§ 7. Право на свободу

Право на свободу є одним із природних прав людини, яким вона наділена від народження.

Термін «свобода» слід розуміти в кількох аспектах: а) свобода як стан суспільства, стан демократії в державі; б) свобода як

суб’єктивна можливість певної поведінки у визначених законом сферах; в) свобода як конкретна можливість людини діяти за вла­сним бажанням й інтересами, враховуючи права інших осіб та ін­тереси суспільства, і фізична безпека людини^[99].

Специфіка статусу носіїв права на свободу та особисту недо­торканність обумовлює і специфіку змісту вказаних прав, яка ві­добразилася у ст. 56 СК України. До змісту права на свободу по­дружжя ст. 56 СК України віднесено:

- право на вільний вибір свого місця проживання;

- право вживати заходів щодо підтримання шлюбних відносин;

- право припинити шлюбні відносини.

Однак не слід вважати, що вказаними правами і має обмежу­ватися право жінки та чоловіка на свободу. По-перше, виходячи з принципу регулювання сімейних відносин лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасни­ків та інтересів суспільства (ч. 3 ст. 7 СК України), у вказаній статті врегульовано саме ті відносини, які законодавець вважає за необ­хідне врегулювати нормами саме СК України та які є важливими з точки зору захисту інтересів їх учасників. По-друге, інші аспекти права подружжя на свободу одержали своє регулювання у нормах інших нормативних актів і поширюються на всіх громадян Украї­ни, а також на всіх інших осіб, які на законних підставах перебува­ють на території України незалежно від їх сімейного стану.

Згідно зі ст. 3 закону України «Про свободу пересування та ві­льний вибір місця проживання в Україні» (2003 р.), вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина Украї­ни, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністра­тивно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи пе­ребувати.

Право дружини та чоловіка на вільний вибір місця прожи­вання не обмежується тільки територією України. Кожен із по­дружжя має право виїхати з України та в’їхати в Україну. У разі виїзду громадян України за її межі за ними зберігаються на її те­риторії майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності.

За звичайних умов сімейного життя подружжя проживає ра­зом. Спільне проживання створює необхідні передумови для роз­витку сім'ї та здійснення її функцій щодо народження та вихован­ня дітей, ведення спільного господарства й вирішення немайно­вих та майнових питань життя сім'ї. Установлюючи право жінки та чоловіка на вибір місця проживання, законодавець заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного про­живання й підкреслює, що шлюб не звужує особистих прав грома­дян. Не може бути такого шлюбу, коли подружжя із самого почат­ку має намір жити окремо й свій намір утілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу або є підставою для розірвання шлюбу. В обох із цих випадків для дружини та чоловіка припиня­ються їхні права та обов'язки як членів однієї сім'ї.

В окремих випадках чоловік та жінка можуть проживати окремо з поважних причин, перелік яких вказано у ч. 2 ст. 3 СК України. До них, зокрема, належать навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками або дітьми. Указаний перелік не є вичерпним, і в кожному конкретному випадку суд має право ви­знати або не визнати конкретну причину окремого проживання подружжя як поважну чи ні. Отже, відповідно до ст. 3 СК України подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з по­важних причин не проживають спільно.

Чоловік та жінка не зобов'язані спільно проживати й не зо­бов'язані слідувати один за одним у разі зміни місця проживання одним із них. Право кожного з подружжя на вибір місця прожи­вання відповідає обов'язку іншого не чинити перешкод йому у здійсненні цього права. Заперечення іншого з подружжя не мають правового значення^[100].

Законодавство у низці випадків передбачає певні стимулюю­чі умови для спільного проживання подружжя. Так, працівникам у разі переведення їх на іншу роботу, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, виплачують вартість проїзду працівника, витрати на перевезення майна, одноразову допомогу на самого працівника і на кожного члена сім'ї, який переїжджає (ст. 120 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України). Члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, у тому числі й інший із подружжя, ма­ють право на користування цим житлом (ст. 405 ЦК України). Наймач вправі вселити в займане ним житлове приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приват­ної власності, свою дружину, при цьому вселений інший із по­дружжя набуває рівного з наймачем права користування примі­щенням (ст. 161 Житлового кодексу (далі - ЖК) України).

Праву вживати заходів щодо підтримання шлюбних відносин одного з подружжя відповідає право іншого з подружжя припи­нити шлюбні відносини. До речі, обов'язок кожного з подружжя полягає не в тому, щоб не заважати іншому здійснювати вказані права, а в тому, щоб поведінка кожного не виходила за межі здійс­нення ними цих прав.

Слід зазначити, що поняття «шлюбні відносини» не є тотож­ним поняттю «шлюбні правовідносини». Шлюб, а отже, шлюбні правовідносини можуть тривати, а реальні шлюбні відносини мо­жуть припинитися за волею подружжя, за волею одного з них або всупереч їхній волі. Дружина чи чоловік можуть відмовитися від шлюбних відносин, припинити спільне ведення господарства, по­ділити житло тощо¹. У такому випадку шлюбні відносини треба розуміти у широкому сенсі, не тільки як правові відносини, але й як біологічні, моральні відносини. Отож, і підтримувати шлюбні відносини чоловік та жінка мають змогу як у способи, не врегу­льовані нормами права (дарувати подарунки, вести домашнє гос­подарство тощо), так і в ті способи, які безпосередньо встановлено у законі й покликано зміцнити сімейні відносини.

Заходи щодо підтримання шлюбних відносин мають відпові­дати, по-перше, нормам чинного законодавства, а по-друге, мораль­ним засадам суспільства. Під нормами чинного законодавства слід розуміти як норми Сімейного кодексу України, так і норми інших нормативно-правових актів. Зокрема, ст. 13 ЦК України встанов­лює, що під час здійснення своїх прав особа зобов'язана утримува­тися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допуска­ються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Так, дружина або чоловік, здійснюючи своє право на збереження шлюбних від­носин, зобов'язані не порушувати як прав та інтересів іншого з подружжя, так і їхніх дітей, а також інших членів сім'ї.

¹ Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : наук.-практ. комент. / З. В. Ромовська. - Київ : Ін Юре, 2003. - С. 123.

Жінка та чоловік мають право припинити шлюбні моральні, біологічні, духовні, а також і юридичні відносини. Чинне законо­давство регулює порядок припинення юридичних шлюбних від­носин.

Право припинити шлюбні правовідносини хоч і належить до особистих немайнових прав подружжя, проте має певну специфіку. По-перше, волевиявлення подружжя або одного з них не достат­ньо для припинення шлюбних відносин. Необхідним є ще й рішен­ня компетентного органу про розірвання шлюбу.

По-друге, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою для винесення такого рішення. Суд може відмови­ти у задоволенні позову.

По-третє, волевиявлення подружжя може ставитись під сум­нів шляхом вжиття судом заходів щодо примирення учасників спору, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК України).

По-четверте, під час розірвання шлюбу мають також урахо­вуватись інтереси інших осіб, насамперед малолітніх дітей і дітей- сиріт (п. 1 ст. 112 СК України).

По-п'яте, закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом певного проміжку часу взагалі не може здійснювати особисте немайнове право на припинення шлюбних відносин. Так, позов про розірвання шлюбу не може бути подано протягом вагіт­ності дружини та протягом 1 року після народження дитини (п. 2 ст. 110 СК України).

По-шосте, розірвання шлюбу допускається і без урахування волі одного з подружжя. Наприклад, розірвання шлюбу з особою, визнаною недієздатною або безвісно відсутньою, допускається за заявою одного з подружжя (ст. 107 СК України)^[101].

Подати позов про розірвання шлюбу може особа, яка досягла повноліття, а також особа, цивільну дієздатність якої обмежено. Суд може залучити до участі у справі законного представника особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 29 ЦПК України). В інте­ресах того з подружжя, хто був визнаний недієздатним, позов про розірвання шлюбу має право подати його опікун (ч. 5 ст. 110 СК України). Таким чином, можливість здійснення жінкою та чолові­ком свого права на припинення шлюбних правовідносин залежить від обсягу цивільної дієздатності кожного з них.