний ліс ніколи не заходити та ніяк не тур­бувати його природних мешканців, то полювання навколо нього буде багатшим і стабільнішим. Накладаючи табу на такі території, оголошуючи їх «святими» та недоторканними, люди підсвідомо перетворювали їх на місця, які за своєю сут­ністю наближались до сучасних заповідників. Такі «народні заповідники», або «святі урочища», подекуди збереглись аж до ХХ століття. Деякі з них були настільки вдало розташо­вані, що виявилось цілком доречним і розумним збереження їх і в наш час як офіційних, науково обґрунтованих заповід­ників.

Але не слід вважати, що відносини доісторичних людей з довкіллям були безхмарними. Землеробство та тваринниц­тво сприяли росту чисельності людства, призводили до витіс­нення, знищення від проривних компонентів екосистем. На­слідком надмірного випасу худоби неолітичних скотарів стало утворення таких пустель, як Сахара. Надмірне застосування деревини призвело до загибелі лісів, а з ними — й цивілізації на острові Пасхи. Але у той час людство не було глобальним, і подібні екологічні катастрофи були локальними.

Досвід попередніх тисячоліть вивів людство на той рівень, коли воно змогло реалізувати свої знання у землеробстві, обумовив принципово нову поведінку людей у природному середовищі. Вирощування врожаю вимагало значно більших знань про вплив чинників довкілля на рослини на всіх фазах їх розвитку. Саме ця специфіка нової для того часу праці змусила людину цілком свідомо здобувати, накопичувати та передавати наступним поколінням знання екологічного змісту.

Найперші спроби вирощування рослин (початком вважа­ють 10—12 тис. років до нашої ери) називають примітивним, або паличним, землеробством.

Після винаходу знарядь, що дозволяли рубати деревину, землеробство просунулось північніше — у лісову зону. Чи не найперше у світі це сталось у розташуванні Трипільської культури (на захід від приблизної лінії Переяслав-Хмельни- цький — Кіровоград, у теперішніх межах України, Молдови, частково Румунії, крім Карпат і болотистого Полісся). Сис­тема землеробства, що тут склалась, зветься тепер підсіч­но-вогневою. На певній площі корчували ліс (рубали, або «підсікали», розриті корені, поки дерево не впаде). Коли дерева висихали, їх спалювали, попіл розсипали по звіль­неній території. На цій площі висівали переважно зернові культури. Після двох-трьох років вирощування рослин уро­жайність на цьому місці падала через виснаженість ґрунту та забур’яненість. Тому переходили на нове поле, яке тим часом готували у зазначений вище спосіб.

З опануванням степу, на відміну від підсічно-вогневої, поширилась переложна система землеробства. Степову ці­лину розорювали, вирощували культурні рослини протягом 10—12 років, а потім, коли ґрунт виснажувався та долали бур’яни, переходили на іншу ділянку. Згодом повертались на попередні поля, ті, що «відпочили». Такий тип землеробства зберігався у деяких районах Євразії аж до ХХ століття.

Своєрідний і тривалий вплив на природу степу пов’язаний з улаштуванням могил-курганів у скіфські та інші часи. Їх не насипали, а вимощували дерном на зразок єгипетських піра­мід. Для видобування необхідної кількості дерну для однієї могили його знімали на площі до 100—150 га.

2.2.2. Античний етап

Накопичені первісною людиною відомості в процесі ста­новлення суспільства і здобуті нею початкові знання про взаємовідносини між людиною та природою послужили ос­новою для виникнення й розвитку природничих наук, які відображувалися у творах натурфілософів античного періоду. Перш за все виникли й успішно розвивалися зоологія і бо­таніка, які стали фундаментальною основою для подальшого формування біологічної науки, на теренах якої народжували­ся фрагменти екологічних знань. Накопичені первісні знання та завойовницька політика різних країн сприяли розширенню знань про нові території та одержані людиною на них певні здобутки у господарюванні, обумовили подальший розви­ток знань про нові численні види організмів. У період рабо­власницького ладу використання дешевої праці рабів певною мірою вивільнило частину населення, передусім заможного, від важкої фізичної праці, що сприяло поштовху до розумін­ня будови природи, визначенню самого поняття про життя. Все це було б неможливим, якби перші натурфілософи ан­тичного періоду та ще раніше перші вчені Індії та Китаю не вивчали безпосередньо світ рослин і тварин як головних джерел самого життя. Таким чином були одержані більш розширені відомості про спосіб життя живих організмів, за­лежність їх від навколишніх природних умов і кліматичних чинників, про деякі взаємовідносини між організмами. Се­ред античних натурфілософів, які стали засновниками цілих розділів біологічної науки та сприяли у подальшому розвитку екології, були Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — заснов­ник зоології та його учень і послідовник — Теофраст (372— 287 до н. е.) — засновник ботаніки. Арістотель описує понад 500 видів відомих йому на той час тварин. Він склав першу класифікацію тварин, яка ґрунтувалася на найважливіших морфологічних ознаках, що відображали пристосування до конкретних умов середовища. Теофраст дав загальну харак­теристику їх поведінки, сповіщав про перельоти птахів та їх причини, міграцію та зимівлю риб, будівельну активність тварин, паразитизм зозулі, різні арсенали захисту тварин від ворогів, головні місця мешкання та інші відомості. Ціка­во навести його вислів, що близько відображує боротьбу за існування. Наприклад, він говорить про те, що «тварини, які населяють одну і ту саму місцевість і споживають одну і ту ж їжу, борються одна з одною, і якщо їжі недостатньо, ця боротьба одного і того ж виду набуває гострого характе­ру». Усіх відомих тварин він розмістив за рівнем їх органі­зації, що відображало їх поступовий еволюційний розвиток. Теофраст наводить свідчення про понад 400 видів рослин, різноманіття рослин у різних умовах існування, залежність їх форм і особливостей росту від ґрунту і кліматичних умов. У творі «Про причини рослин» він також характеризує взає­мовідносини між різними рослинами, про користь і шкоду, що спричиняють одні рослини іншим, описує зміни, які від­буваються у рослин в умовах, створених людиною. В інших творах Теофраст описує геліотропізм і «сон» деяких рослин, розповсюдження насіння вітром і тваринами. У творах цих, а також багатьох інших античних натурфілософів, китайських та індійських давніх вчених тварини та рослини розглядалися у зв’язку з конкретними умовами життя. Наводилося багато прикладів взаємовідносин між тваринами та рослинами. В їх будові відзначалися деякі природні чинники, які викликали пристосування безпосередньо до них.

Треба зазначити, що ще до появи творів основополож­ників фундаментальних біологічних дисциплін античними натурфілософами наводилися, між іншим, думки про наяв­ність (у нашому сучасному розумінні) «біотичного кругообі­гу речовин». Наприклад, Анаксагор (500—428 рр. до н. е.) говорив: «Жодна річ (у тому числі організм) не виникає, жодна не зникає, а існують у різних формах, народжуючись і вмираючи, перетворюючись з однієї на іншу, сприяючи відродженню інших форм шляхом роз’єднання післяісну- ючих форм, у подальшому за допомогою змішування (оче­видно, споживаючи як поживні речовини) відроджуються знову».

Подальший розвиток екологічних уявлень ми спостері­гаємо у так званий римський період античного етапу. Тут передусім найяскравіше показано зв’язок між організмами та конкретними умовами їх існування. В енциклопедичному 37-томному творі Плінія Старшого (23—79 рр. н. е.) 8—11-й томи присвячені життю тварин, а 12—27-й — рослинам. Він показує біологічні особливості тварин, зокрема живлення, розмноження, місця мешкання. Особливу увагу привертає його ідея про розподіл тварин не за морфологічними оз­наками, а за типом середовища їх мешкання — наземних і повітряних (літаючих). Хоча такий розподіл у класифікації тварин не мав нічого спільного з морфологічною класифі­кацією (відомо всім, що в одному і тому самому середовищі мешкають тварини від найпростіших до ссавців), але все ж таки ця робота відіграла значну роль у розвитку уявлень про найтісніший зв’язок тварин безпосередньо із середовищем (із конкретними умовами існування — ґрунтом, водоймами, повітрям тощо). При цьому він наводить приклади утворен­ня споріднених морфологічних ознак, характерних для того чи іншого середовища: однакова структура плавців як пер­винно водних таксонів, так і ссавців у водному середовищі, різні крила комах, птахів і ссавців тощо. Наведені численні приклади послужили основою ідей про зв’язок живих ор­ганізмів із відповідним середовищем, його роль у формуван­ні особливої їх будови, що пізніше лягло в основу поняття «життєві форми». Він описує також інстинкти, симбіотичні зв’язки, які згодом — на сучасному етапі — розглядають­ся як одна з форм розповсюджених консортивних зв’язків у екосистемах.

У розповідях про рослини Пліній Старший багато місця приділяє конкуренції між деревами, дає оцінку впливу ме­теорологічних і ґрунтових умов на рослини, визначає роль невеличкої «мушки», пов’язаної з долею плодоутворення у фігового дерева, говорить про вплив різних фізичних чин­ників на загальний обрис і врожайність рослин, наводить приклади хвороб, що спричиняють рослинам деякі комахи та «черв’яки», і під кінець дає рекомендації щодо застосування рослин у лікуванні різних хвороб.

Закінчуючи характеризувати античний етап у розвитку екологічних ідей, треба відзначити увагу римських нату­ралістів до прикладних аспектів ботаніки та зоології. Так, римський вчений-енциклопедист і натураліст Варрон (116— 27 рр. до н. е.) у творі «Про справи сільські» пропонує ре­комендації щодо покращення ґрунту, землеробства, догляду і вирощування домашніх тварин. Усі рекомендації він пропо­нував, не спираючись на арістотелівські праці. Цікаво також зазначити, що Варрон був не позбавлений дару наукового передбачення, стверджуючи, що в повітрі носяться цілі хмари невидимих «найдрібніших» тварин, які викликають хворо­би, беруть активну участь у житті рослин і тварин. Минуло майже півтори тисячі років, поки були відкриті мікроорганіз­ми — на сучасному етапі вони, розкладаючи органічні речо­вини на мінеральні, складають редуцентний блок екосистем, який завершує біотичний кругообіг. Не буде зайвим згадати натураліста-поета Вергілія (70—19 рр. до н. е.). У своїй вір­шованій праці «Георгіки» у піснях він як знавець сільськогос­подарського виробництва викладає агрономічні рекомендації про пар і про добрива, дає поради з садівництва, бджіль­ництва тощо. Зрозуміло, що без знань про взаємозв’язки рослин і тварин, умови їх успішного розвитку неможливо давати ті поради, які приводять до практичного успіху. За­вершальним акордом давньоримських натурфілософських поглядів на саму суть природи, складність її структури та загальну обумовленість усіх процесів є поема Лукреція Кара (приблизно 99—55 рр. до н. е.) «Про природу речей». В ній підкреслюється ідея про природні причини — закономір­ності всього, що відбувається у природі, про множинність причин, що викликають подібні явища. Ці ідеї вплинули на формування загальнобіологічних уявлень, у тому числі екологічних.

Антична епоха в історії екології пов’язана з іменами вче­них Стародавньої Греції, а потім і Риму. Демокріт (близько 460—370 рр. до н. е.) та Арістотель (384—322 рр. до н. е.), коли вирішували головні питання філософії (відношення свідомості до буття, мислення — до матерії), спиралися передусім на тлумачення того, що вони бачили у природі. Складові середовища, що їх оточувало (тварини, рослини, мінерали тощо), були для них тими «цеглинками», з яких вони і будували «дім» натурфілософського світогляду. Ось чому Арістотель («батько філософії») описав понад 5θ0 видів тварин, виклавши відомості про їх життєдіяльність, у тому числі й пов’язану з реакцією організмів на вплив зовнішньо­го середовища. Він досліджував міграцію риб і птахів, буді­вельну активність деяких тварин, оригінальність поводження зозулі відносно своїх пташенят, захисні реакції каракатиці тощо. Цей вчений дійшов висновку, що навіть зародження письма та мистецтва (у тому числі й поезії) — наслідок нама­гання людини наслідувати природі, прагнення ввійти з нею в гармонійні стосунки.

Гіпократ (460—370 рр. до н. е.) вивчав проблеми медици­ни, землеробства, мореплавання. Описуючи лікарські росли­ни, він подавав не тільки їх лікувальні, а й екологічні влас­тивості. У працях «батька ботаніки» Теофраста (372—287 рр. до н. е.) йшлося про розповсюдження рослин залежно від умов середовища, зв’язок їх форми та особливостей росту з ґрунтом та кліматом. Він розробив першу класифікацію життєвих форм рослин, виділивши дерева, кущі, напівкущі, трави, наводив чимало практичних порад із вирощування винограду, маслин тощо.

Ідея гармонійного співіснування людини та природи вті­лювалась у заснуванні осередків декоративних рослин, або, як тепер сказали б, парків. Сприяло цьому зародження нової філософії, що закликала до відмови від державної діяльності та до «насолоди радощами буття» у квітучих садах. Саме тому сади Античної епохи, крім іншого, мали ретельно підібрані композиції дерев, кущів, різнобарвних квітникових рослин.

Один із парків Стародавньої Греції, розташований на околиці Афін, був відданий вченим (де працювала «школа Платона»), бо вважалось, що найвищий злет наукової думки можливий в оточенні, найближчому до природи. Цей парк носив ім’я міфічного героя Академа. Тому й заклад стали називати академією.

У ті часи декоративні парки були й у інших країнах: Персії, Індії, Китаї. Оригінальним був той, що у місті Алек- сандрія (Єгипет, на той час — колонія Греції). «Чудовий», як вважають, парк мав вигляд кола. У середині — пагорб із назвою «Панейон», даною йому на честь міфічного бога Пана (заступник лісів, луків, ланів, тварин). Вважалося, що коли живим істотам завдавали шкоди, Пан раптово вистрибував із засідки й наганяв страху на порушників, викликав серед них «паніку», «панічний жах».

В Античну епоху з’явилась ще одна нагода поповнити знання екологічного змісту. Обумовлена вона переселенням рослин з одних місць в інші. У наші часи сукупність від­повідних заходів називають інтродукцією. Приклад позитив­них наслідків такої роботи — одне із семи чудес античних часів — висячі сади Семираміди, які вирощували у Старо­давньому Вавилоні (зона пустелі). У цих садах переважали рослини, перевезені з Мідії, країни прохолодного гірського клімату, батьківщини Семираміди (тепер — східна частина Туреччини). Успішне їх вирощування у нових умовах, про що у захваті писали свідки, напевно давало чимало нових відомостей екологічного характеру.

Отримані знання про рослинний світ мали і практичні наслідки. Наприклад, уже могли за наявністю та станом рос­лин визначати якість ґрунту і залягання підземних вод. Такі вказівки були у працях римських вчених І ст. н. е. Ю. Колу- мели та Вітрувія Поліона. Пліній Старший давав рекоменда­ції щодо необхідності враховувати при вирощуванні рослин якість ґрунту, характер місцевості, особливості клімату. Цей вчений назвав сукупність знань екологічного змісту «при­родною історією».

2.2.3. Відродження

Уявлення про живу природу, її різноманіття, взаємовід­носини живих організмів із середовищем, вплив середовища на будову організмів стали основою наукових поглядів на цілі сторіччя (аж до знаменної епохи Відродження). Після застійного періоду у розвитку майже всіх наук на початку формування феодального суспільства у середньовіччі (ІІІ— ХІІІ ст.) панували теологічні погляди на природу та жит­тя. Лише з поверненням античних ідей, які були збережені в арабських країнах під час їх експансії, знову почався ін­тенсивний розвиток їх у Європі. Повернення натурфілософ­ських ідей у Європу збіглося з початком епохи Відроджен­ня, тому, поряд із підйомом загальної культури, мистецтва, натуралістичні напрацювання одержали добре підґрунтя для свого розвитку, а екологічні ідеї на основі успіхів у вивченні анатомії, морфології, сільського господарства почали знову інтенсивно розвиватися. Особливо слід підкреслити знач­ну роль видатного художника, скульптора, архітектора та натураліста Леонардо да Вінчі (1452—1519). Його біограф Вазарі так писав про нього: «Природа була вірною вчитель­кою інтелектів. Тому він поринув у вивчення потаємних властивостей рослин, співвідношення між різними групами живих організмів». Сам да Вінчі писав про себе: «Віддаю­чись незгасній жадобі знань, я мрію осягнути походження численних створінь природи... стати всебічним майстром для пізнання її, для наслідування їй». Вивчення важливих органів хребетних і співставлення їх будови з безпосередньою дією конкретних фізичних чинників середовища дозволили йому мріяти про крило майбутнього літака, що нагадувало крила птахів. Також детальне вивчення органів зору як пов’язаного зі сприйняттям променів світла дозволило дати на той час доволі детальну схему роботи ока. А про рослини він писав: «Рослинний світ, багатство та різноманіття форм його пред­ставників, їх тонка структура підпорядковані як усій природі, так і закону “чудової необхідності”». Опис будови рослин він обов’язково пов’язував із впливом світла, повітря, води та мінеральних речовин.

Наукові здобутки в епоху Відродження заклали фунда­мент для інтенсивного розвитку як біології в цілому, так і майбутньої екології. Раннє середньовіччя в Європі (з V ст. н. е.) — часи занепаду наукової, у тому числі й природознав­чої, думки. Якщо для людини античності природа — це дій­сність, то в ранньому середньовіччі природа — лише символ надприродних сил. У ті часи думка була скута страхом перед ортодоксальною, містичною вірою в такі догмати. Лише під тиском реального досвіду, що мав факти повсякденного бут­тя, почали пробиватись відносно прогресивні думки й висту­пи проти схоластики та догматизму. Таку позицію зайняв, наприклад, Р. Бекон (близько 1214—1292) — англійський мислитель, провідник дослідницької діяльності. Він прагнув розкрити практичні можливості науки для удосконалення механізмів, методів вирощування рослин, розведення тва­рин, збереження здоров’я людини. Альберт фон Больштедт (1193—1280) — німецький натураліст-філософ (відомий як Альберт Великий) — у своїх творах уже вміщував відомості екологічного характеру. Він намагався пояснити залежність росту та розмноження рослин і тварин від живлення та тем­ператури зовнішнього середовища, вивчав їх зимовий спокій тощо. Його _ книга «Фізіолог» була перекладена на чимало інших мов. Її читали й у Києві. Діяльність учених тих часів стала тим, що нині називають предтечею епохи Відродження.

Ідеї та дух Відродження (французькою мовою — Рене­санс), зародившись наприкінці XIII ст. у північній Італії, згодом розповсюдились по всій Європі. Вони передусім мали культурницький зміст, але такий, що набув далекосяжних наукових наслідків. Особливість природознавчих праць того часу полягала в тому, що вони мали описовий характер. Еко­логічні дані наводились в обмеженому обсязі, але вони були необхідні для подальшого розвитку знань про взаємини ор­ганізмів та чинників довкілля. Такі відомості були у працях зоолога К. Геснера та у «батьків ботаніки» епохи Відродження А. Чезальпіно (Цезальпін), М. Лобелія, П. Маттіолі, Л. Фукса та інших. Вдячні нащадки увічнили їх імена у назвах рослин. Саме тому й зараз говорять «фуксія», «лобелія» тощо, а про матіолу (левкой) українці навіть співають пісні.

Надбання цієї епохи, її гуманістичні, світоглядні, куль­турні засади відчувались і втілювались у наукові зрушення у XVII столітті. Нові знання екологічного характеру були представлені насамперед у двох фундаментальних моно­графіях Р. Морісона та Дж. Рея, присвячених переважно рослинному світу. Ці книги видані відповідно у 1672-му та 1686 р. Останній автор чимало уваги приділив екологічній складовій, тваринному світу. Такі ж за сутністю відомості наводив і французький вчений Ж. Турнефор. Еколого-фізіо- логічний напрямок розробляли Р. Бойль (1661), М. Мальпігі (1679), Н. Грю (1682), Д. Вудворд (1699). Вони розкривали механізми впливу на життєдіяльність організмів води, ґрунту, світла, повітря.

Суттєвим джерелом у здобутті необхідного матеріалу для розвитку екологічних ідей були географічні відкриття, знайомство з новими країнами, їх природою, рослинним і тваринним світом. З’явилися роботи з описом рослин і тварин, їх зовнішньої та внутрішньої будови, різноманіт­тя форм. Перші систематики (А. Чезальпіно (1519—1603), Дж. Рей (1627—1705), Ж. Турнефор (1656—1708) та інші) на­водили свідчення про залежність рослин від умов зростання та вирощування, вплив місць мешкання на формоутворення, повідомляли про поведінку тварин, спосіб життя, пов’язані з їх будовою та середовищем.

2.3.