10.3. ОМЕЯДИ, АББАСИДИ, ОСМАНИ

оли помер Алі, Халіфом був обраний його старший син Га- сан (624-669), який відразу ж продовжив війну з Муавією. Однак через декілька місяців Гасан і Муавія зустрілися для вирішення конфлікту.

• ОМЕЯДИ

Так у 661 році був заснований Омеядський Халіфат зі столи­цею в Дамаску, першим Халіфом якого став Муавія І. Гасан помер у 669 році, а Муавій жив і правив до 680 року. Перед свою смертю він проголосив свого сина наступником. Це викликало великий спротив серед мусульман, які не звикли до спадкової монархії. Втім у 680 році, коли Муавія помер, його син Язид І став Халі­фом. Такий поворот подій викликав спротив передовсім серед шиїтів, на чолі яких опинився молодший син Алі, брат Гасана і внук Мугаммеда Хусейн (626-680). Хусейн з групою прихильни­ків відправився до Куфи. Однак по дорозі, в місті Кербела, його перестріли солдати Язида і вбили. Вбивство внука Пророка ви­кликало величезний резонанс у мусульманському світі.

Вбивство Хусейна викликало нові заворушення і розколи в державі. Мекканці бачили в особі Язида символ узурпації влади і встановлення спадкової монархії. Тому Аравія не визнавала йо­го влади. В Мецці Халіфом був проголошений Абдулаг ібн-Зубайр, який контролював Аравійський півострів. Він був онуком пер­шого Праведного Халіфа Абу Бакра і племінником Аїші, дружини Мугаммеда. Користуючись загальним хаосом, в Куфі свою владу укріпив місцевий губернатор Убайдуллаг, який також претенду­вав на титул Халіфа. Так країна знову розділилася на три части­ни. Однак поступово влада Абдулага в Іраку поширювалася, що призвело до поділу Ісламської держави на дві частини з центра­ми в Мецці і Дамаску.

Тим часом серед мусульман Іраку з'явилися нові віяння. Групи шиїтів і хариджитів згуртувалися навколо ідеї помсти за вбив­ство Хусейна. Їхнім лідером став Мухтар ібн-Абу Убайд (622-687). Він закликав до війни проти Омеядів. Цей заклик підтримали різні групи мусульман: шиїти прагнули помститися за смерть Хусейна, а мусульмани-мавалі (тобто мусульмани, які не були арабами) бачили в Омеядах символ домінування арабів. Мава- лі прагнули досягти рівних позицій з арабами. Мухтар також запам'ятався як богослов, який сформував вчення про Магді (спасителя, месію). Мугаммед проповідував, що Месією був Ісус Христос, тому мусульмани, як і християни, більше не очікували першого приходу Месії. Натомість юдеї та зороастрійці вважали, що Месія ще тільки повинен прийти. На Сході Халіфату мешкало багато зороастрійців, вчення яких про Сяошьянта (спасителя) мало великий вплив на вчення Мухтара про Магді. Він пропо­відував, що в майбутньому до людства прийде Магді, який від­новить іслам. Це вчення згодом прижилося в шиїзмі, але мало також відблиски в сунізмі. В постаті Мухтара загрозу побачив Абдулаг ібн-Зубайр, який виступив проти нього війною. Здо­бувши Куфу, араби вбили Мухтара і відновили свою владу над Іраком, але не на довго.

У 692 році Абдулаг ібн-Зубайр помер, і це дало можливість Абдул-Маліку об'єднати всю країну під своєю владою. Як тала­новитий політик, Абдул-Малік зумів на якийсь час примирити ворогуючі клани Халіфату та приборкати повстанців. Важли­вим досягненням його політики була централізація державного управління. Необхідною умовою для цього була уніфікація мо­ви. Досі в різних провінціях Халіфату розмовляли різними мо­вами: араби спілкувалися арабською, в Сирії і Єгипті домінувала грецька, а в Персії - паглаві. Офіційні документи також писалися цими мовами. З ціллю централізації країни халіф ввів у статус офіційної мови тільки арабську. Наступним кроком халіфа стало впровадження однієї валюти. Досі в різних провінціях користу­валися монетами сусідніх, а навіть і вже неіснуючих країн. Після смерті Абдул-Маліка у 705 році халіфом став його син аль-Валід (668-715), який продовжив мудру політику батька. Аль-Валід продовжував укріплювати і розширювати Халіфат. Мусульма­ни перемогли берберів і цим зламали опір корінного населення Північної Африки, а на східних фронтах дійшли аж до Інду. У 711 році мусульманські війська ввійшли в Андалузію, що на півдні Піренейського півострова. З цього почалось завоювання Іспанії. Тогочасна Іспанія, яка колись була римською провінцією Ібері­єю, населялася переважно корінним населенням - іберійцями, а також вест-готами, які відвоювали півострів від Риму та встано­вили на ньому своє панування. Мешканці півострова розмовля­ли народною латиною. На чолі мусульманських військ в Іспанії стояв Тарік, бербер, якого губернатор Єгипту і Північної Африки Муса ібн-Нусайр звільнив із рабства і призначив офіцером. Іспа­нія стала першою країною Європи, завойованою мусульманами. Після смерті аль-Валіда халіфом став його брат Сулейман, який запам’ятався як поганий і тиранічний політик.

Наступним халіфом став Омар ІІ, який прославився як побож­ний і добрий правитель. Омар не вів війн, але намагався навести лад у країні. Омар відзначався особливою побожністю, і його ду­же турбували проблеми соціальної несправедливості в Халіфаті. Ісламська держава переживала у той час величезну проблему нерівності. Арабам вдалося за короткий час завоювати величез­ні території. В результаті цих завоювань араби опинилися в Ха­ліфаті в меншості, а переважним населенням країни були мавалі (мусульмани-неараби). Як тільки мусульмани завойовували но­ву провінцію, вони відразу ж накладали на місцеве населення джизью (податок для немусульман). Проте, коли вони прийма­ли іслам, уряд не поспішав відміняти джизью. Несправедливість була і в армії: арабські солдати отримували вищу плату, аніж солдати неарабського походження. Всі високі державні посади займали араби. Все це породжувало величезні невдоволення правлінням Омеядів та арабською гегемонією в Халіфаті. Пре­тензії мавалі виникали вже в часи Сулеймана, проте він відмо­вився зрівняти їх у правах із арабами. Омар ІІ, усвідомлюючи, що така політика суперечить заповітам Мугаммеда, провів масш­табні реформи, внаслідок яких мавалі були в усьому прирівня­ні до арабів. Однак Омар ІІ правив тільки три роки. Після його смерті всі його реформи були відмінені.

Після Омара ІІ всі наступні халіфи не відзначалися політични­ми талантами. Всі свої зусилля вони витрачали на збереження цілісності Халіфату, який страшенно розхитувався. Соціальна несправедливість, яка наростала щороку, налаштовувала мавалі проти Омеядів. У 718 році мусульмани перейшли Піренеї і всту­пили у Францію. Кілька десятиліть франки під проводом Еда Ве­ликого, герцога Аквітанського і Васконського, у запеклих боях не давали мусульманам просуватися надто далеко. Проте у 730 році мусульмани підійшли під Пуатьє.

•АББАСИДИ

Останні халіфи династії Омеядів не відзначалися особливими політичними талантами. Країна щоразу сильніше втягувалася у проблеми. Найбільшою бідою Халіфату була нерівність між арабами і мавалі. Араби залишалися етнічною меншістю, але за­ймали всі ключові посади, платили менші податки та отримува­ли найрізноманітніші пільги. Невдоволення мавалі соціальною нерівністю стало визначальним чинником падіння Халіфату. На фоні загальних невдоволень визріла нова політична сила - роди­на Аббасидів. Засновник родини Аббасидів - Аббас - був рідним братом Абдулага, батька Пророка Мугаммеда. Відповідно, Абба- сиди були родичами Пророка, на відміну від Омеядів, які хоч, як Пророк і Аббасиди, належали до племені Курайшитів, утім не бу­ли його родичами. Аббасиди довгий час не брали жодної участі у політичному житті країни та не втручалися у кланові конфлікти. Коли ж у Халіфаті почались труднощі, родина Аббасидів висту­пила політичним гравцем. Їхня діяльність починалась повністю законспіровано: велась масштабна пропагандистська робота. Оскільки Аббасиди були родичами Мугаммеда, то вони висту­пили з лозунгами «За родину Пророка!», що притягло на їхню сторону шиїтів. Об’єднавши навколо себе величезні сили невдо- волених мусульман, Аббасиди почали відкритий військовий на­ступ проти Омеядів. В результаті, у 750 році останній халіф з ро­ду Омеядів Марван ІІ був скинутий. Халіфом став Абу аль-Аббас ас-Сафаг - перший правитель Халіфату з роду Аббасидів.

Прийшовши до влади, нова династія почала абсолютно нову політику. Мавалі отримали широкі права та ключові посади. Но­ві халіфи не опиралися на арабів, а національний чинник не був більше визначальним для ухвалення кадрових рішень.

Перші роки правління Аббасидів, окрім сприяння культурі і міжнаціональній справедливості, відзначалися й низкою нега­тивних рис. Як тільки Аббасиди прийшли до влади, вони почали жорстокий терор проти Омеядів та всіх, хто їх колись підтриму­вав. Майже всі представники родини Омеядів були брутально знищені. Врятуватись вдалось тільки одному Омеяду - Абду ар- Рагману І. З Дамаску він утік до Північної Африки, а звідти до Іспанії, яка була частиною Халіфату. На Піренейському півост­рові Абд ар-Рагман зорганізував власну армію та захопив владу, відділивши іспанську частину Халіфату від усієї іншої частини мусульманського світу. Нова країна отримала назву Кордовський емірат, оскільки її столицею стало місто Кордова, яке відігра­ло роль важливого центру мусульманської культури на Заході. У 929 році Кордовський емірат перетворився в Кордовський халіфат, а його тогочасний правитель Абд ар-Рагман ІІІ прого­лосив себе халіфом. Кордовський халіфат володів південними та середніми областями Піренейського півострова. На півночі півострова в той час існували невеликі християнські держави: Леонське королівство, Графство Кастилія, Королівство Наварра, Графство Рибагоса і Графство Барселона. З 1009 року в Кордов- ському халіфаті почались міжусобні протистояння, які врешті призвели до падіння халіфату у 1031 році. В тому році халіфат розділився на малі емірати. Іспанці-християни весь цей час вели боротьбу за відвоювання своєї батьківщини від мусульманських загарбників. Ця війна отримала назву Reconquista (Реконкіста) - відвоювання. Вона почалась у 718 році з перших повстань проти мусульман в Астурії (північна область Іспанії) та завершилась у 1492 році, коли іспанці відвоювали останній емірат - Гранаду. Із падінням Кордовського халіфату в 1031 році, в історії мусульман на Піренейському півострові почались сутінки, а в 1492 році, ко­ли був завойований Гранадський емірат, Іспанія повернулася до християнського правління.

Тим часом в Аббасидському халіфаті з’являлось щоразу біль­ше невдоволених тиранічним правлінням халіфів. Шиїти, які, захопившись гаслом «За родину Пророка!», підтримували Аб- басибів у війні проти Омеядів, тепер відчули себе ображеними і зрозуміли, що Аббасиди не намагаються підтримати нащадків Алі. Навіть більше того, серед шиїтських провідників з’явилися мученики, страчені з розпорядження Аббасидських халіфів. Не­гаразди в країні послаблювали авторитет халіфа та налаштову­вали проти нього народ. Регулярно в різних кутках країни вини­кали повстання. Через це халіфи були змушені опиратися на си­лу найнятих військових. В середині IX століття гулями (найняті іноземні військові, переважно тюрки) стали основною силою в країні, на яку міг опертися халіф. Утім ця сила не справлялася з величезною територією. Халіфат почав розпадатися на менші частини.

• ФАТІМІДИ

В Північній Африці з'явилися декілька автономних еміратів, які офіційно вважалися підвладними халіфу, однак насправді існували на засадах незалежного самоврядування. Так, у 800­909 роках в Іфрикії панували еміри династії Аглабідів. Іфрикія - це арабська назва Африки, однак в той час Іфрикією називали територію сучасного Тунісу та частково Алжиру і Лівії. В Пів­нічно-Західній Африці (приблизно сучасні Марокко і Алжир) у 789-985 роках панували еміри династії Ідрисидів. Над північни­ми і східними областями Єгипту, в Сирії і Палестині у 868-905 ро­ках панувала династія Тулунідів тюркського походження. В Східному Ірані у 821-873 роках запанувала династія Тахіридів. З'являлись і численні інші держави, які розривали Халіфат на куски. Всі ці династії впали під тиском нової сили - Фатімідів. На початку Х століття в Північній Африці розвернули свою діяль­ність ізмаїліти (одна з шиїтських сект). На їх чолі опинилася ро­дина Фатімідів, які проголошували себе нащадками Алі і Фатіми, дочки Мугаммеда. Саме від її імені вони виводили своє прізвище. В 909 році Фатіміди завоювали Північну Африку, утворивши Фа- тімідський халіфат, який проіснував до 1171 року, та в періоди найвищого розквіту володів територіями від сучасного Марокко до південно-західних областей Аравійського півострова.

• БАГДАД

Влада халіфів невпинно зменшувалась. В середині Х століття халіфи керували тільки Багдадом і частиною Месопотамії. Вреш­ті, в 945 році перські шиїти завоювали Багдад. Відтоді володаря­ми Багдаду стали перські шахіншахи (правителі) династії Буїдів. Халіфи втратили будь-яку політичну владу, але зберігали духо­вну владу. Вони жили тепер на гроші, які їм виділяли Буїди. В 1055 році Багдад завоювали турки-сельджуки, які ставилися до халіфів краще, ніж Буїди, виплачували їм більші пенсії, толеру­вали їхню духовну владу, але до політики не допускали. В 1258 році Багдад завоювали монголи, і вбили останнього Багдадсько­го халіфа Аль-Мустасіма. На цьому закінчується історія Багдад­ського халіфату. Оскільки мусульмани-суніти з ліквідацією Баг­дадського халіфату втратили духовного лідера, спроби віднов­лення халіфату відбулися в Єгипті. Єгипетський султан Бейбарс І проголосив халіфа в Каїрі, що дало початок Каїрському халіфа­ту. Каїрські халіфи мали тільки духовну владу; політична влада в Єгипті того часу належала султанам. Після завоювання Єгипту турками, Каїрський халіфат у 1543 році був ліквідований.

• ТЮРКИ

Із послабленням Халіфату на політичній арені мусульман­ського світу з'явилися нові нації - тюрки. Як етнічна спільність, тюрки сформувались ще у першому тисячолітті до РХ на тери­торії Північного Китаю. Згодом вони розселилися по всій Єв­разії, ведучи кочовий спосіб життя. Печеніги, половці, хозари, булгари ще в давнину розселилися на територіях Західної Азії і Східної Європи, а гуни дійшли аж до сучасної Франції. Сьогодні тюрки утворили різні народності. До західних тюрків належать чуваші, татари, башкири, кримські татари, кумики, казахи, узбе­ки, угуйці, гагаузи, азербайджанці, турки, туркмени та інші. До східних відносяться киргизи, алтайці, уйгури, тувинці та інші. Серед тюрків сьогодні існують різні релігії від древніх вірувань до ісламу. Хозари, які також були гілкою тюрків, ще в давнину прийняли юдаїзм. Згодом юдаїзм залишився релігією караїмів та кримчаків, які мешкають в Криму. В історії ісламу найважли­вішу роль відіграли три групи тюрків: сельджуки, мамелюки і турки. Перший серйозний виступ тюрків на історичну арену іс­ламу здійснили сельджуки. В ХІ столітті вони заселилися на те­ренах між Перською затокою і Каспійським морем на правах ва­салів. Однак відразу ж сельджуки організували повстання проти володарів цих територій, завоювавши майже весь Іран і Курдис­тан, а в 1055 році вони захопили Багдад, перервавши панування Халіфату. Влада сельджуків поширилася аж до Сирії і Палести­ни. Сельджукський султанат існував з 1037 до 1194 року. Опіс­ля, внаслідок міжусобиць, султанат розділився на малі частини. Серед залишків сельджукської держави найдовше проіснував Конійський султанат, який у 1307 році розділився під тиском монголів, а згодом розчинився в Османській імперії.

Другим проблиском тюрків на історичній арені ісламу ста­ли мамелюки. Це були тюрки, яких мусульмани перевозили до Єгипту для військової служби. Організувавши переворот, маме­люки в 1250 році панували над частиною Єгипту, Сирією та за­хідною частиною Аравійського півострова. На чолі країни опи­нилася мамелюкська династія Бахритів. У 1261 році мамелюки завоювали Мекку і Медину. Араби опинилися в залежності від мамелюків на своїй історичній батьківщині. Бахрити правили до 1390 року, коли їх змінила династія Бурджитів, яка правила до 1517 року. Мамелюкам довелося боротися як проти хресто­носців, так і проти монголів. Панування мамелюків у Єгипті зро­било Каїр політичним і культурним центром ісламу. Мамелюки змогли зберігати своє панівне становище в мусульманському світі тому, що, крім них, мусульмани в той час не мали великих країн. Однак на півночі від володінь мамелюків вже формувала­ся нова сила - турки-османи.

• ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ

Історія турків починається з 1299 року, коли невеликий загін (400 вершників) прибули з Мерва (сучасний Туркменістан) на допомогу сельджукам у боротьбі проти Візантії. На чолі цього загону стояв Осман (1258-1326). Коли Конійський султанат роз­ділився на малі бейства (князівства), то він очолив одне з них під іменем Осман І, поклавши початок династії. Відразу ж він почав завойовувати сусідні держави, які були надто нестабіль­ними. Розширивши кордони своєї країни аж до Візантії, Осман проголосив себе султаном. Після смерті Османа І на трон зійшов його син Орхан І, який правив у 1326-1359 роках. За його пану­вання країна збільшилась у декілька разів, охопивши всю Ма­лу Азію. Найбільшим досягненням Орхана І стало завоювання південного регіону Балканського півострова, що дало початок просуванню Османської імперії в Європі. Два наступні султани Мурад І і Баязид І продовжували розширення кордонів країни. Баязид І програв війну Тамерлану і потрапив до нього в полон. Це викликало в Османській імперії боротьбу синів Баязида за трон, яка тривала ціле десятиліття. В 1413 році цю боротьбу виграв Мегмед І, який повернув території, втрачені у війні з Та­мерланом, розвивав економіку і культуру країни. Його політику продовжив його син Мурад ІІ. Османські султани також носили титул халіфа, офіційно презентуючи себе духовними лідерами всього мусульманського світу.

Син Мурада ІІ Мегмед ІІЗавойовник почав епоху зросту імперії. В 1453 році він завоював Константинополь, перейменувавши його у Стамбул і перенісши туди свою столицю. Це завоювання зруйнувало Візантійську імперію та призвело до повалення вла­ди її останнього імператора Константина ХІ. Подальша історія Османської імперії - це історія розквіту, яка спостерігається аж до початку XVIII століття. За цей час Османська імперія завоюва­ла Балканський півострів, дійшовши аж до Будапешту, а також Крим, побережжя Азовського моря, Сирію, Палестину, береги Аравійського півострова, Єгипет, побережжя Північно-Східної Африки. Найбільшою поразкою Османської імперії була битва під Віднем у 1683 році, коли австрійці, поляки, литовці, українці під командуванням польського короля Яна ІІІ Собєського пере­могли турків, які кількісно переважали оборонців у 20 разів. Ця битва зупинила експансію турків і врятувала християнську Єв­ропу від турецького ісламу. Уся подальша історія Османської ім­перії не відзначався територіальним розвитком. Поступово ім­перія розпадалася. Стрімке падіння Османської імперії почалось у ХХ столітті. В 1908 році відбулась революція, внаслідок якої вводилась Конституція, яка суттєво обмежувала владу султана. Султанат втрачав території повсюди, крім півострова Мала Азія. Внаслідок Балканських війн 1912-1913 років Греція отримала незалежність і витіснила турків з Європи. За Туреччиною зали­шився тільки Стамбул. 29 жовтня 1923 року Великі національні збори Туреччини проголосили республіку і ліквідували султа­нат, а 3 березня 1924 року був ліквідований халіфат.