2. Нова історія
Школа Анналів, заснована 1929 року, досі спрямовує у Франції сучасні історичні дослідження.
Розбивка на розділи, на довгі послідовності або специфічні тривалості, кожна з яких має власну часову протяжність, витісняє традиційні розчленування (факти, події, цивілізації, імперії).
Історії наукові, відкриті для кількісного аналізу, для економічних та соціологічних досліджень, приходять на зміну старим моделям. Таким чином відходить ідея єдиного ключа до історії. Від Історії до численних історій — таким видається новий пароль історичної дисципліни.Проте дебати залишаються відкритими, й обрій глобальності нікуди не подівся, як про те свідчать дослідження Франсуа Фюре, Марселя Гоше і, зовсім недавні, Ф. Фукуями. /395/
Від події до тривалих протяжностей
Ось уже близько півсторіччя «Аннали» дають орієнтири чималій кількості сучасних історичних трактатів. їхня наукова програма не втратила своєї плідності й досі надихає «нових істориків» (течія, яка утворилася з третього покоління школи Анналів).
Марк Блош (1886 — 1944 pp.), французький історик-медієвист, засновує, разом з Люсьєном Февром (1878 — 1956 pp.) «Аннали економічної та соціальної історії» (1929 p.), які дають свою назву Школі Анналів і відкидають строго позитивістську історію, що передусім дбає про «події» та про «факти», славетну подійну історію, таку любу багатьом історикам, що розпочали свою наукову діяльність наприкінці XIX сторіччя (див., наприклад, праці Шарля Сеньйобо — 1854 — 1942 pp., — який, зокрема, опублікував «Політичну історію сучасної Європи» — 1857 р. — і розвинув подійну концепцію історії).
Будучи лабораторією і розсадником талантів, «Аннали» й сьогодні залишаються джерелом неоціненних ідей: тоді як традиційна історія намагалася в найменших подробицях відтворити подію (звідки походять «історія-битва», що реконструює Ватерлоо, або «історія-біографія», яка описує життя Наполеона або Філіпа Другого), історія, виплекана в «Анналах», відкидає цей інтерес до невловної і бунтівної події на користь науковому поясненню.
«Було б помилкою думати, що надійне пояснення виникає з низки подій, описаних із доскіпливою точністю» 1.Отже, замість події, невловної і невідчутної, «Аннали» розглядають тривалі часові послідовності, новий об’єкт вивчення для історика: специфічні відтинки історичного часу прийшли на зміну традиційним для історії формам, поділам та підподілам, на зміну «явищам», «цивілізаціям», «імперіям», цим освяченим традицією сукупностям. Це тривалі періоди, відкриті для політичної економії або для соціології, і саме їх описують нові історики під впливом складних інтердисциплінарних зацікавлень. Як бачимо, історія експліцитно звертається до інших наук про людину 2. Вона не розглядає свій об’єкт незалежно від цих останніх.
1 F. BRAUDEL. «Magazine litteraire», n° 212, p. 23.
2 Проте існує течія, що заперечує зв’язок між історією та суспільними науками. /396/
Але зміщення центру уваги на тривалі часові послідовності аж ніяк не означає свідомого спрощення об’єкту вивчення, унітарного розуміння історії: покраяний і розламаний, історичний час має розколини, структурні розриви, одне й те саме покоління може переходити з одного соціального стану в інший. Історичний об’єкт має певну стратифікацію (Фуко), його формують суцільні прошарки матеріалів. Відстань між ними вимірюється не лише на підставі подійних даних, а й на підставі великих філософій історії та їхніх глобальних бачень, що концентруються навколо єдиного центру (Дух, Ідея тощо). Зшиваючи розриви, глобальне знання поривалося до унітарного обрію. Сьогодні історична дисципліна рішуче переходить від Історії до численних історій.
Та чи означає це, що нам слід відмовитися від будь-яких претензій на розуміння глобального? Франсуа Фюре, автор «Французької революції» (1965 — 1966 pp.) і директор науково-дослідного інституту при Сорбонні, уточнює своє ставлення до цієї проблеми так: глобальне, вже не будучи об’єктом історії, може залишитися її обрієм. Отже, не всяка «глобалізація» виключається із сучасних досліджень (див.
с. 406).Для розуміння цих орієнтацій корисно буде ознайомитися з текстом Фернана Броделя (1902 — 1985 pp.), професора Колеж де Франс і автора великої праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм» (1967 — 1979 pp.), який у «Історичних нотатках» (1969 р.) пише про тривалі часові протяжності, віддаючи їм перевагу перед короткими часовими відтинками історій-подій.
ТРИВАЛА ЧАСОВА ПРОТЯЖНІСТЬ
«З недавніх історичних експериментів та історичних спроб висновується — усвідомлене чи неусвідомлене, прийняте чи неприйняте — і з плином часу все точніше формульоване поняття множинності часу та виняткової вартості тривалих часових протяжностей. Це останнє поняття більше, ніж сама історія — історія із сотнею облич — має цікавити наших сусідів, суспільні науки. [...]
Всяка історична праця розчленовує минулий час, робить вибір з-поміж його хронологічних реальностей, згідно з більш або менш усвідомленим відданням переваги. Традиційна історія, що приділяє головну увагу коротким проміжкам часу, індивідові, події, давно привчила нас до своїх /397/ драматичних оповідей, де всі персонажі кудись поспішають, важко відсапуючись.
Нова економічна та соціальна історія висуває на перший план дослідження циклічних коливань і робить ставку на їхню тривалість: вона приділяє належну увагу видимостям, а також цілком реальним зростанням і падінням цін, що мають циклічний характер. Сьогодні і поруч із традиційною історичною оповіддю існує такий собі кон’юнктурний традиційний «речитатив», що бачить минуле покраяним на великі відрізки: десятки, двадцятки або й п’ятдесятки років.
Високо над цим речитативом розташовується історія ще з більшою амплітудою коливань, сторічною; історія тривалої і дуже тривалої часової протяжності. [...]
Хроніка або газета, крім великих подій, що ми називаємо історичними, розповідають про всілякі дрібні випадки з повсякденного життя: про пожежу, залізничну катастрофу, про ціну на збіжжя, про злочини, театральні вистави, про якусь повінь. Кожному також очевидно, що існують короткі проміжки часу для всіх форм життя — економічного, соціального, літературного, інституціонального, релігійного, навіть географічного (ураган, гроза) і, звичайно ж, політичного.
На перший погляд, минуле складається з цієї безлічі дрібних явищ, примітних і непримітних, нескінченно повторюваних, тих самих, які стають повсякденною здобиччю сучасної соціології або соціометрії (існує також і мікроісторія). Але ця маса не становить усієї реальності, всієї історичної товщі, в якій ми провадимо історичні дослідження. Соціальна наука майже жахається події. І не без причини: короткий проміжок часу — це найпримхливіша, найоманливіша з часових протяжностей.
Тому чимало з нас, істориків, ставляться з очевидною недовірою до традиційної — або як іноді кажуть, подійної — історії, — причому цю етикетку часто плутають з етикеткою історії політичної — і без належних на те підстав: політична історія не обов’язково є історією подійною і не приречена нею бути. [...]
Нещодавній розрив із традиційними формами історії XIX сторіччя не був повним розривом із короткими часовими проміжками. Він послужив, як ми знаємо, на користь економічній та соціальній історії коштом історії політичної. Звідси великі потрясіння і незаперечний процес оновлення; звідси, неминуче, зміни методу, зміщення центрів інтересу з виходом на сцену історії кількісного аналізу, яка, безперечно, ще не сказала свого останнього слова.
Та не випадає сумніватися, що в розумінні історичного часу відбулися великі зміни. Вчорашньому політичному історику, що дотримувався тра-/398/диційних поглядів, один день, один рік здавалися цілком прийнятними одиницями виміру. Час уявлявся як сума днів. Але складання графіка цін, вивчення демографічних процесів, зростання чи падіння заробітної плати, зміни прибуткових відсотків, дослідження (яке відбувається більше у мріях, ніж у реальній дійсності) процесу виробництва, детальний аналіз грошового обігу вимагають набагато більших одиниць виміру.
Виникла нова форма історичної оповіді (кон’юнктурний «речитатив»), огляд циклу, (або «інтерциклу»), що пропонує на наш вибір десяток років, чверть століття або, в крайньому випадку, півстоліття класичного циклу Кондратьєва.
Наприклад, якщо не брати до уваги дуже короткочасних і поверхових відхилень, то з 1791-го по 1817 рік ціни в Європі зростали; з 1817-го по 1852 рік вони, навпаки, падали: цей повільний процес, що складався з двох тенденцій — зростання і спаду, — являв собою повний внутрішній цикл у європейському (а з деяким наближенням і у світовому) часі».Фернан БРОДЕЛЬ. «Тривала часова протяжність» (Fernand BRAUDEL. «La longue duree» (1958), in «Ectrits sur l’histoire», Champs-Flammarion, 1969, pp. 44 — 48).
1 А ще до ролі індивідів у будівництві суспільних зв’язків, до індивідуальних стратегій (див. «мікроісторію» у італійському й іспанському варіантах).
«Повернення події»?
Хоча «Аннали» протягом кількох десятиріч вели перед у історичних дослідженнях, проте Французька школа не спочила на їхніх здобутках, і ми сьогодні спостерігаємо певне число «повернень»: повернення до біографії, а також до події1. Думаю, не варт ані недооцінювати ці повернення, ані перебільшувати вагу сучасної кризи. Послухаймо дуже помірковані висловлювання на цю тему Жака ле Гофа, співдиректора «Анналів», одного із провідних фахівців у галузі середньовічної історії й одного з провідних учених Франції у сфері суспільних наук: «Вираз «повернення» дуже неоднозначний. Можна говорити, і часто говорять, про повернення до колишніх концепцій, спростованих або нехтуваних «новими істориками». Але вже Геракліт казав: «Не можна двічі скупатися в одній річці». Справжнього повернення в минуле /399/ історії не буває. Те, що ми іноді спостерігаємо сьогодні, — це можливість краще сформулювати деякі проблеми історичного дослідження, які були більш або менш занедбані в минулому» 1.
Поверховий характер події більше всього впадав у око засновникам «Анналів» (див. вище, с. 394). Ле Гоф, як і багато інших істориків, побачив там, оглядаючись із сьогоднішнього дня, верхівку історичного айсберга, в якому віддзеркалені тривалі часові протяжності та довгі періоди, а зовсім не оте сумновідоме «явище», таке любе позитивістській історії кінця XIX сторіччя і початку XX.
Отже, ніде не йдеться про реконструкцію поверхових і дріб’язково детальних, у своїй унікальності, явищ, а про те, щоб об’єднати їх у сукупність.Отже, будьмо обачні з «поверненням до події», про яке стільки говориться в наші дні. Хоч вона й стала об’єктом оновленого інтересу, це аніскільки не свідчить про відродження старих методів.
Саме на цю тему написана блискуча стаття П’єра Нора: сьогодні говорити про подію означає описувати не той конкретний феномен, який є об’єктом оповіді, а те, що відбувається навколо нього, причому йдеться про аналіз загального потоку інформації, поширюваного засобами її розповсюдження, що формують уявлення про подію і створюють певний образ сучасної історії, який і мають досліджувати історики. В наступних рядках П’єр Нора, історик, що написав «Місця пам’яті» (видавництво «Ґалімар»), аналізує процес «повернення події», цього актуального явища, створеного новітньою думкою. Маємо підкреслити пророчий характер тексту, написаного в 1975 p., тексту, в якому йдеться про створення та виготовлення події засобами масової інформації, зокрема тих подій, що розгортаються в самому осередді нашої сучасності (війна в Перській затоці, інтервенція в Сомалі тощо). Ці рядки, до речі, перегукуються з аналізом одного соціолога, Жана Бодріяра, який зауважує в «Ілюзії кінця»: «Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки [...] Це скидається на процес запліднення, здійснюваний у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації» 2.
1 Розмови з Ж. Ле Гофом у газеті «Монд» від 4.02.1992 р.
2 «L’Illusion dela fin», Galilee, pp. 31, 36. /400/
ПОВЕРНЕННЯ ПОДІЇ
«Жодна епоха, на відміну від нашої, не сприймала свою сучасність як позначену вже «історичним» змістом. І цього досить, щоб наділити її ідентичністю, щоб вилікувати сучасну історію від її каліцтва. Тотальні війни та революційні заворушення, швидкість комунікацій і проникнення сучасних економік у традиційні суспільства, одне слово, все те, що ми маємо звичай називати «мондіалізацією», забезпечили загальну мобілізацію мас, які раніше завжди перебували в тилу фронту подій і не були солдатами історії; водночас колонізаційні, потім деколонізаційні процеси втягли в історію західного зразка цілі суспільства, які ще вчора спали сном людей, «позбавлених історії», або гибіли в мовчанці колоніального гніту. Ця широка демократизація історії, яка надає нашому сьогоденню його специфічності, має свою логіку та свої закони: один з них — єдиний, який я хочу тут виокремити, — полягає в тому, що сучасність, ця узагальнена циркуляція історичного сприйняття, знаходить свою кульмінацію у феномені нового типу — в події. її появу, мабуть, можна датувати останньою третиною XIX сторіччя, десь між війною 1870 р. та інцидентом у Фашоді *; у самій Франції — між Комуною і справою Дрейфуса. [...]
Отже, монополія на історію почала переходити до засобів масової комунікації. Сьогодні вона належить їм. У наших сучасних суспільствах саме через засоби масової комунікації, і тільки через них, ми прилучаємося до події, яка просто не може нас обминути.
Але не досить буде сказати, що вони прилипають до реальності і майже перетворюються на її складову частку, що вони дають нам змогу, безпосередньо спостерігати її, що вони облягають її контури і беруть участь у всіх її перипетіях, що вони утворюють її нерозлучний кортеж. Преса, радіо, телебачення діють не лише як засоби, від яких події зберігають відносну незалежність, а як сама умова їхнього існування. Реклама формує власну продукцію. Можуть відбуватися дуже важливі події, про які, проте, ніхто не говорить. Ми довідуємося про них лише згодом, як, наприклад, про те, що відразу по культурній революції Мао Цзедун утратив владу, і саме факт цього запізнілого знання становить подію. Те, що вона відбулася, не робить її історичною. Про подію ми можемо говорити тоді, коли про неї знаємо.
* Фашода (сьог. Кодок) — село в Судані, куди в 1898 р. прибув із місією капітан Маршан, що мало не призвело до війни між Францією та Англією. /401/
Ось чому спорідненість між певним типом події і певним засобом інформації настільки близька, що вони видаються нам неподільними. [...]
Засоби масової комунікації перетворили історію на агресію і зробили подію чимось страхітливим. І не тільки тому, що, за визначенням, вона виходить за межі повсякденності, а тому, що притаманне системі багатослів’я прагне творити сенсації, безперервно фабрикувати нову інформацію, вгамовувати голод на події. Не можна сказати, що система масмедіа створює їх штучно, як іноді намагаються переконати нас можновладці, коли в їхніх інтересах замовчати ту чи іншу подію, або як іноді буває, коли інформаційні засоби, сп’янілі від своєї нової могутності, підкидають публіці якусь «крячку» типу знаменитого повідомлення по радіо Орсона Велза про висадку марсіан. Інформація сама виділяє власні антитіла, і засоби преси, друкованої чи говореної, у своїй сукупності, мають тенденцію обмежувати розповсюдження очманілої вигадки, що іноді зривається з ланцюга. Вона забезпечує засобам масмедіа майже цілковиту владу над подіями. Але система прийому, якою користуються засоби масової комунікації, тільки сприяє вибуховим виверженням грандіозних подій, цих вулканів актуальності, дію яких ми спостерігали зовсім недавно, в період Семиденної війни, вторгнення радянського війська в Прагу в травні 1968 року, відставки і смерті генерала де Голя, висадки американців на місяць, — то були справді події страхітливого масштабу, які повторюються, і в майбутньому, либонь, повторюватимуться ще частіше.
Саме історикові доводиться найважче, коли на нього навалюються події ґрандіозного резонансу. Бо він найбезпорадніший перед ними серед усіх тих, хто їх сприймає. В традиційній системі цінностей і сприйняття в його обов’язки входило давати інформацію про події. Саме він визначав їхнє місце, і жодна з них не проникала в історію без його штемпеля. А тепер подія навалюється на нього ззовні, всією вагою своєї даності, Ще будучи необробленою ані трудами істориків, ані дією часу. І його становище видається ще складнішим, коли візьмемо до уваги, що засоби масової комунікації негайно перетворюють пережитий досвід на історію, а сьогодення давить на нас сильніше, ніж пережитий досвід. Великомасштабний перехід сучасного в історичне, а щойно пережитого в легендарне відбувається саме тоді, коли історик утратив під собою твердий грунт давніх звичок, коли він відчув реальну загрозу своєї могутності, коли опинився віч-на-віч з тим, що намагався вилучити з поля своїх Досліджень. Але чи йдеться про одну й ту саму подію? ? [...]
В тій самій мірі, в якій подія стала тісно пов’язаною зі своїм виразом, її інтелектуальне значення, близьке до першої форми її історичного /402/ усвідомлення, стирається на користь її емоційних можливостей. Реальність пропонує, уява формує».
П’єр НОРА «Повернення події» (Pierre NORA «Le retour de l’evenement», in «Faire de l’Histoire», t. I. Nouveaux problèmes, NRF-Gaffimard, 1974, pp. 210 — 212, 215 — 216.
Нові підходи: кількісні оцінки в історії
«Лише та історія, яка застосовує методи кількісного аналізу, має право називатися історією, — каже нам Е. le Pya Ладюрі у своїй праці «Територія історика».
Привласнивши процедури дослідження, розроблені в галузі суспільних наук, історія намагається сконструювати квантитативні моделі, оперти якісний аналіз на статистику або середні величини. «На її територію вторглися суспільні науки, де владарюють методи кількісного аналізу, такі як демографія або економіка. Вона перетворилася на лабораторію, де експериментально перевіряються гіпотези цих дисциплін. їй довелося відмовитися від імпресіонізму на користь статистичної строгості й перебудуватися на підставі незліченних даних документації, які можна обрахувати й кількісно проаналізувати. В процесі такої перебудови для неї йдеться не про те, щоб зректися гуманізму, заснованого на духовних здобутках середньовіччя, а може, й греко-античного світу, а про те, щоб адекватно оцінити як вигоди, так і ризик свого вступу до галузі, де все виміряється, бо такий перехід не тільки обіцяє збагатити її методи та консолідувати зусилля, а й загрожує їй певним збідненням та спотворенням» 1.
Отже, як працює сьогодні історик? Спочатку виділяє часову протяжність або послідовність, а потім встановлює в кожній із таких послідовностей дані кількісного аналізу — цінові, демографічні тощо. Це є діяльність, що має квантитативний характер, і притаманна тим, хто творить нову історію.
1 J. le GOFF et P. NORA, in «Foire de l’Histoire», t. I, NRF-Gallimard, pp. X sq. /403/
Експлікативні схеми: занепад давніх парадигм
Отже, як ми уявляємо собі сьогодні історичну експлікацію? Ось тут і відбулася вирішальна переміна, спричинена тим, що єдина монолітна історія розпалася на численні окремі історії, з якими й доводиться мати справу сучасному дослідникові: всяке уявлення про експлікацію або про єдиний ключ до історії нині відійшло в небуття.
Марксизм давно привчив нас до ідеї про ключ до майбутнього, про рушійну силу історії, яку приводить у рух економіка. Вважалося, що людина — це передусім створіння, яке працює і виробляє засоби для свого існування: в такому разі розвиток виробничих сил проливає світло на історичну еволюцію. Але немає нічого двозначнішого за ці погляди, які ще до Поля Вена та сучасних істориків піддав нищівній критиці Р. Арон.
У своїй дисертації «Вступ до філософи історії» (1938 р.) Арон висловлює думку, що наперед проголошувати — і то для всіх суспільств! — предомінантність певної причини означає безмежно узагальнювати фраґментарні результати, вартісні лише для даної епохи. «Маркс спочатку вивчив сучасне йому суспільство і дійшов, як йому здавалося, очевидного висновку про те, що суспільна структура перебуває в істотній залежності від економічного ладу. Висновок то був, безперечно, правильний, але ж не застосовний до всіх минулих часів» 1. Отже, не існує первісної рушійної сили історичного розвитку, єдиного ключа. Жодна категорія причин не має цього привілею. Тут, як і в інших випадках, домінує принцип розсіяння. Плюралізм, із його ретельною скромністю, видається набагато раціональнішим, аніж усеісторичний «спосіб мислення» з його універсальною тлумачною решіткою та його огородженими автошляхами.
1 «Introduction à la philosophie de l’histoire», NRF-Gallimard, p. 249.
Якщо розвіялася ідея про один універсальний ключ, то слід відкинути і поняття про великі закони історичного розвитку. Таким чином змінюється вся експлікативна система, трансформуючись, інтеґруючись у водночас часткові й відкриті поля раціональності. Як Попер дотримується ідеї про відкрите суспільство й відкриту історію, так і численні історики відмовляються /404/ від закритої, глобальної, прихильної до ідеї загальних законів експлікації.
Подаємо два тексти, щоб читач дістав краще уявлення, як занепадають старі парадигми. У своїй праці «Як пишеться історія» Поль Вен, професор Колеж де Франс, автор і таких трактатів, як «Хліб і видовища» та «Інвентар відмінностей», воює із загальноприйнятими ідеями, що стосуються історії. Серед них і та, згідно з якою визначальними є «матеріальні причини» (економіка). Вен наголошує на апоріях, до яких приводить марксизм, тому що його експлікація балансує між матеріальною віссю і віссю, що лежить на «ментальностях».
МАТЕРІАЛЬНІ ПРИЧИНИ: МАРКСИЗМ
«Коли експлікацію прив’язують до матеріальних причин і уявляють собі, що ці останні вичерпують і завершують експлікацію, тоді ми маємо марксистський «матеріалізм»: люди є такими, якими роблять їх об’єктивні умови; марксизм народився з чіткого усвідомлення того факту, що реальність чинить нашій волі великий опір, що дуже повільно розвивається історія, яку він намагається пояснити словом «матерія». В таких випадках цей детермінізм занурює нас у глибоку апорію: з одного боку, не викликає сумніву, що соціальна реальність розчавлює нас своєю страшною вагою і більшість людей звичайно набувають ментальність свого оточення, бо ніхто не має великої охоти самохіть засилати себе в утопію, бунт або в самотність; можна сказати, що інфраструктура (базис) визначає суперструктуру (надбудову). Але, з другого боку, ця інфраструктура сама по собі має людську природу: не існує виробничих сил у чистому вигляді, а існують люди, які щось виробляють. Тож чи можна твердити, що плуг створює рабську залежність і що млин детермінує кріпосне право? Але виробники мали повну волю побудувати собі вітряного млина, задля більшого прибутку, або відмовитися від нього — з лінощів чи інертності; тож чи не виходить, що це їхня ментальність, підприємлива або рутинна, детермінує рівень розвитку виробничих сил? Надумана проблема починає тоді обертатися в наших головах навколо марксистської осі [інфраструктура (базис) визначає суперструктуру (надбудову), яка, у свою чергу, детермінує її] або навколо веберівської чи псевдовеберівської (хто кого породив: капіталізм — дух протестантизму, чи навпаки?); і тоді ми щедро видаємо декларативні твердження щодо /405/ принципових питань (думка віддзеркалює дійсність або навпаки) і вдаємося до всіляких розумових викрутасів, щоб урятувати свою теорію (реальність — це виклик, на який людина мусить відповідати). Насправді тут немає порочного кола, а лише повернення назад до безконечності. Виробники відмовилися будувати вітряні млини з рутинної інертності? Далі ми переконаємося, що ця рутинна інертність не є ultima ratio: її можна пояснити, це, по-своєму, раціональна поведінка...
Опір реальної дійсності, уповільнений хід історії залежать не від інфраструктур, а від того, як люди у своїй масі ставляться до кожного окремого індивіда; марксизм намагається пояснити за допомогою газетної метафізики дуже простий факт, який надається до цілком буденного розуміння. Розгляньмо драму, яку сьогодні переживають країни, що розвиваються, яким ніяк не вдається «стати на ноги»: неможливість прибуткового інвестування в сучасну промисловість сприяє подальшому розвитку там ментальності, чужої такому інвестуванню, а ця ментальність, у свою чергу, сприяє цій неможливості; і справді, капіталіст у таких країнах не зацікавлений у такому інвестуванні, оскільки фінансові спекуляції та лихварські позички дають йому не менший прибуток, зате надійніший і пов’язаний з меншим ризиком; жоден з них не має стимулу розірвати це зачароване коло. Але припустімо, що воно буде розірване якимсь відступником, що зрадить «цехові інтереси», почне вкладати капітал у промислове виробництво і в такий спосіб змінить умови економічного життя: тоді всі інші муситимуть узяти з нього приклад або вийти з гри. Це означає, що кожна людина, у свою чергу, формує таке ставлення до інших, яке узгоджується з неможливістю, що її створюють стосовно неї ці інші; кожен індивід зокрема безпорадний змінити цю ситуацію, поки всі інші не збунтуються разом з ним. Загал утворює коаліцію обачностей, де всі є в’язнями всіх, і ця ситуація породжує залізний закон, не менш незламний, аніж усі історичні матеріалізми».
Поль ВЕН. «Як пишуть історію» (Paul VEYNE. «Comment on ecrit l’Histoire», Points Histoire-Seuil, 1971, pp. 74 sq.
A зараз наводимо рядки Клода Леві-Строса, етнолога й антрополога, який розвиває ідею випадковості, що невід’ємна від історії. У своїх розмовах із Дидьє Ерибоном, опублікованих під заголовком «Зблизька і здалеку», він виступає проти будь-якої концепції, що віддає перевагу історичним законам, і наголошує /406/ на незаперечній реальності абсолютно випадкового характеру історичних подій. Хоч аналіз явищ і залишається можливим, він не повинен підривати віру в непередбачуваність кожної події.
ВИПАДКОВІСТЬ НЕВІД’ЄМНА ВІД ІСТОРІЇ
«Д. Е.: В полеміці з Морисом Годельє та Марком Оже, опублікованій у журналі «Людина» 1, ви обстоюєте цілу низку формул, які рідко цитуються, а проте дуже добре уточнюють ваше уявлення про історію. Наприклад, ви кажете: «Треба змиритися з тим, що випадковість невід’ємна від історії».
К. Л.-С: Я просто повторив останню фразу з «Від меду до попелу». Коли марксисти або неомарксисти дорікають мені за нерозуміння історії, я їм відповідаю: це ви не розумієте історії або, принаймні, обертаєтеся до неї спиною, тому що на місце конкретної і реальної історії ви ставите великі закони суспільного розвитку, які існують лише у ваших головах. Моє шанобливе ставлення до історії, моя закоханість у неї пояснюються, насамперед, відчуттям того — і це вона дає мені такі відчуття, — що жодна конструкція духовного порядку не зможе підказати нам напрям, у якому розвивалися події. Подія з її випадковим характером постає переді мною як непохитна даність. Структуральний аналіз має справу, якщо ви пробачите мені буденність цього виразу, «з чимось готовим».
Д. Е.: Отже, ви відкидаєте ідею, що існують «історичні закони».
К. Л.-С: Число змінних величин настільки велике, що існує така безліч параметрів, що тільки божественний розум міг би осягнути, що відбувається і що відбуватиметься в масштабах вічності. Люди щоразу помиляються у своїх передбаченнях, — історія це доводить. Кажуть: «Відбудеться одне з двох», а відбувається завжди третє.
1 «Antropologie, histoire, ideologie», in L’Homme, juillet-decembre 1975, pp. 177 — 188.
Д. Е.: Ця абсолютна випадковість, чи залишає вона місце для історичного аналізу?
К. Л.-С: Безперечно. Поки події не відбулися, вони не піддаються передбаченню. Та коли вони вже мали місце, можна спробувати зрозуміти їх, пояснити. Можна зв’язати події одні з одними і спробувати зрозуміти ретроспективно логіку їхнього зчеплення. Але сьогодні ми ніяк не змо- /407/жемо передбачити, що відбудеться з-поміж стількох мислимих і абсолютно немислимих можливостей».
Клод ЛЕВІ-СТРОС, Дидьє ЕРИБОН. «Зблизька і здалеку» (Claude LEVISTRAUSS, Didier ERIBON. «De près et de loin», Points-Ed. Odile Jacob, 1988, pp. 175 sq.)
Сучасні дебати: глобальний погляд на історію — ілюзія чи реґуляторна ідея?
Хоча сучасна історична наука здебільшого відкидає унітарні моделі, зараховуючи до метафізики або й до теології ілюзії глобального погляду на історичний процес, ідею про єдиний ключ до історії та геґельянсько-марксистські парадигми, хоча вона й твердить, що, по суті, немає історії, а є багато історій, проте полеміка залишається відкритою.
З кінця сімдесятих років кілька голосів зазвучали дисонансом у «антиглобалістському» концерті. Франсуа Фюре зберігає вірність глобальному уявленню, яке, на його думку, слід зберегти, якщо не вихідною точкою досліджень 1, то у вигляді історичного обрію. Марсель Гоше (див. вище, с. 245) описує, в рамках унітаристської перспективи, формування нерелігійного духу. І нарешті Франсис Фукуяма навіть повертається до гегельянської ідеї кінця історії! Справді дивовижне оновлення «Історії», тим несподіваніше повернення назад у історичній теорії, що цей погляд вважали безповоротно відкинутим! Відтоді глобальне уявлення перетворилося на провідну реґуляторну ідею.
1 «Faire de l’Histoire 1», NRF-Gallimard, p. 55.
Таким є метод Франсиса Фукуями, американського вченого з дипломом Гарвардського університету, який, щоб зрозуміти історичну еволюцію, повернувся до гегельянської схеми. У книжці «Кінець історії й остання людина» (1992 р.) він досліджує світову Історію, спираючись на геґельянські боріння, спрямовані на те, щоб проникнути в суть тих речей, що становлять, на його думку, справжню рушійну силу історії. Надихаючись великою традицією, що тягнеться від Платона до Геґеля, Фукуяма нагадує нам, — а хіба ми справді і про це забули? — що людина, ця істота, яка /408/ хоче, щоб її «визнали», вимагає, щоб її «цінували», уявляє себе вищою панівною свідомістю. Співставимо це палке прагнення бути визнаною з розвитком світової історії, і тоді ми зрозуміємо й еволюцію, й крах комунізму, який принижував людей, тоді як ліберальна демократія — це завершення історії, адже вона реально задовольняє прагнення людини до визнання.
Хоч ця теза і хибує на двозначності, проте має ту перевагу, що виходить зі схеми наук про людину і повертається до Геґеля та до філософії, створюючи нові матриці експлікацій (див., наприклад, аналіз, проведений Жаком Дерида, в «Примари Маркса», J. Derrida, «Spectres de Marx», Gallilee, p. 98 sq.).
Висновки
Яка вона, історія — глобальна чи часткова, «якісна» чи, навпаки, наукова й доступна для кількісного аналізу? Ця галузь науки сьогодні породжує суперечки, протиставлення та загадки. Попри кілька спроб — таких, як дослідження Фукуями, — що намагаються полагодити мури історії й знову закрити її обрій, ця дисципліна сьогодні є відкритою, плюралістичною і недогматичною. Відмовившись від усіх видів жорсткого раціоналізму, історія вихопилася за межі закритих систем, які тривалий час душили думку та дослідження.