Слов’яни та авари *

Примітки до Екскурсу І див. на с. 1113—1132. торіях, що колись перебували під аварським пануванням, намагаю­чись реконструювати етнічну, економічну та соціальну структуру Аварської держави.

У цьому екскурсі я тільки спробую дати свіжий погляд на аварів та їхні стосунки із слов’янами через перспективу загальної та євра­зійської історії. Спершу хоча б коротко розберемося у заплутаному питанні, чи європейські авари були одним і тим самим, що і схід- ноазіатські жу-жани, про яких свідчать китайські джерела⁸. Ки­тайська офіційна історіографія давнього періоду та раннього се­редньовіччя використовувала два родові поняття про «варварів» з північного заходу: Сюн-ну та Тунґ-гу. Тунґ-гу або «східні варвари» були відомі від III ст. до н. е., пізніше розвинулися у два крила: By- гуань, вперше згадано 78 р. до н. е., та Сьєн-пі, що було за­документовано 45 р. до н. е. Китайська історична фонологія, що перетворилася тепер на точну та надійну дисципліну⁹, дає змогу нам реконструювати давню вимову двох цих визначень: Ву-гуань звучало як *ahwar X=Avar), а Сьєн-пі — як *sabir, sabir > sibir, звідси «Сибір»¹⁰.

Керівні клани як для жу-жанів у степу, так і для династії Табґач (Т’о-па) Вей у Китаї (386—557 рр.) походили із Сьєн-пі, при чому як ті, так і інші користалися протомонгольською мовою як своєю lingua franca". Європейські авари не були безпосередньо пов’язані із справжніми аварами, а,- як недвозначно свідчать візантійські дже­рела, свідомо імітували їх, особливо своїми косами¹², щоб зрівнятися бодай виглядом із справжніми аварами — Ву-гуань китайських дже­рел, престижем яких оті користувалися між степових народів. Це також підтверджують візантійські повідомлення, де їх названо «вер­ху нни» (Ouap Xoυwi)^,3_s що ці псевдоавари походили від гунів, до чого я повернуся пізніше. Саме ця спільнота, яка відіграла таку важ­ливу роль у європейській історії, в даному екскурсі називатиметься просто аварами. Вони не мають нічого спільного із азіатськими жу- жанами¹⁴.

2

Існувало два різновиди «номадів»: степові й морські.

Аварська імперія у Європі була однією з «кочових» імперій євра­зійського степу, що мали цілі групи спільних принципових ознак¹⁵. Наперед з’ясуємо загальну структуру такої імперії, для якої я вживаю термін «пакс» (pax)_i залишаючи термін «імперія» для випадків, коли мова йде про осілі суспільства. Пакс був творінням носіїв степової войовничої релігії (MannerbUnde_i «королівські орди»), які характеризувалися спеціальними поняттями, до яких я ще повернуся.

Ідея спільного правління войовничих та купецьких еліт виникла на території сучасної Монголії бл. 900 до н. е. правдоподібно, серед індоєвропейців (іранців і тохарців). Десь п’ятсот років по тому ідею перейняли алтайськомовні народи, які користувалися нею майже два тисяччоліття. Першими з них, хто це зробив, були Сюн-ну, котрі змагалися з Тунґ-гу, тобто «східними варварами», передусім їхнім підрозділом Сьєн-пі або савірами.

Особливою рисою паксу був брак лінеарного мислення, чи концепції лінеарного розвитку. Вважалося, що час та події рухалися циклічно.

Територія паксу також могла змінюватися. Але незмінним було те, що правителі мали народи, які слідували їхнім вказівкам. Власне, територія мусила відповідати кільком вимогам. Перше, щоб терито­рія простягалася вздовж важливих торговельних шляхів, а друге, щоб вона знаходилася поблизу осілої імперії, аби живитися за рахунок її економіки періодичними рейдами, але досить віддаленої, щоб відстань давала змогу нападникам зникати у полях, пустелях, чи лісах. Таким чином, воїни з Монголії могли легко переходити через знайомі пустелі і нападати на Китай на свій власний розсуд, тоді як для китайців виявилося майже неможливим гнатися за ворогом через дикі простори до самого їхнього опорного пункту. Морські номади, які, наприклад, влаштувалися на островах Данії, могли проторувати собі шлях через небезпечні проходи й учинити напад на будь-яке побережне поселення, але люди, на яких вони нападали, наштовх­нулися б на нездоланні труднощі, якби хотіли гнатися за ними до їхнього гніздовища.

В результаті територія паксу поділялася на внутрішню й зовнішню, кожна із своєю власною адміністрацією, військами, управлінням. Отже, кожна функція мала внутрішніх та зовнішніх керівників.

Внутрішня зона, як піщана пустеля Орхонської долини у Мон­голії, була місцем, де знаходилися релігійні та імперські ставки. Від часу паксу Т’у-к’ю (550—744) ці ставки стали оздоблюватися динас­тичними написами. Тут збиралися на щорічні свята та церемонії культу Тенґрі.

Ця зона мала життєве значення для паксу, саме там відбувався контакт з цивілізацією, культурою і насамперед з економікою осілої імперії. Ця контактна зона також є фокусом для історика, оскільки тільки тут доісторичні степові угрупування вливалися у потік історії.

Стосовно часу та місця, що цікавлять нас, тобто Європи VI ст., зовнішньою зоною був Римсько-візантійський Дунайський лі мес та франкський кордон по Заалю та Ельбі; тому події на цих тери­торіях займатимуть нашу увагу.

Харизматичні клани самі по собі були не пастухами, а професій­ними воїнами, ідеологами та вождями¹⁶. Перш ніж прийти до влади, їхні члени звичайно жили у містах¹⁷, де вони набували знань про економіку, географію, політичні справи та умови. Вони зберігали тісні зв’язки із міжнародними купцями і нерідко й несли службу на охороні їхніх емпорій. Мандрівні купці, зі свого боку, були заці­кавлені у тривалому існуванні паксу, який міг забезпечити мирне розгортання їхніх комерційних справ. Під час розриву між циклами правління двох кланів купці звичайно підшукували нового від­повідного правителя, якого вони підтримували грошима, зброєю та провізією. Як тільки новий пакс утверджувався, купці функціо- нували у ньому як збирачі податків та торговці, звільнені від податків.

Амбітному лідерові з такого клану, який хотів стати правителем паксу, треба було спочатку зібрати особисту дружину типу герман­ських Comitatus, тобто професійних воїнів, котрі відбиралися правителем персонально, а тому були персонально йому віддані. Но­вий претендент, організувавши таку гвардію (давньотюркською — buyruq, гунською — Ьоуіа-г), вирушав на здобуття вирішальних перемог для того, щоби привернути до себе увагу.

Новим кроком нового лідера було підшукати поплічників з-поміж ватажків інших харизматичних кланів чи впливових пасто- ралістських племен. При необхідності розвивалася система між- кланових шлюбних зв’язків, тому що в степу переважала екзогамія. З допомогою нових партнерів степовий правитель примусом та пере­конанням зосереджував у своїх руках контроль над людськими ре­сурсами, потрібними для забезпечення постійного притоку вій­ськових рекрутів та прибутків для утримання війська та адмініст­рації. Для народжуваного степового паксу пасторалістські племена виявились ідеальним джерелом, як і племена ловців, які були рухливі й професійно володіли зброєю. Однак якщо території не були придатними для скотарства, особливо ті, що розташовані у зовніш­ній зоні (на лімесі), з’являлися інші схеми. Найпоширенішою з таких була система військових поселень (на зразок пізніших станиць ро­сійських козаків) та система військових рабів, як та, що практику­валася у Єгипті та Сирії в епоху мамлюків, чи османська система куллук, або комбінація таких систем, що відповідала конкретній ситуації¹⁹.

Потрібен був також іноземний адміністративний досвід. Зазви­чай відповідні експерти відшукувалися серед перебіжчиків чи забраних силоміць полонених з осілих суспільств.

Найпотужнішою тактичною одиницею в степу був тумен (Uimari)₉ який нараховував десятку тисяч вояків, звичайно кінноти. Від кожної родини, тобто п’яти-семи осіб, виставлялися два-три до­рослі чоловіки віком від 12 років. Територія паксу поділялася на воєнно-політичні райони, що називалися «стрілами» (давньо- тюркське oq_b множ, ogdz_b пізніше — guz_b гунською у множ, ogur_b пізніше—gur)_b виділених з розрахунку набору від їх населення десяти тисяч вояків, потрібних для тумену.

Упродовж періоду між V та X ст. євразійський степ був домом для двох головних пасторалістських угруповань, очевидно, різного походження. Коли вони оформилися у вигляді паксів, розвинулися дві lingua franca. Тюркська побутувала на сході, а гунська — на заході. Це відбилося у назвах деяких груп. У назвах політичних племінних союзів — звичайно організованих як два крила — трапляються числівники п’ять, дев’ять, десять та тридцять. Відповідними гун- ськими словами були *bιl (гунське ЬіїГ) «5» (тюрк, bes)_b *qutur «9» (тюрк, toqdz)_b *onno «10» (тюрк, on) та *utur «30» (ptdz). Тому давньотюркські рунічні написи з Монголії згадують такі племінні групи, як Toqdz Ogdz та On oq²³_b і характеризують їх або як лояльних членів тюркської конфедерації, або як повстанців, які прагнули незалежності, інколи (як найтяжчий гріх!) за допомогою Китаю. У той же час західні, переважно візантійські, джерела часто згадують онноґурів, кутурґурів та утурґурів²* як непокірних членів і (прото)- булгарської, і аварської конфедерацій. Раніше я розповідав, що пакси звичайно наймали спеціальні гарнізонні війська, які роз­ташовувалися вздовж їх кордонів, тобто у зовнішній зоні. Вони також були організовані групами у назві яких відбивалася від­повідна до їхньої структури кількість племен, так само, як і в «стрі­лах». Якщо китайські джерела подають такі визначення як Chiu- hsing Hu — «дев’ять племен іранських (воєнних поселян)»²⁵, візан­тійські джерела згадують «сім племен» так званих склавінів²⁶ у паксі під проводом протобулгарів. Тому ми мусимо брати до уваги, що «племена» у цих джерелах насправді означали oq, і це, отже, було швидше воєнним, аніж етнічним означенням.

З

Скоро після 450 р. Китайська династія Вей (Т’о-ра, Табґач, про- томонгольського походження) знищила державу Пей-лянґ, що була останнім гунським комерційним центром, заснованим Сюн-ну на китайській території, у життєво важливій для економіки провінції Ґаньсу. Деякі з розгромлених кланів змогли втекти до віддаленої держави — наступника держави Сюн-ну біля озера Балхаш. Ця міс­цевість за китайськими джерелами відома як Уйе-рап²¹ або, від­творюючи стару вимову, *or-pan²∖ На таке саме означення також натрапляємо у давньотюркському написі Більґа-каґана 732 р. (II E 20)²⁹.

Століттям пізніше свій пакс у Євразії проголосили турки (Т’и- chue, 550 p.), і дехто з молодих людей орпенсько-гунського союзу в кількості близько двадцяти тисяч (двох туменів) втекли до європей­ських кордонів Візантійської імперії. Феофілакт Сімокатта (роки розквіту 610—641) назвав їх власне Oudp «Оуар» (=*∂*r≥ var) та Xouwi «Хунні», проте він також написав, що ці втікачі вдавали з себе справжніх аварів, тому що останні користувалися великою повагою серед степових народів³⁰. Серед перших, хто піддався псевдоаварам, були іранські купці з клану Вараз/Барч (Bαρσηλτ)^3,₅ гунські оноґури (Oυwoγoυpoι) та протомонгольські себіри (CbeH-πi=Σdβιpoι)³². Пере­можні втікачі поселилися на Північному Кавказі поблизу візантій­ських володінь у Криму. Завдяки дружній допомозі правителя аланів 588 р. вони налагодили стосунки з візантійцями, і незабаром їм було надано статус федератів на візантійській території у Малій Скіфії, тобто Добруджі³³.

Тепер ми прибули до менш спірної стадії аварської (псевдо- аварської) історії, оскільки новоприбульці з Азії, вступивши на «зов­нішню» для них територію римського Дунайського лімесу, при­лучилися до різносторонніх стосунків з історично свідомими ві­зантійцями, і їхні діяння записані від цього часу досить чітко. По­вернімося тепер до слов’янського аспекту проблеми.

II

1

Назва «слов’янин» з’являється у візантійській культурній сфері незабаром після 550 р. у роботах, писаних грецькою, сирійською та латинською мовами як професійними істориками, так і ама­торами. Вона стосується нової групи варварських воїнів, що веш­талася на північ від Дунайського лімесу, десь від Сірміума до Ду­найської дельти, і часто переходила на візантійську територію.

Два професійні історики, які розповідали про сучасні їм справи, секулярний автор Прокопій (пом. бл. 572 p.), котрий писав грець­кою, та єпископ Іоанн Ефеський (пом. 586 р.), який писав си­рійською³⁴, згадували нову групу варварів, що називались ∑κλαβηv- оі або 'sqlwyn-w (esqlawin-й).

В «Історії воєн» і «Анекдотах» Прокопія ∑κλaβηvoi вперше зга­дуються під 531 р. на початку правління імператора Юстиніана І (527—565)³⁵. Вони з’являються поряд з двома іншими групами вар­варів у двох послідовностях:

«Історія»: Oυwoι, ^,Avτaι³⁶, ∑κλaβηvoi³⁷;

«Історія», «Анекдоти»: Oυwoι, ∑κλaβηvoi, ^,Avτaι³⁸.

Один собі аматор, принаймні несистематичний історик, який швидше писав латиною, ніж грецькою, — це Йордан з Мезії, прорим- ський остроґот. 551 р. він написав дві праці, вірогідно у Равенні: одна була варварська «національна» історія типу «діянь» під назвою «De origine actibusque Getarum» (звичайно цитована як «Ґетика») та начерк римської історії, відомий як «Романа». Він закінчив другу працю заявою, що його метою було переповісти власне історію Риму, а не опускатися до дискусій з приводу діянь трьох груп варварів, що з’явилися нещодавно і які він подає точно у такому порядку, як і Прокопій у своїй «Історії»: Bulgares_t Antes, Sclaveni³⁹. Це означає, що Йордан перший правильно ідентифікував болгар як гунів, і підтверджує, що він був уважним спостерігачем сучасних йому подій та відносин.

Професійні історики того часу згадували варварів лише у зв’язку з подіями на Дунайському лімесі. Йордан же заслужив собі похвалу сучасних учених, оскільки навів детальні топографічні дані про ра­йони, що у протилежному випадку залишилися б невідомими, і підтвердив поділ слов’ян у той час на три групи. Його інформація вважалася неоціненною і розглядалася як базис для такої класифі­кації етнічних та лінгвістичних груп слов’ян у середині VI ст.:

1) Venethi — північні та східні слов’яни;

2) Sclaveni — Південні слов’яни;

3) Antes — східні слов’яни.

Але звернімося до оригінального тексту « Ґетики»⁴⁰:

На жаль, цей locus classicus для слов’янської історії та історичної філології ніколи не піддавався критичному аналізові. Вчені XIX ст.

вважали тричленний поділ слов’ян на південних, східних та західних само собою зрозумілим та природним, а тому, ймовірно, давнім. Отже, Йордана читали як підтвердження очевидного, і ця цитата мандрувала від видання до виданння⁴¹. Славістам так сподобалося, що автор середини VI ст. подав від очевидця чітку, недвозначну ін­формацію про північних варварів його часу, що їм не спало на думку піддати текст критичному розгляду, як того вимагає справжній нау­ковий метод.

3

За Йорданом, секція 119 є просто переробкою каталога племен, який він уже представив у секціях 34 та 35. Отже, нема причини бачити в ньому самодостатнє тогочасне твердження про три групи слов’ян. Нам швидше слід уважніше придивитись до двох вступних уривків у Йордана.

4

Важливо зрозуміти Йорданові цілі та структуру вступної частини його «Ґетики». Дозволю собі повторити, що він не був повністю професійним істориком. Його праця «зшита» погано. Нам неважко побачити не лише різні шви, де він об’єднав разом клапті відомостей з різних джерел, а й чимало вставок, відступів та порівнянь у базовій розповіді.

Йордан, як він каже у своєму вступі, користується чотирма різно­видами джерел, три з яких невідомі нам з інших матеріалів, що збереглися. Його головним джерелом була «Historia Gothica» у дванадцяти книгах римського сенатора Кассіодора (490—585), що збереглася лише у Йордановому сухому викладі. Другим — загуб­леним готська історія Аблавія (див. с. 1031, прим. 484), про якого наш автор пише descriptor Gothorum gentis (§ 28) і про якого ми б інакше не дізналися. Йордан користується його інформаціями про події II—III ст. н. е. Третім джерелом був готський народний епос. Четвертим джерелом — праці грецьких та римських авторів, як класичних (язичницьких), так і християн. Тут ми перевіримо, як він їх використовував.

Часто Йорданові визначення місць та народів неточні. Спо­чатку він прирівняв головних героїв, германських готів, до старо­давніх ґетів, народу, як вважається фракійського походження, спорідненого з даками. Ця асоціація призвела до того, що він вказує як на друге місце проживання готів ареал, який насправді був зем­лею ґетів, а саме — Мезію, Фракію та Дакію. Ця плутанина, мабуть, спричинилася тим фактом, що остроґоти проживали у римській Паннонії як федерати імперії, хоча й багато пізніше (433—471).

Потім Йордан перемішав готський народний епос з класичними джерелами про ґетів і в такий спосіб дивився на готських королів як на компаньйонів ґетських філософів, про яких було відомо з грецької літератури. Отже, Йордан створив візію високого культурного рівня для своїх предків. Проте, «реставруючи» нібито ґетське минуле для готів, Йордан припустився кількох хронологічних огріхів, особливо у каталозі освічених ґетів. Так, він вивів з одного Зеута, який жив 424 р. до н. е. та іншого, який помер 383 р. до н. е., ще одного уявного Зеуту, котрого він змалював сучасником Діцинія, якого Страбон відносить у І ст. до н. е., а потім представив їх обоїх як попередників Залмоксія — освіченого ґетського невільника Піфаґора. Проте цей знаменитий грецький філософ відноситься до значно раннього пе­ріоду — бл. 530 р. до н. е.⁴².

Як завзятий читач Йордан поназбирував імен з різноманітних джерел, не розуміючи, чого вони стосувалися. Наприклад, він встав­ляє до списку грецьких колоній на берегах Чорного моря також Ольвію, розташовану на річці Борисфен (тобто на Дніпрі), разом з Борисфенідою (§ 32), якої просто не існувало⁴³. Дністер перетворю­ється на дві окремі річки «Тіра, Дністер» (§ ЗО). Олту, значну прито­ку Дунаю, одного разу названо Алутою (§ ЗО), а іншим разом вона з’являється під назвою flu[men] Tausis (§ 136)⁴⁴. Йорданові знан­ня географії регіонів навколо Середземномор’я були не завжди точними; його список грецьких колоній на північних берегах Чор­ного моря включав анатолійський торговельний центр Требізонд (§32) — очевидно, його збило з пантелику те, що у Криму гори мали ту саму назву, що й в Анатолії⁴⁵. Звичайно, що Йордан невірно зрозумів деякі писемні джерела. Наприклад, «Хорографія» Помпо- нія Мели (пора розквіту бл. 44 р. н. е.) містить назву Гіпаніс (Буг, Південний Буг) та племінну назву калліпідів⁴⁶, а Йордан записує ці назви як назви уявних чорноморських міст (§ 32, 46).

Йордан виявився непослідовним навіть у тому, що стосувалося назв Подунав’я. Хоч він добре усвідомлював, що назви Істр та Дунай стосувалися однієї річки (§ 32,75,114), він вживає Істр у первісному фракійському значенні, тобто для позначення відрізка Дунаю від сполучення його з Тисою та Савою до Чорного моря (§ ЗО, 33). Не­рідко Йордан, компілюючи інформацію з різних джерел, вживає _# поряд як рівноцінні різні назви одних і тих самих об’єктів, на­приклад, Vistula та Viscla∖ Mursianus Iacus та Morsianus stagnus-, Alani, Halani та Spali*¹-, Sadagarii та Sadagis∖ Araxes та Abraxes тощо.

5

Повний критичний аналіз «Ґетики» як джерела тут недоречний. Але важливо уважно розглянути перші 38 параграфів для того, щоб з’ясувати locus classicus стосовно слов’ян у контексті ширшої системи як такої. Ось загальні положення з деякими коментарями:

1) Авторська передмова (§ 1—3) не стосується даного аналізу.

2) Поділ землі на три континенти (Азію, Європу, Африку) та континенти з островами; тут Йордан визнає авторитет Павла Оросія (бл. 380—420) як своє джерело (§ 4).

3) Інформація про острови, як архіпелаги (Кіклади ти Споради), так і окремі (наприклад Оркадес, Thule [ймовірно Ірландія] та Скан- дза [Скандинавія] (§ 5—9)). За головне джерело править Клавдій Птолемей (пом. після 151 p.), Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.), Тіт Лівій (59 р. до н. е. — 17 р. н. е.), Таціт (55—120), та Діо Кассій (150—240) (§ 10—15).

4) Топографія та географія острова Скандза. Услід за Птолемеем, Йордан розміщає його напроти річки Вісли. Він цитує Помпонія Мелу та Птолемея (§ 16—19).

5) Антропологічні дані про Скандзу. Єдиним джерелом тут є Пто­лемеева «Географія», ILl 1.33—35. Проте якщо Птолемею відомо лише про сім скандинавських племен, Йордан подає свіжу та пра­вильну інформацію, яка швидше належить Аблавію, або усній тра­диції, або їм обом: його список налічує близько тридцяти давньо- скандинавських племінних груп (§ 20—24 а).

6) Відступ про долю короля герулів Родуульфа (пом. 494 р.), який явно було запозичено з «Історії» Прокопія або із спільного з ним джерела (§ 24 біс)⁴⁸.

7) Дуже важлива та надзвичайно оригінальна Йорданова істо­ріософська концепція про «фабрику народів» (offιcina gentium) чи «утробу банд» (vagina nationum) (себто вихідний пункт планомірної міграції морських номадів) та її ідентифікація із Скандинавією (Скан- дзою). Історію першої міграції першого готського короля Беріґа у дельту Вісли (Gothiscandza), явно почерпнуто з усного епосу (§ 25—26).

8) Далі йдеться про міграцію Філімера (п’ятого наступника Беріґа) на північні береги Чорного моря, званого готською мовою Oium (букв, «bei den Auen»), тобто «Месопотамія», під якою маються на увазі звивисті береги між Дністром та Дніпром, та його пере­можна сутичка з [аланськими] спаліями. Джерелом, що заслуговує довіри, названо Аблавія, але, правдоподібно, було використано також епічні пісні (§ 26 біс—28). Автор також сперечається з Йосипом Флавієм (37—95) про співвідношення між ґотами, скіфами та біблійною постаттю Маґоґа (§ 29)⁴⁹.

9) Топографічний та географічний опис Скіфії, який іде по тому (§ ЗО—38), вимагає уважнішого ставлення. Тут треба мати на увазі, що Йорданова мета — закласти підвалини історії ґотів; Скіфія та її географія цікавили його лише тому, що там колись жили ґоти, після того, як вони залишили острів Скандзу. Тут була важлива зупинка у довгій подорожі ґотів. Що хотів Йордан, так це передусім якомога чіткіше окреслити кордони Скіфії. Тому він визначив пункти орієн­тації спочатку, як вони бачилися з півдня (так само робили класичні карти, а також християнські й арабські ранньосередньовічні карти), а потім — з північної перспективи. Час від часу він давав порівнян­ня, відступи та глоси, але насамперед його дані стосувалися готських справ.

Також нам треба мати на увазі відносну хронологію головних подій готської історії, яку встановлює Йордан (§ 38):

а) підготовча міграція із Скандзи до Ґотіскандзи;

б) міграція до «Української Месопотамії» (Oium)∖

в) перехід до комерційно важливого району навколо Азовського моря {iuxta Paludum Meotidem), який він називає «першим домом» ґотів;

г) Мезія (І та II), Фракія та Дакія як «другий дім» ґотів (спільно з ґетами античного часу та ранньосередньовічними остроґотами, 433—471);

ґ) «третій дім» остроґотів (імперія Германаріха, пом. 375, та його нащадків до 433 р.), знову розташований в «Українській Месопотамії» між Дністром та Дніпром.

’ 6

Йордан не повторює услід за Птолемеем, який замінив Геродо­тову концепцію Скіфії сучасною для нього «сарматською» концеп­цією. Він зберігає назву Скіфії, але, як Страбон (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.)⁵⁰ та Пліній Молодший (23—79)⁵¹, розтягнув її кордони ад жо Германії⁵².

Йорданове визначення кордонів Скіфії надзвичайно важливе для з’ясування питання, що нас цікавить. Тому наш аналіз мусить бути дуже прискіпливий. Дозвольте мені повторити, що Йордан подає дві схеми для орієнтації, одна — з південної перспективи, а друга — з північної.

І. Західний кордон Скіфії, тобто кордон між Скіфією та Герма­нією:

А. На півдні:

а) «місце народження» ріки Істр (ubi oritur amnis, § ЗО). Прий­маючи погляди Плінія⁵³, який вважав Іллірію місцем, де закінчувався Дунай і починався Істр, Йордан поставив місце народження Істра у пункті злиття Дунаю з Тисою (з півночі) та Савою (з півдня). Там знаходилися три важливі прикордонні міста: Сірміум (Мітровіца), Сінґідунум (Белград), та Нове (Euscia)⁵⁴.

б) Stagnum Morsianus (§ ЗО), який Йордан в іншому місці називає Lacus Mursianus (§ 35), є, можливо, озеро Нойзідлер в Австрії⁵⁵; Йор­дан обрав його тому, що воно було важливим пунктом у північно- східному кутку римської провінції Паннонія.

Б. На півночі: дельта річки Вісла (§ ЗО).

II. Східний кордон. Скіфія простяглася на схід до країни Cepec (Китай), і її крайнім північним пунктом був Океан (Oceanus, § 31).

А. З південної перспективи, зі сходу на захід:

а) Персія, Албанія, Гіберія (Іверія, Кавказька Грузія).

б) Понт (Чорне море) та Істр (Дунай, § 32).

Б. З північної перспективи:

а) Каспійське море (Mare Caspium), яке Йордан слідом за Ерато- сфеном вважає, що воно за формою нагадувало гриб (§ ЗО)⁵⁶.

б) Землі (історичних) гунів, албанів та країна Cepec (зі сходу на захід; § ЗО).

Йорданову Скіфію ділили на європейську та азіатську частини Ріфейські гори (відомості про міфічний гірський масив він запозичив в Ератосфена, Птолемея та інших античних авторитетів)⁵⁷; кордоном стала річка Танаїс (Дон), що виливався у Меотиду (§ 32).

У європейській частині Скіфії, де проживали ґоти, протікали річки Tipac, Данастер (обидві назви стосуються Дністра), Ваґосола (правдоподібно Буг)⁵⁸, та Данапр (Дніпро)⁵⁹, а також височіли Тавр­ські гори (у Криму), які автор цього разу чітко відрізняє від анато- лійського гірського масиву з тією самою назвою (§ ЗО). У той час як назву Данастр для Tipaca вперше вводить Амміан Марцеллін (бл. 330—393 рр.)⁶⁰, Йорданові належить першість у користуванні назвою Данапер/Дніпро, «місцевою» назвою для античного Борис- фена (quern accolae Danaprum vacant, § 44). Назва Ваґосола є hapax і залишається загадковою.

Меотіс, тобто Азовське море, що є таким важливим в Йорданово- му баченні готської історії, згадується кілька разів, переважно у зв’язку з Танаїсом (Доном), Боспором (Керченською протокою), Кавказькими горами та річкою Араксом у Закавказзі (§ ЗО, 32, 44 та ін.).

Для того щоб підкреслити значення Готської Скіфії, Йордан вставив до списку поселень на північних берегах Чорного моря грецькі колонії типу полісів. Деякі з них справді існували (Ольвія, Херсонес, Феодосія, Мірмекій), а деякі були фіктивними (Борисфе- ніда, Калліполіда, Кареон); також він помилково включив сюди зна­менитий анатолійський торговий центр Трапезунд (§ 32).

7

10) Антропологічний опис Скіфії (§ 33—37).

Цей матеріал подається за тими самими принципами, що й гео­графічний опис, на якому базується аналіз.

Знов-таки Йордан починає з західного кордону, дивлячись з півдня. Першим народом, який він називає, природно є ґепіди (§ 33), котрі жили у Дакії (Паннонії) приблизно від 269 р. і пережили там нашого автора (пом. 567 р.). Він описав їх поселення, які розта­шовані там, де річка Тиса (Тісія) обіймає країну з заходу та півночі, а річка Істр з півдня (§ 33). Дакію представлено у формі корони, утвореної Альпами (Карпатами, § 34).

Нещодавно, з погляду Йордана, тобто у перших десятиліттях VI ст., виникла інша раса — склавіни. Він подав опис їх поселень як те­риторії між містом Новіетунумом та Мурсіанським озером. Остан­нє, як я сказав вище, ототожнюється з Нойзідлерським озером. Кон­текст показує, Новіетунум не є тим самим, що й Новодунум/Новіоду- нум нанижньому Дунаї, коло сучасної Ісакчі, яквказалаЕ. Ч. Скржин- ська⁶¹. Територія, яку описує Йордан, знаходиться біля витоку Ду­наю, а не в гирлі. Проте Йордан не може Новіетунум прирівняти до Новіодунума (сучасне Дерново) на річці Сава біля Любляни, як зро­била Скржинська. Емона (Любляна) не була у жодній з трьох рим­ських прикордонних провінцій у Подунав’ї—Мезії (яку він називає першою), Фракії і Дакії — пов’язаних з історією Готів і названих Йорданом «другою готською батьківщиною» і справді історичним домом остроґотів між 433 та 471 рр.⁶². Оскільки Йордана спеціально цікавило минуле готів, він не мав Емону пунктом орієнтації. Мезія (=Паннонія) знаходилася там, звідки прийшли його предки, і, як я вже сказав, саме у цій провінції розташовувалися три римських центри на Дунайському лімесі: Сірміум, Сінґідунум та Новае. Тому ми мусимо пошукати у Мезії місто, яке могло б стати відповідним за своїми характеристиками пунктом. Найсхідніша у Мезії твердиня (заснована, без усякого сумніву, для захисту кордону) була Новае (також прозвана Euscia, сучасне село Голубац)⁶³, яку Йордан зга­дав в іншому місці (§ 101). Я наголошував вище, що Йордан часто вживає два чи більше варіантів однієї географічної назви. Novae можна перекласти як латинське скорочення оригінальної кельтської назви, a tunum є германським варіантом кельтського donum «місто». Тоді я пропоную вважати, що Йорданів Новіетунум є не що інше, як Новае. Це пояснило б, чому другим орієнтиром Йордан називає озеро Нойзідлер коло міста Карнунтума (неподалік Відня). Карнун- тум був крайнім містом на півночі та заході остроґотської домівки у Мезії (Паннонії), тоді як Новае — місто, яке знаходилося на крайньому сході та півдні цієї території. Важко знайти кращий спосіб для позначення довжини південно-східного кордону про­вінції, ніж подавши ці два пункти орієнтації.

Оригінальна і таким чином вартісна інформація Йордана поля­гала в тому, що територія Мезії, колись оселя ґетів, потім Готів, була тепер під контролем склавінів; Sclaveni a Civitate Novietunense et Iaco qui apellatur Mursiano. До цього він зробив два додатки, тому що він уявляв античних Veriedae (=його Venethae) склавінами та антами його часу. Одна вставка так розповідає про поселення антів: usque ad Danastrum (порівн.: Antes...a Danastro extenduntur § 35), а друга вставка пов’язує інформацію про склавінів з інформацією про ве­нетів: in boream Viscla (порівн.: ab ortu Vistulae... Venetharum natio...Consedit, § 34).

Йордан пов’язував класичних Venedae з Vinid-, тобто готським іменуванням для латинсько-візантійського Sclavin-, на тих самих «лінгвістичних» підставах, що дали змогу йому ідентифікувати готів з ґетами, а саме на простій співзвучності⁶⁴. З іншого боку, він мав вагомий привід для того, щоб включити до вступного розділу групу, яку він називав Venethae- Vinid-. адже Готська традиція розповідала, що великий правитель Германаріх (§119) мав стосунки з венетами. Ми припускаємо, що в цьому випадку Йордан не розповідає про влас­ні часи, а просто зводить разом інформації з різнорідних джерел. Ми не можемо довіряти його зауваженням про Venethae (= класичних Venedae). Далі, Йордан дізнався про численну банду венедів з кла­сичних джерел, переважно від Птолемея, який пов’язав їх з річкою Віслою і навіть дав Ґданській затоці визначення κoλπoς O6εvεδικoς. Таціт писав, що «венедські (грабіжницькі) набіги віддали їм ту всю лісну та гірську країну» (§ 46)⁶⁵. Йордан явно під оцим впливом подав такий опис поселень венетів: hipaludes Silvasquepro Civitatibus habent (§ 35). Він використовує тут не сучасні йому відомості VI ст., а пере­лицьовує матеріал більш давніх джерел.

Слово Vinid- давньогерманського походження; воно споріднене давньонордичним vinr-, що мало значення (встановлене Йостом Тріром) як «Genosse im Ring» (товариш з кола [воїнів])⁶⁶. Але існувала ще одна причина, чому Йордан назвав Venetae (= класичних Venedae) Германським терміном Vinid-. Як і готи, що захопили колишню оселю ґетів, Vinid- його часу жили на території давніх Venedae. Йорданові дані про Vinid- (~ Vindi) оригінальні й надзви­чайно важливі. Він розповідає нам, що Vidivarii (у цьому слові коректно розпізнано Vindivarii) живуть «на берегах океану (Бал­тійського моря), де води річки Вісли течуть трьома рукавами». Вони були не етнічним утворенням, а народом, що «зібрався з різних банд (чи рас)» (ex diversis nationibus adgregati, § 36). Зрозуміло, що у випадку з Йордановими Vi[n]divarii ми маємо справу з формою імені, яку Йордан неправильно зрозумів як нібито означення, що складалося з оригінальної етнічної назви та латинського слова varii, котре відповідало слову «різні».

На щастя, Йордан подає іншу форму цього імені: Viuidarii, gens Viuidaria (§ 96, яке фахівці також виправили на Vinidarii). Другий елемент в імені — varii — агіі означає Германське *vari-δs «захис­ник»⁶⁷. Тому термін *vinid-[v]ari-δs слід перекладати як «захисник товаришів у колі [воїнів]» (або, можливо, як «мешканці кола»)⁶⁸. Інша інформація Йордана підтверджує запропоновану етимологію. Він пише:

«Тих самих ґепідів аж розривало від заздрощів, тому що вони жили у районі Cnecic (Spesisprovincia — невстановлений hapax)^ на острові, оточеному косами Вісли, який вони їхньою власною мо­вою називали Gepedoios (ґерман. ojos «острів»). Тепер мені розповіли, що цей острів населений племенем (gens) * Vinid-ari, тому що [ґепіди] подалися (бл. 250 р.) на кращі землі.

Добре відомо, що * Vinidarii [це ті,] хто зійшлися разом з різних банд [чи рас] (ex diversis nationibus), неначе в одному притулку, і утво­рили одне плем’я (in unum asylum collecti sunt et gentem fecisse nos- cuntur, § 96)»⁷⁰.

8

Ця дефініція Vinid-ari має глибоке значення для європейської історії. Йордан значною мірою був компілятором і позшивав, як клапті, факти й твердження з різних джерел, зовсім не дбаючи про час та місце створення цих джерел. Однак коли він повідомляє про групи та події, стосовно яких він мав сучасну йому інформацію, він, здається, був досить ретельним, і тому ми можемо довіряти його твердженням.

За життя Йордана організм, що згодом матиме загальносвітове значення, був ще у процесі створення. Германською він називався Vinid-, у візантійській культурній сфері — ∑κλαβηv-/SclavTn-, а пізніше в ісламському світі ас-саклаб. Завдяки Йордану ми можемо зрозумі­ти, що ці терміни спочатку не мали ані етнічного, ані лінгвістичного значення, а означали організацію. Йшлося про різновид воєнної організації, але подібної до з’єднань, що утворилися в ході виник­нення степових чи морських паксів. Селяни з різних сіл, часто най­різноманітнішого етнічного походження, але в будь-якому випадку забиті провінціали, провіши якийсь час разом у якомусь притулку (refugium), як вінідарїї, і пройшовши воєнну підготовку, перетво­рювалися на банду професійних воїнів, які послуговувалися тією самою lingua franca.

Тут згадаємо інші рівнозначні терміни, які вживає Йордан: фрази vagina nationum та Officinagentium, тобто «утроба банд», та «фабрика банд» (§ 25). Певно, що ці відверті метафори вказували на цілу систе­му залучення нових рекрутів, збирання їх на тренувальних майдан­чиках, чиє положення для спостерігачів з осілих імперій є загад­ковим, ба навіть фантастичним, а потім розсилання жорстоких навчених воїнів на несподівані та спустошувальні напади на віддалені території. Навіть з Йорданових повідомлень стає оче­видним, що Скандинавія не була справжнім домом (Urheimat) ґотів. Беріг зібрав там своїх людей, аби вишколити їх для майбутніх воєнних кампаній на європейському континенті. Як Скандинавія, так і дельта Вісли — так само як Монголія раніше й пізніше, і як Запорозька Січ у XVI—XVII ст., — усі вони були навчальними центрами для перетворення селян (чи пастухів і навіть рибалок) з навколишніх територій у клас професійних воїнів.

Отже, це є іншим прикладом одного феномена, що раз у раз повторювався в євразійській історії. Неісторичні пастухи чи селяни за межами лімесу існуючих історичних імперій (Рим, Іран, Китай), в яких не було жодного досвіду у широкому світі і чиї місцеві інте­реси аж ніяк не викликали в них потягу до об’єднання у більші політичні організми, були частіше вимушено, ніж добровільно втяг­нуті у підготовчий період тренування, який згуртовував їх у великі організми. Цей процес, що звичайно тривав кілька поколінь поспіль, щонайменше як одне століття, утворював серед тренованих вищий клас, який був свідомий існування великих політичних утворень. Цей клас виявлявся готовим брати участь у зміцненні паксу та сплавлення місцевих діалектів у стандартний засіб комунікації для суцільного паксу. Linguae francae, що утворювалися, об’єднували різноманітні лінгвістичні одиниці в одну «спільну мову», що базувалася на турецькому чи слов’янському (або й на іншому) ма­теріалі. Після розпаду паксу могли утворитися повноправні «дочірні мови». Це обумовлює концепцію розвитку мов, яку часто ігнорують ті, хто надто буквально сприймають модель генеалогічного древа мов, розроблену ще у добу романтизму. Замість того щоб бачити лише гілки, котрі постійно випускають нові гілочки, ми вважаємо, що lingua franca, яка почала вживатися на широкій території, сама стала новим звичайним деревом, з якого ростуть нові гілки.

Я витратив чотири десятиліття, студіюючи усі двадцять дві живі тюркські мови разом з усіма відомими зниклими формами, щоб від­крити прототюркську стадію (чи, по можливості, кілька їх). Я не можу не зробити висновку, що найстаріша загальнотюркська мова, яка піддається реконструкції, є отією, що безпосередньо передувала най­старшим тюркським писемним текстам, бл. 550—650 рр., тобто на час, коли утворився Тюркський пакс разом із його lingua franca, що назагал був вільний від діалектних розбіжностей.

Мій приятель і колега Горас JIaHr(Lunt) нещодавно розповів мені, що в нього склалося в основному таке саме враження від слов’ян­ського матеріалу. Найстаріша слов’янська мова, яка піддається реконструкції, настільки мало відрізняється від добре відомої церков­нослов’янської мови, чию нормативну форму можна віднести до IX ст., що сама вона мусить розглядатися як діалектна форма спільно­слов’янської мови, тобто її вільної від діалектів стадії розвитку, яку можна передбачити для періоду щонайпізніше 750—800 рр.

Звичайно історики користувалися лінгвістичними абстракціями, як, наприклад, поняття про спільнослов’янську мову, для власних цілей, не прагнучи відкрити, яка об’єктивна реальність існувала за ними. Нам радше треба спробувати, наскільки це можливо, вивчати конкретні народи у конкретних обставинах. Я переконаний, що тільки метод історичної соціолінгвістики, якого ми тут дотримує­мося, може дати правильні відповіді на наші слушні питання. катти та Феофана⁷³; і тільки Йордан згадує про антів за межами цього часу. Він пов’язує їх з остроґотами кінця IV ст. У пасажі, що явно походить із давніших джерел (і де, мабуть, йдеться про готські пісні, які згадує Йордан у своєму вступі), Йордан переповідає, як опір антів було зламано готським королем Вінітарієм (роки розквіту бл. 400 р.). Він полонив Воза, «гех-а» антів, і розіп’яв його на хресті разом з його синами та сімдесятьма достойниками (primates, § 247). На той час, а саме впродовж свого «третього поселення», готи жили super Iimbium Ponti — «понад лукою Понтійського моря», тобто на повороті на півночі Чорного моря між Дністром та Дніпром (§ 82), на так званому Лукомор’ї джерел Київської Русі⁷⁴. Отже, Йордан ніколи не позначає сучасний йому район перебування антів, а просто переповідає з чужого голосу легенди про славне минуле готів. Не­безпідставною слід вважати гіпотезу про те, ніби анти, як і Vinid- (що, як нам уже відомо, злилися в Йордановій уяві з Venedae ан­тичних часів), присутні в Готському усному епосі. Вініди були пов’я­зані з великим остроґотським королем Германаріхом (пом. 375 р.), котрий, перемігши герулів, примусив їх, як і балтійських естів, під­коритися його правлінню (§ 119)⁷⁵.

Щодо інших істориків, які розповідають про майже сучасні їм події VI ст., їхні твердження невиразні. У Псевдо-Маврикія ∑κλdβoι завжди пов’язані з ^,Avταιy такому порядку, тоді як у Прокопія ∑κλaβηvoi та ^,Avτaι зустрічаються чотири рази, а ^,Avτaι та ∑κλaβηvoi тричі, хоч він згадує ^,Avτaι окремо у двох широких пасажах. Фактично скидається на те, що це ім’я не мало точного сенсу для істориків VI ст.

Даний аналіз засвідчує, що § 35—36 не містять точної інформації про топографію уявних трьох гілок слов’ян, всупереч тому, що вва­жало багато учених. Поряд з описом сучасного йому становища склавінів у колишній батьківщині Йордана, Паннонській Мезії (а civitate Novietunense et Iaco qui appellatur Mursiano, § 35), та повідом­ленням про неслов’ян вінідаріїв з Вісли, всі дані є лише різними вставками, запозиченими з різних джерел, як із класичних творів, так і з усного епосу самих Готів. Йордан зводить разом вінідів, склавінів та антів не на підставі етнічних та мовних критеріїв, а тому, що всі три терміни стосуються утворень воєнних колоністів на при­кордонних територіях. Хоча ці відкриття можуть розчарувати сла­вістів, вони допоможуть історикам зрозуміти процес утворення націй у середньовічній Європі та Азії⁷⁶.

III

1

Остроґоти були не єдиними, в кого існував інститут Vinid-. Його засвідчено серед франків, в ефемеричному королівстві франкського купця Само, та в ломбардів (ланґобардів).

Франкські Vinidi явно зустрічаються у «Хроніці» Продовжувача Псевдо-Фредеґара під р. 747—748⁷⁷. Проте є всі підстави вважати, що з Vinidi вже мав справу Сіґіберт ще у 562—565 рр. (див. розділ V.I). Вони повинні були стояти вздовж франко-баварського кордону (по річках Майн, Реґніц та Баунах, тобто у Франконії) та на прикор­донній території між річками Заале та Ельба (тобто Тюрінгія). Останній здогад підтверджується королем Альфредом Вели­ким, який у своїй осучасненій версії праці Павла Оросія (бл. 890— 899 рр.) чітко розміщує вінідів саме там: Wineda Iond_t ?e топ h?tt Sysyle — «Вініді-ланд, що зветься Сюсюле»⁷⁸. Слово Sysyle також важливе, тому що воно, без сумніву, вживається герулами, родичами норманів (порівн. — Sysld) і означає «староство; округа, війтівство, префектура»⁷⁹. Це означає, що франки користувалися давньонор- дичним визначенням для території, де стояли франкські Vinidi. Оче­видно, це були передусім герули, чи «інші скандинави», яких рекру­тували на службу як VinidFⁱ.

Історична топонімія подає ще один доказ того, що воєнні колонії існували вздовж двох франкських кордонів (Iimites) у Франконії та Тюрінгії. Середньовічні документи з цих територій дають 139 топо­німів із словом Vinid-, 88 у Франконії та 51 у Тюрінгії⁸¹. Найстаріші документи для Франконії (Майнсько-Раденцький лімес) датується VIII ст. (741: Moinuuinida et Radanzuinida, тобто «вініді з [річки] Майн, з [річки] Раденц»)⁸². Імена тюрінгських вінідів уперше з’являються у документах від 874 р.; досить цікаво, що звуться вони знову Moinu- uinidd^iy.

Ці імена показують три підвідділи: а) германське власне ім’я + winid-, наприклад, Walubrameswinida (908); б) Германський апелятив чи назва річки + winid-, наприклад, Abswinden (1281), Moinuuinida', в) скорочена форма, наприклад Winden.

Дослідження Гансом Якобсом назв полів (Flurnamen) та спустілих поселень (Wiistungen)⁸⁴ за історичними документами та усною істо­рією розкрили співвідношення між так званими «слов’янськими» топонімами та системою бурґів, що постали впродовж VIII ст.

Йорданові дані у § 119—119, де він має справу із заснуванням Германаріхом остроґотської імперії (Reichsgrundung) у IV ст., здається, вказує на те, що воєнна організація типу Winidi (або Venethae) була творінням герулів. Цей «merkwurdiges Volk» (за виразом Ернста Шварца)⁸⁵ східноґерманського походження домінував у Східній Європі між 267 та приблизно 350 рр. як «морські номади» своєї епохи; їхня діяльність розпочалася на периферії Боспорського царства. Цей факт міг би пояснити присутність давньонордичних елементів (як наприклад, sysla) у мові тюрінгських вінідів, що я ска­зав вище. Остроґоти перейняли цю систему, оскільки Йордан на­зиває Venethi серед тих, хто «підкорявся Германаріховій волі» (§ 120).

2

Пізніше, впродовж першої половини VI ст. інституція прикор­донних Vinidi була запроваджена у Центральній Європі салічними франками, які після своїх великих перемог у Ґаллії вступили на шлях побудови держави за римсько-християнськими зразками.

Вініді у королівстві Само зустрічаються у «Хроніці» Псевдо- Фредеґара II на протязі десяти років (623—633). Це джерело містить фрази Sclaui Coinomento WinidV^tb, тобто «слов’яни [можливо, уже слов’яномовні] відомі як [професіональні вояки на зразок] вінідів». Термінологія показує, що у Бургундії приблизно 660 р.⁸⁷ (а це є місце й дата створення праці) було добре відомо про існування дисциплі­нованих вояків, що прозивалися «вініді», які, можливо, користу­валися слов’янською мовою як lingua franca.

З контексту історії про Само у цьому ж джерелі ми бачимо, що терміни Vinidi та Sclavi швидше протилежні, ніж однорідні. Befulci, цей тип вояків, що виконував для аварів роль «гарматного м’яса», називалися Sclavi, а крім того Sclavi все ще платили данину аварам (с. 40, проте авари зимували з Esclaui та спали з жінками Sclavi).

Революційно настроєні вояки, які називалися Winidi, зробили франкського купця Само своїм королем, а той згодом взяв собі два­надцять жінок з їхнього племені (exgenere Winidorum, с. 40); це, ймо­вірно, означає, що в тих Winidi було дванадцять відділів. Winidi на чолі із Само вбили та пограбували франкських купців 630 р. (с. 56); «вінідське» військо (exercitus) вступило до Тюрінгії 631 р. (с. 62) та 632 р. (с. 63). Військо короля Даґоберта (пом. 641 р.) виставило проти «вінідів» Даґобертових союзників — герцога аламанів та ломбар­дів, вдерлося на територію «склавів», захопило у полон багато «склавів» (с. 57). Даґобертів посланець Cixapiyc, щоби дістати дозвіл на аудієнцію в Само, мусив вдягнутися як Sclauus (с. 56). Проте найрішучіші Venedi укрилися у фортеці з (традиційною) Герман­ською назвою Воґастінбурґ (с. 57). 631 р. австразійці мужньо оборо­няли свої кордони та франкське королівство від Winedus (с. 63).

Серед учених усе ще існує звичай автоматично підставляти ет­нічну концепцію слов’ян кожного разу, як тільки у будь-якому дже­релі вказується назва Vinid-, або як ось тут, у Псевдо-Фредеґаро- вому тексті, її наведено у формі Winedi чи ще якось, проте ця прак­тика робить неможливим правильне розуміння раннього середньо­вічного контексту⁸⁸.

Існування ломбардської Marca Vinedorum в італійських горах Аб- руцці (герцогство Беневент) очевидне із зіставлення двох джерел. Якщо Псевдо-Фредеґар II описує ломбардського ватажка, який дав притулок булґарському командирові на ім’я AlciocusZAlzeco, як Dux Winedorum^w, то ломбардський історик Павло Диякон (пом. 799 р.) називає то саму особу герцогом Беневенту⁹⁰.

З

Професіональні вояки, котрих у візантійській культурній сфері називали ^,Avται = сирійське Anti-y-й = лат. Antes (~ ^Anti), як за­документовано у прим. 73, з’являються у системі паксів остроґотів, протоболгар та аварів.

Як уже зазначалоося, Йордан називає їх хоробрішими, ніж скла­вши: Antesvero, qui sunt eorumfortissimi (§ 35). Весь контекст, який ми встановили, дає можливість нам розтлумачити це місце так, що вони були елітним військом. Конфлікт між ними та Готським королем Вінітарієм та жорстока помста короля вказують на те, що вони прагнули незалежності і так легко не піддалися(§ 247)⁹¹.

. 4

Йордан називає доґотських правителів «Української Месопота­мії» (готського Oium), тобто території між Дністром та Дніпром, інколи як Spali (§ 28)⁹², інколи як Antes (§ 35). Але він ніколи не називає їх Halani (алани), попри добре відомий факт⁹³, що один латинський сучасник Амміан Марцеллін (бл. 330—400 рр.) чітко говорить про війну між Gothi Greuthungi та HalanP⁴. Треба думати, що одне з Йорданових джерел, певно готський епос, давав йому для цього підстави.

Найранішою згадкою про аланів на заході є трагедія Сенеки «Thyestes» (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.)⁹⁵. Приблизно у цей же час Гоу- Гань-шу (розд. 118, арк. 13 г°) стверджує, що назву Йен-цяй (= грецькі ’Aopσoι < avrs)* було замінено на Adan (алан)⁹⁷.

Жоден з термінів не вказує ані на мову, ані на етнос, а швидше обидва дають професіональне визначення. Алани були специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською lingua franca. Амміан Марцеллін пише так⁹⁸:

«Таким чином, Halani [алани]... поділені між двома частинами землі (тобто між Європою та Азією), але хоча вони далеко віддалені одне від одних і вештаються на великих просторах, як це роблять кочівники, однак у ході історії вони об’єдналися під одним ім’ям і всіх їх для зручності називають «Наїапі» через схожість їхніх звичаїв, їхній дикунський спосіб життя, їхню зброю... Юнаки змалку ростуть із звичкою іздити верхи на конях і вважають нижче власної гідності ходити пішки; і завдяки різним формам тренування вони вправні воїни... їм невідомо, що таке неволя, тому що усі вони благородної крові».

З даними Лукіана (бл. 125—190 рр.), висловлювалася думка, що в аланів існувала практика, яку сучасні антропологи визначили б як ритуальне батьківство⁹⁹. Незвичайну кар’єру аланів як у Кон­стантинополі, так і в Західній Європі (в Італії, Швейцарії, Франції та Іспанії) нещодавно дослідив Бернард С. Бахрах¹⁰⁰.

Розбіжність в іменах — Наїапі в Амміана Марцелліна та Alani в Йордана — пояснюється легко. Антіохієць Амміан, який жив у Римі, вживав родове поняття, що було відоме кожному в імперії. Ґото- алан Йордан знав з епосу власного народу точне визначення конк­ретного типу аланів, який він описував, і використовував слово, яке вважав правильним.

Отже, ми розуміємо, що анти були прикордонниками аланів, воя­ками, обов’язком яких було підтримувати контакти з сусідами аланів. Цей тип сили, правдоподібно, створено аланами протягом IV ст. у відповідь на імперські амбіції Германаріха. Тільки-но нас­тупна група вступила до Східної Європи 375 р. — гуни, а пізніше їхні наступники утіґури-кутурґури-булгари — вони перейняли цей тип аланських вояків для власних цілей, і тому джерела подають інформацію про антів, яку знали новоприбульці.

Прокопій (пом. бл. 562 p.), напевно, мав на увазі гунських антів, коли визначав їхнє положення у прикордонній зоні в районі Меоті- ди (Азовського моря) та Танаїсу (Дону) на північ від гунських уті- ґурів¹⁰¹.

Анти протоболгар, за словами Прокопія, жили на Дунайському лімесі поблизу [паннонських прото-]болгарських ∑κλαβηvo( «у часи, коли Юстиніан І (527—565) прийняв Римську імперію» (т. 6, с. 216). Випадок із Хільбудієм, що трапився 546 р., особливо важливий, коли йдеться про характер дій болгарських антів¹⁰². Протоболгарські анти також зустрічаються в «Історії» Менандра Протектора (пом. після 582 р.) у контексті історії Мезаміра¹⁰³. Всі ці випадки засвідчують, як ревно вони оберігали свободу дій і як легко виникали конфлікти між ними та склавінами.

Імператор Юстиніан І встановив особливі стосунки з антами, які часто підтримували його у війнах. Він зробив визначення Anti- cus^xm часткою свого офіційного титулу, і 545 р. він «висловив бажан­ня, щоб усі вони оселилися у [запустілому] місті Typpic, розташо­ваному на північ від річки Істр [Дунай]»¹⁰⁵. З 545 р. до 602 р. анти звичайно допомагали ромеям, проте бл. 560 р. авари почали вста­новлювати своє панування над Східною Європою й вимагати лояльності від антів. Трагедію цих воїнів, які так прагнули неза­лежності, особливо 602 р., але тільки мусили замінити собі хазяїв (у даному випадку — з аварів на візантійців), описано в «Історії» Феофілакта Сімокатти¹⁰⁶ VII ст. й повторено у «Хроніці» Феофана (760—818)^l°⁷. Оці події 602 р. й стали останніми, коли згадується ім’я цієї групи, і відтоді анти зникають з історії.

5

Ім’я Antai_i як довів Макс Фасмер¹⁰⁸, є іранського походження; закінчення на -ta/ta є типовим суфіксом множини в аланській (та сучасній осетинській) мові. Корінь — іранське слово anta- «кордон; край». У подальшій етимологізації цього слова, потрібно зазначити, крім похідного іранського *ant-ya «пограничник, українець [у його первісному значенні]», осетинська показує дві форми для *antya: одна з ∕nt∕ та друга з подвоєнням *∕tt∕ > Idd/: anda та adda «за». Ці форми та сирійська вимова anti-y-й (де /й/ є суфіксом множини, що функціонально є подібний до аланського ∕ta∕) вказують на те, що грецьке Antai ∕anta∕ походить від *antya-ta_i яка розвинулася в *anttd^xw і тоді було спрощено подвоєння. Ця переміна свідчить про те, що візантійці початково зустрілися з цим іменем через протоболгар або турків; обидві лінгвістичні групи прагнули уни­кати подвоєнь.

Виходить, що назва Antai_i не без подібності до назви Winid-, є означенням пограничника, але найправдоподібніше, такого, що послуговувався східноіранською lingua franca. Можливо, це слово було творінням аланів і тому Йордан прирівняв Antes із Spali/*Alani (§28).

IV

1

З трьох різновидів професіональних воїнів, згаданих Йорданом (бл. 551 р.), лише два були безпосередньо пов’язані з конкретним готським епосом: Venethae (= Vinidi) з готським королем Германа- ріхом (пом. бл. 374 р.: § 119) та Antes з королем Вінітарієм (пом. бл. 400 р.: § 247). Жодних стосунків із Sclaveni не було приписано жодному з готських правителів. Склавіни з’являються у Йордано- вому каталозі різновидів відомих йому професіональних вояків (наприкінці § 119) як очевидний додаток, мета якого полягала у прославлянні його героя Германаріха.

З цього ми можемо зробити висновок, що склавіни були післяґот- ським творінням, тобто,після 400 р., оскільки ані про яких скла- вінів в Аттіли не було відомо як очевидцю візантійському дипло­матові Пріску, котрий відвідав Аттілу 448 р., і готському епосові, яким користується Йордан. Таким чином, склавіни повинні були з’явитися вже після Аттілиної смерті у 453 р.

2

Дозвольте мені наголосити, що ця подія позначила поворотний пункт в історії європейської частини євразійського степу. До того часу кочові харизматичні клани завжди могли розраховувати на кооперацію з кочовими германськими королями та їхніми воєнними дружинами (comitatus).

В останні два десятиліття V ст. два найбільші германські племін­них союзи остроготів та франків заселили Італію та Ґаллію і захо­дилися, особливо франки, розбудовувати власні осілі держави у співпраці з колишнім римським правлячим класом.

Саме в цей час гунська еліта почала оговтуватися від наслідків Аттілиної смерті й наново утверджуватися як булгари (протобол- гари) з такими двома складовими частинами, як утіґури та ку­ту рґури.

Як готи в Італії, так і франки у Ґаллії залучали германські пле­мена, а також аланів, бо будівникам нового степового паксу було необхідно створити військові з’єднання на цілком інших засадах. Ці нові вояки з’являються під іменем ∑κλaβoιl∑κλaβηvoι. Це заслуго­вує уваги, що в усіх протоболгарських гілках були власні Sklavin-I S(a)qlab. Таким чином, у набігу гунських кутурґурів 559 р. їхні Skla- vin- брали активну участь¹¹⁰. Новий аналіз даних Ібн Хурдадбе (бл. 840—880 рр.) засвідчив, що Кобрат, засновник Азовської (Бос- порської) Великої Болгарії (пом. бл. 660 р.), називався сасанідською бюрократією правителем SaqlabISklavin^jn.

Звіт Ібн Фадлана, халіфського посланця правителеві волзьких болгар 922 р., також називав цього правителя ‘малік ас-Сакаліба'^{, 12}.

Sklavin- паннонських протоболгар, які від часу Юстиніана І на­падали на Візантійський Дунайський лімес, дуже добре відомі за «Історією» Прокопія та інших візантійських авторів. Історія про Кубера (роки розквіту 676—678) у п’ятому чуді Св. Дмитра підтвер­джує, що навіть цей болгарський правитель, який перебував під аварським сюзеренітетом, також мав BoaκiB-Σκλ6βoι¹¹³. Однак нас би далеко завів убік розгляд ролі склавінів у Першій Дунайській Болгарській імперії, створеній Аспарухом (679 р.), чи обставин, які змусили царя Симеона (893—927) перейняти слов’янські звичаї ра­зом із сакральною слов’янською мовою.

Пограничні воїни-склавіни також засвідчені у хозарському пак- сі—державі-наступниці Великої Болгарії. Спираючись на авторитет арабських інформацій про знамениту експедицію Марвана б. My- гаммада у глиб Хозарії 737 р. (особливо в роботі Ібн А'^ссама ал- Куфї)¹¹⁴, хозарські «сакаліба» (множина від «саклаб») були розмі­щені на середньоволзькому кордоні¹¹⁵, біля сполучення Великого Іргиза та Волги. Скидається на те, що протягом IX ст. новий хо­зарський режим, очолений мажордомом (bagHxsed), замінив «сакаліба» іншою групою вояків-професіоналів, постійним вій­ськом, що мало назву алъ-Арсійя, і складалося з мусульман, набра­них з хорезмійців. Про це ми дізнаємося у розповіді аль-Мас'удї (бл. 940)^h6..

З

Анонімні «Чудеса св. Дмитра» (= Мір II; складені бл. 675— 685 рр.)¹¹⁷ містять список п’яти банд (^,εθvoς) склавінів, що вчинили напад на Салоніки 614 р.¹¹⁸. Багато істориків даремно намагалося вивести слов’янські етимології для цих нібито «слов’янських пле­мінних назв»¹¹⁹. Якщо склавінське військо було створено протобол­гарами десь в останні десятиліття V ст., як я вважаю, то самоназви цих банд повинні були б відбивати понто-каспійське мовне сере­довище того часу, яке було гуно-(східно-)іранським. Тому пере­віримо, чи спрацює ця гіпотеза. Ось ці назви¹²⁰:

Bα^,ioυvητ- Bελεγεζητ Bεpζητ- _%

∆poυγoυβιτ- ∑αγoυδατ-

Здається, що чотири з них мають суфікс ∕it∕, який подано у формі -ητ- або -ιτ-, тоді як п’ятий виглядає нібито без суфікса.

Існує-таки суфікс ∕it∕, що дуже добре відомий алтаїстам. Дійсно, він зустрічається у назві гунських аварів: Varxun-Z/ (див. прим. ЗО).

Порівняймо це слово з ^,Eφθaλιτ-aι «ефталіти», що походить від імені їхнього ватажка Ефтала¹²¹. Це, здається, мало паралелі на піз­нішій стадії лінгвістичної історії цієї території, а саме — у само­визначеннях груп українських козаків, що походили від імен їхніх ватажків. Було два способи. Перший мав за основу ім’я лідера, іноді без останнього суфікса, до якого додавався суфікс із значенням «при­бічник такого», наприклад: Мазепа — Мазеп-ин-ці₉Лісовський—Лі- сов-чик-и (лат. Lissoѵ-шл-z)¹²². Другий був просто іменем ватажка, наприклад, Барабаш «лівобережні козаки» (після 1667 р.) — за іменем полковника Барабаша (роки розквіту 1647—1648)¹²³.

Відкинувши суфікс it₉ погляньмо на чотири основи: Байун-, Белеґез-, Берз- та Дроуґоу-.

Байун. Тут ми можемо читати и або u dwan «заєць», *tovir∂m >tvir∂m «дев’ятий»¹⁴¹. Тому можна висловити здогад, що у протоболгарській старе *saqla-gu перетвори­лося б у *saqla-w, а пізніше у sqlaw-. Протоболгарська мова також мала збиральний суфікс /-in/, що вживався для позначення груп людей, наприклад волго-болгарські Bulgar-in (болгари), Sowar-in «совари»¹⁴²..

Таким чином, наш висновок є таким: існувало протоболгарське слово saqlaw > sqlaw з формою множини *sqlaw-in, що мало два зна­чення: 1) «охорона, варта, чатування»; 2) «навчений невільник». Араби, які займалися работоргівлею (див. нижче), перейняли форму однини ξ(a) qlab у значенні «навчений невільник», тоді як візантійці, які були зацікавлені у контактах з sqlavin на їхньому лімесі, перейняли цей термін у формі множини: ∑κλαβηv-oi. У слов’янській мові цей суфікс перетворився на збиральний -еи-е-, що стосувався соціальної групи який корелювався з сингулятивним суфіксом -ми-; неприпус­тимий збіг приголосних *скл скоротився до сл.

5

Перша поява імені Sklavin пов’язана з історією про повернення герулів з Подунав’я у Скандинавію 512 р.

Прокопій, записуючи цю подію кілька років пізніше (бл. 546— 550 рр.; т. З, с. 414), каже: «Ці люди, яких очолювали чимало людей царської крові (курсив мій. — О. /7.), пройшли через ці банди (ethnos) склавінів поступово, і після наступного переходу великої частини спорожнілої країни, вони прибули до Варнів... По цьому вони пройшли повз народ данів».

Справжнє місце проживання Прокопієвих склавінів завжди цікавило вчених. Було запропоновано чимало версій, серед яких називалися Чехія, Моравські ворота, Мала Польща та Сілезія¹⁴³. Однак усі ці пропозиції базуються на двох недоведених гіпотезах: що ця північна оселя герулів була на півночі від Паннонської час­тини Дунаю і що герули мандрували суходолом.

Але герули не виявилися чужими у Східній Європі. Десь до 350 р. вони були там господарями і свого часу тішилися славою морської могутності. Під їхню владу потрапило як Азовське, так і Чорне море¹⁴⁴. Тоді можна зробити висновок, що вони поверталися додому у Скандинавію човнами, маючи за ватажків чимало людей царської крові, які, напевно, добре знали географію цієї частини світу. Прокопій (т. З, с. 414) характеризує їхнє тимчасове поселення на Дунаї (до 512 р.) як «край світу» (тобто Римської імперії), котрим на той час був кордон по Дунаю/Істру у Малій Скіфії, тобто Доб- руджі. Тому я роблю здогад, що герули розпочали тоді свій шлях від гирла Дністра, досягши Вісли по Сяну, від верхньої Вісли пере­йшли по Варті на Верхній Одер, тоді по Шпрее та Гавелю до Ельби і таким чином прибули на територію Варнів у Меккленбурґу.

Якщо моя гіпотеза має рацію, то герули зустрілися зі склавінами як мінімум під час їхньої подорожі вгору по Дністру. Ми очікуємо,

що це на склавінів падає відповідальність за періодичні рейди, насамперед на сусідні провінції Мезію та Фракію, про які спові­щають візантійські джерела першої половини VI ст.

6

Це наштовхує нас на наступне питання: яка була відмінна риса загонів склавінів? Підручник з воєнної тактики Псевдо-Маврикія «Artis militaris Hbri Duodecim» (бл. 600 р.) присвячує їй одинадцяту книгу про способи ведення бойових дій проти іноземних військ. Серед них вирізняються чотири категорії¹⁴⁵:

1. Перси;

2. Скіфи: авари та тюрки;

3. Франки та ломбарди;

4. ∑κλdβoι та ^,Avται.

Анонімний автор організував свій матеріал так, щоб описати два типи бойових дій, психологічні та фізичні. Через це у спеціальній одинадцятій книзі було наведено багато інформації про етнічні групи та їхні «характери». Оскільки автор досить обізнаний, в нього чимало топосів. Проте він робить і спеціальні акценти, на які ми мусимо звертати увагу. Так, він стверджує, що, на відміну від пер­ської (та візантійської) практики, скіфи не дотримуються у бою ре­гулярного бойового порядку з поділом на класичні три крила і що франкські війська організовано не на підставі професійних рангів, а відповідно до племінної приналежності і без будь-яких правил дисципліни. Склави, за його розповіддю, були винятково вправними у плаванні та пірнанні. В них навряд чи була якась кіннота, а діяли вони за партизанською тактикою з несподіваними нападами, особ­ливо у болотяній та гірській місцевості. їхні лучники та пращники з неприступних позицій могли завдавати шкоди візантійському вій­ську на відстані.

Кілька джерел підкреслюють, що склави/склавіни були фахів­цями у спорудженні човнів. Так, Феофілакт Сімокатта пише, що бл. 595 р. аварський каган наказав склавінам побудувати човни для того, щоб його військо змогло переправитися через Дунай¹⁴⁶. Також він повідомляє нам в уривку, котрий викликав такі великі дискусії, що деякі склавіни (∑κλaβηvoi) жили (що ми можемо з певністю тлумачити як «постійно проживали») «на крайніх берегах Західного океану»¹⁴⁷, себто Балтійського моря.

Анонімно передані «Чудеса Св. Дмитрія» {Міг II, приблизно 675— 685 рр.), про які ми згадували вище, наділяють склавінів (∑κλaβivoι) 614 р. трьома мореплавними здібностями: по-перше, вони винайшли 26^φ

технологію спорудження кораблів з одного стовбура (τo μovoξιλov, тобто «однодовбанка»); по-друге, вони могли робити кораблі цього типу для плавання по морю; по-третє, вони розробили систему захисту для своїх кораблів під час битви, використовуючи прикриття з дерев’яних дошок та шкір¹⁴⁸.

Про перші нагадує розділ 9 з «De administrando imperio», де Конс­тантин Порфіроґенет стверджує, що склави (∑κλdβoι) з різних ∑κλαβηviαι («склавських земель») «вирізають свої довбанки у своїх горах взимку», а навесні приходять до Києва, «щоб продати їх Русі (Rhos)»¹⁴⁹. В іншому регіоні, пише Павло Диякон (пом. бл. 799 р.) у своїй «Історії ломбардів», приблизно 641 р. «прийшли Sclavi з великою кількістю кораблів і розбили свій табір недалеко від міста Сіпонто» у Манфредонській затоці, Італія¹⁵⁰. Очевидно, що завдяки їх річковим навичкам склавінів асоціювали з іншими річковими жителями у дуже цікавому місці Псевдо-Кесарія (бл. 530—558 рр.): оі ∑κλaβηvoι κaι ΦυσωvΓτaι, оі κai ∆avoυβιoι πρoσaγopευoμεvoι — слов’янською: Словѣне и Фисонитѣнѣ еже иДунавененаричютьсе¹⁵'. Оскільки Феофілакт Сімокатта (с. 247) також звертає увагу на їхню вправність битися за допомогою укріплень, влаштованих з возів (згадаймо також ваґенбурги Яна Жижки епохи гуситських воєн), стає очевидною відповідь на поставлене питання: унікальною характе­ристикою склавінських військ було те, що вони утворювали десантні загони, навчені для партизанської війни як на воді, передусім на річках, так і на суші. Якщо скористатися американською терміноло­гією, вони були морськими піхотинцями своєї доби.

7

Але навіщо степовим кочовикам болгарам були потрібні десантні війська? Відповідь знаходиться у всій стратегічній системі того часу. Ще Арчібальд Р. Люїс, розглядаючи низку основоположних зру­шень, що відбулися у IV—V ст., підкреслив, що найваливішим зрушенням, яке чомусь морські історики пропустили повз увагу, був «раптовий підйом маленького грецького міста Візантія до статусу великої метрополії з наступним обранням його імператором Кон­стантином (330—351 рр.) для своєї столиці»¹⁵². Якщо Рим переважно орієнтувався на сушу, то унікальне положення Константинополя, як тепер став називатися Візантіум, вимагало, щоб він став «госпо­дарем морів»¹⁵³. Політична та економічна влада Візантійської імперії залежала від панування на морях. Кочівники — у даному випадку болгари, а пізніше авари, — чия діяльність була спрямована на Візантію, повинні були пристосовувати свою тактику до цієї фун­даментальної зміни. Раптових нападів кінних стрільців, які довели свою ефективність у виправах Аттіли та його попередників, вияви­лося вже недостатньо.

8

Кубрат, засновник Magna Bulgaria (бл. 630—665 рр.), обрав для своєї столиці колишній центр морського Боспорського царства, пор­тове місто Фанагорію, розташовану у Керченській протоці¹⁵⁴. Його болгарські амбіції вимагали створення нового типу військ — банд морських десантників. Створення осілих франкських та ланґобард- ських королівств позбавило номадів шансів залучити добре навче­них германців як побратимів по зброї, про що ми вже говорили. Рішення полягало у створенні системи спеціальної підготовки для невільників, як захоплених у полон, так і куплених. Тренування ра­бів для виконання різних важливих функцій уже практикувалося мандрівними купцями Середньої Азії; тепер постало питання про воєнне тренування. Результатом стала поява склавів/склавінів, уперше підготовлених (прото)болгарами, а потім далі вдосконале­них аварами¹⁵⁵.

У результаті як у протоболгарському, так і в хозарському паксі виник інший тип склавінів — професійно вишколених рабів. У класичну добу головними невільницькими ринками були острови Xioc (у грецький період) та Делос (у римський). Після офіційного прийняття християнства у Римі (313) центр работоргівлі пересунувся на північ, до центру Боспорського царства¹⁵⁶. Виходить, що прото- болгари, а потім і тюрки-кипчаки перехопили цю торгівлю; останні ще й стали джерелом появи воєнних рабів типу мамлюків, розквіт яких датується значно пізніше рр.1250—1517 у Єгипті та Сирії¹⁵⁷.

Усе це дає підстави вважати, що друге значення арабського слова «саклаб» та загального для всіх західноєвропейських мов слова для означення раба¹⁵⁸, мало те саме походження.

У будь-якому випадку, Хасдай бен Шафрут, міністр іспанських Омейядів, у своєму листі хозарському королю Йосифу назвав ні­мецького короля Оттона I melek Askenaz ve melek ha-gebalim sehem al seqlab^{S\ тобто «володарем германців та володарем [країни за] го­рами, тобто саклабів». Таким чином, він приписав Оттонові І титул, який раніше належав болгарським володарям.

9

Термін «склавін» у візантійській культурній сфері VI—IX ст. буде тісно пов’язаний з аварським паксом. Тогочасні свідчення, де б не з’явилися посилання на склавінів, неодмінно, хоч і не завжди прямо, вказують на аварів, звичайно як їхніх господарів.

У такому випадку я наполягаю на тому, що цей термін «склавін» не стосувався якоїсь етнічної чи лінгвістичної одиниці, а був за­гальним поняттям, що в першу чергу означало професіональних пограничних вояків з варварів. Не існувало жодної єдиної загально­слов’янської нації, як не можемо ми допускати відчуття єдиної слов’янської етнічної спільності¹⁶⁰. Навпаки, джерела засвідчують, що термін η ∑κλαβεviα/ ∑κλaυηvia (одн.) чи ai ∑κλaβηvia√ ∑κλaβιvia√ ∑κλaυιviaι (множ.) вживався у значенні «будь-які місця, зайняті склавінами», тобто твердиня, мала чи велика область, типу прикор­донної воєнної колонії¹⁶¹. Феофілакт Сімокатта (роки розквіту 610—641 рр.) був першим автором, хто вжив термін ∑κλaυηvia щодо твердинь варварів на лівому березі Дунаю¹⁶². Ця інституція була ві­дома по всій провінції Нижня Паннонія. Кілька вчених (наприклад, Дж. Остроґорський, Ф. Дворнік, С. Антоляк, І. Боба) встановили, що склавіни існували також у таких землях¹⁶³:

1) Трансильванія;

2) Фракія з Мезією (Scriptor Incertus, De Leone Armenia);

3) Македонія (Феофан);

4) Далматія разом з Карунтанією [Sclavenia у латинських до­кументах 871 р.);

5) Пелопоннес (VIII — початок IX cτ.; ∑κλaβεvia);

6) Русь (Константан Багрянородний: ai λoιπal ∑κλaβεviaι)¹⁶⁴.

У нашому розпорядженні нема специфічних чи деталізованих описів воєнних колоній типу склавінських. Одна річ певна: кожна склавінія мала власне керівництво на чолі з жупаном (аварський титул), екзархом чи архонтом (візантійські титули)¹⁶⁵. Склавінії об’єднувалися у більші одиниці, що називалися γεvoς або γεvεd (народ, плем’я), так само як кочовий oqlogur-og?z. Таким чином, дунайські болгари Аспаруха, поселившись у Мезії бл. 679 р., підкорили собі тамтешні так звані «сім племен склавінів» (τωv... ∑κλaυιvωv ёѲѵйѵ τaς λεγoμεvaς ⅛τaγεvεdς=Septemgenerationum Sklavi- погит)¹⁶⁶.

«Чудеса Св. Дмитрія» (Mir II₉ бл. 685 р.) перераховують п’ять банд многобожних склавінів, які брали участь в облозі Салоніків 614 р.¹⁶⁷. Вірменський автор Псевдо-Мовсёс Хоренац'і (правдоподіб­но VIII ст.) згадує, що у Фракії проживало «25 склауаїн gentes»'⁶*.

На відміну від степових Ogdr = Ogdz₉ чия економіка була пасто- ралістською, воєнні колонії типу склавіній жили землеробством¹⁶⁹.

Однак, як і їхні степові колеги, ці колонії намагалися, коли обста­вини дозволяли, звільнитися від імперських сюзеренів незалежно від того, чи були вони аварами, чи болгарами, чи візантійцями.

V

1

Коли харизматичний клан степового паксу утримував свою ха­ризму серед правлячих еліт, але вже був змушений змінити місце свого перебування, він намагався відновити своє положення на іншій території. Можна спостерігати два приклади. У першому правлячі еліти переконували своїх партнерів і примушували їхніх підлеглих йти за ними. У другому вони шукали собі нових партнерів та під­леглих з-поміж місцевих народів.

Класичний приклад першого підходу являли протомонгольські савіри (предки угорців), які після мандрування з їхніх обсько-ір- тишських поселень у Сибіру бл. 460 р., забрали з собою кілька про­відних племен своєї конфедерації, а також їхніх підданців, двоюрід­них братів сучасних мансі (вогулів) та хантів (остяків). У ході своєї історії цей пакс змінив кілька харизматичних кланів разом з офіційни­ми мовами (Маджґари, Лебед, Арпад, Анжу, Габсбург) та свою назву (савіри, тюрки, оноґури та ін.). Розмовна мова їхніх підданців була покликана дивним чином вплинути на розвиток: під впливом німецького романтизму у XVIII—XIX ст. вона стала угорською на­ціональною мовою¹⁷⁰. _t

(Псевдо) авари прибули в Азовсько-Північнокавказький район як втікачі. Візантійські джерела повідомляють, що їх кількість ста­новила 20 тис.¹⁷¹ (два тумени), і кажуть, що могутні молоді шукачі пригод відразу привернули увагу сусідніх народів.

Авари принесли з собою візію паксу, і вони негайно почали на­магатися його побудувати. Вони потребували звичайних шісти елементів для утворення паксу:

1) кредиторів, які могли позичати гроші;

2) нових партнерів;

3) нових територій;

4) військової сили;

5) підданців;

6) провіанту.

Завдяки надзвичайній мудрості їхнього проводиря (каган Баян, бл. 558—582 рр.) їм вдалося забезпечити наявність усіх шісти еле­ментів протягом десятиліття (558—568). Ймовірно, іранські купці з конфедерації «Алан», які відразу зрозуміли, що майбутній пакс створить для них великі можливості, забезпечити аварів грошима ще тоді, як вони були на Північному Кавказі. Доказом цього є те, що авари зажадали від «короля» аланів допомоги у встановленні контактів з Візантією і таким чином отримати її¹⁷². Внаслідок цього усі території, що мали стратегічне значення стосовно іранської тор­гівлі, включно з Дунайським лімесом, ельбським кордоном з фран­ками та балтійським побережжям, негайно потрапили під контроль іранської торговельної верхівки і у джерелах дістали назву серби, хорвати, ободрити та вілти^т.

Першими до аварського паксу приєдналися як партнери гунські онноґури та кутурґури, а трохи згодом Tarniax^il4. Дуже швидко вони примусили вступити до конфедерації інші гунські групи, утіґурів та протомонголів Zaβεyδερ-Zaben-der (= Sabir), які раніше звичайно співпрацювали з Візантією¹⁷⁵.

Для організації військової сили аварам були потрібні воєнні та адміністративні експерти, яких можна було дістати з осілих держав. У той час йшлося про Візантію та Франкську імперію. Новий ха- ризматичний лідер Баян спробував зробити ставку на франків. Його перший напад на франкський кордон було відбито 562 р.¹⁷⁶. Однак через три роки він одержав велику перемогу над франкським королем Сіґібертом і, як повідомляють франкські та візантійські джерела, досяг своєї мети 565 р.¹⁷⁷.

Договір між Сіґібертом та Баяном був укладений після того за посередництвом Сіґібертового шурина Альбоїна, нового короля ломбардів і запеклого ворога ґепідів, які тоді жили у Паннонії. За допомогу у знищенні ґепідів Баян зажадав і дістав від Альбоіна десяту частину худоби ломбардів, половину їхньої здобичі від ґе­підів, та оселю ґепідів, Паннонію, віддав на поселення аварам¹⁷⁸.

Осягнувши все це, Баян розгорнув діяльність стосовно останніх трьох проблем, що стояли на його порядку денному, — набору та підготовки спеціалістів, організації постійної військової сили.

На жаль, існуючі джерела прямо не фіксують цих надзвичайно важливих справ. Вони, однак, все ж містять інформацію, яка дає можливість нам вибудувати наступну гіпотезу.

Баян хотів розмістити уздовж візантійського лімесу вояків на зразок протоболгарів, антів та склавінів. На цю пору в нього вже були військові інструктори класу вінідів з франкського кордону. Він усе ще потребував звичайних солдатів для війська, і цю проблему він вирішив систематичним забиранням у військо місцевих селян, предків майбутніх словен, чехів, поляків та сербів. Ми можемо зробити здогад, що він набирав людей, нащадки яких навіть сьогодні вживають назву «авар» (обр та ін.) у значенні «велетень»¹⁷⁹. Вініді, як називалася ця нова сила, під впливом більш розвиненої Германської lingua franca, якою послуговувалися їхні воєнні інструк­тори, справила величезний вплив на слов’янські маси (див. нижче).

Термінологія уривка про Само з «Історії» Псевдо-Фредегара під­кріплює дану гіпотезу. Як ми бачили вище у розділі III.2, ретельний аналіз виявляє протистояння між ватажками, які називалися вініді, та масами підданих склавів.

2

Поступово слов’янська lingua franca розвинула у військових таборах аварського паксу більш софістиковану мову, аніж «хатні балачки», здатну передавати військові накази, писати бюрократичні доповіді та висловлювати ідеї культурного життя, дарма що обме­женого, яке народжувалося у паксі.

Оця цілком сучасна слов’янська мова стабілізувалася на кінець VIII ст., і навіть пізніші запозичення з того чи іншого регіону входили до місцевих діалектних варіантів. Таким чином слово для поняття «король» серед слов’ян-католиків було запозичено із «загальнослов’янського» *karl-, що походило від імені знищувача аварського паксу Карла Великого (пом. 814 р.), ставши у хорватській kralj, kral у чеській та словацькій, krol у польській, а потім «король» у східнослов’янській, де цим словом називалися або західні пра­вителі, або східні правителі, які коронувалися папами¹⁸⁰.

На той час уже мав місце перший істотний шар «загально­слов’янських» культурних запозичень. З германських мов, наприк­лад, ми бачимо, прийшли такі слова, як kun^dzi «князь», *рйІкй «полк», тесї«меч», *slemu «шолом», brunja «кольчуга», brady торговельна компанія не могла виникнути як deus ex machina, нізвідкіля, однак на VIII—IX ст. її купці вже були добре знані й поважані, оскільки могли простежити свій досвід та харизму від часів Римської імперії.

Коли по кількох десятиліттях я повернувся на початку 60-х рр. до студій над проблемою походження Русі, я зрозумів, що її розв’я­зання можна знайти лише у ширшому підході.

На мою думку, треба було знайти відповіді на два питання. Перше: чому це Ібн Хурдадбег, цей добре поінформований шеф аб- басидської розвідки, знав лише про дві міжнародні торговельні ком­панії у середині IX ст.? Друге: хто були оті руси, що вже в середині IX ст. змагатися з єврейськими купцями, які походили від часів Рим­ської імперії? Новгород Великий було побудовано після 900 р., а дендрологічні дані з Києва не древніші, ніж 870-ті рр. Також Київ, чи Куява, був побудованим хозарами містечком, що приблизно до 930-х рр. перебував усе ще досить надійно у руках хозарів².

Назва Русь з’являється вперше у формі Rhos — як загальновідо­мо — у західнокаролінґських «Annales Bertiniani» під роком 839³.

Якщо PycZRhos були якимись слов’янськими селянами, невідо­мими цивілізованому світові до 839 р., як могло статися, що вони отримали добрий вишкіл у географії та торгівлі, а понад усе, чому консервативний торговельний світ став би так довіряти їм?

177 p.∕793 р. н. е. мусульмани з Іспанії вчинили найбільший напад на християнські землі під проводом ’Абд-ал-Маліка ’Абд- ал-Вагіба ал-Муґїта. Ісламські історики, як наприклад, Ібн ал-Асїр, Ібн 'Ідарі ал-Марракушї, повідомили про те, що здобич, захоплена арабами, сягала понад 250 тис. золотих динарів, однієї п’ятої частини з яких вистачило для фінансування найбільшої з колись збудованих мусульманської мечеті — знаменитої Мезкіти у столиці Кордови⁴.

З якої ж франкської території могли араби забрати всі ці багат­ства? На щастя, тогочасний франкський письменник дає нам від­повідь. Це Ермольдус Ніґеллус, який написав хвалебний твір «Car­men in honoren Hludovici regis» на честь сина Карла Великого Людо- віка Набожного, короля Аквітанії з 781 до 813 р. Надзвичайно багатою територією там була Галльська Рутенія (Rotinicum Mauri destituare nimis depraedati sunt). Ермольдус відзначає особливо за­можну людину на ім’я Датує, який заповідав свої багатства та побу­дував мальовничий та багатий монастир Конкас (сучасний Kohk біля Родеза), на місці якого стояв маєток його матері, зруйнований арабами. Величний Конкський монастир, що самотністю нагадував лавру на горі Сінай, досі зачаровує відвідувачів, що я можу за­свідчити (Див. Екскурс V).

Слід згадати, що лише з хрестовим походом на альбіґенців- вальденсів 1208—1213 рр. (місто Альбі з його заможними єретич­ними міщанами було столицею південної Рутенії). Сімон де Монфор- старший, барон Іль-де-Франс, своєю перемогою при Мюре (1214) та наступними жахами й терором поклав край щасливій долі багатого тоді Півдня Франції та його блискучій провансальській культурі й таким чином розпочав у Франції гегемонію Півночі⁵. Рутени французького Півдня мусили зберегти тісні зв’язки з річко­вими купцями, фризами та фламандцями, на нижньому Рейні протя­гом раннього середньовіччя.

Дж. С. П. Тетлок, найкращий знавець твору Джефрі Монмутсько- го (британський історик, помер 1136 р.), пише: «Справді дивною назвою для оцих людей [фризів та фламандців] є рутени, яке означає для Джефрі не лише регіон, як Моріанів (Фризів), так і Морінів у його сучасників... Вперше в історії вони з’являються з Цезарем, який прийшов на берег рутенів (ad Htus Rutenorum) і побачив острів Брита­нію (Ulinc Britaniam insulam)», що й розкриває нам його значення. У пророцтвах Мерліна (VII, 4) рутени виступають як невідомий, але безперечно морський народ. Голдінус [приятель короля Артура] кілька разів називається князем рутенів (dux Rutenorum)>>^h (IX, 12, X, 6, 9, 13), a Ruteni творили окремий ducatus (IX, 19).

Я можу додати, що уельській версії повісті про короля Артура, «Brut у Brenhinedd>>_f Фризія також відома як Rwytwn_f Rutein¹. Порт Саутгемптон з’являється там під трьома назвами: Port Haman_f Port Hamont_f PortRwytwn(πoφPyτεwχb)*. Адам Бременський приблизно 1076—1080 р. згадує Річборо як Rutubi portus⁹. Безсумнівно, що рутенська компанія не раз називала свої факторії на іноземних територіях власними іменами. Ці та деякі інші несподівані інфор­мації у забутих та занедбаних середньовічних джерелах примусили мене перевірити, чи є якась можливість зв’язку докиївських рутенів/ русів із заповзятими кельтськими рутенами/руті. Але для цього були потрібні подальші докази — передусім археологічні — того, що галльські рутени насправді займалися виробництвом експортних товарів міжнародної торгівлі.

1983 року мене запросили викладати у Паризькому університеті. Я скористався цією нагодою, щоби відвідати стару Рутенію й дістати з перших рук інформацію про її археологічні пам’ятки. Результати виявилися більш ніж несподіваними, і тепер я поділюся деякими з моїх відкриттів.

II

Галлію, або точніше Gallia Transalpina (сучасна Франція) Гай Юлій Цезар завоював між 58 та 51 рр. до н. е. Добре відомо, що Цезар був не лише завойовником, а й письменником. Його «Записки про галльську війну» дають досить повну інфрмацію про перед- римську та ранньоримську Галлію. Серед кельтських племен, з якими Цезарю довелося мати справу, були рутени, які жили у су­часних департаментах Авейрон і Тарн.

Упорядкувати новозавойовані землі довелося Авґустові, який організував там чотири провінції¹⁰. Першою була Gallia Narbonensis_f що вважалася старою Provincia_f або ж повністю підкорена частина Галлії, яка включала південну частину Рутенії (департамент Тарн із столицею Альбі). Далі — так звані «Три Галлії» (tres Galliae)_f що не були повністю підкорені й тому звалися Gallia Comata («довговолоса Галлія») — це провінції Belgica, Lugdunensis (названа так за своєю столицею Луґдунумом — сучасне місто Ліон) та Aquitania. Не зовсім підкорені рутени були частиною Аквітанії. їхньою столицею став Сеґодунум, згодом перейменований у Rutena чи Rutenis_f а з цих форм повстала сучасна назва Rodez.

Якщо Нарбонська Галлія перебувала під орудою проконсула, якого призначав сенат, в кожній з інших Трьох Ґаллій керував імпе­раторський легат із преторіанським загоном. Єдиним римським гарнізоном була одна когорта, що охороняла монетний двір у Луґ- дунумі. Власне limes на той час вже досяг Рейну, так що надрейнські легіони могли і в разі заворушень у Трьох Ґалліях швидко туди потрапити.

«Незадоволені перетворенням Луґдунума/Ліона на галльську сто­лицю, — пише Робер Латуш у своїй книзі «Цезар — до Карла Вели­кого», — римляни зробили його вузлом системи доріг, що сполучали Ліон з найважливішими пунктами різних провінцій». Страбон (того­часний географ) подає нам чітку картину генерального плану, який Аґріппа [Марк Віпсаній, 63—12 рр. до. н. е., інженер та будівничий Римської імперії, співправитель Октавіана Августа] розробив, коли був легатом у Трьох Ґалліях (22—21 до н. е.):

«Луґдунум розташований всередині країни, щось на зразок Акро­поля, як з огляду на положення у межиріччі, так і стосовно однакової відстані від усіх частин. Саме через це Аґріппа провів звідти всі дороги: одна вела через Масив Севенни до Сантони [Сентс, на північ від Бордо] й Аквітанії, друга — до Рейну [Колонія, Кьольн]; третя — до океану [Булонь] через країну Белловаців та Амбіанів, а четвер­та — на Нарбон та берег Марселя...»^м.

Невдовзі було прокладено ще одну дорогу, яка з’єднувала Ліон із Бурґідалесами (Бордо) через Сеґодунум (Родез), котрий сам сполу­чався новими артеріями з двома середземноморськими порта­ми — Нарбоном та Арелатом (Арль).

У такий спосіб територію неприборканих рутенів було включено до римської дорожньої мережі. Цю мережу доріг можна простудіювати за Tabula Peutingeriana — пізнішою копією Римської карти, що явно походить від Аґріппиної карти. За нею ми можемо встановити поло­ження Сеґодунума, а також Кондатомаґуса — сучасного Мілло¹².

З успіхом римських легіонів у трансальпійських провінціях по­встала система виробництв та корпорацій, покликана задовольнити потреби війська, що стояло вздовж Рейнського лімесу. Незабаром розгорнулася тісна співпраця між новими капіталістами та військо­вими, а також між ними та імперською адміністрацією. Користую­чись сучасною термінологією, там формувався військово-промисло­вий комплекс.

Римські капіталісти (знову користуючись модерним терміном) виставляли себе протекторами легіонів та різних корпорацій, таких, як моряки.

Почесним серед них був титул flamen'∖ священик культу Рима або династії: деякі спритні капіталісти також обиралися як дуумвіри даної корпорації.

Цікаву інформацію проу/атиеи-капіталістів та заможних куп­ців подає напис з Остії, хоч він і походить від більш пізнього часу (173 р. н. е.):

«М. Iunio М. f. Pal Fausto Decurioni adlecto, Zflamini divi Titi, duumviro, Zmercatori frumentario, Zq[uestori] aerari, flamini Romae Zet Aug. patrono corp. Zcuratorum navium marinarum, Zdomini navium Affrarum (Африканському) universarum, item ZSardorumZ...»¹⁴.

Характерним та найпоширенішим глиняним посудом у Римській імперії був червоний полив’яний посуд, що називався «аретинським» (інколи помилково званий «самоським» від гіпотетичного зв’язку його островом Самос). Він дістав свою назву від міста Арреція (Are- tium), сучасне місто Ареццо, розташованого у родючій долині на сході Тоскани, біля злиття річок Кяне та Арно, де зосереджувалося його раннє виробництво між ЗО р. до н. е. — ЗО р. н. е. До речі, в Ареццо жив Франческо Петрарка (1304—1374).

Кожна річ аретинського посуду звичайно вироблялася у формі й прикрашалася опуклими зображеннями, які виходили завдяки тому, що форми зсередини мали відбитки спеціальних штампів, які наносилися відповідно до композиції. Така декоративна техніка, запозичена з металопластики, дала посудові ще одну цього разу наукову назву, утворену близько 1850 р. — terra sigillata, тобто «гли­на із штампованими малюнками». Зразки для цього посуду, зви­чайно взяті з металопластики, включали міфологічні та побутові сцени, а також рослинно-квіткові орнаменти¹⁵.

Гончарні майстерні Ареццо були організовані як фабрики і най­мали художників для складання композицій та нанесення їх на фор­ми. Кожен виріб мав два штампи: на одному вказувалася назва фабрики, на другому — ім’я художника. Аретинські вироби високо цінувалися, і попит на них був високий, тож їх багато йшло на експорт.

Одна верства суспільства Римської імперії особливо давала пере­вагу цьому типові посуду — це були офіцери римських легіонів, які саме набирали більшої суспільної ваги. Вже під час правління Тіберія (14—37 рр. н. е.) у виробництві terra sigillata відбулися зміни — його центр перемістився з італійського Ареццо на територію рутенів¹⁶.

У Кондатомаґусі («торжищі на межирічі») були всі особливості Ареццо, якщо йдеться про географічне положення. Він знаходив­ся у родючій долині, оточеній густими лісами, біля злиття річок Дурбі й Тарн, дуже близько від імперської дороги, що вела від Сеґодунума (Родеза) у Нарбон. Тут було вдосталь необхідного матеріалу для гончарства — глини, води і дерева.

Через близькість до рейнських легіонів, наявність дешевої ро­бочої сили, великої кількості глини, деревині, води римські про­мисловці вирішили перевести свої фабрики з Італії до Ґаллії, а саме до Рутенії. Археологічні дані (зараз я торкнуся археології Мілло) підтверджують, що бл. ЗО р. н. е. майстри з Ареццо розпоча­ли виробництво terra Sigillata у Кондатомаґусі (Мілло).

У зв’язку з цим слід зауважити, що flamen, який також був багатим купцем (rnagnarius) і добродій Сеґодунума (Родеза) за правління Клавдія (41—54 рр. н. е.), згадується у фрагменті величаль­ного запису, зробленого у реєстрі поважної ґалло-римської прав­лячої верхівки, що був знайдений під час розкопок у Родезі 1913 р. й надрукований (із фото) Олександром Альбенком¹⁷. Чи не дивує цей збіг і чи не знайшли ми одного з римських підприємців — fla- теп — виробництва типу Мілло, який жив у рутенській столиці Сеґодунумі/Родезі, як вважаю я?

Ситуація у другій чверті І ст. н. е. нагадувала ту, що склалася після другої світової війни, коли американський промисловий комп­лекс перевів виробництво у Південну Корею, Японію, Німеччину й т. п. Як добре відомо, головним мотивом цього кроку було праг­нення швидких прибутків: низька вартість робочої сили, близькість до сировини, наявність ринку (війська) тощо. Можна уявити, що у І ст. н. е. римляни мали ті ж самі причини для переміщення ви­робництва з дорожчої Італії до їхньої дешевої колонії у Ґаллії.

Як трапиться через кілька десятиліть з американським військово- промисловим комплексом, що перейшов до інших рук, місцеві рутенські ґалли поступово заступили місце римлян як організаторів виробництва. На щастя, існує документація, в якій задокументовано ці процеси, і до неї ми тепер звернемося.

Рівнина біля міста Мілло, де було влаштоване старе римське ви­робництво, мала назву JIa Ґрофсенк. Хоч місцеве населення впро­довж століть під час оранки знаходило уламки горщиків, тільки у 1901—1906 рр. абат Фредерік Ерме розпочав там систематичні археологічні розкопки¹⁸, які тривають з перервами і донині. Ре­зультати виявилися чудові. Було розкопано не лише тисячі виро­бів разом з найбільшою з відомих у Ґаллії гончарних печей (роз­мірами 9 м X 6,83 м, здатної вмістити для випалу за один раз бли­зько ЗО тис. виробів), художні майстерні тощо, а й також архів фабрик від І до III ст. н. е. (бл. 250 р.). Матеріалом, що використо­вувався для записів, були вибракувані тарелі з невеличкими де­фектами. Тексти (ґраффіті) писані на них вульгарною латиною та кельтською рутенською мовою. До 1981 р. було відкрито понад 500 цілих тарілок та 4000 фрагментів¹⁹, що є одним з найбільших промислових архівів, відомих нам аж до пізнього середньовіччя (XII—XIII ст.).

Нині студії ґраффіті з JIa Ґрофсенка проводяться Академією на­писів та літератури у Парижі, президент якої латиніст Робер Mapi- шаль видав 1988 р. корпус усіх ґраффіті з JIa Ґрофсенка²⁰.

Граффіті різні за змістом. Переважно повністю вцілілі тарілки подають детальну інформацію про розподіл праці перед завантажен­ням обпалювальної печі.

Текст дає назву тієї чи іншої фабрики (officina), часто ім’я фламена (кельтською: casidanos) та інших відповідальних людей. У деяких випадках наводиться дата, як наприклад, flamine crescente III idus Maias^2x (коли Крескенс діяв як фламен 13 травня), за яким йшов номер обпалу (кельтською: tudos). Потім текст називає чотири пара­метри у на чотирьох стовбцях: 1) ім’я (або імена) гончаря-оздоблюва- ча, 2) назву вази, 3) діаметр вази, 4) кількість продукції. Інколи, як у випадку з граффіті H 23, фіксується наскрізна виробнича нумерація гончарних виробів (для H 23 це був номер 27 950).

Для ілюстрації я наведу переклад граффіті H 23²²:

«[Фабрика] Кастоса. Дозвіл. Перший XXI. Десятий обпал. Перевірка.

Деякі тексти розписують робочі дні невільників, зайнятих на фаб­риці, а деякі містять випадкові кельтські фрази, що лише частково були розтлумачені кельтологами. Одна з таких фраз така:

Lebo rutenica Onobia Погодься, рутенко Онобія,

Tiedi ulano celicnu²³. Зійтися зі мною в окремій кімнаті

III

Щоб організувати нове виробництво (у даному випадку вироб­ництво terra Sigillatd) у рутенській «глушині», потрібна була візія, капітал, кваліфіковані спеціалісти, ноу-хау на технологію й насам­кінець, що надто важливо, торговельний досвід. Також існувала по­треба в мережі роздрібних торговців та цілій армії досвідчених візників для перевезень делікатного посуду в різні кутки Галлії, імпе­рії та навіть далі.

Карта, складена французьким археологом Аленом Верне, який тепер очолює розкопки у JIa Ґрофсенку, засвідчує надзвичайний попит виробів з JIa Ґрофсенку²⁴. Серед місць, де були знайдені ці вироби з terra sigillata, не лише Англія, Данія, Східна Німеччина, Польща, а й також Україна — Звенигород (у Галичині) та Ольвія.

Звичайно гончарні печі працювали у JIa Ґрофсенку в квітні— вересні²⁵. У цей час випали відбувалися що другий тиждень. Крім того, за час між двома випалами майстри мусили виробити близько ЗО тис. виробів вищих на той час стандартів, потрібно було загото­вити щонайменше 100 кубометрів сухих дров, а також десь 670 дерев’яних ящиків для перевезення (беручи до уваги, що в одному можна було спакувати 90 виробів, як у випадку з партією для Помпеїв 79 р., що збереглася донині²⁶) і приблизно 70 возів для транспортування (вантаж на римський віз становив 1200 римських фунтів, що дорівнювало 861 метричному фунту). Щорічне вироб­ництво становило біля 360 тис. штук виробів.

Лише заможні римські капіталісти, які мали змогу вкладати капі­тал у Ґаллію після її замирення, виявляли ініціативу й організовували такі великі та складні проекти. їх не могли здійснити невеликі галль­ські селянські громади, як вважали деякі французькі вчені.

Як тільки це виробництво було добре налагоджено (бл. 30— 50 рр. н. е.), місцеве населення опанувало необхідні ремесла й на­вички, і його поступово стали залучати до управління виробництвом. Пізніше, під кінець І ст., воно було здатне й хотіло перебрати вироб­ництво у власні руки. Це був час і шлях до вступу рутенів/рутів на арену виробництва та міжнародної торгівлі. За публікацією P. Ma- рішаля 1981 р.²⁷, на сьогодні встановлено імена 436 гончарів-оз- доблювачів у Ґаллії. Однією з характерних рис їхніх особистих та племінних імен є те, що багато з них мають дві форми: без інфікса або з інфіксом — en-/ -an-/ -in-, наприклад²⁸:

a) Al-an-us: All-us Atti-an-us: Atti-us Gallic-an-us: Gallic-us Mur-an-us: Mur-us Tauri-an-us: Taurus

b) Bass-en-us: Bass-us Cal-en-us: Cal-uus

Коли і як Галльськірутени...

Поширення оздоблювальної кераміки {terra sigillata) із JIa

Ґрофсенка за А. Верне (Vernhet). Взято із книги Histoire du Rouergue, видав Henri Enjalbert₅ Privat. — Toulouse, 1979. — С. 53. §

Rut-en-us: Rut-us

c) Catull-in-us: Catull-us

Maxim-in-us: Maxim-us

d) Cald-on-us: Cald-us

Ім’я Rut-en-us/Rut-us належить до цієї категорії.

Звідси ми нарешті можемо визначити походження форми Русь²⁹, що була Руті — як вона вживалася серед імен галльських гончарів JIa Ґрофсенка і стала джерелом для середньофранцузького Русі та середньоґерманського Руцці, а пізніше дала появу фінського PyomcL

* * *

Одним з характерних явищ II—III ст. н. е. було поширення рутенських гончарних майстерень у басейні Рейну. Цей рух почався у Лезу (ще у І ст. н. е.), де майстри Ла Ґрофсенка організували свої цехи³⁰. Але для нашої проблеми важливим є факт, що ім’я Rutaenus з’являється серед імен виробників на нових місцях, наприклад: у Південній Ґаллії, у Ла Ґрофсенку — Pymeanyc³ⁱ; Pymyc³²; у Цент­ральній Ґаллії, в Лезу — Pymenyc³³; в Нижній Германії—Pymaenyc³*.

У результаті було встановлено контакти й кооперацію між руте- нами та фризами з фламандцями, які почнуть відігравати важливу роль в епоху вікінгів³⁵. Встановившись одного разу, торговельні зв’язки звичайно тривають і далі.

У меровінґській Франкії (бл. 500—752 рр.) дцло близько десятка монетних дворів, один з яких був у Рутенії/Родезі³⁶. Золоті монети з Родеза, так звані трієнси, користувалися міжнародним престижем. У той час, коли срібні монети, що карбувалися у Тулузі, мали локальний обіг, у рутенських монет було значне поширення, причо­му їх можна знайти приблизно у тих самих районах Римської імперії, що й вироби з terra sigillata. Хоча карта Жана Лафорі³⁷ сьогодні вже застаріла, вона все ще годиться для підтвердження цього поло­ження.

IV

Спробуємо синтезувати.

Вихід арабів на історичну арену вперше розколов економічну сферу Mare Nostrum на дві ворогуючі половини (в мене є власні при­чини поділяти так звану тезу Анрі Піренна³⁸). В епоху Омейядської династії (660—750) в арабів не було економічних проблем. Завою­вання багатих ромейських та перських міст забезпечувало постійний приплив здобичі, що стала справжнім фундаментом державного бюджету. Але до 740 р. араби завоювали все, що тільки могли, в результаті нього здобич стала вже не такою багатою. Тоді й виникла нагальна потреба у заміні воєнної економіки іншою системою ви­робництва. Це означало, що як ромейські, так і перські виробництва мусили відновити свою роботу.

Революція 750 р. змінила режим. Місце войовників з Дамаска зайняли навчені іранцями Аббасиди, які були добре ознайомлені з іранськими методами виробництва. Аббасидський халіф, тепер уже посаджений в іранському Багдаді, негайно зіткнувся з проблемою енергії, чи, краще сказати, енергопостачання, такою знайомою нам і тепер. До європейської промислової революції XVIII—XIX ст. єдиним надійним джерелом енергії була рабська праця. Суспільному розвиткові притаманно, що коли виникає потреба, з’являється про­позиція.

Першими міжнародними купцями, які спромоглися дістати по­трібний товар, були Раданія. їм вдалося не тільки розбудувати давню римську традицію работоргівлі, а й також (не будучи му­сульманами чи християнами) плавати по Mare Nostrum і через Кон­стантинополь пробратися у Волго-Донський басейн, що тоді пере­бував під владою хозарів і був одним з найбільших джерел поста­чання невільників. Історичні та нумізматичні дані доводять, що відкриття Хозарії Раданією відбулося уже в 60—70-х рр. VIII ст. (див. Екскурс V).

Тісні комерційні зв’язки між Раданією та хозарами стали пізніше для останніх стимулом для прийняття іудаїзму як релігії їхніх прав­лячих кіл.

Великі успіхи Раданії стимулювали рутенську компанію наслі­дувати її приклад і шукати ключі від «Ельдорадо». Оскільки, будучи християнами, вони не могли користуватися Mare Nostrum, їм доводилося огинати Скандинавський півострів. їм це вдалося, тому що від І ст. н. е. вони мали зв’язки з рейнськими землями й тепер могли також покладатися на досвід своїх фризьких партне­рів. Ті ж, у свою чергу, могли залучити власних партнерів — скан­динавських вікінгів.

У 830-х рр. компанія Pyc пустила коріння у Східній Європі, а невдовзі й перегнала своїх конкурентів з Раданії³⁹.