Культурне успадкування

Пристосуванням до якихось вимог середовища можуть бути і певні структури, і поведінкові реакції. На якій основі формується поведінка? Для більшості тварин на тій самій, що й інші ознаки.

Проте існує й інший спосіб надбання пристосувальних поведінкових ознак, названий культурним успадкуванням, тобто передачею ознаки в результаті навчання. Добре опи­саний приклад культурного успадкування в японських макак з острова Косімо. У 1953 році спостерігачі зареєстрували ви­падок, коли молода самка на прізвисько Імо впустила обліп­лену піском бульбу батату в воду і з’їла її вже чистою. Вона встановила зв’язок між цими подіями і стала мити у воді й інші батати. Частина її родичів (крім тих, хто був старшим від цієї самки за віком) «змавпувала» і перейняла цю звичку. Через якийсь час та ж самка спробувала кинути в воду і рис і відокремила його тим самим від піщинок. За час життя од­ного покоління ці ознаки поширилися серед усіх мавп даної популяції! Безсумнівно, що поширення цієї ознаки завдяки біологічному успадкуванню (як це спостерігається у єнотів- полоскунів) могло би відбутися лише під дією досить інтен­сивного добору протягом тривалого часу.

В Англії кілька десятиліть тому були поширені мо­лочні пляшки з кришечкою з жерсті. Торговці молоком об’їжджали зранку будинки замовників і залишали біля їхніх дверей пляшки. Деякі синиці навчилися розкльову­вати кришки молочних пляшок і з’їдати вершки. Незаба­ром такі випадки стали систематичними, і молокозаводам довелося переходити на інші типи пакування. Швидкість поширення нової ознаки однозначно доводить, що вона успадкувалася культурно, як успадковуються пісні у співо­чих горобиних птахів, деякі прийоми полювання у хижих ссавців і ряд інших ознак тварин.

Хоча культурне успадкування зустрічається у багатьох видів тварин, лише в людини та великих мавп (шимпан­зе, горили та орангутанів), які належать до одної з нами родини, Hominidae, більшість ознак, що обумовлюють по­ведінку, передаються культурно, а не біологічно. Звісно, складність та кількість того, чого вчиться особина, наба­гато більша саме у нашого виду. Позбавлена багатьох спе­цифічних пристосувань, людина еволюціонувала завдяки своїй здатності до гнучкої поведінки, пристосування до різноманітних умов середовища. У міру вдосконалення механізму культурного успадкування (яке відбувалося на біологічному фундаменті) пристосованість індивіда все більшою мірою визначалася не тим, що вона успадкувала біологічно, а тим, чого вона навчилася. Значною мірою на це впливає біологічно обумовлена здатність до навчан­ня, але успадковується саме здатність освоїти певні форми поведінки, а не самі ці форми. Відношення біологічної та соціальної компонент у поведінці людини є приводом для дискусій. Наприклад, згідно з поглядами відомого мово­знавця Ноама Хомського, люди мають вроджену здатність до засвоєння граматичних конструкцій мови (але, звісно, не володіють мовою без навчання).

Приблизно 40—50 тисяч років тому спрямована біо­логічна еволюція людини істотно сповільнилася, тривало лише відсіювання особин, що істотно відхиляються від біо­логічної норми, і зростала стійкість до інфекційних хвороб. Людина стала адаптуватися до середовища в основному культурно. Саме тому людина є біосоціальною істотою — вона має дві природи: біологічну і соціальну (культурно успадковану).

Зверніть увагу: біологічне (генетичне) успадкування в ти­повому випадку йде без спадкування набутих ознак, а со­ціальне, культурне — з їх спадкуванням!

Пояснимо це за допомогою схем. На рис. 8.2 показані шляхи передачі інформації у тварин, що не мають складної поведінки. Ознаки організму формуються під час онтоге­незу (індивідуального розвитку), на який впливають як

Рис.

генетичні задатки (генотип), так і середовище. Фенотип (сукупність ознак, що проявилися), що виникає у цьому процесі, взаємодіє із середовищем. Пристосовані (ті, що відповідають середовищу) фенотипи зберігаються і роз­множуються, непристосовані відсіюються. Цей процес на­звано природним добором.

На розвиток представників багатьох груп тварин (зок­рема, ссавців) значною мірою впливає також явище епіге­нетичної спадковості. В залежності від впливу середовища одні з генів організму активуються, інші — деактивуються (це пов'язано з певними біохімічними модифікаціями лан­цюжків ДНК). Ці зміни можуть передаватися нащадкам, сприяючи саме такому розвитку, який виявився пристосу­вальним у попередніх поколінь. Епігенетичні зміни ДНК є відворотними й одними з досконалих механізмів керу­вання онтогенезом.

Ви можете побачити на рис. 8.2 петлі зворотного зв'язку. Результат онтогенезу «перевіряється» середовищем і тим впливає на наступні онтогенези. Фенотип залежить від ге­нотипу, але завдяки епігенетичній спадковості впливає на генотип.

За винятком епігенетичної спадковості, ознаки, що були набуті організмом під час його онтогенезу, не успадковують­ся. Вплив епігенетичної спадковості на поведінку, наскільки

Рис. 8.3. До тих шляхів передачі інформації, що були показані на попередньому рисунку, додалися механізми культурного спадку­вання (пояснення у тексті)

про це можна судити на сучасному рівні знань, не є дуже важливим.

А як відбувається успадкування набутих ознак за допомо­гою культурного спадкування? Це показано на рис. 8.3.

Передача поведінкових ознак, яку забезпечує культурне успадкування, може проходити як від предків до нащадків, так і в інших напрямках. Механізм культурної передачі, що доданий до біологічної основи на рис. 8.3, є не лише виключ­но людським надбанням.

Завдяки генетичній спадковості від організму до організ­му передаються інформаційні одиниці, які називаються ге­нами. А як назвати одиниці передачі культурної інформації? Англійський еволюціоніст Річард Докінз запропонував для них слово «мем». Мемом є будь-яка одиниця, що передається культурно: вміння розкльовувати кришки молочних пляшок, спосіб поливати устриць лимонним соком, модне слівце, звичка припиняти роботу Windows командою Alt + F4, а не Shut Down і т. д. Культурний розвиток людства можна опи­сувати, як зміну мемів. Деякі з мемів є дуже старими: най­старші, зареєстровані ще у неандертальців, поширені донині. Так (за поширеними поглядами, які, втім, ще лишаються

Рис. 8.4. Наступний, виключно людський етап розвитку культурного спадкування. До шляхів передачі інформації, що були показані на попередньому рисунку, додалося екстрасоматичне спадкування, що застосовує зовнішні інформаційні носії (пояснення у тексті)

дискусійними), неандертальці іноді ховали своїх мерців, використовуючи соснові гілки і квіти. Таким чином, вінки з гілля хвойних дерев та квітів, які ми приносимо на похорон, мають давню передісторію.

Чи існують принципові відміни між передачею мемів між людиною та іншими видами тварин? Існують, і дуже суттєві. Їх показано на рис. 8.4.

Лише у людини передача мемів може бути пов’язана не лише з контактом між особинами, а й із застосуванням зов­нішніх інформаційних носіїв (паперу, засобів електромагніт­ного запису, обтічними дисками тощо). Ці носії дозволяють подолати відстань між особинами у просторі й у часі. Завдя­ки їм ми майже миттєво дізнаємося, що скоїлося в іншій земній півкулі, й отримуємо послання від людей, які вмерли багато сторіч тому.

Чи зупинився розвиток інформаційного обміну у людини на етапі, який показано на рис. 8.4? Вірогідно, ні. Фахів- ці-міметики, що розвивають підхід Докінза щодо вивчення мемів, дійшли висновку, що наступним етапом інформацій­ної еволюції стане виникнення та розвиток «т-мемів», які не потребують для появи та передачі людської свідомості. Т-меми мають передаватися від одного технічного пристрою до іншого, минаючи людську психіку; процес їх розповсюд­ження можна назвати інтратехнічною рептикацією. Спірним лишається питання, чи виникнуть т-меми на сучасному етапі розвитку людства, чи їх поява є справою найближчого май­бутнього.

В усякому разі, еволюція механізмів інформаційного об­міну та розвитку пристосувальних ознак, що описана у цьо­му пункті, забезпечила стрімку еволюцію людства і зробила його діяльність найважливішим чинником у функціонуванні сучасної біосфери.

8.5.