Вчитель і учень.

Відносини вчителя та учня завжди в історії світової культури визнавались як найглибинніші у процесі передання та засвоєння досвіду культурно-історичного творення, досвіду осягання часу індивідуальної та соціальної історії, досвіду бути людиною.

Вчитель пробуджує особистість у своєму учневі, його власне людяність, стаючи співтворцем її духу, торкаючись найбільш інтимних сторін самопроявів людини. Вчитель направляє свою творчу силу до найвищих світовідношень особистості, до смислостворю-ючого витоку її життя. Вплив — той психологічний механізм, через який вчитель взаємодіє зі своїм учнем. Вплив не передбачає ніякого насильства над індивідуальністю людини, він є благородним і за формою, і за змістом. Вплив здійснюється як взаєморозкриття суб'єктивних світів учителя та учня, в якому обидва щирі і обидва суб'єктивно цінні, проте спрямовує цей процес вчитель. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення смисло-відносин — моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчитель обрав для даної взаємодії.

Вплив є результативним, якщо він призводить до руху тієї чи іншої сфери світовідносин учня, збуджує до розвитку, до зміни, до пошуку перспектив. Буквальне перенесення змісту впливу у внутрішній особистісний світ учня — це регресивна модель педагогічної взаємодії, якої вчитель намагається уникнути. Відповідальність за здійснюваний вплив усвідомлюється вчителем, тому кожний момент його діяльності є морально насиченим.

Вчитель завжди індивідуально-неповторно будує взаємодію з учнем, вміє направляти кожну свою дію, вчинок, слово, жест не абстрактно-загальним властивостям особистості, що зростає, а конкретній, живій властивості учня відчувати, розуміти, оволодівати світом та своїм "Я". Вміння викликати живий відгук в душі учня "благородним враженням" (В.Розанов) та практично зумовити закріплення даного переживання у рисах Його душі — ознака найвищої майстерності вчительства.

Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментннм процес формування та закріплення властивостей суб'єктивного світу учня, що потребує постійної та копіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже ТОНКИЙ за способом здійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.

Діяльність вчителя полягає не тільки у виявленні буттєвого потенціалу учня, а й у спрямуванні його до розвитку та здійснення, а не до згасання або заперечення свого покликання. Реальне життя дає точний критерій істинності дій вчителя: якщо його учень в критичні періоди свого розвитку (рефлексивного, професійного, морального та ін.) переживає стан життєвої перспективи, способи діяння вчителя є правильними.

Вчитель і учень — одне з найгрунтовніших відношень і у навчальному процесі. В ньому встановлюються механізми передання та виховання творчих здібностей, досвіду пізнавального та перетворюючого діяння тощо. Учитель — це жива й розкрита скарбниця думки, винахідництва, професіоналізму. Його оригінальний розум, досвід, високий фах — перша умова контактів з учнем. Головна мета учня — засвоїти образ пізнавальних та перетворюючих актів діяння вчителя і піти далі — стати оригінальним, продуктивним, успішним.

Навчання та виховання талантів до нашого часу залишається в багатьох випадках індивідуальним. Музикант, скульптор, режисер набувають знань та умінь у визнаного творця, досвід передається від покоління до покоління немовби фольклорним шляхом — це найдавніша й неминуча форма навчання.

Процес передання знань у ланці "вчитель — учень" має певні стадії. На початковій стадії суб'єктивність вчителя повністю переноситься на учня. Останній ще не бачить самого предмета дослідження, він запозичує лише якусь розумову структуру і ототожнює її з самим об'єктивним предметом.

Таким є природний цикл відношення вчителя і учня в навчальному процесі, де предметом виступає наукова творчість. Для інших видів творчого діяння цей процес полягає у діалектиці інших категорій та понять, але за суттю він залишиться сталим. Головне завдання вчителя — навчити учня самостійно бачити проблеми, предмет свого діяння, самостійно розв'язувати ці проблеми та перетворювати (матеріально чи ідеально) обраний предмет. Поставити учня віч-на-віч із природою фактів — ось що головне у взаємодії "вчитель-учень". Так починаються самостійні кроки учня до власної творчої оригінальності, вчинкової творчості, осягнення власної особистості.

Особистість та її характер.

Ідея особистості виявляла культурно-історичний зміст кожної епохи розвитку людства. Античний світ створював особистостей всім своїм способом життя та ставленням до реалій; середні віки свідомо принижували її; нові часи в повному розумінні слова "кохалися" цією ідеєю вже в епоху Відродження. В наш час ідея особистості насичується багатством надій та очікувань ідеального, а педагогіка підкреслює важливість своєї справи вказівкою на те, що дитина — це особистість, яка потребує сприятливих умов, щоб розгорнути у всій повноті закладене в ній багатство.

Поняттям "особистість", як правило, позначають певну сукупність ознак людини, що характеризують її як суспільну, соціальну особу. Іноді особистість визначають як соціальну якість індивіда, яка може перейти змістовною ознакою в індивідуальне буття і зумовити тим сами культурно-історичний рівень самопроявів людини. Особистість — водночас своєрідна умова і соціально цінний наслідок розгортання особистого життя; своєрідність умови полягає у неповторній готовності людини звершити цю якість, соціальна цінність наслідку — у примноженому соціокультурному багатстві людства.

Д.Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції. Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером — залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домагання особистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядро особистості, її "Я" визнаються тією активною силою, без якої особистість стає немислимою, неможливою.

М.М.Рубінштейн вказував, що в основі поняття "особистість" лежить не тільки ідея чистого діяльного витоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи. Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є "дитя, зрощене культурою", розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постає тільки там, де починається самопізнання і вперше з'являється потяг до свідомого оформлення свого "Я" самодіяльним шляхом.

Відчуття життя тісно пов'язане з усвідомленням себе як діяльної, самостійної ланки в житті. Й.Г.Фіхте стверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистісних властивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є "життєвим нервом" особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створити почуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов'язаний з істинністю буття. Кожній істоті властиве те існування, те майбутнє, на яке вона має право, а цінність, смисл і саме це право визначаються тим, наскільки дана істота є діяльною, активною. Принцип активності, таким чином стає основою світоспоглядання та життєрозуміння і навіть провідною ідеєю багатьох педагогічних систем. Людина не може не прагнути до цієї форми життя, оскільки саме в ній закладена істина. У прагненні дітей до того чи іншого виду діяльності постає глибинний життєвий потяг, властивий саме людському способу існування. Людина стає особистістю, коли переносить центр свого існування в центр своєї особистості як безпосереднього активного джерела. Тільки за цієї умови людина отримує певний характер, звільняється від невпевненості у протистоянні світові, від нестійкості та випадкових змін.

Особистість має бути самодостатньою в усіх формах відношень до навколишнього світу та до свого власного буття. Особистість усвідомлює себе творцем власного життя, свого індивідуального світу: сфери цінностей, ідеалів, усієї сфери ідей в широкому розумінні цього слова. Світ як такий поза відношеннями з особистістю перебуває "поза добром і злом, істиною та хибним, красою та хаосом".

Таке ставлення до світу є прямим висновком із сутності поняття "особистість". Кожна людина має, відштовхуючись від своєї індивідуальної природи, свого індивідуального становища, намагатися створити зі світу своєрідне ціле. Цим аніскільки не порушиться єдність світу, як залишається таким самим огранене скло, що переливається на світлі різними кольорами залежно від того, з якого боку на нього дивляться.

Світ як гармонійний продукт особистості не є даним, але він є заданим в індивідуальній формі: світ ніби пов'язує нас "матеріалом", але залишає нам повну свободу у формі та характері його обробки. Ось тут і відкривається простір для особистості. Світ, створений особистостями, індивідуальними та нерівноцінними, і сам має бути індивідуальним. Метод, характер, воля — все це необхідно особистості на шляху її індивідуального виявлення, становлення і самостійного діяння.

Характер особистості, як правило, пояснюють у змістовному перетині Його складових — емоційної, вольової, моральної та інших сторін, що зумовлюють індивідуальний, неповторний характер діяння конкретного індивіда. Найбільш сутнісним у розумінні природи характеру особистості є те, що він складається з різнорідних властивостей, які можна поєднати в три групи елементів. Насамперед у ньому представлена фізична природа людини у вигляді певної тілесної організації, нерозривно пов'язана з нею психічна природа індивіда, в якій ті чи інші прояви тісно пов'язані з життям тіла. Такими є потяги, імпульси, афекти, чуттєвість, швидкість реакції тощо і найголовніше — елементи волевиявлення. Обидва ці фактори поєднуються в так званий психофізичний устрій чи характер конкретного індивіда. Суттєвою і найвищою за рівнем організації є складова, яку називають духовною організацією індивіда. Вона виявляє закономірності формування та розкриття вищих утворень психічного життя людини, що мають найсуттєвіший вплив на розгортання індивідуального буття, на формування та ствердження в реальному житті її ідеалів, ціннісних очікувань, глибинних духовних переживань, світовідношень тощо.

На основі природних даних, природних сторін характеру, включаючи сюди інтелектуальний та емоційний характер людини, розгортається, тісно переплітаючись з ними, так званий культурний елемент характеру — штучно підвищена культурою мислительна, ідейна, ціннісна діяльність людини, чільне місце в якій займають моральні, етичні ідеї, що надихають і спрямовують волю особистості. Мова йде про характер власне людського діяння, притаманний певній людині, про сукупність окремих та генералізованих засобів діяння людини, що розгортають її людяність не тільки у суто індивідуальному аспекті, а й у плані взаємопроникнення всезагального, вселюдського і конкретно-індивідуального. Мається на увазі той потенціальний (чи вже актуалізований) рівень самопроявів людини у пізнавальному та перетворюючому контакті зі світом, що стверджує її як культурно-історичну особистість, здатну здійснювати індивідуалізовані за механізмом, але всезагальні за змістом формуючі впливи на розгортання загальнолюдської історії, культурно-історичного процесу в цілому.

Людська природа напевно визначає в характері особистості тільки можливості його формування, окремих тенденцій розгортання тощо, а яка з цих можливостей та якою мірою буде здійснена, це вже вирішують хід подальшого розвитку особистості, властивості "матеріалу", на якому виявляється та визріває характер, наявність свідомої сили, що впливає на розкриття характеру у певному напрямі. Особистість має бути багатогранною, тому поряд з ідеями добра стають цінності краси, істини, святості та ін., проте ідеї добра завжди є першими серед тих факторів, які "захищають" почуття, волю, розум від тенденцій хибного розвитку. Можна також говорити про певний характер світоглядних позицій особистості, які є центруючими у свідомому, цілеспрямованому процесі організації особистістю свого життя.

У питанні про виховання характеру мова йде не тільки про можливість виховання взагалі, а й про те, чи може людина бути вільною у процесі розгортання сутності свого буття. Прихильники однієї точки зору заперечують можливість виховання характеру, вказуючи на його природну зумовленість та заданість, об які "розбиваються" всі впливи "ідейної" сторони особистості. Тим самим неминучим стає заперечення індивідуальної свободи "Я": індивід у своєму прагненні певних цілей повністю безсилий перед природними проявами своєї психофізичної природи, він повністю відданий під владу незалежних від нього сил, і все в його житті визначається вже не нормами, не цілями, а попереднім ланцюгом причин. Згідно з цією позицією сама особистість як така стає неможливою, що не відповідає логіці життя і сутності власне людського способу існування, провідною характеристикою якого є здатність до самоспричинення.

Сила характеру особистості виявляється насамперед у тому, що індивід має володіти здатністю до протистояння в життєвих ситуаціях боротьби протиріч, має володіти духом ініціативи, запобігання, стійкості, мужності тощо. Для спрямування цієї сили необхідні здоровий глузд, розум, стійкі моральні принципи. Вчинки, які здійснює індивід, є результатом вияву його характеру, в той же час характер формується й розвивається в моральному, цілеспрямованому діянні відносно явищ світу та власного "Я". Важливо також пам'ятати, що характер індивіда не є сумою окремих задатків, здібностей та інших елементів; він є живою, нерозривною єдністю їх, пов'язаною загальним внутрішнім принципом — єдиним духом особистості.