1. Психоаналіз і психологія
Англійський психоаналіз, представлений іменами Бейлінта і Вінікота, досліджує — під впливом Мелані Клайн — світанок інстинктивного життя і примарну сферу раннього дитинства.
Теорія Жака Лакана, набагато спекулятивніша і теоретичніша, аніж її англійська сестра, звертається, щоби збагнути підсвідоме, до Геґеля та до лінґвістичної моделі.
А що можна сказати про психологію»! Скінер визначає її як теорію поведінки і науку про людські вчинки, Шанже і прихильники нейронаук мислять її як дисципліну, пов’язану з вивченням нервової системи, у Вацлавіка вона перетворюється на вчення про комунікацію, яке надихається ідеями кібернетики. Відзначмо бурхливий розвиток «коґнітивних наук» (див. нижче, с. 385).
Зачарована моделлю природничих наук, психологія намагається побудувати себе як об’єктивну дисципліну. Вже на початку цього сторіччя Гусерль у своєму трактаті «Філософія як строга наука» (1911 р.) розшифрував зміст цієї новітньої психології,що характеризується «відмовою від прямого і чистого аналізу свідомості [...] виключно на користь непрямого встановлення психологічних фактів» 1.
Таким чином наше двадцяте сторіччя, що вже добігає кінця, повертається до «філософічного натуралізму», відкинутого вже Гусерлем (див. вище, с. 56).
1 «La philosophie comme, science rigoureuse», Epimethee-PUF, p. 31. /373/
Підсвідоме і розвиток аналітичної теорії
Англійська школа: від Мелані Клайн до Бейлінта й Вінікота
Уявний світ раннього дитинства, описаний Мелані Клайн, стає також об’єктом досліджень сучасної англійської школи.
Вернімося на короткий час назад до праць цієї англійської психоаналістки австрійського походження (1882 — 1960 pp.), яка створила ориґінальну концепцію дитячої психіки, що, на її думку, структуризується дуже рано завдяки напруженій діяльності уяви та Едиповому комплексу (ворожнечі, змішаній з любов’ю — почуттів, які дитина плекає до своїх батьків).
Тут ця учениця Карла Абрагама (1877 — 1925 pp.) відходить від поглядів Фройда, який не вірив у раннє утворення Едипового комплексу.Хоча найважливіші праці Мелані Клайн («Нарис психоаналізу», 1921 p., «Психоаналіз дітей», 1932 p., «Бажання і вдячність», 1957 р.) у своїй переважній більшості з’явилися раніше аналізованого тут періоду, проте її концепції, які провіщають аналіз Вінікота і Бейлінта, заслуговують бодай короткого огляду.
Що ж це таке — рання дитяча психіка? Світ болю й тривоги, позначений лютим оральним садизмом, імпульсивне життя, сповнене агресивності, сконцентрованої біля рота, постійне порочне коло, де аґресивність породжує біль і тривогу, а біль і тривога породжують аґресивність. Ці витвори уяви лякають саму дитину, що намагається долати напади цього могутнього орального садизму, який, за своєю глибинною суттю, означає втрату улюбленого об’єкта, скорботу і, в кінцевому підсумку, депресію.
«Який жахливий, щоб не сказати неймовірний, образ виникає в нашій уяві, коли ми думаємо про дитя віком від шести до дванадцяти місяців, яке намагається покалічити матір своїми зубами, нігтями, екскрементами і всім своїм тільцем, тобто застосовує всі засоби, що їх його садистські нахили надають у його розпорядження, а його уява — перетворює на грізну зброю 1.
1 Melanie KLEIN. «La Psychanalyse des enfants», PUF, p. 144.
Таким чином, це раннє, сповнене фантасмагоріями життя може привести до «депресивного стану» з уявною втратою ірреально знищеного об’єкта. Розтривожене власними фантасмагоріями, мале /374/дитя занепадає в стан скорботи, бо бачить у своїй уяві улюблений об’єкт знищеним... Можлива смерть об’єкта, побачена в стані цього первісного смутку, дає нам, у певному розумінні, парадигму майбутніх депресивних станів. Едипів комплекс і пов’язане з ним над-я виступають як дуже ранні вияви, як інтеріоризація головної батьківської заборони. У викладі Мелані Клайн психоаналіз перетворюється на розшифрування дуже примітивної особистості, на герменевтику її найвіддаленіших станів.
Якщо Бейлінт і Вінікот надихаються творами Мелані Клайн, то ортодоксальні аналітики дорікають їй за довільні реконструкції дуже раннього дитинства на підставі аналізу поведінки значно старших дітей; серед цих критиків можна назвати й дочку Фройда Анну Фройд (1895 — 1982 pp.), що оселилася в Лондоні, куди емігрувала разом зі своїм батьком. Що ж до Лакана (див. нижче, с. 376 і далі), згідно з яким структура значень і мови формує підсвідомість, то він також не поділяє поглядів Клайн, що неспроможна, на його думку, описати інтерсуб’єктивність, позбавлену в її теорії значущої мови.
Отже, перейдімо до учнів Мелані Клайн, Бейлінта та Вінікота. Майкл Бейлінт (1896 — 1970 pp.), англійський психіатр і психоаналітик угорського походження, передусім відомий у Франції своїми працями із загальної медичної практики. В нашій країні навіть утворилися такі собі «групи Бейлінта», що концентрують свою увагу на вивченні співвідношень у ланцюжку лікар — хвороба — хворий. Але Бейлінт є також автором специфічно психоаналітичної праці, орієнтованої на дослідження раннього дитинства.
«Фундаментальний дефект» (1968 р.) — це остання праця, опублікована Бейлінтом: він наголошує на дуальному вимірі ефективних відносин, набагато менше дослідженому Фройдом, аніж (тернарна) зона Едипового комплексу.
Справді, існує особлива сфера духу, де всі процеси відбуваються в зоні інтересів психології двох персон, а не психології, що цікавиться структурою з трьох протагоністів (батько, мати, дитина). Ця дуальна інтерсуб’єктивність, що характеризується взаєминами між індивідом і його первісним об’єктом, найчастіше матір’ю, складає відношення, дуже примітивне і дуже далеке від усякого Едипового комплексу. В цьому плані Бейлінт не лише досліджує аналітичну ситуацію (дуальну структуру), а й висвітлює певні етіології неврозів та інших патологічних станів. /375/Д. В. Віннікот (1896 — 1971 pp.), британський лікар-практик, теж відіграв першорядну роль у розвитку дитячого психоаналізу: перебуваючи під сильним впливом Мелані Клайн, він запозичує в неї поняття депресивного стану і приділяє також велику увагу неспокою та примітивній жорстокості.
«Нормальна дитина знаходить утіху в жорстокому ставленні до своєї матері, що виявляється передусім у грі, й вона потребує матері, бо тільки мати може витримати її жорстокості, навіть у грі, бо дитина справді робить їй боляче й виснажує її» 1.1 «De la Pediatrie à la psychanalise», Petite Bibliotheque Payot, p. 45.
Завдяки вивченню найархаїчніших коренів особистості англійський психоаналіз посідає центральне місце в розвитку теорії підсвідомого, прояснення якого ховаються в проваллях та глибинах, куди довгий час ніхто не заглядав.
Ось один із текстів Вінікота, уривок зі статті «Спроможність бути самому», що входить у твір більшого обсягу, який має назву: «Від педіатри до психоаналізу». Щоб пояснити цю спроможність, Вінікот відсилає нас до дуже примітивного етапу розвитку особистості.
ОСНОВИ СПРОМОЖНОСТІ БУТИ САМОМУ: ПІДТРИМКА ВПЕВНЕНОГО В СОБІ «Я»
«Моя мета — вивчити спроможність індивіда бути самому, припускаючи, що така спроможність є однією з найважливіших ознак зрілості афективного розвитку. [...]
Бути справді самому
Легко здогадатися, що об’єктом мого вивчення не є факт реального перебування на самоті. Трапляється, що людина сидить сама-одна в тюремній камері й неспроможна витримати самоту. Страждання, які вона терпить, перевищують усяку уяву. А проте чимало людей здатні, ще до того, як виходять із дитинства, оцінити самотність і навіть розглядати її як один з найдорогоцінніших набутків. /376/
Ця спроможність бути на самоті є або дуже складним феноменом, який стає елементом індивідуального розвитку після встановлення взаємин між трьома особами, або феноменом, що виникає в перші моменти життя, а отже заслуговує окремого вивчення, бо саме він стає тією основою, на якій будується самотність.
Парадокс
Тепер можна переходити до головного пункту нашого дослідження. Хоча дуже розмаїті й численні аспекти досвіду сприяють формуванню цієї спроможності бути самому, один з них має справді фундаментальне значення.
Якщо його бракує, то розвиток такої спроможності припиняється: ідеться про досвід буття на самоті у віці грудного немовляти та малої дитини в присутності матері. Отже, основа, на якій будується спроможність бути самому, має парадоксальний характер, бо це досвід буття на самоті в присутності когось іншого. [...]Інтеріоризований добрий об’єкт
Я тепер спробую використати мову [...], якою написані праці Мелані Клайн. Спроможність бути самому опирається на існування в психічній реальності індивіда доброго об’єкта. Інтеріоризовані добра жіноча грудь, добрий пеніс або добрі взаємини опиняються в достатньо надійному і захищеному становищі, щоб індивід (принаймні на даний момент) повірив у своє теперішнє і в своє майбутнє. Відношення індивіда до своїх внутрішніх об’єктів, а також віра у свої внутрішні відношення є цілком достатньою причиною, щоб навіяти індивідові бажання жити, й вони настільки впливають на його стан, що на якийсь час він набуває здатності бути щасливим навіть за відсутності зовнішніх об’єктів або стимуляцій. Зрілість і спроможність бути самому означають, що індивід мав добру нагоду завдяки достатньо ласкавому піклуванню матері вибудувати свою довіру до сприятливого оточення. Він досяг цього в процесі повторення інстинктивних емоцій, що давали йому втіху.
Отже, мова Мелані Клайн звертається до більш первісних стадій розвитку індивіда, аніж ті, де панує класичний Едипів комплекс. Проте припускається, звичайно, що «я» досягло певного ступеня зрілості й що індивід реалізував свою єдність. [...] /377/
Бути самому на стадїі незрілості
Тепер поставимо перед собою таке запитання: чи може справді почуватися на самоті дитина або грудне немовля на первісно-примітивній стадії свого розвитку, тоді, коли незрілість «я» робить неможливим опис цього стану за допомогою тих термінів, які ми застосували? Саме в цьому полягає істотна частина моєї тези: ми повинні вміти говорити про недорозвинену форму самоти; навіть у тому випадку, коли ми погодимося, що спроможність бути справді самому виникає внаслідок певного розвитку, здатність до автотентичної самоти закладає свої основи в цьому першому досвіді бути самому в присутності когось іншого.
Бути самому в присутності когось іншого — це явище, можливе на первісній і дуже примітивній стадії, в той момент, коли незрілість «я» в природний спосіб компенсується підтримкою «я» від матері. Потім настає час, коли індивід заглиблює в себе (інтеріоризує) цю матір, що підтримує «я», і в такий спосіб стає спроможний бути самому без звертання до матері або до материнського символу. [...]Спроможність бути самому — це дуже складний феномен, і багато факторів сприяють його утвердженню. Вона перебуває в тісному взаємозв’язку з афективною зрілістю.
Основою спроможності бути самому є досвід буття на самоті в присутності когось іншого. В такий спосіб мала дитина, яка має дуже слабку організацію «я», спроможна бути самою завдяки підтримці впевненого в собі «я».
Доналд Вудз ВІНІКОТ. «Спроможність бути самому» (Donald Woods WINNICOTT. «La capacite d’èstre seul», in «De h. Pediatrie à la psychanalyse», Petite Bibliothèque Payot, 1958 — 1969, pp. 205 — 206, 208 — 209, 212).