Відносини між центром і периферією в реґіон

Нош світ характеризується несуцільним розвитком. Переваги мають розвинуті країни (PK). І економічні показники свідчать, що розрив між PK і багатьма менш розвинутими країнами (MPK) зростає.

Регіональні контрасти у розвитку зумовлені ба­гатьма чинниками. «Звинувачують» клімат (як умову реалізації людських можливостей), так само й куль­турну спадщину (тобто опір інноваціям), колоніальну експлуатацію І — віднедавна — неоколоніалізм. Оче­видно, що розподіл доступних природних ресурсів і територіальне розміщення країн відіграють важливу роль. Одні території завжди мали більше можливос­тей для взаємодії та обміну, ніж інші. Ізольованість від головних напрямів змін завжди оберталася невиго­дою. Ці чинники, більшою чи меншою мірою залежні від розміщення, залишаються дуже важливими.

Однією з віх національної просторової ор­ганізації є еволюція серцевинних ареалів — фокусів суспільної активності, котрі функціонують як провідні регіони контролю і змін. Сьогодні ми пов'язуємо це регіональне поняття з серцевиною країни — її найбільшою геопросторовою групою населення, найпродуктивнішим і найвпливовішим регіоном, тери­торією, що характеризується найбільшою цент­ральністю і доступністю та, як правило, містить наділену повноваженнями столицю.

У цьому нема нічого нового. Археологи розкопа­ли знахідки часів найперших держав, які доводять, що серцевини з домінантним містом існували вже тоді. Спочатку ними були малі урбаністичні центри, але пізніше вони перетворювалися на держави-місто, культурні осередки, резиденції імперій та джерела технічних революцій. Але такі серцевини не могли б розвиватися без внеску навколишніх територій. Од­ним із перших нововведень у старовинних містах бу­ло створення організованих військових сил, які допо­магали правителям збирати податки й данину від сільських жителів.

Чи завершилися сьогодні такі стосунки між цент­ром і периферією? Відповідь не просто ні — ситуація ще погіршилася. Можна спостерігати серцевинно-пе­риферійні стосунки у кожній кроїні. У богатьох афри­канських країнах (Кенія, Сенегал і Зімбабве — прик­лади з різних регіонів) колишній колоніальний капітал нині становить основу національних серцевинних ареалів. Його висотні будівлі та урядові центри сим­волізують концентрацію привілеїв, влади і контролю. Тут демонструється парадна сторона розвитку: бру- ковані вулиці і вулична підсвітка, лікарні й школи, штаб-квартири корпорацій і компаній, промислових галузей і ринків. Фірми, що виробляють дорогі това­ри, особливо швидкопсувні продукти, для міських спо­живачів, оточують центр капіталу. Але що далі у сільську місцевість, то життя змінюється. На периферії серцевинний ареал видається далеким, навіть загроз­ливим, і завжди пов'язаний з якимись турботами. Скільки ринок у центрі заплатить за урожай? За якою ціною він продасть свої товари, необхідні сільській місцевості? Наскільки високими будуть податки? Ця система стосунків між центром і периферією зберігає великі контрасти у регіональному розвитку. Серцеви­на (центр) може бути процвітаючою столицею і вигля­дати як місто у розвинутій країні. Але на периферії переважає нерозвиненість.

Дивлячись на взаємозв'язки з цього погляду, ми бачимо, що система «центр — периферія» стосується не лише окремих країн, а всієї земної кулі. Сьогодні ціла Західна Європа, ціла Північна Америка і Японія функціонують як серцевинні ареали. Тому те, що ми стверджували про відносини між містом і регіоном у менш розвинутій країні, на макрорівні також сто­сується цих глобальних серцевинних ареалів. Влада, гроші, вплив і організації, які ухвалюють рішення, сконцентровані в Західній Європі, Північній Америці та Японії.

Уявіть собі, що вас як географа попросили роз­містити фабрику (скажімо, текстильну), щоб продава­ти продукцію на ринках серцевинних ареалів.

47 периферію бідності й нерозвиненості (див. вставку • Відносини між центром і периферією в регіоні»). Навіть порівняно багаті країни все ще мають тери­торії значної нерозвиненості. Країни, позначені на карті як економіки з низькими доходами, побуду­вали галасливі міста з хмарочосами, де вулиці за­харащені дорогими автомобілями і крамницями, де продаються предмети розкошів. По мірі того як багаті осередки стають багатшими, а бідна пери­ферія — біднішою, усереднені звітні дані у вигляді « національної» економічної статистики втрачають значну частину свого географічного значення. З огляду на це реальнішу картину в кожній країні

48 може забезпечити індекс регіональної відмінності.

Ось чому географічний поділ на розвинуті та менш розвинуті світи вже не є доцільним. У Східній Азії домінують економіки з низькими до­ходами, але вона містить і Японію — одну з найба- гатших держав. Європа належить до світів з висо­кими доходами, але це не стосується Албанії, Молдови або України.

Не так давно країни поділялися на «перший світ» (капіталістичний), «другий світ» (соціалістич- ний/комуністичний), «третій світ» (менш розвину­тий), «четвертий світ» (найменш розвинутий) та навіть «п'ятий світ» (найбідніший). Ця кла­сифікація так само багато в чому втратила своє значення у XXI ст. Найвідповідніший критерій ми неджери корпорації занепокоєні політичною нес­табільністю у цій периферійній країні. Далі ви обгово­рюєте з представниками влади гарантії, тому еко­номічні зв'язки також стають політичними.

Чи усе це обов'язково є невигодою для країн на периферії, переважно менш розвинутих країн і країн без переваг? Зрештою, корпорації серцевинних аре­алів і підприємства роблять інвестиції, стимулюють економіку і дають людям роботу в периферійних країнах.

Ще одна проблема стосується соціополітичних ефектів. Та текстильна фабрика, про яку ми згадува­ли, потребує менеджера та іншого адміністративного персоналу. Ці люди намагаються стати (або стають) частиною еліти, «вищим класом», подібним до кадрів серцевинного ареалу, у цій периферійній країні, тоб­то у світі без переваг. Унаслідок того, що ці люди представляють інтереси серцевинного ареалу, вони мають неоднозначні повноваження: що найкраще для підприємств центру, не завжди добре для їхньої країни-батьківщини. Таких прикладів взаємозв'язків між центром і периферією багато, і усі країни сьо­годні більше взаємопов'язані, ніж багато хто з нас уявляє. Розширюється глобально мережа взаємо­зв'язків, заснована на традиційних культурних ланд­шафтах менш розвинутих країн. Вона сягає навіть найменшої крамнички забутого Богом села у най- віддаленішій частині MPK. Численні географічні світи і регіони, які ми визначаємо у цій книзі, крім усього іншого, перебувають у скрутному залежному стано­вищі у глобальній економіко-географічній системі — системі, чітко орієнтованій на серцевинні ареали.

Тому країни периферії стають заручниками все­редині глобальної економічної системи, над якою во­ни не мають контролю. Навіть країни, що володіють продукцією, на яку існує великий попит (такою як нафта у державах ОПЕК), мають труднощі перетво­рення своєї тимчасової переваги на довготерміновий паритет з державами — потугами серцевинних аре­алів. Країни, в яких доходи прямо пов'язані з експор­том сировинних матеріалів, таких як стратегічна си­ровина (або унікальні сільськогосподарські культури типу бананів або цукру), залежать від ласки покупців.

Нерозвиненість периферійних країн, що триває й далі, також охоплює традиційні культурні смаки та цінності. Просування щупальців серцевинних ареалів у регіони з сильною традиційною культурою може спричинити відповідну реакцію, можливо навіть по­вернення фундаменталізму. Це згодом зумовить еко­номічні зміни. Навала усього модерного може викли­кати тривогу. Не забувайте, що давні традиції пери­ферійних суспільств створили розгалужену бюро­кратію, якій загрожують відповідні економічні наслід­ки. Іноді реальні втручання зовнішніх (серцевинних) чинників, такі як спорудження офісів, агенцій авіаліній або торговельних закладів, піддаються жорстоким атакам. Ці випадки немовби символізують ідеоло­гічний спротив чужому вторгненню.

Отож країни периферії стикаються зі значними проблемами. Вони є пішаками у глобальній еко­номічній грі, правила якої незмінні. їхні внутрішні проблеми поглиблюються агресивним втручанням інтересів серцевинних ареалів. На спосіб викорис­тання ресурсів (наприклад, чи виробляти продоволь­ство для місцевого споживання, чи виробляти екс­портні культури) істотно впливає іноземне втручання. Периферія набагато більше потерпає від деградації довкілля, перенаселення і помилок в управлінні, ніж країни серцевинних ареалів. Успадковані невигоди з часом зростають, але уроки з цього не робляться. Розширення прогалини між багатіючою серцевиною і надалі бідніючою периферією загрожує майбутньому світові.

49 можемо визначити на основі поняття переваги: де­які країни мають її, а багато інших не мають.

У нашому дослідженні географічних світів по­няття розвитку буде аналізуватися у регіональному контексті та з кількох позицій. Рисунок 1-І 1 відоб­ражає події, які розпочалися задовго до Промис­лової революції кінця XVI1I—X1X ст.: Європа навіть до середини XVIII ст. мала засоби для своєї колоніальної експансії. У той час Промислова ре­волюція спричиняла потреби Європи у сировині, а зростаючі підприємства стимулювали її імперсь­кий контроль. Тому західні країни отримали вели­чезні стартові можливості, тоді як колоніально за­лежні продовжували постачати сировину і спожи­вати західні промислові товари. Так сформувалася система міжнародного обміну і потоків капіталу, яка мало змінилася і після закінчення колоніаль­ного періоду. Країни, що розвиваються, добре

усвідомлюючи своє скрутне становище, звину­вачують розвинутий світ в усталенні його дов- 50 готермінових переваг з допомогою неоколоніа­лізму — збереженню старої системи під новою личиною.

Ознаки нерозвиненості

Хоча сьогодні вже недоцільно ділити земну кулю на розвинуті та менш розвинуті географічні світи, все ще існують регіони всередині світів і країни всередині регіонів, які потерпають від нерозвине­ності. Як виявимо під час нашої глобальної подо­рожі. нерозвиненість набирає різних форм, демон­струє розмаїті симптоми і має багато причин. Аби збагнути деякі із симптомів, порівняйте, скажімо, Бангладеш або Мозамбік з Японією чи Канадою на таблиці 1-2. Темпи приросту населення на пе­риферії вищі, очікувана тривалість життя коротша, темпи урбанізації нижчі, доходи менші. Бідніші країни страждають від високої дитячої смертності, поганого стану охорони здоров'я і санітарії, не­ефективного сільського господарства, недостат­нього харчування, перенаселених міст та багатьох інших проблем. Багато периферійних країн утяг­нуто у глобальну економічну систему як у пастку, де експорт напівфабрикатів або частково перероб­леної сировини є єдиним джерелом їхніх зов­нішніх доходів.

Примара боргів

Усі ми знаємо про небезпеку занадто далеко вла­зити в борги. Позичте забагато грошей, і виплата відсотків і капіталу може залишити обмаль на по­точні потреби, такі як їжа і одяг, не кажучи вже про ремонт і заміну обладнання. Окремі люди, ро­дини, села і міста повинні складати бюджети і зба- лансовувати свої доходи і видатки.

Так само і з країнами. Національні уряди, подібно до окремих осіб і родин, мають часом по­зичати, аби звести кінці з кінцями. Якшо посуха знищить урожай, уряд може позичити за рахунок майбутнього експорту нафти чи руди, шоб запла­тити за гостро необхідні основні продукти харчу­вання. Якшо врожаї у країні пропадуть у поточно­му році, подальша позичка стане конче не­обхідною. Це означає, що майбутній бюджет уряду буде обтяжений високими виплатами покриття боргу. Ціш буде обмежено можливості витрачати на школи, дороги, клініки тощо. Якщо вирішать збільшити податки для здійснення платежів, ре­зультатом може стати сповільнення розвитку еко­номіки. Обслуговування боргу важко уникнути.

Однак часто до надмірних боргів призводить зовсім не продовольча необхідність або якась інша нагальна проблема, а помилки уряду в управлінні. У постколоніальний період багато урядів колишніх колоній вибрали найкоротший шлях для оздоров­лення своїх економік, будуючи дамби, фабрики і порти, які не виправдали великих капіталовкла­день. Звичайно, уряди і корпорації колишніх ко­лоніальних держав дуже хотіли будувати, отриму­вати великі прибутки і навіть позичати новим уря­дам гроші для збільшення обсягів будівництва.

Незабаром багато цивільних урядів, які вийш­ли з колоніальної влади, ослаблені такими помил­ками і втрачаючи довіру своїх громадян, почали надіятися на військових. А диктатори в погонах, котрі їх змінили, потребували зброї для утримання влади — зброю з готовністю продавали в кредит військово-промислові підприємства багатих країн. Упродовж холодної війни диктаторські режими на периферії стали близькими союзниками обох супердержав, а військові спеціалісти воювали в Азії. Африці й Америці. Коли із завершенням хо­лодної війни до деяких (хоча не всіх) із цих країн почала повертатися представницька влада, вони виявили таку велику заборгованість перед голов­ними багатими країнами, що не мали можливос­тей відродження.

Зовнішня заборгованість властива не лише країнам на периферії, — навіть багаті країни (в то­му числі США) мають державні борги. Що важли­во, то це можливість обслуговувати свій борг і ще платити за інші свої потреби. У таблиці 1-1, нап­риклад, Польща, Бразілія і Південна Корея (з найбільшим тягарем заборгованості на одну особу за даними таблиці) мають валовий національний продукт на одну особу втроє виший, ніж борг (ва­ловий національний продукт країни, або BHП, є су­купною вартістю всіх товарів і послуг, вироблених громадянами країни всередині або поза її межами протягом календарного року). Тепер порівняйте ці цифри з даними Нікарагуа — середиьоамери- канською жертвою холодної війни, чий борг на одну особу приблизно у чотири рази більший від її ВНП на особу. Нікарагуа є однією з трьох найбідніших країн у Західній півкулі, але подібна ситуація характерна і для Африки. Географічний світ Субсахари сьогодні найбільше страждає від боргового тягаря, одночасно переживаючи медич­ну. екологічну та політичну кризу. І на глобальній периферії цей світ не є єдиним, де спостерігається збільшення бідності внаслідок заборгованості.

Кожного року лідери семи найбагатших країн плюс Росія (так звана G—8) зустрічаються для об­говорення світових економічних проблем. У 1999 р. ця група проголосувала за скасування боргів на суму близько 100 млрд дол. США найбіднішим країнам, переважно в Африканській Субсахарі. Та ці добрі наміри не завершилися практичними діями. До того часу як ці країни

Таблиця І — 1

ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ КРАЇН ІЗ СЕРЕДНІМИ ТА НИЗЬКИМИ ДОХОДАМИ

Джерело: Дані про зовнішню заборгованість взято зі Світового банку. World Development Indicators, 2000 (Washington, DC: 2000), p. 248—250.

зустрілися знову в Окінаві (Японія) у 2000 р., жод­них боргів не було скасовано. Одна з причин цьо­го провалу, без сумніву, полягає в реакції су­спільства багатих країн на попереднє рішення. У пресі запитувалося, чи не призведе таке скасуван­ня боргів до подальшого невмілого управління бюджетами з боку військових режимів, до поглиб­лення корупції влади жадібної еліти та нечесних бізнесменів з урядовими зв’язками. До якої міри скорочення боргів послабить етнічні та культурні суперечності, нераціональне використання допо­моги та збагатить традиціоналізм? Тут знову є до­кази того, що глобальна економічна система конт­ролюється кількома багатими країнами серцевини і працює не на користь більшості периферії.

Глобалізація

У серпні 1999 р. француз на ім'я Жозе Бове. лідер так званої Селянської федерації, став національ­ним героєм. Він отримав таке визнання через те, що група його симпатиків зруйнувала ресторан McDonald’s у місті Мійо; коли месьє Бове посали­ли у в'язницю десять місяців потому, десь 40 000 прихильників об'єдналися на його захист. Для 51 месье Бове McDonald's є символом глобалізації — процесу, в якому він убачає американізацію фран­цузьких традицій, а у руйнуванні ресторану — са­мозахист культури. У листопаді 1999 р. Бове побу­вав у Сіетлі, борючись за зрив засідання Світової організації торгівлі (СОТ). По мірі розвитку гло­балізації опір проти неї зростає не лише у Франції, але навіть у самих США.

Чому такий очевидно вигідний процес зумов­лює такий гарячий спротив? Глобалізація усуває бар’єри у міжнародній торгівлі, стимулює ко­мерцію. забезпечує робочі місця у депресивних районах, сприяє соціальному, культурному, політичному та іншим видам обміну. Високо­кваліфіковані працівники в Індії приймаються на роботу комп'ютерними фірмами, штаб-квартири яких базуються у Каліфорнії. Японські автомобілі складаються у Таїланді. Американське взуття ви­робляється у Китаї. Тисячі ресторанів McDonald's пропонують своє знайоме (і стандартне) меню споживачам від Токіо до Тель-Авіва.

Опоненти глобалізації стверджують, шо її не­гативні сторони переважають позитивні. Так, кваліфікованим робітникам в Індії платять лише частину того, шо отримують їхні каліфорнійські колеги, тому багато з них захочуть покинути Індію задля більшої зарплатні за кордоном у той час, ко­ли країна має велику потребу в їхньому досвіді. Зарплатня і виробничі умови китайських взут- тєвиків далеко гірші від тих, які прийнятні для американських робітників. А шодо ресторанів McDonalds, то вони пропагують споживання неко­рисної їжі порівняно з кращим національним ме­ню. Опозиція глобалізації у США часто зосеред­жується на втраті американських робочих місць, коли корпорації перемішують свої підприємства у закордонні країни, де праця дешевша.

Певним чином процес сучасної глобалізації є революцією, але вона не перша у своєму роді. Перша «глобалізаційна революція» сталася протя­гом XIX — початку XX ст.. коли європейська ко­лоніальна експансія поширювала ідеї, нововведен­ня, товари і звичаї по всій землі. Колоніалізм трансформував усе довкола — по мірі того як європейські держави будували міста, транспортні мережі, дамби, іригаційні системи, заводи та інші потужності, часто з руйнівним впливом на місцеві традиції, культуру та економіку. Від товарів до ігор (від мила до футболу) люди на більшій частині планети починають робити подібні речі. Найбіль­ша з усіх колоніальних імперій, тобто Британська, зробила англійську мову світовою, яка й надалі за­лишається домінантою у сучасному, другому гло- балізаиійному процесі.

Сучасна глобалізація є революційнішою, ніж у колоніальний період, бо вона спричинена доско­налішими швидкісними комунікаціями. Коли бри­танські колоністи планували будівництво своїх ор­наментованих вікторіанських урядових і громадсь­ких будівель у тодішньому Бомбеї, архітектурні креслення готували в Лондоні і посилали в Індію на пароплаві. Коли китайський уряд у 1980-х ро­ках вирішив створити у Шанхаї комерційний район, подібний до нью-йоркського Мангеттена, плани розробляли у США, Японії та Західній Європі, а потім передавали до Шанхаю через Інтернет. Один вантажний корабель, що перево­зить продукти з Китаю на американські ринки, бе­ре на борт більше вантажу, ніж сотня суден ко­лоніальної ери.

1, як часто побачимо з наступного матеріалу, державно-політичні кордони на Землі стають де­далі прозорішими. Економічні альянси дають змо­гу виробникам переправляти сировину і кінцеву продукцію через кордони, які колись забороняли такий обмін. Групи країн створюють союзи, (НАФТА, Меркосур), які обстоюють вільну торгівлю. Ультимативною метою Світової ор­ганізації торгівлі (СОТ) є зниження торговельних бар'єрів, які ще збереглися, заохочення не лише регіональної, а й глобальної торгівлі.

Як трапляється з усіма революціями, загальні наслідки теперішнього глобалізаційного процесу є непевними. Критики прогнозують, що одними з наслідків стануть поглиблення розриву між бага­тими і бідними, поляризація багатства і деста­білізація. Контрасти серцевини і периферії в ре­зультаті глобалізації збільшуються, а не зменшу­ються. оскільки бідні у периферійних суспільствах експлуатуються корпораціями, розташованими у серцевинних ареалах. Захисники стверджують, шо, як і у випадку Промислової революції, потрібен час, щоб отримати вигоду, але позитивні наслідки глобалізації будуть вигідні для всіх.

Справді, світ функціонально стискується, і ми пересвідчимося у цьому, читаючи цю книгу. Але «глобальне село» все ще має особливих сусідів, і дві революційні глобалізації не змогли ліквідувати їхні специфічні риси. У наступних розділах ми скористаємося засобами географії, щоб «відвідати» і дослідити їх.