Висновки

Коґнітивні науки, з одного боку, психоаналіз з другого, формують сучасну психологію. Перший погляд сприяє «строго науковому» підходу, другий — герменевтичним і всеосяжним дослідженням (див.

Коґнітивні науки аналізують розумну поведінку людей у світлі цілої сукупності дисциплін, таких різних, як інформатика і нейронауки. Вони втягують у свою орбіту науки про людину, які вони підштовхують і приводять у рух, яким вони передають силу і динамізм свого наукового пориву. Коґнітивні науки мають важливі застосування у функціонуванні суспільства (застосування штучного інтелекту в експертних системах, системи автоматичного перекладу з мови на мову тощо). Що ж до психоаналізу, то це одна з останніх спроб ввести смисл у психологію. Нехтувана /394/ сьогодні в плані теорії — наша культура не визнає її глобальних амбіцій, — зазнавши також нищівного удару у сфері своїх терапевтичних претензій від різних видів біхевіоризму та компортементалізму і від прикладних теорій про душу («первісний крик», біоенергія тощо), наука про підсвідоме «досі викликає зачудовану цікавість більше естетичного та історичного характеру, аніж теоретичного чи клінічного» (Ролан Жакар). Зазнаючи конкуренції, зокрема з боку коґнітивних наук, психоаналіз явно занепадає.

Проте він залишається однією з найнаснаженіших і найхарактерніших наукових течій нашого сторіччя. Звичайно, Попер цілком справедливо довів, що його не можна спростувати. Але й будучи екстранауковою дисципліною, він залишається однією з головних теорій тлумачення і смислу.

Збагачена працями Сари Кофман («Дитинство мистецтва», 1970 p.), Ж.-Б. Понталіса («Словник психоаналізу», написаний у співавторстві з Лапланшем) і психоаналізом у стилі Жака Лакана, Юлії Кристевої («Влада жаху», 1980 p.), яка, вивчаючи ницість, продовжує традицію Жоржа Батая, доктрина підсвідомого і далі пожвавлює наукові дослідження. І, нарешті, згадаймо про аналіз П. Лежандра («Втішання владою», 1978 p.), який прояснює рушійні пружини «домінації».