ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО СВІТУ

Південна Америка, характерними рисами якої завж­ди були регіональні відмінності, політична нес­табільність і повільний розвиток, вступила в еру нових можливостей. Її головні країни, кожна з яких до недавнього часу йшла своїм шляхом, відкри­ли для себе переваги налагодження більш тісних двосторонніх та багатосторонніх зв'язків.

Цей оптимізм, однак, вгамовується існуванням серйозних проблем і перешкод, які ше мають бути розв’язані й подолані. В той час як у деяких райо­нах Південної Америки вдалося досягнути реаль­ного покращання ситуації, характерними озна­ками багатьох інших продовжують залишатися недосконалість інфраструктури, корупція, неефек­тивність та нестабільність розвитку. Найбільш сут­тєвим моментом є те, що в усьому цьому світі роз­рив між багатими і бідними постійно збільшуєть­ся. З 1980 р. відсоток населення континенту, яке живе нижче рівня бідності, різко сягнув віл 27 до 35. За даними Світового банку, багатії, відсоток яких у загальному населенні континенту складає 20. контролюють 70 % багатств Південної Америки, в той час як на 20 % найбідніших жителів цих ба­гатств припадає лише 2 %.

Головні географічні особливості Південної Америки

1. Двома домінуючими ознаками південноамериканської фізіографії є Андські гори на заході та басейн ріки Амазонки в центрі північної частини. Більшу частину решти континенту займають плато.

2. Половину площі цього світу займає Бразілія; в цій країні також сконцентровано половина його насе­лення.

3. Населення Південної Америки зосереджується на периферії континенту. Більшість внутрішніх районів заселена слабо, але останнім часом вони дедалі більше розвиваються.

4. Взаємозв'язки між державами цього світу сьогодні покращуються. Економічна інтеграція стала потуж­ною силою, особливо у південній частині континенту.

5. Регіональні економічні контрасти і відмінності у географічному світі в цілому, о також всередині окре­мих країн залишаються значними.

6. Культурний плюралізм існує майже в усіх країнах цього географічного світу; він часто має регіональні прояви.

7. Швидке зростання міст продовжує залишатися характерною особливістю Південної Америки, а рівень урбанізації є таким же високим, як у Сполучених Штатах або Європі.

ПОСЛІДОВНІСТЬ ПОКОЛІНЬ

Хоча сучасне населення найбільш сконцентроване на сході та півночі Південної Америки, в часи розквіту імперії інків найзаселенішим районом бу­ли Анди, а держава інків була найбільш розвину­тою на континенті. Виникнення цивілізації інків до сьогодні залишається таємницею, проте існує гіпотеза, що інки — це нащадки стародавніх на­родів. які прийшли до Південної Америки через сухопутний міст Середньої Америки. Вони були витіснені сюди, можливо, повторними хвилями міграції з Азії до Північної Америки через су­ходільний міст східніше Аляски, де зараз Берінгова протока. Таким чином, за тисячі років до прибуття європейців до Америки у XVl ст.

Близько тисячі років тому в долинах і басейнах Андських гір і місцевостях, прилеглих до Тихооке­анського узбережжя існувало багато тамтешніх культур. Були одомашнені лами, процвітали релігії, розвивалися скульптура, живопис, ремесла. Всі ці культури були підпорядковані владі інків, осередком яких був басейн Куско в Перуанських Андах. Починаючи з XIl ст.. ще до приходу сюди європейців, інки розбудували найбільшу імперію в Америці. Нічого порівнянного з цими культурни­ми досягненнями району Центральних Анд ніколи не існувало в будь-якій іншій частині Південної Америки.

Імперія інків

Якщо порівнювати цивілізацію інків зі старо­давніми Месопотамією, Єгиптом, азійськими цивілізаціями та імперією ацтеків, то стає зро­зуміло, що дана цивілізація була незвичайним досягненням. Повсюдно у світі річки та інші водні шляхи слугували магістралями для налагод­ження контактів і переміщення товарів та ідей. Однак у даному випадку імперія створювалася на основі низки видовжених природних улоговин 1 (альтіпланос) у високогір'ях Анд, що постали тоді, коли гірські долини між сусідніми хребтами запов­нилися ерозійним матеріалом із навколишніх вер­шин. Ці альтіпланос часто відокремлені одні від одних надзвичайно гористою місцевістю, де вкриті снігом вершини чергуються зі стрімкими каньйо­нами. У межах окремих альтіпланос сконцентрува­лися регіональні культури. Самі інки утвердилися найперше у міжгірському басейні Куско (рис. 6-2). Завоювавши його, вони використали цей осередок для контролю над народами прибережних районів Перу та інших альтіпланос.

Ще більш вражаючим, ніж воєнні перемоги інків, було інтегрування завойованих ними народів і територій в єдину стабільну і ефективно функціонуючу державу. Здавалося б, шо їхні шан­си ефективно управляти нею були невеликими, оскільки територія постійно збільшувалася і конт­роль значно ускладнювався. Інки, однак, були експертами у будівництві доріг і мостів, вправни­ми колонізаторами та адміністраторами, тому за неймовірно короткий час їм удалося консолідува­ти ці нові території, що простягалися від півден­них окраїн Колумбії до центральних районів Чілі (рис.

У зеніті своєї могутності імперія інків мала до 20 хин жителів. При цьому самі інки в цій гігант­ській державі були завжди у меншості, але вони за­безпечили собі становище правлячої еліти в жорст­ко структурованому класовому суспільстві. Інки, представники імператора в Куско, утворили касту адміністративних чиновників, які запроваджували в життя ухвали свого монарха, організовуючи всі аспекти діяльності на завойованих територіях. Цей бюрократичний апарат інків суворо контролював життя всіх суб’єктів імперії, тому особисті свободи були невеликі. Держава була настільки ценгралізо- вана, а підпорядкування населення таким повним, що зміни влади на самому вершечку піраміди було достатньо, шоб захопити її в усій імперії, що й бу­ло доведено іспанцями в 1530 р.

Велична імперія інків, яка постала так швидко, раптово розпалася на шматки під натиском іспан­ських завойовників. Можливо, швидкість розвитку імперії і стала причиною її фатальної слабкості, але слід зауважити, що на початку XVI ст. в ній почав визрівати внутрішній переворот, оскільки хвалений адміністративний апарат давав дедалі більші тріщини. Та хоч би як там було, імперія за­лишила по собі не тільки ефектні руїни Мачу- Пікчу в Перу, а й соціальні цінності, які й по сьо­годнішній день залишаються частиною життя індіанців в Андах. Для прикладу, державна мова інків — кечуа — настільки сильно вкоренилася, що мільйони індіанців, які проживають у висо­когір’ях Перу, Еквадору і Болівії, все ще продов­жують розмовляти нею.

Іберійські загарбники

У Південній Америці, як і у Середній, напрям ударів європейських колонізаторів визначався місцем розселення тубільного індіанського насе­лення. Інки, як і майя та ацтеки у Мексиці, нагро­мадили в своїх адміністративних центрах велику кількість золота і срібла, володіли родючими грун­тами і мали кваліфіковану робочу силу. Минуло не так багато часу після поразки ацтеків у 1521 р., ко­ли іспанські конкістадори перейшли Панамський перешийок і почали досліджувати північно-західне узбережжя континенту.

Спочатку іспанці залишили структуру імперії інків без змін, давши згоду на коронування імпе­ратора, який по суті перебував під їхнім контро­лем. Але незабаром ласі до земель і золота загарб­ники почали битися між собою, і це стало почат-

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«З цієї точки мені відкривалася чудова перспектива долини в перуанських Андах неподалік Куско. Тоді, коли іспанці при­були завойовувати імперію, це була територія інків, але те­раси, які ви тут бачите, були споруджені ще у доінкський період. Історія розселення людей у цій гірській місцевості ду­же давня, тому немає сумніву, що фізіографія місцевості з часом зазнавала змін. У наші дні ці пагорби — сухі і безплідні; вижило лише декілька найбільш витривалих де­рев. Струмок на дні долини є єдиним джерелом води на ба­гато кілометрів. Але в часи, коли будівничі створювали ці тераси, клімат, мабуть, був більш вологим, а місцевість — зеленою».

ком руйнування старих порядків. Новий порядок, який врешті-решт був запроваджений у західній частині Південної Америки, відводив тубільному населенню роль кріпаків на службі в іспанців. З 2 відчужених земель (відібраних у індіанців) були ут­ворені величезні гасієнди; було введено податки та систему примусової прані для максимізації при­бутків від експлуатації. Статус більшості іспансь­ких загарбників у себе на батьківщині не був дуже високим, і у своїх нових володіннях вони на всю силу запровадили іберійські феодальні цінності: земля означала владу і престиж, золото і срібло — багатство.

Ліма, штаб-квартира іспанських завойовників на західному узбережжі, була заснована Пісарро у 1535 р. на відстані приблизно 600 км на північний захід від андського центру Куско. Не пройшло дуже багато часу, і Ліма стала одним із найбагат- ших міст на Землі. Основою її багатства були роз­робки величезних покладів андського срібла. Місто швидко стало резиденцією королівського намісника в Перу, оскільки Іспанія зробила ці нові володіння частиною своєї колоніальної імперії (рис. 6-2). З часом, коли Іспанія взяла під свій контроль Колумбію і Венесуелу і коли поча­лася іспанська колонізація району гирла Ла-Пла­ти. де незабаром постали Аргентина і Уругвай, на карті з’явилися два нових ні не-королівства — Нова Гранада на півночі й Ла-Плата на півдні.

Тим часом інший загін іберійців почав прони­кати у східно-центральну частину континенту — прибережні райони сучасної Бразілії. Ці землі ста­ли сферою впливу Португалії, оскільки згідно з договором 1494 р. Іспанія і Португалія домови­лися про розмежування сфер впливу в Новому Світі по лінії північ—південь, позначеній на карті Папою римським Александром VI. Ця межа про­ходила приблизно по 50-му меридіану західної довготи, і згідно з нею чимала територія східної частини Південної Америки відходила до Порту­галії (рис. 6-2).

Якщо глянути на політичну карту Південної Америки (рис. 6-3), стає зрозуміло, що договір 1494 р. не зміг обмежити східні кордони порту­гальської колоніальної території домовленим 50-м меридіаном. Кордони між Бразілією та її північ­ним і південним сусідами по узбережжю (Фран­цузькою Гвіаною та Уругваєм) справді виходять до океану на лінію 50° західної довготи, але з них крайніх точок вони вигинаються далеко вглиб ма­терика і охоплюють майже весь басейн Амазонки, а також значну частину басейну річок Парани і Парагваю на півдні. Таким чином, розміри Бразілії є лише ненабагато меншими від розмірів усіх південноамериканських країн разом узятих. У наш час на пю країну також припадає майже половина усього населення Південноамериканського світу. Надзвичайно успішне просування колонізаторів на захід континенту відбулося завдяки сукупності багатьох чинників, головним з яких є активна місіонерська робота з навернення тубільного насе­лення до християнської релігії, а також досліджен­ня нових земель мандрівниками у пошуках швид­кого збагачення. Однак жодна група не зробила більшого внеску в цю справу, ніж так звані паулістас — перші поселенці Сан-Паулу, яким для функціонування високоприбуткових плантацій була потрібна рабська праця американських індіанців.

РИСУНОК 6-3

Африканці

Як показано на рисунку 6-2, спочатку іспанці до­сягнули найбільших успіхів у територіальному поділі Південної Америки не тільки в кількісних, а й у якісних показниках. Але на схід від Анд не існувало багатих індіанських держав, які можна було б пограбувати. Не було там і родючих сільсь­когосподарських земель, придатних для обробітку. Відносно малочисельні індіанські народи східної частини не були робочою силою, яку можна було б використовувати тривалий час. Підраховано, що на всій території сучасної Бразілії на час приходу сюди європейців проживало не більше мільйона тубільців.

Коли португальці нарешті взялися за розвиток своєї колонії в Новому Світі, вони розгорнули ту ж саму прибуткову діяльність, що й їхні іспанські конкуренти на островах Карібського моря, — вп­рошування цукрової тростини на плантаціях для європейського ринку. З цією метою вони почали використовувати те ж саме джерело робочої сили. Мільйони африканців були привезені як раби на тропічне узбережжя Бразілії північніше Ріо-де- Жанейро. Отож не дивно, шо Бразілія має тепер найбільшу кількість темношкірого населення* у Південній Америці, яке й досі головно зосе­реджується в уражених бідністю північно-східних штатах. На сьогодні населення Бразілії, тобто 175 млн. має 6 % (понад 10,5 млн) «чисто» тем­ношкірих громадян і ще 38 % (67 млн) осіб афри- кано-біло-індіанського походження. Отже вихо­дить, шо африканці становлять третину всього населення, яке прибуло до Південної Америки.

Тривала ізоляція

Незважаючи на спільну культурну традицію (при­наймні це стосується європейсько-метиського по­ходження), сусідство на одному континенті, спіль­ну мову та подібні проблеми, країни, які утвори­лися з іспанських віце-королівств Південної Аме­рики, тривалий час існували у значній ізоляції од­на від одної. Великі відстані та природно-геог­рафічні бар’єри посилили це роз'єднання, тому найбільші агломерації населення цього світу про­довжують залишатися поблизу океану, переважно на східному і північному узбережжях (рис. 1-9). Порівняно з іншими географічними світами Пів­денну Америку можна вважати недонаселеною — не тільки через скромну загальну кількість її жи­телів (375 млн) у порівнянні з площею земель, а й через наявні запаси природних ресурсів, які ше тільки чекають на свою розробку. Цей континент ніколи не приваблював таку велику' кількість іммігрантів із Європи, як Північна Америка. Іберійський півострів не міг забезпечити такого припливу людності, як Західна і Північно-Західна Європа. Окрім цього, іспанська колоніальна по­літика обмежувала в’їзд іммітрантів-неіспаннів.

Віце-королівства Нового Світу були створені головним чином з метою експлуатації південно­американських багатств, якими наповнювалася іспанська казна. Правителі Іспанії та Португалії були дуже мало зацікавлені у розвитку амери­канських земель. Лише після того як іммігранти з Іберійського півострова зробили Америку своїм домом і повстали проти іберійських правителів, ситуація почала поволі змінюватися. Проте Південна Америка була обтяженою цінностями, економічним світоглядом і соціальними відноси­нами Піренейського півострова XVIll ст., що було не найкращим початком для створення сучасних національних держав.

Незалежність

Деякі ізоляціоністські чинники спрацьовували навіть під час війни за незалежність. Іспанські військові сили завжди зосереджувалися в Лімі, отож першими незалежність від Іспанії здобули те­риторії, найбільш віддалені від центру влади — Ар­гентина і Чілі (відповідно у 1816 і 1818 роках). На півночі провідником зростаючого руху за неза­лежність був Сімон Болівар. У 1824 р. дві вирі­шальні поразки урядових військ у цьому районі стали кінцем іспанського владарювання у Пів­денній Америці. Таким чином, за трохи більше десяти років іспанські колонії вибороли свою не­залежність. Але ця спільна боротьба не створила

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Прогулюючись вузькими вуличками старовинного місто Салвадор — одного з найстарших у Брозілїї, яке довгий чос було її столицею, а тепер є місцем засідань уряду штату Баїя, можна побачити шкоду, заподіяну йому тропічним се­редовищем. Величні церкви, урядові будинки і розкішні особняки були збудовані в той час, коли це місто було важ­ливим населеним пунктом у Південній півкулі. Завдяки рабо­торгівлі, китобійному промислу і казково прибутковим план­таціям у ньому було нагромаджено величезні багатства. Але успіх не буває постійним, тому Салвадор утратив свою політичну першість, о також основні джерела доходу, і місто занепало. У другій половині XX ст., однак, розпочалося йо­го відродження. Організація Об'єднаних Націй оголосила стору частину міста частиною світової спадщини, завдяки чому Салводор може розраховувати на додаткові кошти для його реставрації. Цей особняк, який був сфотографова­ний у 1980-ті роки, тепер відновлено, як і сотні інших бу­динків історичної частини міста».

єдності: на місці трьох віце-королівств постало не менше дев'яти нових країн.

Не важко зрозуміти, чому відбулася ця фраг­ментація. Оскільки Аргентина і Чілі розділені Ан­дами, а Чілі і Перу — пустелею Атакама, відстані по суходолу здавалися навіть більшими, ніж вони були насправді. Ці перешкоди, що стояли на шля­ху контактів, виявилися достатньо суттєвими. Та­ким чином, країни Південної Америки стали роз­виватися окремо одна від одної. Роз’єднавчим процесам сприяли і сутички на кордонах. Тертя і навіть війни між цими країнами були тут звичним явищем, і десятки прикордонних суперечок зали­шаються нерозв'язаними до цього дня.

Бразілія домоглася незалежності від Португалії приблизно тоді, коли іспанські володіння у Пів­денній Америці HaMara_jTiiCB покласти край доміну­ванню метрополії в її заморських колоніях, але послідовність подій була іншою. У Бразілїї також спалахували повстання проти португальців. Але на початку 1800-х років замість скинення порту­гальської влади стався... переїзд уряду Португалії,

352 РОЗДІЛ 6 І ПІВДЕННА АМЕРИКА очолюваного принц-регентом Домом Жоао, з Лісабона до Ріо-де-Жанейро! Неймовірно, але в 1808 р. статус Бразілії змінився з колоніального на майже імперський. Уся справа в тому, що Бразілія мала завдячувати своїм новим становищем загрозі захоплення Португалії (яка в той час була союзни­цею Великої Британії) військами Наполеона. Хоча дехто висловлював надію на початок нової ери у житті Бразілії, насправді цього не відбулося. У 1821 р., коли наполеонівська загроза минула, Португалія вирішила понизити Бразілію до її по­переднього статусу. Але Дом Педро, син Дома Жоао і новий регент, виступив проти батька і повів успішну боротьбу за незалежність Бразілії.

Після здобуття незалежності відносини між Бразілією та її іспаномовними сусідами нагадували обмежені контакти між самими колишніми іспан­ськими колоніями. Значні відстані, природні пере­пони і культурні відмінності ускладнювали взаємо­дію. Тому орієнтація Бразілії, як і інших південно­американських республік, на Європу, виявилася сильнішою, ніж її зв'язки з сусідами на власному континенті. Лише протягом останніх 10 років країни Південноамериканського світу нарешті визнали взаємну вигоду від співробітництва, роз­почавши тим самим нову еру у своїх відносинах.

КУЛ ЬТУ PHA ФPАГMEHTAHІЯ

Коли ми говоримо про орієнтацію чи взаємодію південноамериканських країн, не слід забувати, шо їх узагальнення далеко не завжди буде можли­ве через великі відмінності між ними. Поділ ко­лоніальної Південної Америки на десять окремих республік і характер їхніх подальших відносин визначалися в кожній з них меншістю населення. На час проголошення Бразілією незалежності вихідці з Африки практично не мали ніякого політичного голосу. Індіанці в Перу, які становили величезну більшість населення країни, могли ли­ше спостерігати за тим, як їх європейські завойов­ники боролися одні з одними за владу. Не було б навіть правильно сказати, шо меншість жителів європейського походження визначали політику тієї чи іншої країни: вона визначалася купкою аристократичної еліти, яка зосередила в своїх ру­ках величезні землеволодіння.

Суспільства і культури в країнах Середньої та Південної Америки настільки складні й неод­норідні, шо про будь-яке узагальнення практично не може бути й мови. Візьмемо для прикладу за­гальновживаний термін «Латинська Америка». Як­що навіть не брати до уваги очевидні винятки, такі як Ямайка, Гайана чи Сурінам, які точно не є «ла­тинськими» країнами, було би неправильно визна­чити деякі з республік з іспанськими впливами як «латинські». Звичайно, виші класи білих багатих людей мають латино-європейське походження. Вони найбільш впливові в себе вдома і найбільш помітні за межами своїх держав. Ці люди є видат­ними політиками, бізнесменами, письменниками, артистами тощо. їхнім культурним середовищем є іспанська чи португальська мова, Римо-католипь- ка церква і мальовнича архітектура середньо- і південноамериканських міст у середземноморсь­кому стилі. Всі ці речі є для них спільними узами, які пов’язують їх з іберійською Європою. Але в го­рах і селах Еквадору, Перу та Болівії проживають мільйони людей, для яких іспанська мова й надалі залишається чужою і для яких релігія білих людей є ше одним непопулярним елементом аккульту- рації. Для них пишні іспанські архітектурні стилі не мають жодного значення, оскільки для цих лю­дей навіть дах над головою і тверда підлога під но­гами все ще залишаються недосяжною розкішшю.

Таким чином, Південна Америка є плюра- З дієтичним суспільством, у якому проживають, але не змішуються між собою індіанські народи, які належать до різних культур; нащадки білих посе­ленців з Іберійського півострова та інших районів Європи; темношкірі жителі з тропічної Африки і азійці з Індії, Японії та Індонезії. В результаті маємо майже безкраїй культурний калейдоскоп, внутрішні поділи якого відображаються, зокрема, на економічній карті цього географічного світу (див. вставку «Поділ Південної Америки на сільсь­когосподарські зони»). Отже, є очевидним, що на­зивати цю людську просторову мозаїку «Латинсь­кою Америкою» не дуже доречно. Aie чи є в тако­му разі якийсь більш універсальний підхід до регіонального узагальнення, який би краще пред­ставляв і диференціював культурні й економічні сфери континенту? Таку спробу зробив Джон Аугеллі, який також розвинув концепт материко­вої та окраїнної частин для Середньої Америки. Згідно з його картою (рис. 6-5), існує п’ять куль- 4 турних сфер Південної Америки, які ще називають внутрішніми культурними регіонами. Така схема є доволі корисною, якшо, звичайно, пам’ятати, шо ці культурні сфери є певними узагальненнями і можуть зазнавати подальших змін залежно від еко­номічної ситуації.

Регіон тропічних плантацій

Перша культурна сфера, регіон тропічних план­тацій, багато в чому нагадує окраїнну частину Се­редньої Америки. Вона складається з декількох ареалів, найбільший з яких тягнеться уздовж північно-східного узбережжя Бразілії, а чотири інших — уздовж узбережжів північної частини

КУЛЬТУРНА ФРАГМЕНТАЦІЯ 353

Поділ Південної Америки но сільськогосподарські зони

Розглядаючи карту сільського господарства Південної Америки — галузі, яка забезпечує континент основ­ними засобами існування (рис. 6-4), можна помітити певні закономірності. Товарне сільськогоспо­дарське виробництво (комерційне) і натуральне сільське господарство (те, що забезпечує прожит­ковий мінімум) співіснують у більшій мірі, ніж будь-де на Землі, оскільки, як правило, географічно один вид сільського господарство домінує над іншим. Такий стон речей не є спланованим «балансом», це лише зайве підтвердження глибокого поділу континенту відповідно до людських і просторових ознак.

Товарне сільське господарство Південної Амери­ки представлено: обширною тваринницькою зоною поблизу узбережжя (категорія 9), яка простягається з північно-східних районів Бразілії до південно-західних районів Патагонії; аргентинською Пампою, де виро­щується пшениця (категорія 3): зона, подібна до Ве­ликих рівнин Сполучених Штатів; зоною з вирощу­вання кукурудзи і великої рогатої худоби (категорія 2), що охоплює північно-східні райони Аргентини, Уругвай, Південну Бразілію і центральну частину півдня Чілі; цілим рядом ділянок з тропічними план­таціями, які виходять до океану (категорія 6), розта­шованих у Північній Бразілії, Гайані, Венесуелі, Ко­лумбії та Перу; сільськогосподарською зоною серед­земноморського типу (категорія 5) у центральних районах Чілі.

Решту орних земель займають райони з нату­ральним сільським господарством, які різко контрас­тують з переліченими товарними системами. Примітивний обробіток землі з частими переходами на нове місце (категорія 8) є традиційним для тропічних лісів басейну Амазонки та її гористих ок­раїн. Рудиментарний осілий метод обробітку землі (категорія 7) домінує на просторі Андського плато від Колумбії на півночі до болівійського альтіпланос на півдні. І нарешті, вузька смуга мішаного натурального господарства (категорія 4) простягається через біль­шу частину сходу Центральної Бразілії між прибереж­ними плантаціями і пасовищами внутрішньої зони.

РИСУНОК 6-4

Південної Америки. Розташування, грунти і тропічний клімат сприяють впрошуванню план­таційних культур, особливо цукрової тростини. Той факт, що тубільне населення було дуже нечис­ленним, зумовив залучення до сільськогоспо­дарських робіт мільйонів африканських рабів, чиї нащадки до сьогодні продовжують домінувати у расовому складі регіону і відчутно впливають на його культуру. З часом плантаційна економіка за­знала невдачі, грунти виснажилися, рабство було ліквідоване і населення опинилося в бідності, за­робляючи тільки на власний прожиток. Ці соціо- економічні умови характерні для більшості місць даного регіону.

Єврокомерційний регіон

Другий регіон на карті Аугеллі, названий євроко- мерційним, є, можливо, найбільш «латинською»

РИСУНОК 6-5

частиною Південної Америки. Чималу його тери­торію займають Аргентина і Уругвай, населення яких принаймні на 85 % є «чисто» європейським, із сильними впливами іспанської культури. У його межах також знаходяться більша частина серце­винного району Бразілії та центральна частина Чілі. Південна Бразілія має такі ж лукопасовищні угіддя, розташовані у помірній температурній зоні, що й аргентинська Пампа і Уругвай. Тому весь цей регіон відведений під розведення худоби і впрошу­вання зернових культур. Середня частина Чілі з давніх часів була зоною іспанських поселень і місцем проживання приблизно шостої частини на­селення країни, яке претендує на чистоту іспансь­кого походження. Тут, у районі середземноморсь­кого клімату (рис. 1-8), основними галузями сільського господарства є розведення овець та ве­ликої рогатої худоби, а також мішане фермерство.

Назагал, єврокомерційний регіон більш еко­номічно розвинутий, ніж решта регіонів конти­ненту. Товарна економіка переважає тут над нату­ральним сільським господарством, рівень життя і письменності є вищим, транспортні мережі — кра­щими, і, як указував Аугеллі. цей регіон обганяє навіть деякі частини самої Європи.

Регіон індіанського натурального господарства

Третій регіон визначається як регіон індіанського натурального господарства. Це зона, яка простя­гається вздовж середньої частини Анд від Півден­ної Колумбії до Північного Чілі та північно- західної Аргентини, майже збігаючись з районом, який займала колись імперія інків. Феодальна соціально-економічна структура, насаджена ще іспанськими завойовниками, тут і досі продовжує існувати. Індіанське населення являє собою вели­ку безземельну масу пеонів, які заробляють на прожиття або ведучи натуральне господарство, або працюючи на гасієндах (чи менших фермах, які називаються мініфундіас). Індіанці витіснені на задвірки іспанської культури, що становить основу національного життя їх країн. До цього регіону входять одні з найбідніших районів Південної Америки. Будь-яка торговельна діяльність, що тут існує, зосереджується в руках білих і метисів. Індіанські спадкоємці імперії інків живуть, часто ледь животіючи, у високогір’ях Анд на висоті май­же 4000 м над рівнем моря. Бідні грунти, ненадійні джерела води, сильні вітри і лютий холод постійно роблять сільське господарство непевною справою.

Метиський перехідний регіон

Четвертий, метиський перехідний регіон, розташо­ваний навколо індіанського регіону, охоплюючи прибережні та внутрішні райони Перу та Еквадо­ру, більшу частину Колумбії та Венесуели, значну частину Парагваю і великі частини Аргентини, Чілі і особливо Бразілії, включно з тими коридора­ми басейну Амазонки, що нині розвиваються. Це мішана зона, яка є чимось середнім між євро­пейською та індіанською зонами; тут також про­живає темношкіре населення африканського по­ходження (прибережні райони Венесуели, Ко­лумбії та північно-східної Бразілії). Карта нагадує нам, що такі країни, як Болівія, Перу і Еквадор, є переважно індіанськими та метиськими. В Еква­дорі, для прикладу, ці дві групи становлять повних 80 % усього населення, і лише приблизно 10 % його можна вважати європейським. Термін ^пе­рехідний» має також економічний сенс, оскільки, як зазначає Аугеллі, даний район «є менш товар­ним, ніж європейська сфера, але він менше орієнтується на натуральне господарство, ніж індіанські райони».

Недиференційований регіон

П’ятий регіон на карті помічено як недиференційо­ваний, оскільки він не має чітких характерних оз­нак. Деякі індіанські народи у важкодоступних районах басейну Амазонки залишалися майже в повній ізоляції від часів Колумба, тому їх не торк­нулися жодні важливі зміни, що відбувалися в Південній Америці. Хоча важкодоступність і відсутність будь-яких змін продовжують залиша­тися двома суттєвими аспектами цього регіону, завдяки неперервному розвиткові Амазонії ситуація почала змінюватися. Найбільш віддалені райони Амазонії, так само як чілійські та арген­тинські південно-західні землі, є також дуже рідко заселеними територіями з надзвичайно обмеже­ним економічним розвитком. Недоступність цих земель продовжує визначати відсутність змін у цьому регіоні.

Рамки п’яти щойно описаних культурних сфер є вимушеним широким узагальненням доволі складної географічної реальності. І все ж вони підкреслюють розмаїття південноамериканських народів, культур та економік, яке останнім часом дедалі більше наповнюється новим духом конти­нентального співробітництва.

ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

В наші дні в усій Південній Америці сепаратизм, який так довго визначав міжнародні стосунки, по­чав поступатися інтеграції після того, як країни відкрили для себе переваги створення нових парт­нерств. Розподіл ресурсів цього географічного світу завжди надавав можливості для міжрегіональної кооперації; нині ж установлення цивільного де­мократичного правління нарешті робить цю ідею реальною в континентальному масштабі. Наголоси­мо, шо в економічній сфері майже всі південно­американські республіки за останні роки відмови­лися від старої політики захисту внутрішніх ринків і змінили її на нову, яка передбачає ринкові ре­форми та розширення торговельних зв’язків.

Завдяки взаємовигідній торгівлі, що слугує ка­талізатором відносин, міжнародне співробітництво процвітає в усіх сферах економіки. Періодичне за­гострення прикордонних суперечок тепер рідко переростає у тривалі конфлікти. Прикладами мо­жуть бути резолюція 1998 р. щодо конфронтації між Еквадором та Перу чи мирне врегулювання понад 20 територіальних суперечок між Чілі й Аргентиною починаючи з 1990 р. Міжнародні про­екти будівництва залізниць, автошляхів і трубо­проводів, переговори про які не давали жодних ре­зультатів упродовж довгих років, тепер швидко множаться. У Південній Америці п'ять ворогуючих колись країн спільно працюють над проектом «Гідровія», що являє собою систему шлюзів, завдя­ки якій більша частина Парано-Парагвайського басейну буде прохідною для баржевого транспор­ту. Інвестиції почали вільно перетікати з однієї країни до іншої, особливо в сільськогосподарсько­му секторі. Бразільські фермери вже впрошують більшу частину соєвих бобів, які споживаються у Парагваї, і обробляють величезні ділянки родючої землі у прикордонних з їхньою країною районах Болівії та Уругваю.

Переконавшись у тому, шо вільна торгівля мо­же розв’язати багато економічних проблем цього географічного світу, уряди південноамериканських країн активно розвивають декілька напрямів регіональної економічної інтеграції. На 2002 р. південноамериканські республіки були членами таких міжнародних організацій:

Меркосур. У 1995 р. Бразілія, Аргентина, Уругвай і Парагвай заснували Спільний ринок Південного конусу, завдяки якому всі ці країни організували зону вільної торгівлі та встановили митний союз.

Спільнота андських держав. Утворена як Андсь- кий пакт у 1969 р., вона була відновлена в 1995 р. як митний союз зі спільними імпортни­ми тарифами. Її членами є Венесуела. Ко­лумбія, Перу, Еквадор та Болівія.

Група трьох (G-3). Вступивши в дію у 1995 р., цей договір про вільну торгівлю, шо об’єднує Мексику, Венесуелу і Колумбію, має на меті усунути всі внутрішні тарифи між цими держа­вами до 2005 р.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА). Підписана Сполученими Штатами, Канадою і Мексикою, вона вступила в дію у 1994 р. Планується розширити вплив угоди на Південну Америку і ввести до неї Чілі. Мета угоди — відміна всіх внутрішніх тарифів і завер­шення формування зони вільної торгівлі до 2010 р.

Перелічені організації, однак, є лише проміж­ним етапом у досягненні набагато більш амбі-

7 ційної мети — створення Американської зони віль­ної торгівлі (АЗВТ) — спільного ринку більш ніж 800 млн споживачів, яка б охопила величезні простори від арктичних берегів Аляски і Канади до крайньої південної точки Чілі — мису Горн. Ця зона вільної торгівлі в межах Західної півкулі, найбільша на земній кулі, буде сформована на ос­нові об’єднання 24 існуючих міжнародних дого­ворів, включно з чотирма наведеними вище. Учас­ники переговорного процесу щодо утворення цьо­го гігантського торговельного блоку, без сумніву, зіштовхнуться з серйозними перешкодами. Утім його архітектори залишаються оптимістичними і заявляють, що угода АЗВТ таки буде досягнута, як і було заплановано, до 2005 р.

УРБАНІЗАЦІЯ

Як і в більшості слаборозвинутих країн, жителі південноамериканських республік покидають сільсь-

8 ку місцевість і переселяються у міста. Урбанізація. процес якої різко посилився в середині минулого століття, почала зростати такими темпами, шо відсоток міського населення Південної Америки дорівнює відсотку жителів міст Європи та Сполу­чених Штатів. У 1925 р. в містах жила третина всіх південноамериканців, а в 1950 р. частка міських жителів уже зросла до більш ніж 40 %. У 1975 р. ця цифра в межах усього континенту сягнула 60 %, а сьогодні 78 % населення Південної Америки про­живає в урбанізованих районах. Звичайно, наве-

теренові нотатки

«Подивіться в один бік між хмарочосами, що височіють на узбережжі Ріо-де-Жанейро, і ви побачите один із най- відоміших на землі пляжів. Подивіться в інший — і розкішний краєвид зміниться но злиденну картину. Нетрі Pio численні й дуже бідні. То все ж представлене фото вселяє надію на краще. Десять років тому на цьому місці було жалюгідне по­селення з бараків, які слугували притулком для численних жителів Pio. Більшість цих халуп тепер замінені на більш постійне житло. Санітарні умови тут може, і не на висоті, але вже проведено світло, будинки — цегляні, моють вікна і двері. Деякі мешканці нетрів стали на ноги достатньо, щоби збудувати собі пристойні будинки. Це дає надію на май­бутнє: стабільність і ріст доходів жителів нетрів колись можуть перетворити ці поселення на сучасне передмістя».

дені цифри не відображають реальної картини, яка є навіть більш драматичною. Між 1925 і 1950 рока­ми міське населення цього географічного світу зросло приблизно на 40 млн, у той час як відсоток урбанізації збільшився від 33 до 42. Між 1950 і 1975 роками понад 125 млн нових людей прибуло до переповнених міст. Ця кількість більш ніж утричі перевищувала кількість прибулих за попе­редню чверть століття, а наступні 140 млн. які пе­реїхали до міст після 1975 р., збільшили загальну кількість міського населення континенту до її те­перішньої цифри — 277,5 млн осіб.

Населення Південної Америки, яке становить 357 млн осіб (на 28 % перевищує населення США), ніде не зростає такими темпами, як у містах. Часто вважається, що населення сільських районів зростає більш швидкими темпами, ніж на­селення міст, оскільки сільські сім’ї традиційно мають більше дітей. Та все ж починаючи з 1950 р. темпи зростання міського населення Південної Америки становили 5 % на рік. у той час як темпи зростання в сільській місцевості не перевищували 9 2%. Дані цифри підкреслюють масштаби міграції «село—місто» — ще одного міграційного процесу, який сильно впливає на модернізацію суспільства на всій земній кулі.

Узагальнена просторова схема урбанізації Пів­денної Америки, на якій представлено картогра­му* населення континенту, показана на рисунку 6-6. Завдяки їй ми можемо порівняти не тільки насе­лення 13 країн цього географічного світу, а й людність окремих великих міст відносно загально­го населення їх країн.

Найвищий відсоток міського населення у цьо­му географічному світі припадає на південні райо­ни континенту. Сьогодні в Аргентині, Чілі та Уругваї принаймні 85 % усієї людності проживає у великих і малих містах (що статистично відповідає показникові найбільш урбанізованих міст Євро­пи). Далі за рівнем урбанізації йде Бразілія (кількість її міських жителів становить 78 %, шо на З % більше, ніж у Сполучених Штатах), яка розви­вається настільки швидко, шо її населення щороку зростає на 1 %. Це може здаватися не надто вели­кою цифрою, поки не перевести відсотки у реальні величини. При населенні 175 млн 1 % приросту' означає, шо в і без того перенаселені міста щороку якимось чином треба додати ще 1,75 млн осіб.

Наступна група країн, міське населення яких у середньому становить 76 %, розташована на

’Картограма ε спеціально трансформованою малою, на якій країни і міста представлені пропорційно до величини їхнього населення. Країни і міста з великою кількістю жителів на карті є «роздутими», а з малою — відповідно «стисненими». Дана ме­тодика застосована до карти країн світу на рисунку 1-10. півночі, на узбережжі Карібського моря. Лідером серед них є Венесуела (86 %), за якою іде Ко­лумбія (71 %). Не дивно, шо андські країни, в яких переважає індіанське населення і домінує нату­ральне господарство, належать до зони з наймен­шим ступенем урбанізації. Перу через сильні іспанські впливи значно випереджає інші країни регіону за кількістю городян: 72 % його населен­ня скупчено у міських районах. З іншого боку. Ек­вадор, Болівія і перехідний Парагвай суттєво від­стають від решти континенту за ступенем ур­банізації. В цих трьох країнах частка міського на­селення коливається в межах від 52 до 63 %. З ри­сунка 6-6 можна також багато довідатися про відносне положення головних мегаполісів у країнах, де вони знаходяться. Шість із них — Сан- Паулу і Ріо-де-Жанейро у Бразілії, Буенос-Айрес в Аргентині, Ліма в Перу, Богота в Колумбії та Сантьяго в Чілі — належать до числа найбільших мегаміст на Землі, населення яких перевищує 10 5 млн осіб.

У Південній Америці, як і в Середній Америці, Африці й Азії, жителі сільських районів тікають від бідності і перебираються у міста. Тут спрацьо­вують як притягальні, так і виштовхувальні чинни­ки. Земельна реформа ніяк не може розпочатися, тому щороку десятки тисяч фермерів, не бачачи перспектив економічного зростання, залишають село. Міста приваблюють їх можливістю заробляти постійну платню. Мрії про освіту для дітей, краше медичне обслуговування, просування по соці­альній драбині та інші переваги притягують маси людей до таких міст, як Сан-Паулу та Каракас. Автомобільний і залізничний зв’язок невпинно поліпшується, тому неважко зробити попередні ознайомлювальні поїздки. До того ж міські радіо- й телестанції інформують слухачів і глядачів про можливості працевлаштування.

1 все ж переїзд може стати психологічною травмою. Міста в країнах, що розвиваються, часто оточені злиденними нетрями, і саме в них мігран­ти з сьтьської місцевості найчастіше знаходять перший і у більшості випадків постійний приту­лок. Тут відсутні навіть елементарні вигоди і санітарні норми. Багато хто селиться у своїх ро­дичів, які переїхали раніше, але їхнє житло часто непридатне для прийому стількох людей. Рівень безробіття, який у містах завжди був високим, часто сягає тут 25 % наявної робочої сили. Особ­ливо важко знайти працю некваліфікованим робітникам, яким платять найменшу зарплату. Незважаючи на все це, люди продовжують мігру­вати, перенаселеність барачних нетрів постійно збільшується, а загроза виникнення епідемій зрос­тає. Підраховано, шо в деяких неблагополучиях країнах з міграцією «село—місто» пов'язано понад 50 % приросту міського населення, а в Південній

9

РИСУНОК 6-6

Америці найбідніше міське населення і без того має найвищі темпи приросту.

Модель «латиноамериканського» міста

Попри те, що досвід урбанізації у Південній і Середній Америках є різним у різних країнах через багатоманітність історичних, культурних і еко­номічних впливів, існує багато спільних рис, які дають можливість географам робити певні узагаль­нення. Одним із них є модель «латиноамерикансь- 11 кого» міста, запропонована Ернстом Ґріффіном і Ларрі Фордом (рис. 6-7). Цю модель можна також застосувати до міст у країнах, що розвиваються, з інших географічних світів.

Базова просторова структура міста, яка по­єднує в собі традиційні елементи південно- та се- редньоамериканських культур з тими силами мо­дернізації, які змінюють обличчя сучасних міст, складається з радіальних секторів і концентричних зон. У центрі моделі — процвітаючий діловий район, котрий, як і його європейський аналог, є осередком підприємництва, працевлаштування і розваг навколишньої міської агломерації. Пейзаж ЦДР милує око великою кількістю висотних будівель, одночасно віддзеркалюючи колоніальне минуле країни. Як показано на рисунку 5-3. коли іспанські колонізатори проектували свої міста в Новому Світі, у центрі вони завжди планували центральну площу, або плазу, над якою домінувала церква і по краях якої будувалися імпозантні уря­дові споруди. Класичними прикладами можуть слугувати Плаза де Армас у Сантьяго. Плаза Болі­вар у Боготі й Плаза де Mauo у Буенос-Айресі. Ко­ли латиноамериканські міста ше тільки зароджува­лися. плаза, від якої відходили вулиці й пасажі з крамницями, була діловим і культурним центром міста. З часом місто виростало, і нові комерційні райони з’являлися в інших дільницях ЦДР. зали­шаючи плазі в основному церемоніальні функції.

Із серцевини міста, вздовж найбільш престиж­ної в місті осі проходить комерційний стрижень. оточений з боків елітним житловим сектором (на рис. 6-7 позначений зеленим кольором). Цей ко­ридор є нічим іншим, як розширенням ЦДР, ха­рактерними рисами якого є офіси компаній, до­рогі магазини, високоякісні житлові будівлі для представників вищого класу і багатших представ­ників середнього класу, ресторани, театри і такі життєві принади, як парки, зоопарки й майданчи­ки для гри у гольф. Далі починається багате пе­редмістя, яке є продовженням елітного сектора за межами міста.

Решта три концентричні зони є місцем розсе­лення менш удачливих жителів міста, які станов­лять переважну більшість його населення. Рівень їхніх доходів і якість житла помітно зменшуються із зростанням відстані від центральної частини міста. В зоні зрілості у внутрішній частині міста зо­середжуються найкращі житлові будинки за межа­ми серцевинного сектора. Ця зона приваблює міський середній клас, який заробляє достатньо, щоб уберегти своє солідно збудоване, але старіюче житло від псування. Суміжна з нею зона приросту є зоною набагато більш скромного житла, яке пе­ремежовується занедбаними ділянками, і є пе­рехідною від внутрішніх багатих дільниць до зовнішніх бідних окраїн. Густота заселення цієї зо­ни, як правило, досить висока, шо відображає нерівномірність асиміляції її жителів у соціальну й економічну структуру міста.

Найвіддаленіша від центру зона периферійного розселення є домівкою для найбідніших неквалі- фікованих мас населення, які нещодавно мігрува­ли до міста з сільських районів. Хоча основними спорудами тут є переповнені бараки. їхні меш­канці дивовижно оптимістичні шодо пошуків ро­боти і кінцевого поліпшення своїх житлових умов. Багатьом із них удається досягнути свого першого економічного успіху, ставши частиною неформаль- 12 ного сектора. Ця примітивна форма капіталізму є тепер звичайною у багатьох країнах з низьким рівнем доходу. Будь-який контроль уряду, особли­во стягнення податків, у таких умовах неможли-

теренові нотатки

«Коли дивитися но Плаза де Армас у Сонтьяґо з цього підвищення, стос зрозуміло, чому такі площі столи центрами колоніальної та історичної архітектури у містах. Як і в інших місцях іспанської Південної Америки, ця плаза оточена з усіх боків релігійними то урядовими будівлями. На перед­ньому плані видно (зліва направо) будинки муніципальних офісів, Національний історичний музей і головпоштамт. За ними розташовані митрополича кафедра та бібліотеко, о також виднієгься Музей мистецтв. На деякій відстані від них можна побачити сучасні висотні будинки, подібні до тих, які заполонили центральні райони північноамериканських міст. На дистанції їх утримують закони, що захищають недотор- конність плаз».

УЗАГАЛЬНЕНА МОДЕЛЬ СТРУКТУРИ ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКОГО МІСТА

РИСУНОК 6-7

вий. Учасниками сектора є продавці товарів до­машнього виробництва (предмети ремесел, одяг, їжа) і послуг (ремонт автомашин, випадкова робо­та і т. п.), діяльність яких не ліцензована. їхнє ба­жання виконувати будь-яку найтяжчу роботу пе­ретворило багато міських нетрів на людські вули­ки, в яких праця просто кипить. Завдяки їй підприємливі люди часто розпочинають своє зрос­тання і згодом забезпечують собі середній рівень достатку в інших районах мегалополісу.

Останнім структурним елементом багатьох південноамериканських міст є неблагополучный сек­тор, який містить відносно незмінні нетрі, відомі тут під назвами барріос чи фавелас. Найгірші з цих 13 уражених нужденністю районів слугують притул­ком для великої кількості людей, які настільки бідні, шо буквально змушені жити на вулиці. Та­ким чином, міста цього географічного світу явля­ють собою різкий контраст між бідністю і достат­ком, злиднями і комфортом — різке зіставлення двох світів, яке дуже часто спостерігається в місь­ких пейзажах.

Як і більшість інших географічних моделей, дана схема має певні недоліки. Деякі критики хотіли б бачити чіткіше розмежування секторів і більш сильний часовий елемент, що передбачає багатоступінчастий підхід. З іншого боку, багато вчених розглядають цю модель як успішну абстракцію не тільки «латиноамериканського» міста, а й будь-якого іншого міста у менш розви­нутих країнах. У відповідь на критичні зауваги і з метою збереження актуальності своєї моделі JIappi Форд нещодавно запропонував доповнення до неї. Ці зміни виходять за межі просторової складності, тому вони не були враховані на рисунку 6-7. Бага­то з них навіяні елементами сучасної субур- банізації США, які обговорюються в розділі 4. Це такі елементи: зародження ділової частини пе­редмість, розташованої зовні комерційного стриж­ня з великим торговельним центром, оточеним з усіх боків новими житловими будинками серед­нього класу; промисловий парк на протилежному кінці міста, з’єднаний з діловою частиною пе­редмістя кільцевою автострадою, тощо. Крім цьо­го, Форд видозмінив деякі внутрішні райони міста, розлічивши ЦДР на традиційний і сучасний компоненти. Він запровадив вузький виробничий коридор, що сполучає ЦДР із промисловим пар­ком, і доповнив зону зрілості невеликим районом джентрифікації (перепланованим і перебудованим старим житловим районом).