Схід зустрічає Захід

Примітки до Екскурсу III див. на с. 1135—1142.

L Інґер та маги

1

Сиріл Манґо дослідив у 1973 р, що принаймні одна чи дві давньонордичні (скандинавські) родини в кінці VIII ст.

Як стверджував Манґо, ім’я Інґер не можна пояснити з візантій­ської грецької мови, чи у даному випадку із слов’янської. Швидше це варіант старонорвезького імені * Ingvarr².

Останнє десятиліття VIII ст. було саме тим часом, коли перші кораблі вікінгів (DeniscINordmeri) з’явилися на Заході (за повідомлен­нями англосаксонських хронік під р. 787 [789])³.

Можна, звичайно, запитати, чи ці події пов’язані між собою часом, і якщо так, то яким чином? Я зупинюся на підґрунті цих кон­тактів між Сходом та Заходом і для цього скористаюся деякими арабськими джерелами, переробленим слов’янським перекладом одного візантійського тексту, на який дотепер не зверталося уваги, а також певними даними із старонордичних джерел.

2

Історики до сих пір недостатньо оцінили інформації двох на­дійних та добре проінформованих арабських географів — енцикло­педистів IX—X ст. — Абу’л-Касима Убайд-Аллага Ібн Хурдадбег (бл. 840—890 рр.), шефа халіфської розвідки (мурїд-ал-барід, «ге- нерал-поштмейстер»), та Абу-л-Гасана'Алїал-Ма'судї(пом. 956 р.), найкращого та найплодовитішого арабського енциклопедиста й мандрівника.

До своєї класичної праці Кітаб-ал-масалік ва 'л мамалік Ібн Хур­дадбег включає розділ про міжнародних мандрівних купців-wego- Ciatores, тобто про торговельні компанії.

Провідний французький медієвіст Жорж Дюбі пише: «Слід сказати, що джерела VIII—IX ст., повідомляючи про negotiators, часто мають на увазі дві етнічні групи, чиї колонії були розкидані вздовж головних доріг і сягали далеко за межі кордонів імперії: євреї та (та у Північноморці) фризи»¹⁵. Як ми уже бачили, Ібн Хурдадбег, автор IX ст., писав майже те саме; однак він вживав наймення Pyc замість «фризів».

Я не можу зупинятися на діяльності всюдисущих фризів у кельт­ській Рутенії¹⁶. Проте я можу зауважити, що їхня діяльність розпо­чалася у І—II ст. н. е. в зв’язку з перенесенням виробництва ґальської terra Sigillata (що було започатковане у Кондатомаґусі, сучасному JIa Ґрофсенку) з Рутенії у басейн Рейну.

Можна думати, що, раз встановившись, річкові торговельні шля­хи, контакти та співпраця між рутенами та фризами тривали довго і що мінявся лише тип товару відповідно до потреб ринку. У VII— IX ст.

4

Гаральд фон Петріковіц використовує термін colluvies gentium для характеристики германського племені алеманів франками в епоху до Хлодвіґа¹⁷. Я пропоную як primum distinguens для Magosl PydNordmen термін colluvies negociatorum, тому що їх не можна вважати попередниками якогось одного майбутнього етносу. Визна­чальним фактором для них була професія.

Оці професіонали, назагал відомі як Nordmen- виступали під кіль­кома масками: були вони торговцями, моряками, піратами, охорон­цями, найманцями. їх нелегко розпізнати, тому що вони мали кілька імен, так само як і їхні супротивники вживали для них різні назви. Не претендуючи вичерпати цю тему, я пропоную звести ці імена у п’ять категорій: 1) імена «етнічного» походження: Ruteni/Russi, Dani, Frisi∖ 2) імена, пов’язані з географічними означеннями: гередландці (Hereda Iande = Hardesyssel у Ютландії), Westfaldingi (норвезькою Viken); 3) імена, що походять від апелятивів, які означають «неукріп- лений емпорій, ринок, торжище»: vTking (< vTk), 4) імена, утворені за словами, що означають укріплені емпорії: varing (< var), gardar (управлятися стра­тегом з Херсона²⁵.

Зв’язки між кримськими містами та візантійськими імператорами перебували в руках капитана Пафлагонії*²⁶. Політичним центром останньої було місто Ґанґри у глибині провінції, але внаслідок зрос­таючого значення кримських справ більшої ролі набуло узбережне містечко Амастріс, розташоване на південному березі Чорного моря. В останні десятиліття VIII ст. кафедра Амастріса піднялася до рангу автокефального архіепископства²⁷.833 р. проти Херсона була посла­на воєнно-морська експедиція. Іоанн, єпископ Кримської Ґотії, тіка­ючи від хозар, знайшов там свій притулок²⁸.

Другу структуру у Криму представляли кримські ґоти, що зали­шилися там від епохи Великих Міграцій²⁹.

Від самого заснування бл. 650 р. Хозарський каганат був зацікав­лений у встановленні свого контролю над кримськими містами. Зі свого боку, лідерам отих міських громад, як тільки вони відчували візантійський тиск, більше подобалося визнавати суверенітет мер­кантильно настроєних хозар. Хоч стосунки між хозарськими прави­телями та візантійськими імператорами звичайно були дружніми, тим не менше між ними точилася прихована боротьба за покрови­тельство кримським містам. На кінець VIII ст. більшість міст пере­бувала під хозарським протекторатом. Херсон та Фанагорія управ­лялися виборними приставами, які звалися по-хозарськи бабаджук («батько міста»), тоді як у Керчі і Таматарсі (Тмуторокань) перебу­вали баліґчі («міські пристави»), яких призначали хозари. Міста Суґдея та Готський Дорос у ті часи управлялися безпосередньо хозар­ськими адміністраторами: Суґдея — тарханом, а Дорос — збирачем податків із титулом тудуна*.

721 року візантійський імператор Лев III Ісавр публічно виступив проти поклоніння іконам, а 730 р. офіційно їх заборонив. Іконоборчу доктрину було офіційно визначено 754 р. на соборі у Єрії. Так роз­почався іконоборчий рух, якиц незабаром підпорядкував усі аспекти візантійського релігійного, культурного та політичного життя.

Під час іконоборчого руху (730—843) усі кримські єпископи зали­шалися шанувальниками ікон, тому Крим перетворився на притулок для переслідуваних шанувальників ікон. Оскільки було необхідно запобігти перерві в апостольській лінії наслідування в існуючій православній ієрархії, нові єпископи мусили висвячуватися такими шанувальниками ікон, як Іоанн Готський³⁵.

2

До нас дійшли три Житія від періоду нашого дослідження. При­родно, що всі три канонізовані святі були шанувальниками ікон. Двоє з них походило з Криму, а один — з Амастріса. Всі троє були сучасниками: Стефан, єпископ Суґдеї (пом. після 787 р.); Іоанн, єпископ Ґотії (пом. бл. 792 р.), та Георгій, єпископ Амастріса (пом. бл. 807 р.). Одне з Житій було написано у Константинополі одним видатним поетом та агіографом, два інші складено у провінції ано­німними місцевими літераторами.

Прелат Георгій Амастридський мав більше щастя, тому що його Житіє було написане бл. 820 р. Ігнатієм (нар. бл. 770 р., пом. після 845 р.), саме тоді дияконом та скіофілатом Великої Церкви у Кон­стантинополі. Пізніше Ігнатій, який пристав до іконоборців, став архієпископом Нікеї³⁶.

Єдиний рукопис Житія Георгія Амастридського (Parisianus 1452) походить від X ст. і є прямою копією явно з оригіналу IX ст. Георгій став архієпископом Амастріса бл. 790 р. (ймовірно він був першим на цій щойно підвищеній кафедрі) і помер бл. 802—807 рр. під час правління імператора Микифора І (802—811).

Якийсь час по його смерті, але до того, як Житіє (разом із Чудесами) було написано, тобто між 807 та 820 рр., на Амастріс напали «варвари з Русі (τωv *Pως), народ, котрий, як усі знають, дуже дикий та грубий, позбавлений будь-яких людяних рис».

Напад було здійснено з моря. Ігнатій описує цей факт своїм чи­тачам у такий спосіб: «Вони — оці жахливі як своїми вчинками, так і іменами (=натяк на біблійних Росів) люди — почали плюндрування від Пропонтиди (aπo της ∏ρoπovτiδoς) й після перебування на узбе­режжі [Пафлагонії] нарешті досягли рідного міста Святого [тобто Амастріса]»³⁸. Я зупинюсь на географічному понятті «Пропонтида», тому що у науковій літературі з приводу його існують певні непо­розуміння. Це правда, що назва «Пропонтида» кілька разів вжива­ється спеціально для позначення Мармурового моря, а також проток Босфору та/або Дарданелл³⁹. Проте мені здається, що Ігнатій, відпо­відно до своєї високої риторики, користувався «Пропонтидою» не як конкретною географічною назвою, а в її фізичному значенні, тобто πρo-πovτiς, як «перед моря». В даному випадку «передом» було внутрішнє кримське море — Меотида, Азовське море, для якого використано цю метафору. Власне морем було, звичайно, Чорне море, на берегах якого знаходився Амастріс. Текст чітко натякає на Крим як на місце, звідки прийшли пірати. Він каже: «Серед них (русів) усе ще поширена стара таврська [кримська] жадоба до крові чужинців»⁴⁰.

Оскільки як рукописна передача, так і правдивість цього Житія не викликають підозр⁴¹, ми можемо зазначити, що бл. 820 р. росів уже добре знали у Константинополі. Перша їх поява у Константино­полі мусила відбутися кілька десятиліть перед тим.

Житіє шанувальника ікон Іоанна Готського було написано в провінції, можливо, в Амастрісі, десь між 815 та 842 рр.⁴². Воно досить стисле, без риторичних прийомів, але, за словами Ігоря Шевченка, «викликає довіру»⁴³. У цьому Житії містяться деякі важливі дані для історії хозарського правління, проте немає нічого важливого для досліджуваної теми.

З іншого боку, друге провінційне Житіє, також стисле й прос­теньке, надзвичайно важливе для наших студій. Це Житіє Св. Сте­фана Сурозького, оригінал якого, на жаль, не дійшов до нас. Нам відомо про його існування з двох джерел. Одне є пізнім грецьким уривком, написаним якимось малограмотним греком із Суґдеї десь у XIV—XV ст., що зберігся в одній копії у партіаршій бібліотеці у Константинополі [Chalcensis, по. 75). Другою є слов’янський переклад, введений до пізнішого слов’янського агіографічного твору, що, як буде продемонстровано, датується не раніше ніж сере­диною XV ст. Він існує у численних (принаймні п’ятнадцяти) спис­ках, які походять від кінця XV ст.⁴⁴. Василій Григорович Васильєв- ський у своєму класичному дослідженні цього Житія довів без усяких сумнівів, що слов’янська версія у тому вигляді, як вона дійшла до нас, була не просто перекладом з грецької, а самостійною ком­піляцією одним руським автором (котрого я називатиму слов’ян­ським, а не руським; про це див. далі) XV ст., який знав грецьку. Васильєвський встановив п’ять джерел компіляції, два з них ішли в руслі традиції Св. Стефана, а три стояли осторонь.

До першої категорії відносилося коротке грецьке Житіє святого. Висновки Васильєвського були підтверджені Фрідріхом Вестберґом, який дослідив, що біографічні подробиці у грецьких та слов’янських переробках узгоджуються й несуть на собі відбиток правди⁴⁵. Обидва явно походили з втраченого грецького оригіналу. Другим джерелом були Чудеса Св. Стефана (Сурозького), котрі, як вважав Васильєв­ський, були долучені до оригіналу Житія й мали того самого ав­тора⁴⁶. Його аргументи переконливі. Назва церкви св. Стефана у Суґдеї правильно названо як св. Софії⁴⁷. Філарет справді був на-

ступником Стефана (пом. 826 р.)⁴⁸. У другому чуді місцевого хо­зарського намісника названо Юрієм тарханом, за звичним хо­зарським титулом; в іншому слов’янському перекладі про нього пишеться Юрий намѣстник⁴⁹. За Васильєвським (та Вестберґом), третє чудо, в якому з’являється Русь, також варте довіри⁵⁰. Про цей останній сюжет я розповім пізніше.

Переписувач XV ст. прикрасив сухий текст оригінального Житія риторичними пасажами, запозиченими з класичної агіографічної літератури, як грецької, так і слов’янської. Чимала їх порція належить Житію Св. Іоана Хризостома Георгія Олександрійського (пом. 630 р.), якою переписувач користався як у грецькому оригіналі, так і в більш ранньому слов’янському перекладі⁵¹. Ще однією жертвою грабунку був Іоанн Mocx (VII ст.), автор Pratum Spirituale⁵², Третім твором, з якого укладач рукопису XV ст. чимало позичив, було Житіє Св. Петра, митрополита Київського (що жив у Москві; пом. 1326 р.), написане болгарським священником Кипріаном (пом. 1406 р.), який кілька десятиліть був митрополитом Русі та одним з ініціаторів так званого південнослов’янського інтелектуального та літературного відродження на Русі⁵³.

Якщо вилучити з існуючого слов’янського тексту Житія Св. Сте­фана Сурозького запозичені елементи, все ще лишається суттєва серцевина. Фрідріх Вестберґ довів, що даних цього тексту (разом з даними з існуючої скороченої грецької версії) цілком достатньо, аби встановити основні біографічні відомості про цього святого⁵⁴. На підставі Вестберґового дослідження та повторного аналізу даних джерел можна реконструювати такі події з життя св. Стефана:

Згадка про Ірину Хозариню як у слов’янському Житії Св. Стефана Сурозького, так і в арабських історичних текстах (див. нижче) є пересторогою для візантиністів та славістів, що не можна нехтувати цього джерела.

Перейдемо тепер до відкриття літератора, який так знав грецьку та слов’янську агіографії і який переробив простеньке грецьке Житіє у великий риторичний опус. Знов-таки, навіщо це йому було потрібно?

Тридцятилітнє завідування кафедрою у Новгороді Великому архиєпіскопа Євфимія II (1429—1459) мало особливе значення для інтелектуальної історії цієї республіки. Відчувши загрозу з боку Москви, Євфимій заходився створювати підвалини для ідентичності новгородців⁵⁵. Що було йому потрібне, так це набір Житій новго­родських святих, причому таких, які були пов’язані з Новгородом у період ранньої історії Русі. Він також мріяв мати новий літопис усієї Русі, в якій Великий Новгород відігравав би провідну роль. У XV ст. основним постачальником освічених ремісників-літераторів для православного християнського світу була свята гора Афон з її освіченими південнослов’янськими (сербськими та болгарськими) ченцями, які добре володіли як слов’янською мовою, так і грецькою. Головні постаті в інтелектуальному житті тогочасної Русі мали, за поодинокими винятками південнослов’янськоге походження. Отже, Євфимій II запросив серба Пахомія Логофета до Новгорода⁵⁶. Па­хомій, тоді тридцятилітня людина, прибув до Новгорода приблизно у 1438 р. й розпочав там свою карьеру як дуже плодовитий автор Житій. Час від часу він, однак, працював також і для Москви, але розумно, не дратуючи жодного зі своїх патронів⁵⁷.

Дійсно, Пахомій, був справжнім literatus-ом, який міг задоволь­нити будь-чиї смаки та сподівання. Він добре знав слов’янську та грецьку літератури й мав дуже вправне перо. Як згадувалося, він виявився надзвичайно плодовитим та популярним письменником, хоч і не досить серйозним, оскільки не дуже дбав про історичну дос­товірність. Для нього було типовим вільно запозичувати факти в інуючій агіографічній літературі, як старій, так і новій, грецькій чи слов’янській.

Пахомій написав, перевидав та скопіював велику кількість Жи­тій та інших повчальних текстів. Та насамперед він зробив з Євфимія II справжнього новгородського святого, якого він до того ж представив антимосковським активістом. Це був перший архі­єпископ Новгорода Іоанн (1163—1186), для якого Пахомій створив кілька чудес, а потім на їх підставі написав його Житіє⁵*.

Слов’янська версія Житія св. Стефана Сурозького існувала уже в середині XV ст., оскільки, Васильєвський упізнав парафраз тре­тього чуда з нього у Житії св. Дмитрія Прилуцького (пом. 1391 р.), ²⁷ 3-3.3 •

створеному, як було встановлено 1450⁵⁹. Отже, наявне слов’янське Житіє Св. Стефана Сурозького було напевно створено у Новгороді до 1440-х рр. На той час єдиним діючим у Новгороді житійним письменником був Пахомій Сербин.

Я вважаю, що такий професіонал у написанні Житій, як Пахомій, не міг пропустити нагоду зробити зайву послугу своєму новгород­ському покровителю. Знайомий з простим та коротеньким Житієм Св. Стефана із Суґдеї, яке він міг узяти з собою разом з іншими текстами, коли він виїжджав з Афонської гори до Новгорода, він передбачив великі можливості у його контексті. Грецький оригінал явно пише, як і Житіє Георгія Амастридського, про росів (^tPως), назагал як про варварів-нападників. Знайшовши у «Повісті вре- менних літ» легендарну звістку про початок карьєри руської династії у Новгороді, Пахомій вирішив, що нападники на Суґдею прийшли з Новгорода. Це було надзвичайно важливо для його завдання, адже тепер першість Новгорода доводилася Житієм грецького святого. Тільки треба було замінити просту згадку про Poc на «рать велика роусская изъ Новаграда»^.

Пахомій зробив таку саму інтелігентну редакторську правку, коли позичав пасаж Житія Св. Петра «Московського» Кипріана Болгарина для своєї переобки Житія Стефана Сурозького'.

Але облишмо Пахомія та повернімося до чудес із Житія Св. Сте­фана Сурозького, які, надумку Васильєвського, укладач слов’янської переробки взяв з оригінального грецького тексту. Я подам ще один доказ на користь цієї думки.

Ігор Шевченко у своєму плідному дослідженні 1977 р. про агіо­графію іконоборчого періоду висловив сумніви з приводу автентич­ності Житія Св. Стефана Сурозького. У його грецькій версії (уривку), пише він, поплутано Лева III з Левом V, а його автор не знає, чи не хоче знати, що набожна жінка Ейрене, яка допомогла нашому святому, насправді була хозарською принцесою, тією самою дру­жиною страшного Константина Копроніма...»⁶². Також Шевченку, як і Васильєвському, здається дивним, що імператриця Ірина (Хоза-

риня) виступає у слов’янській версії як «Феодора, донька царя Кер­чі»⁶³.

Не треба закидати Житію Св. Стефана плутанини з Левом V та Левом III. Як зазначив Вестберг, в оригінальному тексті просто зна­чилося ім’я Лева, що підтверджує і слов’янський переклад: «и прия вьсе царство Левъ»⁶⁴. Додавання ^,Apμεvιoς (перед Λεov) у наявній грецькій редакції є однією з численних помилок неграмотного пере­писувача XV ст.⁶⁵.

Своє пояснення має також помилка у визначенні імператриці Ірини Хозарині, дружини Константина Копроніма. Текстовий уривок з пізньої грецької переробки διd τιvoς γυvαικoς Eipηvης «завдяки заступництву пані Ірини» не слід перекладати як «одна жінка Ірина», оскільки її далі у дужках охарактеризовано таким реченням: «каі τω ovτι aυτης єірг^д» (=і насправді вона була миротворцем), і цього цілком достатньо, аби означати імператрицю Ірину (Хозариню). Ім’я Ірини у слов’янському тексті взагалі опущено⁶⁶, проте в ньому є надзвичайно цінна інформація про цю пані: «а царицы его [Константина Копроніма] Феодора керьческого царя дщи»⁶⁷. Це речення, яке багато вчених не зрозуміли⁶⁸, правильно пояснив Вестберґ⁶⁹: «Тут мається на увазі не імператриця Феодора, а, як вимагає синтаксис, «Феодор, цар Керчі», тобто весь пасаж треба перекладати як «і його цариця [була] донькою Феодора, царя Керчського». Як зазначалося вище, Керч (Боспор) був столицею колишнього Боспорського царства, і тому «цар Боспорський» — звичайна метафора для імператора Хозарії. Цю метафору вже роз­шифрували незалежно один від одного Вестберґ⁷⁰ та Шевченко⁷¹. Але це ж і є неспростовним доказом, що батько імператриці Ірини, каган Хозарії, мав ім’я Феодор. Існуючі джерела повідомляють нам імена хозарських каганів лише у поодиноких випадках. На щастя, вони це роблять для імператриці Ірини. Дуже надійний старий арабський історик Абу Мугаммад Агмад б. ‘Алі А‘сам ал-Куфї (пом. 926 р.) пише у своїй Кітаб ал-Футуг, що ім’я кагана, який правив 732/733 р., було T ”tr: khaqan malik al Khazar wa 'smu-hu T'^ftr⁷². Пітер Ґолден, який у своїх хозарських студіях шукав тюркські елементи у хозарській мові, «виправив» (німецькою Verschlimmbesserung) оригінальне слово рукопису на «гарне тюркське» bγ^,(r (=bagatur) «герой, богатир»⁷³, хоч це слово ніколи не з’являється в арабському письмі з літерою t (“ти муалліф”), а тільки з t (те з крапками)⁷⁴. На мою думку, t'^ftr = z'afr, (з першою літерою Z-, а не 6-) є хозарсько- булгарською передачею грецького імені «Феодор»⁷⁵, в якому місцева вимова арабської літери «айн» як -γ- замінила гортанний приступ, котрого нема у цій мовній групі⁷⁶. _t

Боспорські булгари у Хозарії були мусульманами вже за правління халіфа ал-Ма’муна (813—833)⁷⁷. Нащадки давніх булгар немусуль- мани чуваші передають арабський «айн» через χ∕γ навіть тепер⁷⁸, наприклад, са‘ат час > sexet⁷⁹; ‘аг ‘стид’ > хаг; ‘aql ‘розум’> xakal.

Арабське «Za» звичайно передається в тюркських мовах (та бол­гарській) як -J-. Графічний запис t^ea(r слід читати як *Теґадор, хо­зарська (та болгарська) версія грецького імені «Феодор»⁸⁰.

Таким чином, у слов’янському Житії Св. Стефана Сурозького імператрицю Ірину не названо «Феодорою».

IIL Брав [а]лін та Брівеллірська битва: нормани на Заході й на Сході

1

Третє чудо Св. Стефана Сурозького мало у слов’янській редакції Житія (Пахомія) таку назву: «О прихожденииратию к Сурожу князя Бравлина (Браваліна) изъ Великого Новгорода»™. Звичайно, слова «изъ Великого Новгорода» додав Пахомій.

Історія розпочинається так.

«По смерти же святаго мало лЬть миноу прийде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Брав[а]линъ силенъ зЬло. Плени отъ Корсоуня и до Корча. Съ многою силою прийде к Соурожу. За 10 дьний бишася злЬ межоу себе. И по 10 дьний вниде Брав[а]линъ. Силою изломивъ железнаа врата и вниде въ градъ, и земъ мечь свой. И вниде въ церковь въ Святую Софию. И разбивъ двери и вниде идЬже гробъ святаго. А на гробе царьское одЬало и жемчюгъ и злато и камень драгий, и кандила злата. И съ судовъ златыхъ много, все пограбиша. И в том часѣ разьболЬся...»

Його розбив параліч. Розпитуючи про причину свого нещастя, сам святий розповів йому про християнську віру, отже, і йому за­хотілося охреститися. Тут з’являються архієпископ Філарет та його священики і хрестять Брав[а]ліна та усіх його Comitatus («і боляре вси»). Після цього Брав[а]лін дивом одужав. Тоді він наказав звіль­нити усіх полонених, захоплених на узбережжі. Засипавши могилу святого багатими подарунками, Брав[а]лін забрався геть із своєю дружиною.

Я можу ще додати, що вислів «від Херсона до Керчі [Боспора]» не слід розуміти буквально: це тільки тогочасне (VIII—IX ст.) загальне визначення грецького Криму (Клімата), що зустрічається, наприклад у Житії Федора Cmyduma (написано перед 855 р.)⁸².

2

Як зазначалося вище, Євфимію II потрібен був загальноруський літопис, в якому Новгород подавався саме як перший політичний та релігійний центр, і він уповноважив агіографа Пахомія написати таку компіляцію. На жаль, ця новгородоцентрична історична праця не дійшла до нас, оскільки перестала існувати Новгородська рес­публіка через тридцять років, коли московський цар Іван III захо­пив та спалив Новгород 1478 р.

Олексій Олександрович Шахматов довів, що так званий «Рус­ский хронограф» (редакції 1442 р.), який мав особливе значення для наступного загальноруського літописання XV—XVI ст., був написаний Пахомієм⁸³. Але його успіх у представленні «Брав[а]ліна з Великого Новгорода» першим самодержавним правителем Русі тривав недовго.

Це був саме той перший київський літописець, який зробив бл. 1072 р. геніальне відкриття того року, котрий позначає початок Русі в історії. Побачивши у певних болгаро-слов’янських перекладах із візантійських хронік, що вперше назва Русі з’явилася під час прав­ління візантійського імператора Михайла III (842—867), він відніс появу Русі на перший рік його імператорського правління. На жаль, через арифметичну помилку у перекладених джерелах (як пояснив О. О. Шахматов) він вирахував оту епохальну дату як 854(6362), а не 842 р. — рік сходження на престол Михайла III⁸⁴. Цю помилку виправить пізніший літописець ігумен Сильвестр (бл. 1116) — творець авторитетної «Повісті временних літ» — на іншу непра­вильно вирахувану дату 852(6360) р.⁸⁵. Відтоді більшість літописів (а за ними й сучасні історики) помилково вважали рік 852 «першою історично відомою датою» Русі. Проте старі хроніки не називали імені руського князя, який правив того доленосного року 852-го. Пахомій же, дізнавшись з перероблюваного ним Житія Св. Стефана Сурозького про руського князя Брав[а]ліна, не вагаючись зробив його (і, звісно, Новгород) зачинателем історичного періоду Русі. Спочатку це було прийнято навіть у Москві, але із заміною того одіозного імені Новгорода на Київ. Зрештою епізод з Брав[а]ліном літописці стали оминати, і він забувся.

Щоб продемонструвати, як розвивалося уявлення про цей епізод, я процитую уривки з трьох літописів, кожний з різним трактуванням подій 852(6360) р.:

Повість временних літ™

«Въ лЬто 6360, индикта 15 день, наченшю Михаилу царствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семь бо увЬдахомъ, яко при семь цари приходиша Русь на Царьгородъ, яко же пишется в лЬтописаньи гречьстЬмъ. ТЬм же отселе почнем и числа положимъ.

Року 6360(852), індикта 15 день, на воцаріння Михайла, вперше було названо Руську землю.

Ми встановили цю дату з того, що за того царя Михайла Русь напала на Царгород, як про це писалося у грецькому літописі. Отже, ми почнемо з цього місця й будемо вираховувати дати».

Руський хронограф Пахомія⁸⁷

«Въ лЬто 6360 наченьшу в ГрЬцЬхъ Михаилу царствовати, начатся прозывати Руская земля.

И ходиша СловянЪ изъ Новагорода князь именемъ Бравалинъ и воеваша на Греки и повоеваша Греческую землю отъ Херсона до Корчева и до Сурожа около Царя града».

Року 6360(852), на воцаріння Михайла у Візантії вперше було названо Руську землю.

І словени вийшли з Новгорода на чолі з князем Браваліном, і воювали вони з греками, і зробили напад на візантійські землі від Херсона до Керчі і до Сурожа біля Царгорода.

Демидовський Хронограф™

«При царь Михаилъ въ лѣто 6360, ходили Русь войною изъ Киева града, Князь именемъ Бравалинъ, воевати на Греки, на Царьградъ, и повоеваша Греческую землю, отъ Херсона и до Скуруева [варіанта: коруева/корчева] и до Сурожа............ о томъ писано в Чюдесехъ Св.

Стефана Сурожскаго».

За царя Михайла року 636—(852) вийшла Русь з міста Києва на чолі з князем на ім’я Бравалін, щоби напасти на греків та Царгород. І вчинили вони напад на грецьку землю від Херсона до Керчі й аж до Сурожа...Про це написано у Чудесах св. Стефана Сурозького.

З

Тепер повернімося до імені Бравалін/Бравлін, оскільки воно зустрічається у двох варіантах. На мою думку, Бравалін був почат­ковим. Пахомій не міг придумати це ім’я, тому що воно ані не звучить добре, ані не має якогось значення чи то по-грецьки, чи по- слов’янськи та й навіть по-хозарськи. Припускаючи, що це ім’я мусило бути у грецькому оригіналі Чудес Стефана Сурозького, воно повинно було писатися як *Bραβαλιvoς; що явно показує на власне ім’я з прикметниковим суфіксом -ιvoς (-in-o-s). Оскільки кінцева голосна кореня зливалася із суфіксом -ιvoς, небезпідставно вважати, що відправною точкою для грецької форми стало *bravala.

Це, знов-таки, здається, було не чим іншим ніж старонордичною формою від теми родового відмінка bra-valla⁸⁹, що в називному дає ім’я Bravellir. Так сталося так, що цей етимон знаходимо лише у назві однієї з найзнаменитіших битв давньонордичної доісторичної доби, а саме битви Bravellir, яка відбулася на майбутньому шведсько- ґаутському кордоні.

Первісне значення слова по-грецьки повинно було бути «Бра- валлець», тобто «той, хто брав участь у Брйвеллірській битві». Пред­метом для подальшого дослідження та обговорення є проблема, чи ця форма передавала давньонордичне *Bravalla-kappi («переможець із Бравелліра»), або ж це інша давньонордична форма. Для цього дослідження вирішальним є те, що в нас, зрештою, існує відносно точно датована подія, пов’язана з Бравеллірською битвою.

Вище ми бачили, що морський напад на Суґдею/Сурож, очолений войовничим воїном на ім’я Бравалін, тобто «учасник Браваллірської битви», відбувся десь бл. 790 р. Отже, цілком вірогідно, що Бра- веллірська битва відбулася за життя Браваліна, який 790 р. не мусив бути надто старим. Тож слід умовно встановити, що Бравеллірська битва відбулася між 770 та 790 рр.

Можемо зробити висновок, що ця, очевидно, найраніша зустріч норманів та візантійських греків Криму бл. 790 р., яка закінчилася хрещенням руса Браваліна та його бояр⁹⁰, привела до появи хреще­них норманів у Візантії не пізніше кінця VIII ст.

4

Сім давньонордичних саґ типу Fornaldar_i записані на пергамені у другій половині XIII ст., серед яких деякі датуються приблизно 1260 р., згадують про «вирішальну» битву, що відбулася як на vik («малий ручай, фьорд, бухта») так і на vqllr («поле, рівнина»; порівн. кельтське magos «поле, торговельна факторія») Бра⁹¹.

Протягом останнього століття вчені висунули чимало геніальних (хоч і суперечливих) думок з приводу історичності та неісторичності Бравеллірської битви. Перша інтерпретація була найкраще сформу­льована Акселем Олріком, який датував цю подію приблизно 550 р. На думку Олріка, у той час на великій ріввнині Бро-герад (Східна Ґаутландія, на північ від сучасного Нордчоппінґа) східні ґаути під проводом Сіґурдра Грінґа завдали рішучої поразки данцям Га- ральда гільдетьонна і таким чином зупинили данське просування на північ. Проте переможці-ґаути зазнали у битві великих втрат і невдовзі стали жертвою свіїв, таким чином відкривши шлях швед­ській гегемонії⁹². Бірґер Нерман, хоч і приймає Олрікове датування, вважає, що супротивниками у битві були шведи та ґаути⁹³, а Кемп Малоне (спираючи свої висновки на даних з «Беовульфа») робить висновок, що конфлікт відбувся між франками та фризами, з одного боку, та ґаутами, з другого⁹⁴. Прибічники міфічної інтерпретації, передусім Стіг Вікандер, вважають у BpdBennipcbKiii битві віддзер­калення давнього індоєвропейського міфу про Курукшетрську битву, викладеного у давньоіндійському епосі «Магабгарата»⁹⁵.

Сама битва та події, що супроводжували її, і довгий список учас­ників, дійшли до нас у двох джерелах, створених незалежно одне від одного, але явно переписаних із спільного давнього нордично- ісландського джерела приблизно 1200 р. Старшим представником цього джерела є восьма книга Саксона Граматика латинська «Ges- ta Danorum», написана у Роскільде (Данія) бл. 1200—1216 рр.⁹⁶. Саксон підкреслює, що він компілював з давньонордичної поеми, ймовірно, складеної данським героєм Старкадером (Starkadr), який вважається активним учасником описаних подій. Другим свідком традиції BpdBennipa є анонімний давньоісландський фрагмент під назвою «Sqgubrot af fomkonungum» від приблизно 1300 р.⁹⁷.

Наведений Саксоном список учасників великий. У ньому місти­ться 162 імені (68 з боку Гаральда й 94 з боку Грінґа). Сувій «Sqgu­brot» має лише 98 імен (36 на боці Гаральда й 62 на боці Грінґа). Більшість імен, які зустрічаються у « Sqgubr ot», також перелічені у «Gesta» Саксона, котрий типово латинізує давньонордичні прізви­ська. У деяких випадках Саксон наводить подробиці, що відсутні у « Sqgubr ot», і навпаки.

Якщо хтось хоче довіряти Саксонові (і жодної іншої можливості в нас не було б), звичайним джерелом від приблизно 1200—1216 рр. усе ще залишалося усне. Саксон чітко стверджує про це: «Старкадер, також і головна опора Шведської війни, став першим, хто переповів оцю історію данською мовою [-dqnsk tunga, себто давньонордичною lingua franca], хоч вона передавалася швидше усним словом, аніж письмом»⁹⁸.

Дослідження Акселя Олріка довели, що історія базується на одній ?ula, віршованому списку (у даному випадку героїв) у прозовій сазі⁹⁹. У науковій літературі підкреслювалося, що у ?ula представлено географічні назви від кожної норвезької провінції, але спеціальна увага надавалася Телемарку. Очевидно, ?ula складена ісландцем, який жив у Норвегії.

Нема жодних сумнівів, що ?ula була скоріше «динамічною», ніж «статичною». Вона намагалася задовольнити прагнення патронів бути причетними до подій, а також замінити забутих героїв попу­лярними. Звичайно, могутній данський король Гаральд з VIII ст. мусив тримати (без сумнівів, це було анахронізмом) при своєму дворі ісландських скальдів¹⁰⁰, що стало звичайною практикою у Сканди­навії XI та XII ст.

Саксон також не мав імунітету від бажання «поправити» ?ula. Для того щоб надати блиску описові данського війська, він прикра­сив свій список курляндцями та естландцями (щойно завойовани­ми), а також і «слов’янами, лівонцями та сімома тисячами саксонців» (німців)¹⁰¹.

5

Досить цікаво, що Саксон та «Sqgubrot» не погоджуються один з одним, хто ж був головним героєм битви. На думку Саксона, ним став данець Старкадер, тоді як у «Sqgubrot» звитяжцем бачимо фриза Уббо. Дивно, але Старкадер є головним героєм Грінґа, шведського (ґаутського) короля, тоді як Уббо б’ється на боці данського короля Гаральда. Однак можна погодитися з Кемпом Малоне, що «Стар- кадерові немає місця у первісній традиції BpaBennipa» і що жодні прикрашання не здатні похитнути центрального значення Уббо¹⁰².

Залишається ще один фризький компонент у бравеллірській ?ula — явно давній, бо він стосується одного другорядного богатиря, який згадується лише на самому початку битви. Його ім’я передано по-різному у двох списках: у Саксона¹⁰³ читаємо «Regnaldus Ruthenus Rathbarthi nepos» [Реґнальд, Рутен (sic!), онук Радбарда]; а в « Sqgu- brot» — у реконструйованій формі — *₉ під роком 782)^,°⁸. Зіґфрід, як і його наступник Ґодфред, виявився грізним суперником Карла Великого: він не лише наважився надати притулок сак­сонському вождю Відукінду — ворогові Карла Великого, але також віддав Відукіндові заміж свою доньку Ґеву (778 p.)^,°⁹.

7

Надзвичайного значення набуває той факт, що як Зіґфрід, так і його народ називалися двома іменами: Зіґфрід був також «напівда- ном», а його Dani були також відомі як Nordomanni. Тогочасний англосаксонський епос «Беовульф» (бл. 800) подає визначення Hcelf-Dene для мандрівних вікінгів, пов’язаних з емпоріями negocia- tores^,,°. Окремо виділений в епізоді Фінна Гнейв Гоцінґ як H?lf- Dena¹¹¹. Про термін Nordomanni(>Lordoman-) ми вже говорили вище.

Видатний російський медієвіст Ернст (Аріст) Кунік (1814—1899) ідентифікував доблесного Зіґфріда Франкських Анналів з Сіґурдом Грінґом, який брав участь у BpdBennipcbKifi битві, і який після своєї великої північної перемоги був епічно ідентифікований (епічна іпо­стась) із більш давнім ґерманським героєм, який називався так са­мо — Сіґурдом Фафнісбані з циклу про Нібелунґів. Кунік запро­понував дату Бравеллірської битви як «приблизно 770 рік»”².

8

Характерною рисою ранньосередньовічної Євразії була роль ім­перського прикордоння (limes) як Offtcinagentium чи vaginapopulorum₉ користуючись терміном, створеним Йорданом бл. 551 р.”³. Не має значення, чи осілою імперією був Китай, Іран або Рим, тому що поведінка «варварів», які нас цікавлять, дуже подібна, нехай ідеться про номадів степів чи морів.

Як це відбувалося з повстанням давніх тюрків бл. 550 р. на limes-∖ Китаю, віндіварії (предки венедів/вендів) були, за словами Йордана, ex diversis nationibus adgregati₉ «неначе вони позбігалися з якоїсь однієї схованки й потім утворили племена (gens)» — Вісло-Бал- тійський регіон був тим самим для віндіваріїв, що Монголія для давніх тюрків. Майбутньому прикордонному «племені» присвоюва­лося спільне ім’я, nomen∕vocabulum∕⅛πωvυμiα, як зазначалося вище. Не було жодної різниці, чи номен вибирався бандою самостійно (або відбирався в інших, як це сталося із псевдоаварами), чи його давали інші. Амміан Марцеллін (бл. 380 р. н. е.) пише, що галани (=алани) «одного часу об’єдналися під одним іменем (ad unum... Vocabulum), і всі вони для зручності стали називатися таланами через спільність своїх звичаїв, їхнього варварського способу життя та зброї»¹¹⁴. Зіставимо інші племінні імена: франки — від franca «спис»; саксонці - від sahs «однолезий меч»; тюрки — від tiirk «юнак». У випадку з алеманами випадок був той самий ([oi δε ^,Aλαμαvoi] ξυvfjλυδες εiσιv avθpωπoι κai μιγaδες каі τoυτo δυvaτaι aυτoTς η επωvυμia)¹¹⁵. Г. фон Петріковіц показав, що назва (nomenlvocabuluml επωvυμia) мала істотне значення для розвитку племен, утворених ad hoc Colluvies — збіговиськ лінгвістично та расово різнорідних елементів, оскільки ім’я включало в себе «групове самоусвідомлення й визнання її як одиниці діяльності». Те, що якесь збіговисько, розвиваючись у плем’я, могло кооперувати й жити за чийсь рахунок чи включати в себе існуючі перед тим організації міжнародних торгівців (colluvies negociatorum) у міжімперському pax-∖, можна побачити на добре задокументованому прикладі давньотюркської імперії (550—745), яка утворилася в результаті злиття прикордонних банд, відомих як «Тйгк», із східноіранськими согдійськими міжна­родними торгівцями, які називалися «Sir». Відповідно цей рах мав подвійну назву: Tiirk Sir bod?n (що вживалася для церемоній)¹¹⁶, скороченою формою якої була назва Tiirk.

9

Як зазначалося вище, головною подією другої половини VIII ст. стало розширення імперії франків на чолі з Карлом Великим. На //- mes-i його імперії невдовзі постав новий напівварварський рах. Він складався з colluvies міжнародних торгівців (negociatores) та воїнів/ моряків. Номен цих торгівців був «Pyj-/Pyc-», а номен воїнів — «нордомани». Як і у випадку з тюрками, номеном, який прийняв новонароджений рах, або який йому дали інші, був Nordmen (англо­саксонські хроніки під р. 787). Це слово у басейні Mare Nostrum, тодішньому фокусі міжнародної торгівлі, змінилося на Iordoman- як на Заході (в Іспанії), так і на Сході (халіфат: ал-Мас‘удї: ал- ло[р]доман-). Джерела називають ім’я Зіґфріда, rex-а норманів- Nordmanni- (також названих Dani), як каталізатора процесу, що тривав від 777 до 797 р.

Неможливо дослідити в одному Екскурсі, як відбувалося осідан­ня данців-норманів у Французькій Нормандії та русів-норманів у Східній Європі, а також встановити рівень, на якому ці дві групи взаємодіяли всередині означених двох спільнот. Досить зауважити, що DamINordmanni у другій половині VIII ст. — на початку IX ст. послуговувалися давньонордичною lingua franca, яка називалася «данською» (dqnsk tunga)^ul; звідси й поява імені Інґер у Візантії в кінці VIII ст. Його могли занести учасники битви, що відіграла вирі­шальну роль у створенні морського торгового «племені» (gens) Rus- Nordomanni; звідси ім’я «руського» ватажка Брав[а]ліна (Ідарї ал-Марракушї (пом. після 1312 р. н. е.), у хроніці якого ал-БаЯн ал-Mугріб фїахбар ал-Андалус ва’л-Маґріб збереглося чимало відомостей з багатьох місцевих літописів, що не дійшли до нас. Іспанський вчений X. Бош- Віла зауважує, що Ібн ‘Ідарїєва праця є «базовим джерелом, яке містить чітку та докладну інформацію для історика Маґрібу (мусуль­манської Північної Африки. — О. П.) та ал-Андалуса (мусульман­ської Іспанії. — О. ∏.)>>^,.

Для нашої мети скористаємося другим томом ал-Баян ал- Муґріб, присвяченим історії мусульманської Іспанії від арабського завоювання Іберійського півострова до початку періоду занепаду мусульманського правління (мажордомат ал-Манрура, 981—1002).

Під 177 р. гіджри (=почався 18 квітня 793 р. н. е.) читаємо в ал-

Баян ал-Муґріб таку розповідь:

«Імам (=Омейядський халіф) ал-Гішам І (788—796) послав [свого полководця] ‘Абд-ал-Маліка б. ‘Абд-ал-Вагіда б. Муґїса виконати спустошувальну літню виправу у землі ар-Рума (буквально «Риму», тобто християнські краї). Під час походу, що історично відо­мий і мав велике значення, вони (араби) досягли [міста] Франкії (=Ґерони, Gerone), взяли його в облогу й зробили у його мурах про­лом за допомогою своїх таранів.

Так вони оволоділи країною маґус (біляд ал-маджус). Вони вільно рушили на країну ворогів і залишалися там кілька місяців, палячи міста (латинською fori; арабською куран - кельтською маґос) та руйнуючи твердині (арабською гусун = германською бурґс), і вони [також] взяли в облогу місто Нарбону [битва на річці Орбйо у християнських джерелах].

Це була велична перемога, в якій одна п’ята частина [полонених] хлопців (§аЬї) була варта сорока п’яти тисяч золотих монет»².

Великі арабські історичні компілятори, такі як Ібн ал-Асїр (пом. 1232 р.³), ан-Нувайрї (пом. 1332 р.⁴), Ібн ТагрїкірдТ (пом. 1412)⁵, та інші, додали до цього опису тійьки дві географічні назви: Джарунда (= Ґерона) та Apd Сартанія (країну Сердань) і завершили оповідь таким твердженням: «Це була найвідоміша військова виправа (на невірних; ал-маґйзі) мусульман ал-Андалуса»⁶.

Проте вони мовчать стосовно нападу на «країну маґус» і не входять у деталі здобичі.

Досить дивно, реляції християн також двох типів. Офіційні A fi­nales Regni Francorum (>Annales qui dicuntur Einhardi) згадують під р. 793 тільки те, що мусульмани (сарацини) вдерлися до провінції Септі- манії⁷, тоді як Chronicon Moissiacense (під р. 793) подає ім’я араб­ського командуючого 'Абд-ал-Малека, назви міст Нарбона та Кар­кассона, та зосереджує свою увагу на діях франкського ватажка Віллельма графа Тулузького під час нещасливої битви на річці Орбйо (proelium super fluvium Oliveio), яка закінчилася перемогою мусульман⁸. Лише місцеві (аквітанські) джерела інформують про те, як глибоко вторглися мусульманські нападники.

Коли після Ронсевальської битви Карл Великий визнав серйоз­ність загрози від мусульман, він зробив свого сина Людовіка (пізніше Людовіка Набожного) королем Аквітанії (781 р.). 826 р. один аквітанський інтелектуал написав похвальне слово на честь Людовіка з багатьма подробицями його правління в Аквітанії. Звідси ми дізнаємося, що країна, на яку мусульмани вчинили свій рейд, — це Pagus Rotinicus, тобто країна рутенів, що це сталося у часи, коли було засновано Конкський монастир. Один з місцевих рутенських лицарів на ім’я Датус/Дадо, який бився з мусульманами у Рутенії, навідався до своєї резиденції, розташованої в ущелині при злитті річок Лот та Дурду. Там він натрапив на мусульман, які пограбували його дім і вбили його матір⁹. Під враженням від цієї трагічної події він став пустельником і заснував на тому місці бене­диктинський монастир, котрий дістав назву Kohk¹⁰. Ця історія мо­настиря також зберігається у релігійній літературі¹¹.

У такий спосіб тогочасні рутенські джерела вказують на те, що головна мета арабського наскоку 793 р. — біляд ал-маджус — це той pagus Rotinicus (~rutenicus), що у давнині знаний як земля рутенів, а нині знаходиться у департаменті Авейрон¹². У реформованій системі Карла Великого pagus був «територіальною округою, що походила від міста або району якогось міста у сильно романізованих країнах»¹³. Це відповідало території давніх рутенів з її міським центромcivitas Rutenommабо (urbs) Rutena (Rutenis>Ro⅛z; його стара кельтська назва — Segodunum)¹⁴. У pagus Rotinicus, як і в інших частинах Франції, чимало кельтських географічних назв збереглося у середньовіччі з доданим компонентом magos/magus, що відповідає латинському forum (а ще арабському куран) у значенні «торжище»¹⁵.

Виявляються принаймні чотири такі magus-w.

Carantomagus — сучасний Крантон (Cranton', на р. Авейрон по дорозі з Родеза до Karopca)¹⁶;

Cabiomagus — сучасне селище Брам (Bram', по дорозі з Нарбони до Тулузи)¹⁷;

Condatomagus — сучасне Мілло (Millaw, саме тут в епоху Римської імперії знаходилася найбільша майстерня дуже дорогого посуду terra Sigillata [у La Grofesenque])¹⁸;

Vindomagus — сучасний JIe Віґан (Le Vigan^t₉ по дорозі з Мілло у Нім)¹⁹.

Порад з magus також з’являється латинський forum як перший елемент топонімів, наприклад, Forum Domitii (на південний схід від Condatomagus-ZY.

В останній час історики та археологи визнали, що у Європі (а також на Британських островах) у X ст. розквітла система торжищ, як прибережних, так і внутрішніх, що слугувала ринками для торгівців (negociatores). На території колишньої Римської імперії старі римські дороги ожили приблизно саме тоді, коли було відкрито багатообіцяючі річкові шляхи²¹. Тому фризів справедливо вважають їх першовідкривачами²².

Negociatores не лише відвідували ці торжища та ярмарки, але також утримували емпорії там, де вони зберігали та продавали свої товари. Для цих емпорій використовувалося кілька назв. Уздовж Ла-Маншу, Північного та Балтійського морів найпоширенішим терміном був βiκ₉ що мав подвійне походження: латинський vicus та германський vi⅛²³. В Англії та на Русі (стосовно другої — у IX—XI ст.) такі торжища часто були огороджені мурами, отож їх називали відповідно бурґ або ґрад²*. У Франкії помітні були латинські терміни portus або forum²⁵, але невдовзі з’явився й вищезгаданий кельтський magos. Я нагадаю, що торговельна столиця норманів місто Руан ще у каролінґську епоху називався Rotomagus^2b.

Араби 793 р., ввійшовши до Pagus Rotinicus з його гид^оя-ами назвали цей край «країною magos-vz». Цим вони нічим не відряз- нялися від старих норманів, які, приходячи на Русь у X—XI ст., натрапили на багато фад-ів і тому назвали оту спільноту просто Gar?a-riki — «країною ґрадів». Тут термін ґрад-ґард відіграє ту саму роль, що й назва magos в арабському білЯд-ал-маджус-ї. Я можу навіть піти далі: маджус виступає як синекдоха для білЯд-аль- маджус так само як ГардарІҐардр — для ҐардарікР¹.

Але чому, розбивши франків біля річки Орбйо, араби рішили напасти за Pagus Rotinicus із цих місць? На це питання можна від­повісти, подивившись на те, яку саме здобич вони взяли, — про це офіційні джерела з обох сторін якось замовчують. Звичайно ж, це були молоді невільники (сабї) — дуже дорогий товар.

Ібн ‘ІдарТ стверджує, що x½mc²⁸, тобто одна п’ята частина, що за Кораном належала Аллахові (тобто його представникові — халіфо­ві), становила 45 тис. золотих. Це означає, що загальна вартість здобичі була у п’ять разів більшою, тобто становила 225 тис. золотих динарів. У Євразії VIII—X ст. ціна одного невільника дорівнювала 682,5 г срібла: у Согдіані (бл. 710—725 р.) — 200 драхм (по 3,41 г)²⁹, у Візантії 10 солідів³⁰ і на Русі 5 гривень срібла (по 136,5 г)³¹. У Маґрібі, тобто на мусульманському Заході, так званий північно- африканський диргем був стандартною монетою у 2,73 г (= срібна Siliqua Західної Європи). Це означає, що ціна одного юнака ста­новила 682,5 г : 2,73, або ж 250 північноафриканськич диргемів³².

В ісламському світі кінця VIII ст. співвідношення золота до срібла було 1:14 або 1:15³³, при середньому значенні 1:14,5. Отже, 682,5 г срібла відповідало 47 золотим динарам. У підсумку 225 000 золотих монет були ціною 4787 (4787,234) хлопців, а одна п’ята частина — 957 (957,44) хлопців. Я можу додати, що імам Гішам І скористався цим хумсом (п’ятою частиною здобичі), щоб розпочати будівництво найбільшої у світі мечеті — знаменитої Мезкіта-Альджама (ал-мас­джид ал-джамі*) Кордови³⁴.

Висока вартість хлопців, призначених на продаж (4787 осіб) вказує, що в даному випадку мова йшла не про сільських штурпаків, які випадково потрапили до рук мусульманських нападників. Швид­ше останні знали, за чим найвигідніше було їм іти до pagus Rotini- CUS₉ — адже там можна було знайти людські «корали» міжнародних работоргівців, відомих в ісламському світі як купці ар-Рус. Згодом я повернуся до цієї проблеми.

2

Термін ал-маджус, що означає людей на Півдні, усе ще одного разу згадується в Ібн-ал-AcTpa³⁵ та Ібн-Ідарї³⁶. 179 р. r.∕795 р. н. е. цей арабський полководець напав на Іспанську Ґалісію. Зіткнувшись з великою небезпекою, християнський король Астурії Альфонсо II (792—842) попросив допомоги у Гасконі та інших сусідів, а саме у маджус — жителів рутенс^ких емпорій (mag os). Мусульманські джерела більше не згадують про маджус аж до 229—230 р. гіджри/ 843—844 р. н. е., коли флот ал-Маджусів сплюндрував західно- іберійське узбережжя (Лісабон, Кадіс, Сідонію) й напав на арабське місто Севілью, користуючись річковим шляхом по Гвадалквівіру³⁷. Іспанські християнські джерела називали нападників лордома- нами³⁸, а каролінґські хроніки — нордоманами³⁹, проте сучасний авторитетний арабський історик та географ Армад б. Абї Я'куб б. Джа'фар б. Вагб б. Водіг ал-Я'кубї (пом. 284/897 р.) у своєму описі Іберійського півострова та його міст називав нападників на Севілью eχjjl∣ Jl⅛ Jj∆1I ⁴⁰, тобто «ал-маджус, яких називають ар­

Рус».

Ібн ‘ІдарТ 360 р. r.∕971 р. н. е. пише про морський напад на іспан­ський середземноморський порт Альмейру. Ворога він представляє під іменем JwL∙JjV∣ j⅜aJI ал-маджус ал-урдуманійїн, тобто нормани⁴¹.

З

Абу-л-Касим ’Убайд Аллаг б. 'Абд-Аллаг Ібн Хурдадбег (роки розквіту 840—890), голова халіфської розвідки (мурїд-ал-барїд, начальник пошт) започаткував жанр арабської описової географії. У його класичній роботі Кітйб ал-масалік ва'л-малшлік є розділ про торговельні компанії міжнародних negotiators. Перша з них складалася з єврейських негоціантів (ат-туджжар ал-ягуд ар- Раданія), інша — з «руських» купців (ат-туджжар ар-Рус), що були різновидом Сакаліба (=Венети; див. прим. 56). Вони мали широкий асортимент товарів, але найбільше «євнухів (ал-хадам), невільниць (ал-джаварї) та хлопців (ал-гілман; синонім ас-сабї)»⁴².

Абу-л-Гасан ‘Алї б. ал-Гусайн ал-Мас‘удї (пом. 956 р.) напевно був найвидатнішим та плодовитим арабським ерудитом та мандрів­ником. У своїй праці Мурудж аз-загаб він називає лише одну компанію міжнародних negotiators, власне Русів. Він пише⁴³: «Рус [є ім’я-иомеп⁴⁴] багатьох збіговиськ (colluvies gentium⁴⁵ = араб­ському umam^4b) різного роду (dad anwa’ satta)». Серед них є такі, яких звуть ал-Ло(р)домани [порівн. іспано-латинське Lordoman- ruzz-i). Форма rut-i, основа кельтського племінного імені Rut-і ~ Rut-en-i, перетворилася у старофранцузькій у *rud-i (nop. Rut-en-is (VI ст.) > Rug-i бл. 1260 p. >Rodez)⁴∖ Остання форма імені засвоєна ріпуарськими франками й піддана «ґуттуралізації». В результаті ви­никла форма rug-i, якою Адальберт Трірський скористався стосовно держави руської королеви Ольги (Гельґа, у хрещенні Олена) Київ­ської. Адальберт був особисто знайомий із ситуацією, адже він пере­бував на Русі як єпископ-місіонер у 961—962 рр.⁴⁹.

4

Провідний французький медієвіст Жорж Дюбі пише: «Залишає­ться сказати, що джерела VIII—XIX ст., повідомляючи про nego­tiators, часто мають на увазі дві етнічні групи, чиї колонії були розкидані вздовж головних доріг і сягали далеко за межі кордонів імперії: євреї та (та у Північномор’ї) фризи»⁵⁰.

Як ми бачили вище, автор IX ст. Ібн Хурдадбег писав майже те саме; однак він використав наймення Pyc замість фризи.

Я не можу спинятися на діяльності всюдисущих фризів у кельт­ській Рутенії, тому що я вже зробив це в Екскурсі II цього тому. Коротко, мої результати зводяться до наступного. Софістиковане економічне підприємництво {terra Sigillatd) було започатковано у кельтській Рутенії у перші десятиліття І ст. Перший її центр зна­ходився у сучасному Ла-Ґрофсенку (біля Кондатомаґуса, «торжища при злитті двох річок»), у родючій долині, оточеній густим лісом, біля злиття річок Дурбі і Тарн та зовсім поряд з імперським шляхом з Сеґодунума (Родез) у Нарбо (Нарбон). Тут було вдосталь чудової глини — головної гончарної сировини, води й деревини. Карта, підготовлена французьким археологом Аленом Верне (Vernhet) — керівником розкопок у JIa Ґрофсенку (де було знайдено архіви підприємства, нещодавно опубліковані Робером Марішалєм⁵¹), засвідчує подиву гідне поширення виробів з JIa Ґрофсенка. Крім всієї території Римської імперії (разом із Фризією та Англією), черепки від рутенської terra Sigillata знаходили у Данії, Східній Німеччині, Польщі та Україні (Звенигород у Галичині, Ольвія)⁵².

Одним з характерних явищ для II—III ст. н. е. було просування рутенських гончарних виробів у Рейнський регіон⁵³. Цей рух почався з Лезу (Lezoux) ще у І ст. н. е., де майстри з Ла Ґрофсенка відкрили свої майстерні⁵⁴. В результаті між рутенами та фризами були вста­новлені контакти й співпраця, які відіграють важливу роль в епоху вікінгів, власне, фризько-вікінґську епоху.

У меровінґській Франкії (бл. 500—752 рр.) знаходилося при­близно 20 монетних дворів, що карбували золоті трієнти. Серед них монетний двір Рутенії (Родезу) мав міжнародний престиж. За картою Жана Лафорі (Lafaurie), знахідки монет з Рутенії траплялися приблизно у тих самих районах, де відзначалися знахідки terra Sigillata Римської імперії⁵⁵.

Існують всі підстави твердити, що торговельні шляхи, контакти й співпраця між рутенами й фризами, встановившись одного разу, продовжували існувати, а змінювався лише тип товару відповідно до потреб ринку. У VII—IX ст. існував попит на «енергію» рабів⁵⁶.

Отже, вище йшло про залучення colluvies negociatores, які взяли собі за nomen⁵¹ визначення Pym-IPyc- тощо.

5

Як ми побачили, Magos-u (< magos «торжище»), які також на­зивалися Pyc та Лордоман- ~ (Н)ордоман-, протягом VIII—IX ст. стали організацією як negociatores, так і піратів. Вони не утворювали ані етнічної, ані політичної спільноти, а швидше були професіональ­ною групою, що існувала для зиску та здобичі. їхня структура мала дещо спільне із степовими «паксами» (paces), в котрих могли змі­нюватися територія, мова, харизматичні клани. Стосовно ж їх номена — у значенні, запровадженому фон Петріковіцом, — він мав офіційну форму Pym-IPyc-, але також паралельно вживалися й деякі інші «неофіційні» визначення, які вказували на їх зв’язок із торговельними емпоріями (magos>an-Ma∂myc^,, vifc>BiκiHΓ-), озна­чали чи ринки в огороджених мурами містах (gar∂r> Gardar)⁵*, чи географічне положення ареалу їх дії, тобто Балтики (погдтепп- >Nordoman->Lordoman-> Urduman).

Гаральд фон Петріковіц подає термін Colluviesgentium для харак­теристики германських алеманів та франків за часів перед Хлодві- гом⁵⁹. Як primum distinguens я запропоную для Маґосів/Русі/Нордо- манів термін colluvies negociatorum, оскільки їх не можна вважати зародком якогось певного етносу. Домінуючим фактором у них був професійний елемент.

II

1

На світанку своєї історії араби познайомилися з іранськими зороастрійцями-дуалістами, також відомими як вогнепоклонники⁶⁰. У Корані (сура XXII: 17) з’являється слово ал-маджус, що є грець­кого (через сирійське посередництво) походження (μdγoςбен ‘АлТ Capr³. На жаль, інші джерела, що дійшли до нас, крім енциклопедиста Якута ар-Румї⁴, нічого більше не повідомляють про них, як і про інших персонажів, згаданих у цьому диспуті.

Про особу Ібн ал-Факїга ми власне знаємо дуже мало. Все зво­диться до трьох фактів: 1) він походив із Гамадана; 2) повне його ім’я Абу Бекр Агмад бен Мугаммед бен Ісгак Ібн ал-Факїг ал-Га- маданї; 3) він закінчив свій твір десь бл. 289 р. гіджри, тобто 902 р. Аналіз його імені — частини куня та лякаб — показує, що його батько був якийсь Мугаммед бен Ісгак, котрий здобув популярність як юрист (факїг), і тому назва його професії стала його прізвиськом (лякаб): ал-Факїг, звідти, очевидно, і прізвисько його сина в стилі куня: Ібн ал-Факїг. Обидва вони як гамаданці мали нісбу ал-Гама- данї.

Згаданий вище Якут (1224), що подає повну куню Ібн ал-Фа- $їга, цитуючи літературну дискусію — Ірак контра Гамадан, — називає у своїй географічній енциклопедії нашого Мугаммеда бен Ісгака в такій спосіб: Мугаммед бен Ісгак ал-Факїг. Значить, Мугаммед бен Ісгак ал-Факїг був батьком Агмеда бен Мугаммед бен Ic∏⅛ ал-Фа^їга⁵.

Тепер можна підсумувати:

1) Свої відомості стосовно купців Раданія і Pyc Ібн ал-Факїг узяв із панегірика місту Рей свого батька;

2) Різниці між текстом Ібн Хурдадбег і Ібн Факїга тільки позірні, вони з того самого джерела (державний архів), лише подані по- різному: Ібн Хурдадбег як керівник пошт та розвідки копіював дже­рело повністю, тоді як Мугаммед бен Ic∏⅛, батько Ібн ал-Факїга, використовував джерело вибірково. Першу частину маршрутів Раданія він скорочував, а другу взагалі оминув, бо там не було згадки про Рей або Гамадан. Також це пояснює кінцеву різницю обох творів. Очевидно, в похвалі на честь міста Рей (підкреслюю, це місто, як і Гамадан, належало до провінції Джібаль-Мідії, конку­рента Іраку) не було місця для даних про те, що товари закордонних купців (у даному випадку купців Pyc) доходили до Багдада, власне столиці Іраку. Натомість авторові панегірика треба було вставити інформацію, що оті товари доходили саме до міста Рей. А втім, тут справа тільки в наголосі, бо дорога з Абаскуна, розміщеного над Каспійським морем, справді проходила через місто Рей та Гама- дан до Багдада.

Ібн ал-Факїг писав десь у кінці IX та на початку X ст. Отже, його батько створив свій памфлет десь у 70-х рр. IX ст. Він, без­сумнівно міг бути сучасником Ібн Хурдадбег. Ми нічого не знаємо про те, яке становище займав в адміністрації провінції Джібаль Мугаммед бен Ісгак, але він як факїг міг мати доступ до матеріалів про закордонних купців, зібраних в архіві (Дїван ал-інша’). Тут виникає навіть одна можливість, хто міг йому допомагати. Ми зна­ємо, що Ібн Хурдадбег—перед тим як переїхати в Багдад—Самарру (отже, найпізніше 870/878 р.), працював шефом пошти і розвідки власне у провінції Джібаль. Ми знаємо, що дім Мугаммед бен Icrajca в Гамаданї став місцем зустрічі інтелектуальної еліти Джібалю. Навряд чи було б можливим, щоб до числа гостей там не потрапив інтелігентний і музично здібний службовець-учений Ібн Хурдадбег. Саме цей високий службовець міг легко дістати для патріота Джі­балю Мугаммед бен Ісгака матеріали, що ними цікавився його гос­подар. Очевидно, це могло бути в часи, коли Ібн Хурдадбег перебував у Гамаданї, але також після його переїзду в Багдад—Самарру. Як відомо, давні дружні зв’язки звичайно підтримуються. Можливо, що це теж не випадковість, що арабомовний автор, котрий знав, як вокалізувати перське прізвище географа Хурдадбег, був власне Ібн ал-Факїг⁶.

Хто такі Раданія?

Ім’я корпорації Раданія, що були євреями, засвідчено у наших двох авторів у різних формах. Ібн Хурдадбег пише саме Раданія, тоді як Ібн ал-Факїг вживає форму Рагданія. Крім того, у даних араб­ських авторів і в сицилійських документах (див. нижче) засвідчена ще форма Рагадіна, арабська «ламана» множина від незасвідченої форми * Pаг дані. Тому не дивно, що стосовно походження та взаємо­відношення між ними існує велика фахова література. Тут я подаю найважливіші, на мою думку, гіпотези.

Перший видавець твору Ібн Хурдадбег — Барб’є де Мейнард (1861) — пов’язав ім’я єврейської корпорації із повітом Радан у Південному Іраку (Савад, біля Багдада)⁷.

Й. Маркварт (1903)⁸ пропонував в обох випадках вважати Par- данія від перського рйг дан («той, хто знає дороги») і пов’язав це ім’я із Мас'удТєвим ал-Лудґана.

Д. Сімонсен (1907)⁹ пов’язав це ім’я із пізньоримською корпора­цією, що в ті часи плавала по річці Роні (Rhone) у Південній Франції (nautae Rhodanici). Проти цієї ідеї виступив де Ґує (1908)^l°, звертаючи увагу на те, що в арабській мові перехід o в а неможливий. Тезу Сімонсена підтримав Тадеуш Лєвіцкі (1969)^u, на думку якого форма Рагданія була перською народною етимологією назви Раданія.

Ф. Кмєтовіч (1970) вважав, що слово Раданія — це запозичення із латинського veredarius> *redarius, тобто «посланець, кур’єр»¹².

Ю. Якобі (1976)¹³ пояснював зв’язок обох форм із перської фоне­тики: форма Раданія постала із форми Раг-данія, через скорочення раг- у рй.

М. Ґіль (1974)¹⁴ розвинув тезу Барб’є де Мейнарда і подав більше даних про повіт Рйдан біля Багдада, зокрема про роль євреїв у тому повіті. Форма Рагдан пояснюється сирійською тенден­цією додавати -г-.

Оцінюючи думки своїх попередників, я хочу підкреслити: причина різниці у поглядах полягає в тому, що вчені XIX і XX ст. забували, що в IX ст. в ісламському світі існували мізерні знання про географію Європи, і ріка Рона (Родан) у Південній Франції була їм зовсім невідома. Цю назву ще не записали арабським письмом. Крім того, всі арабські автори, які тут згадуються (Ібн Хурдадбег, Мугаммед бен Ісгак, Ібн ал-Факїг), як і, мабуть, багато службовців дивану в Багдаді — Самаррі, що лежали на пограниччі колишньої столиці іранських Сасанідів, де їх пам’ять була ще жива, були перського походження. Отже, чуючи невідому їм на письмі назву PodaH_t вони сприйняли її як свою Радан, тобто із сильно лабіалізо­ваним а, що в дійсності близьке фонетично до о. J∖o речі, та назва нагадувала їм назву їхнього повіту Радан, де існувала добре органі­зована єврейська діаспора із двома академіями (у Пумпедіті та Cypi); там теж знаходилася резиденція єврейського еґзиліарха. Можливо, що після 762 р. (заснування Багдада) Раданія мали там свою торго­вельну факторію, а згодом арабські автори перського походження (як Мугаммед бен Ісгак і Ібн ал-Факїг) створили для тієї назви народну етимологію, виходячи із того, що Раданія були дійсно фахівцями для далеких маршрутів (перське раг-дан «той, хто знає дороги»). Таким чином, визнаючи рацію де Ґує у неможливості переходу овав арабській мові, ми все-таки повертаємося до гіпотези Сімонсена про те, що назва Раданія походить від назви французької ріки Рони (лат. Rhodanus), бо тут ідеться не про закони арабської фонології, а про перське сильно лабіалізоване а. Тут ще треба під­креслити, що форма Раданія не була чужою у традиції твору Ібн ал-Факїга. У відомому Мешгедському рукописі Ібн ал-Фа^Тга, до якого було додано також «Опис подорожі» Ібн Фадлана на Волгу з 921—922 рр., назва єврейської корпорації пишеться як у Ібн Xyp- дадбег: Ратанія, див.: Tadeusz Lewicki. Zrodla arabskie. — Т. 2:1, 1969. —С. 28.

Мій гарвардський колега і приятель професор Richard Nelson Frye підтвердив мою гіпотезу. Він заявив (усно), що лабіалізація довгого а в перській мові походить ще з середньоперської, тобто із часів династії Сасанідів (220—651). Тут можна додати, що назву Бургундія (Bourgogne) араби IX—X ст. передавали через а у другому складі: u^l÷> Burgan (для бл. 1190 Burgondid).

Нашу етимологію підтверджує хід економічної історії євреїв у середньовіччі. Ось що пише відомий знавець справи Д. С. Ґоітейн у своїй праці «Євреї і араби»: «Велика міжнародна торгівля, пов’язана з історією Раданія, не має зв’язку із соціо-економічною трансформа­цією єврейського народу в ісламські часи [як наслідок «буржуазної революції» мусульманської імперії в VIII—IX ст.; с. 105]. Раданія — це було продовження преісламської єврейської торгівлі, що мала безпрецедентне значення, коли виникнення ісламу створило бар’єр між Сходом і Заходом. Євреї, які поєднували тимчасовий політич­ний нейтралітет із давніми постійними міжнародними зв’язками ще з часів Римської імперії, могли в перші століття ісламу легко перети­нати кордони між християнами і мусульманами.

Очевидно, головна квартира Раданія була у християнській Євро­пі, хоч, як засвідчує поліглотний характер їхньої торгівлі, вони мали партнерів у всьому ареалі ісламського світу, в якому, можливо, єв­рейська мова служила як спільна мова. (Слід додати, що єврейські колонії існували теж вздовж торговельних шляхів Азії — О. П.). Ймовірно, активність Раданія, мабуть, закінчилася у X ст. — іта­лійські республіки, які зростали, вбили єврейську торгівлю. Водночас в ісламському світі економічна трансформація єврейського народу у переважно комерційний клас перебувала у процесі завершення»¹⁵.

Чи можна більш точно встановити дату, коли Раданія діяли у Східній Європі? Можна, завдяки даним археології.

У Ібн Хурдадбег є один маршрут Раданія, який сучасним ученим незрозумілий. Раданія виходять із Іспанії або із краю франків і їдуть до Cyc ал-Акса (Південно-Східне Марокко), а звідти до Танжеру, опісля до ІфрТкія — певно, до його столиці і торговельного центру Кайруана (біля нинішнього Тунісу), а потім продовжують шлях до Єгипту, Азії та Східної Європи. Але чому вони перед тим йшли до Марокко і Тунісу? •

Археологи і нумізмати Східної Європи виявили, що ареал зна­хідок монети, яка мала вирішальний вплив на метрологію і монетну систему Хазарії та Київської Русі, був так званий північно-афри­канський диргем вагою 2,73 гр.¹⁶ срібла (на відміну від аббасидсько- го диргема, що важив 2,97 гр.). Північно-африканські диргеми карбувалися в Кайруані в 787—833 рр. Cyc ал-Акса в ті часи сла­вилася величезними (бі-андаза) покладами золота¹⁷. На підставі цих даних я пояснюю подорожі Раданія в Cyc ал-Акса і Кайруан в такий спосіб. Вони їздили до Cyc, щоб дістати там дешеве золото, яке вони міняли в Кайруані на легкі диргеми, з якими вони пізніше подо­рожували до Східної Європи, бо в ті часи тільки вони їздили і до Кайруана, і до Східної Європи.

У своїй праці про навернення Хазарської держави до юдаїзму я вказав на дві обставини, що полегшують зрозуміти ту важливу подію. По-перше, юдаїзм не був чимсь невідомим у Хазарській державі VIII—IX ст. Адже там у містах, переважно у Фанагорії, процвітали єврейські колонії ще з греко-римських часів. Що було новим, це поява атрактивних міжнародних купців єврейської віри. Саме у VIII—X ст. маємо в Євразії феномен навернення до різних релігій народів, причому тими, хто навертали, були не священики чи професійні місіонери, а багаті міжнародні купці: в 763 р. сог­дійські міжнародні купці навернули до маніхейської віри кагана Уйґурів у нинішній Монголії. Про це збереглося тогочасне опові­дання. Десь бл. 940 р. прийняв іслам каган імперських тюрків (Караханідів), його навернули міжнародні купці. Це саме треба сказати й про хазарів, бо їх навернення до єврейської віри деякий час залишалося невідомим як в осередках єврейської діаспори (Ірак, Константинополь), так і в Палестині. На мою думку, це були багаті міжнародні купці Раданія, які спричинили навернення до єврейської віри спочатку хазарського мажордома в кінці VIII ст., а після бл. 833— 843 рр. самого кагана Хазарії¹⁸.

Так ми приходимо до приблизного датування торговельних діянь єврейської корпорації купців у Східній Європі, що збігаються із да­тами знахідок північноафриканських диргемів на тій території, тобто 787—833 рр.

Із інших ісламських джерел ми знаємо, що у другій половині IX ст. на місці, де знаходилися ринки Раданія (сук ар-Рагадіна), на­приклад, у Кайруані¹⁹ та в Тагерті (Тіарт у Західному Алжирі)²⁰, було вже поселення мусульман з їхніми мечетями.

Тут ще треба згадати, що Раданія відвідували столицю уйґурів у Монголії, а Уйгурська держава (Токузоґузи) перестала існувати в 840 р.

Мабуть, це було не випадково, що у творах арабських авторів, які є предметом цього Екскурсу, до дорожників Раданія були додані торговельні шляхи нової, мабуть, теж із західноєвропейським цен­тром, компанії Pyc. Очевидно, вони витіснили Раданія із Східної Європи.

Хто такі Pyc Ібн Хурдадбега?

Запис Ібн Хурдадбега про Pyc походить, мабуть, із часів, коли він почав свою працю як географ, отже, він входив до першої версії його твору, котру видавець де Ґує окреслив як першу редакцію, тобто бл. 846/847 р.

Таким чином, Pyc Ібн Хурдадбега не може бути пов’язаною з Київською Руссю, якої тоді ще не існувало²¹.

Інтелігентний і добре поінформований арабський історик та географ ал-Мас'удї у своєму творі «Золоті луки» (закінчив у 943 р.) пише так: «Найбільш численна група із них (Руси, що їх називають Лордмана), їздять із товарами до міст Андалусії (Іспанії), до Руманії (Італії), до Константинополя і до Хазарії»²².

Цікава послідовність країн, що вказує на черговість їх подорож­ників із Заходу на Схід:

Іспанія,

Італія,

Константинополь,

Хазарія.

З другого боку, оскільки торговельні поїздки і напади в ті часи себе взаємодоповнювали, маємо інформації про напади Русі в саме такій послідовності:

843/844 р. — напад на Севілью (Іспанія)²³;

859 р. — напад на Люні (Італія)²⁴;

860 р. — напад на Константинополь²⁵;

бл. 864—883 рр. — напад на каспійські міста (Хазарія)²⁶.

Отже, Pyc Ібн Хурдадбега західного походження. На це теж вказує іспанська форма їх прізвиська Лордман, що є іспанським варіантом назви Норман²⁷. Як я вже згадав, це, мабуть, не випадково, що баг­дадські службовці додали дорожники корпорації Pyc до дорожни­ків Раданія: обидві корпорації були західноєвропейського по­ходження. Тому гадаю, що тут йдеться про торговельну корпорацію Pyc із Південної Франції.

Ібн ал-Факїг²⁹ (Мугаммед бен Ісгйдс) 1. Про купців Рагданія

Переклад арабських текстів про міжнародних купців

Переклад про купців Ратанія (сушею)

(Переклад про купців ас-СакЗліба текстів Ібн-ал-Факіга подається в окремому розділі, стор. 867—868.

Ті з них (Раданія), хто вирушив з Іспанії або з [краю] франків, подорожують до Cyc ал-Акса (Південно-західне Марокко). [Звідти] переходять до Танжеру, опісля до Іфрїкія (Кайруан біля нинішнього Тунісу), опісля до Єгипту, до Рамля (в Палестині), до Дамаска, Куфи, до Багдада, Басри, до Агваза (Південно- Західний Іран), до Фарса, Кірману, Сінду, Гінду і Китаю..

Часами (РадЗнія) вибирають [дорогу] поза Румії (Італія) через край aς- Сакаліба (слов’ян?), [а] опісля до Хамлих³³ — [столичного] міста хазарів. Опісля перепливають море Джурджанське (Каспійське) і їдуть у напрямі Бальху, Мавера’ н-Нагру (Трансоксіяни).

Опісля доходять до Урт (Юрти — столиці) токузогузів (уйгурів у Монголії, 742—840) і опісля до Китаю.

Коментар

Порівняння обох текстів, Ібн Хурдадбега (IX) та Ібн ал-ФакТга (ІФ), показує, що тут йдеться про те саме основне джерело, але обидва авто­ри використовували його по-різному. Також порядок поодиноких складових елементів у них різний. Назва корпорації Раданія є у Ібн Хурдадбега вже у заголовку, а за нею відразу подано мови, якими ці купці володіли, у Ібн ал-Фаісїга ці два елементи бачимо далі у тексті. До речі, порядок мов різний. У Ібн Хурдадбега на першому місці згадана арабська мова, тоді коли у Ібн ал-Факїга вона на третьому місці, після румійської. На першому названа перська мова. Крім того, Ібн ал-Факїг пропустив мову раклабів. Також у списках імпортованих та експортованих товарів є деяка різниця, наприклад, Ібн ал-Факїг не згадав тодішній типовий товар Раданія, а пізніше, Русів — мечі. Подаючи маршрути Раданія і Антіохії і далі на Схід, Ібн Хурдадбег пропустив одну важливу інформацію, яка збереглася у творі Ібн ал- Факїга: (Раданія) «часами привозять іспанських рабів із краю франків до Антакії...» До речі, ця інформація не потрапила до переробок Шайзарія твору Ібн ал-Факїга (з р. 413 г. —1022/1023), яка була базою видання де Ґує, але вона збереглася у Мешгедському рукописі твору.

Щодо термінології: я вживаю Франкія (а не Франція), бо тут ідеться про середньовічну державу франків. Стосовно франкійської мови того часу в науковій літературі висловлені такі особливості: романо- або ґермано-франкійська; так само стосовно румійської мови — це або грецька, або латинська, а іспанська мова — це латино-іберійська. Труднощі існують щодо мови Сакаліба. Це може бути слов’янська мова, але термін Єакляб (множина Сакаліба) мав теж ширше значення: раби або вільні північних русявих народів. Стосовно тексту про купців Pyc (IX) до тексту про купців слов’ян (Са^аліба, ІФ) у радянській та росій­ській науці існувала патріотична тенденція рятувати ідею про слов’ян­ських купців, хоч у жодному джерелі немає мови про слов’янських купців IX ст.

Обережний сходознавець А. П. Новосельцев пише таке: «Залиша­ється питання, про кого йшла мова в першоджерелі, — про русів чи про слов’ян. Тут можна висунути кілька припущень: по-перше, що мова йшла про Русь, як свого роду слов’ян, по-друге, про Русь разом із слов’янами (приймаючи, що слова джінс «вид» вставлено пізні­ше), по-третє, безпосередньо про Русь (тоді вставкою є джінс ас- Сакаліба — «рід слов’ян») і, нарешті, просто про слов’ян»³⁴.

Натомість Т. Калініна впевнено твердить, що тут треба прийняти існування двох джерел: одне (джерело IX) називає Русь; воно із першої третини IX ст., а друге джерело, яке цитує ІФ, походить із половини IX ст. і знає вже слов’ян³⁵. Зате Тадеуш Лєвіцкі подає, що текст ІФ має інформацію про слов’янських купців завдяки пропуско­ві назви Pyc, яка заховалася в тексті IX³⁶.

Я теж прийшов до висновку, що в обох випадках маємо справу із тим самим оригіналом — це офіційний документ з багдадського (або із Самарри) архіву, бл. 830—850 рр., який Ібн Хурдадбег та Мугаммед бен Ic∏iκ (джерело ІФ) по-різному використали. Товари й маршрути в обох випадках майже ідентичні, проте в обох випадках є пропуски при описах подорожей Раданія; пропуски в тексті ІФ є більші, ніж у IX. Про причини різного закінчення текстів IX та ІФ я вже писав на с. 856—857.

З огляду на подану тут розбіжність думок послідовників у цій справі, я подаю обидва арабські тексти про купців Pyc (IX) та Сакаліба (слов’ян?, ІФ) на с. 868, а також свою реконструкцію араб­ського тексту про купців Pyc.

Цитований вже мною передчасно померлий А. П. Новосельцев зробив добру справу, зібравши російські переклади текстів IX та перекладів із трьох рукописів твору ІФ³⁷. Із порівняння виходить, що між рукописами тексту ІФ різниці не менші, ніж між текстами IX та ІФ, виданими де Ґує. Рукопис ІФ Шпренґера повніший і в основному близький до тексту IX, тоді як Мешгедський рукопис — в даному випадку — має пропуски і є близьким до тексту ІФ, виданого де Ґує.

Але у всіх трьох рукописах ІФ пропущено ім’я Pyc.

Переклад варіанта тексту Ібн ал-Факїга в рукописі Шпренґера^

Що стосується саклабських купців, то вони вивозять хутра лисів і хутра видр із найдальших кінців Саклабії, для чого вони вирушають до Румського (Чорного) моря, де пан (губернатор) Рума (Корсуня) забирає там від них десятину. Опісля вони пливуть (кораблем) по морю до Самкерч Єврея (Тмуторокані)³⁹, після чого повертаються до [країв] Саклабів. Опісля їдуть від раклабського (Сакаліба) моря, аж поки не приходять до Хазарської протоки (Дон, де твердиня Шаркел), де хазарський пан (губернатор) бере з них десятину. Опісля вони пливуть по тій річці, яку називають Саклабською (Дон > Донець) до Ха­зарського (Каспійського) моря. Часто вони виходять в Джурджанї (порт Абаскун), де продають усе, що в них є, і все те доходить до міста Рей. Дивно, що це місто є складським місцем усього світу.

Переклад варіанта тексту Ібн ал-Факїга в Мешгедському рукописів

Що стосується саклабських купців, то вони везуть хутра бобрів і лисів із найдальших кінців саклабських земель, пропливають море Румське (Чорне), і бере з них там пан (губернатор) Рума десятину. Опісля проїжджають вони до Хазарської протоки, і бере з них деся­тину пан (губернатор) хазарів; опісля вони ідуть у Море Хорасанське (Каспійське) [через] ріку, яку називають Рікою Сакаліба; звідти при­ходять в Джурджан (порт Абаскун) і продають там все, що мають із собою, і це все привозиться в Рей.

Переклад варіанта тексту Ібн ал-Факїга за виданням де Ґу^

Що стосується купців Сакаліба, то вони везуть шкури лисів і шку­ри бобрів із найдальших кінців Саклабії. Вони їдуть до Румського (Чорного) моря, і пан (губернатор) румський бере з них десятину. Опісля вони пливуть [кораблем] по морю до Самкерч Єврея (Тму- торокані), після чого вони повертаються до [краю] Сакаліба. Часами [виходять] із Моря Сакаліба по річці, яку називають Рікою Сакалі- ба, аж поки не приходять до Хазарської протоки, і там бере з них десятину хазарський пан (губернатор). Опісля вони їдуть у Море Хорасанське⁴² (Каспійське) і продають там усе, що мають із собою, і все це привозиться в Рей.

Реконструкція арабського тексту про купців Pyc

Примітки до реконструкції тексту про купців Pyc

а) так у IX.

б) так у IX; бракує у ІФ.

в) так у IX; бракує у ІФ.

г) так у IX; бракує у ІФ.

Переклад реконструкції тексту Ібн Хурдадбега про купців Pyc^

Дорожники купців Рус, а вони різновид (щось на зразок) Сакаліба.

Вони привозять хутра бобрів і хутра чорних лисів та мечі із найдальших кінців Са^лабії. Вони пливуть кораблем до Рум- ського (Чорного) моря до міста Корсуня, і пан (губернатор) Рума (Корсуня) забирає від них десятину. Опісля вони пливуть ко­раблем по морю до Самкерч Єврея (Тмуторокані), після чого по­вертаються до країв Са^аліба.

А якщо хочуть, їдуть від Моря Са^алібів (Балтійського) і подо­рожують по річці Танаїс? Тен? (Донець-Дон), що її називають Рікою Єакаліба, аж поки приходять до Хазарської протоки (Дон, де твер­диня Шаркел), і хазарський пан (губернатор) бере з них десятину, і вони проходять до Хамлїха, [столичного] міста хазарів. Опісля при­бувають на кораблях до Моря Джурджан (Каспійського) і виходять на берег, де хочуть, і продають там те, що мають. Часами вони ви­ходять на берег в ДжурджанТ (порт Абаскун) і везуть на верблюдах свої товари із Джурджана (порт Абаскун) до Багдада, де ^аклабські євнухи є їх перекладачами. Вони (купці Pyc) видають себе за християн Сплатять [тільки] джізію⁴⁴.

Коментар до арабського тексту про купців Pyc

Насамперед постає питання, чому ми маємо розбіжності у назві купців у двох авторів: Ібн Хурдадбег називає їх Pyc (ар-Рус), тоді як Ібн ал-Факїг вживає для них термін ас-Сакйліба. Ретельний аналіз усіх свідків (Ібн Хурдадбег та три версії Ібн ал-Факїга) показує, що у двох авторів мова йде про одну й ту ж торговельну корпорацію. Різниця в тому, що Ібн Хурдадбег передавав точно текст документа, тоді як Мугаммед бен Ісгак, достосовував інформації документа до потреб свого памфлету про велич міста Рей. Pyc не були ще в той час загальновідомі в халіфаті, тоді як ар-Сакаліба, білі порівняно з смуглявими арабами та персами, були знані на Близькому Сході принаймні від другої половини VII ст. як дуже цінний товар (раби).

Безперечно, щоб підкреслити важливість Рея як центру світової торгівлі, він вживав для тих поважних купців назву Сакаліба, тим більше що джерело називало їх «щось на зразок а^-Сакаліба». Так само панегірист не скопіював інформації про їхні (купців) поїздки до Багдада, але велів їм доставляти їхні товари до міста Рей, яке, зрештою, лежало на трасі з порту Абаскун до Багдада.

Звідки приходили Pyc? На жаль, наші джерела не дають одно­значної відповіді. Вони пишуть, що із «найдальших кінців Сака- лабів». Це визначення дуже нечітке, може означати як Північну, так і Середню Європу. Походження товарів, які вони везли, також дає подібну відповідь.

Основні їхні товари — це хутра бобрів та чорних лисів і головна зброя тих часів — мечі. Ці хутра привозили із арктичних країв.

P. G. Foote та D. М. Wilson у своєму творі «Осягнення вікінгів»⁴⁵ приймають дані Ібн Хурдадбега про торгівлю північнйми хутрами як скандинавські приклади тієї торгівлі норвежця Огтере та Скінна (Хутро) Бйорна з IX ст. Араби знали, що є водний шлях від Бал­тійського моря (яке вони означали як Саклабське, або Варязьке) до Чорного моря, але помилково уявляли, що тим сполучником був Meomic Птолемея (тобто наше Азовське море, очевидно, ними над­природно видовжене)⁴⁶.

Другим важливим товаром Русі були, як у Раданія, мечі дуже високої якості, що їх виробляли переважно в Рейнських сланцевих горах (Західна Німеччина)⁴⁷, але, як виявили археологічні розкопки, в той час Норвегія стала своєрідним арсеналом клинків середньо­віччя⁴⁸. Отже, Pyc вивозили згадані товари або з Норвегії, або з Німеччини і Норвегії.

Pyc ще вивозили третій товар, який у наших двох авторів чомусь не названий, це Сакаліба раби. Про це маємо свідчення раннього (писав бл. 903—912 рр.) і добре поінформованого географа Ібн Рус­те⁴⁹. Тут підкреслюю, що одним з основних товарів, яким торгували Раданія, були саме раби.

Існувала ще друга дорога, не названа нашими авторами, якою вони (Pyc) входили до Чорного моря, а звідти до Корсуня в Криму і до Тмуторокані.

Тепер щодо пояснення деяких термінів. Ріка Сакаліба, тобто ма­гістраль, якою провозили білих рабів, — це Дон, для якого вживали або птолемеївську назву Танаїс, або тюрську Тен; волок сполучав коліно Дону із Волгою, яку теж вважали за Дон, аж до її гирла біля Каспійського моря.

Що стосується Хазарської протоки — то це старе річище Дону, на березі якого в 834 р. була побудована фортеця Шаркел⁵⁰, де, ма­буть, теж знаходилася хазарська митниця.

Ще кілька слів про плутанину в арабських текстах. Сталося так, що назва столиці хазарів Хамлїх пишеться дуже подібно до арабського слова із значенням «Протока» халїдж\ у першому слові після X- пишеться мале -м-, яке часто копіїсти опускають, а кінцева буква -X різниться від -дж тим, що в -х є крапка над літерою, а в -дж крапка вставляється у петлю літери. Тому, перевидаючи текст Ібн Хурдадбе, я мав право вирішувати, де в тексті йде мова про столицю хазарів, а де — про Хазарську протоку, бо в існуючих ви­даннях і в рукописах тут повна плутанина.

Проблема «Ріки Сакаліба» ускладнюється ще тим, що ця водна магістраль була пізніше пов’язана із Нагр Pyc «ріка Русів» у Ібн Гавкаля (977)⁵¹, яку він вважав іншою назвою ріки Атіль (Волги). В перському ГУДУД ал-‘Алам (982) виступав Руд-і Pyc «Ріка Русів», яку нові дослідники ідентифікують із Сіверським Дінцем⁵². Ал- ІдрїсІ (1154) знає велику ріку Нагр ар-Русія — «Ріка Русійя», яку видавець його тексту Борис Недков зідентифікував із Сіверським Дінцем⁵³.

Ще пізніше арабські вчені використовують уже подвійну назву: ал-БїрунТ пише Багр ас-Сакаліба βa^,p-Pyc «Велика Ріка Сакалібів і Русів⁵⁴, а ад-ДімішкТ (пом. 1327 р.) подає цю назву як Нагр ac-ζ⅛- каліба ва’р-Рус — «Ріка Са^алібів та Русів»⁵⁵.

Ріку Сакалібів VIII—IX ст. можна зідентифікувати, враховуючи знахідки арабських диргемів того часу⁵⁶. Це в основному «Путь із Варяг у Греки», отже, Нева — озеро Ладога — ріка Волхов, волоки до Дніпра, з тим, що з Дніпра, оминаючи Дніпрові пороги, пере­ходити волоками до Сіверського Дінця, а опісля цією рікою до Азов­ського моря (Meomic, араб. Батіга), а звідти — до Чорного моря. Але оскільки коліна Дону і Волги були сполучені волоком, постав новий варіант річкового шляху, що доходив до Каспійського моря. Це, мабуть, стало причиною плутанини щодо тих двох рік — ріки ас-Сакаліба і ріки ар-Pyc.