Додаток Б РЕЗУЛЬТАТ ОПИТУВАННЯ СУДДІВ ІЗ ПРОБЛЕМ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ

Дослідження проводилося протягом січня — вересня 2006 р. Його мета — виявлення бачення проблем доступності правосуддя професійними суддями. Авторкою було опитано 363 судді Харків­ського, Донецького, Полтавського, Луганського регіонів (місцевих та апеляційних судів).

На запитання: «Чи вважаєте Ви, що організація і діяльність судової влади в Україні на сучасному етапі її розвитку відповідає вимозі забезпечення доступності правосуддя?» переважна біль­шість опитаних (66 %) відповіли, що вона відповідає частково, але потребує деяких змін; 10 % — не задовольняє цю вимогу, потребує докорінних змін; 16,2 % вважають, що сучасне стано­вище повністю відповідає вимозі доступності правосуддя.

Респондентам було поставлено завдання визначити із запро­понованих чинників ступінь їх впливу на рівень забезпечення доступності правосуддя (у суді першої інстанції). У цифровому значенні ми отримали такий результат:

Аналіз цього результату дозволяє зробити певні висновки.

Як показує дослідження, найбільш суттєвими чинниками в забезпеченні доступності правосуддя, на думку суддів, є раціо­нальне навантаження на одного суддю, матеріально-технічне забезпечення судів і суддів, виконання постановлених рішень, недоліки роботи органів дізнання й досудового слідства (у кри­мінальних справах).

Цікаво, що більшість суддів дотримуються думки, що забез­печення територіальної наближеності суду, а також відкритості інформації про суд, порядок його роботи й процедуру звернення не належить до першочергових завдань при вирішенні пробле­ми доступності правосуддя, хоча територіальну наближеність суду традиційно, ще з часів судової російської реформи кінця ХІХ ст., науковці відносять до пріоритетних питань доступ­ності. Судді також не вбачають суттєвого зв'язку між розміром судових витрат і доступом особи до суду, що відрізняється від загальноприйнятої в науковій юридичній літературі точки зору й позиції Європейського суду з прав людини. І насамкінець, судді вважають, що час роботи суду, який збігається з часом роботи більшості підприємств, установ та організацій, не є перешкодою для доступу до суду, що принципово узгоджується з положен­нями процесуального законодавства про обов'язок роботодавця відпустити особу із судовою повісткою для явки до суду.

На запитання: «Чи знайомі Ви зі змістом Європейської кон­венції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р. ?»

96.4 % суддів відповіли позитивно. Стосовно практики цього Суду рівень обізнаності виявився меншим (86 %), 11 % опита­них взагалі не мають уявлення про його прецеденти. При цьому з тих суддів, які знайомі з нормами Конвенції і практикою Суду, лише 16,2 % при постановлені судових рішень посилаються на норми Конвенції і 20,5 % — на норми Конвенції і практику Суду.

60.5 % опитаних відповіли, що не посилаються на ці джерела.

На запитання: «Чи вважаєте Ви, що рівень фахової підго­товки судді безпосередньо впливає на доступність правосуддя? Якщо «так», то яким чином можна впливати на підвищення рівня фахової підготовки суддів?» 80,3 % респондентів відповіли, що рівень фахової підготовки судді безпосередньо впливає на до­ступність правосуддя; 11,8 % не підтримують цю тезу і 7,7 % не визначилися щодо цього питання. При цьому, на думку опитаних, найбільш ефективним шляхом підвищення рівня фахової підго­товки суддів (за — 64,1 %) є науково-просвітницькі семінари для суддів із залученням науковців, суддів вищих судів тощо. Друге місце в рейтингу шляхів вирішення цієї проблеми (за — майже 30 %) посідає встановлення вимоги стосовно обов'язкового на­вчання кандидата на посаду судді в спеціалізованому навчаль­ному закладі на кшталт створеної в Києві Академії суддів Укра­їни. Деякі судді в коментарі до анкети зазначали, що необхідно розширити доступ суддів до спеціальної літератури, офіційних видань Верховного Суду України, Європейського суду з прав людини. Лише 22,5 % опитаних вважають, що слід встановити більш жорсткі вимоги до обсягу й глибини знань кандидата на посаду судді при складанні кваліфікаційного іспиту, і 14,5 % виступають за впровадження більш жорстких дисциплінарних стягнень у разі виявлення некомпетентності судді. Таким чином, можемо підсумувати, що більшість суддів задовольняє рівень установлених законодавством вимог щодо кандидатів на посаду судді й системи дисциплінарних стягнень, що можна пояснити певним професійним корпоративізмом.

На запитання: «Яким є Ваше ставлення до ідеї публікації судових актів (рішень, постанов, вироків тощо) в ЗМІ?» лише 7,4 % суддів відповіли, що необхідно публікувати абсолютно всі акти судової влади (судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій). 44,1 % переконані, що потрібно публікувати як усі акти вищих судових інстанцій, так і вибірково — рішення судів першої і другої інстанції, саме ті, які мають суттєве значення для судової практики; 19,5 % підтримують оприлюднення лише актів вищих судових інстанцій (Верховного Суду України, Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду); 23,8 % респондентів ідею публікації судових актів (рішень, постанов, вироків тощо) у ЗМІ вважають раціональною, а 10 % взагалі не підтримують цю ідею.

Стосовно того, у якому виданні мають публікуватися акти судової влади, думки опитаних розділилися так:

На прохання висловитися стосовно інституту прийому суд­дями громадян переважна більшість опитаних (57,5 %) відпо­віли, що судді мають спілкуватися з громадянами лише в ході судового засідання. При цьому 42,2 % респондентів виступають за те, щоб прийом громадян вели спеціальні працівники апарату суду, а 4,1 % — що вести прийом громадян повинні судді, але в меншому обсязі, ніж зараз. Лише 12,1 % опитаних респондентів відповіли, що цей інститут є необхідним і корисним як для судді, так і для громадян.

Посада помічника судді була введена нещодавно (раніше помічники були не у всіх суддів) із метою полегшення його роботи. На запитання: «Чи вважаєте Ви за потрібне ввести ін­ститут помічника судді для кожного судді (поряд із секретарем судового засідання) з метою спрощення його роботи?» переваж­на більшість суддів (93,2 %) відповіли позитивно. Це свідчить про доцільність такої новели і практичну ефективність цього інституту.

На запитання: «Чи вважаєте Ви, що спеціалізація судів і суддів позитивно впливає на забезпечення доступності право­суддя через підвищення компетентності судді?» більшість суддів (88,2 %) відповіли позитивно; 58,6 % із них вважають, що цей чинник прямо впливає на доступність правосуддя; 29,6 % — впливає опосередковано; лише 11,5 % опитаних не вбачають впливу зв'язку між спеціалізацією суддів і судів на досліджувану проблему, а 1,6 % переконані, що існуючий рівень спеціалізації є достатнім. При цьому 47,7 % суддів констатували, що по­дальшу спеціалізацію судової системи необхідно здійснювати шляхом широкого впровадження спеціалізації суддів одного суду; 37 % виступають за створення спеціалізованих судових складів (палат) у місцевих судах за аналогією з апеляційними судами; лише 15,9 % опитаних підтримують ідею створення додаткових підсистем спеціалізованих судів — земельних, юве­нальних, трудових та ін. Одночасно в коментарі до анкети один із суддів зазначив, що введення вузької спеціалізації суддів першої інстанції може призвести до їх дискваліфікації.

На запитання: «Яким чином, на Вашу думку, має вирішу­ватися проблема надання безоплатної правової допомоги мало­забезпеченим верствам населення?» 42,7 % суддів відповіли, що шляхом створення відокремлених об'єднань адвокатів, які фінансувалися б із Держбюджету й займалися виключно надан­ням безоплатної правової допомоги (так звана муніципальна адвокатура). Деякі респонденти додатково підкреслювали по­требу створення муніципальної адвокатури як суттєвий засіб підвищення доступності правосуддя. Ще 41,4 % опитаних під­тримують ідею прийняття спеціального нормативного акта, який регулював би порядок надання безоплатної правової допомоги в усіх видах судочинства з чітким переліком осіб, що мають право на таку допомогу. По 12 % опитаних вбачають вирішен­ня цієї проблеми у збільшенні існуючих ставок оплати послуг адвокатів за призначенням із Держбюджету і зменшенні ставок адвокатських послуг для певних груп населення з відповідним відшкодуванням адвокатам за рахунок держави. Таким чином, можна стверджувати, що основна частина респондентів виступає за регулювання державою процедури надання безоплатної пра­вової допомоги малозабезпеченим верствам населення шляхом створення відповідної нормативної та організаційної баз.

Більшість опитаних (65 %) наполягають на тому, що ство­рення розвиненої системи органів альтернативного (досудового) врегулювання конфліктів сприятиме забезпеченню доступності правосуддя. При цьому 12,9 % вважають цю ідею раціональною, але існуючий стан речей у цій сфері — лише задовільним; 88 % дотримуються думки, що систему органів альтернативного (до- судового) вирішення спорів необхідно розвивати; 17 % — що всі юридично значущі справи мають вирішуватися в судовому порядку. Деякі судді на сторінках анкети висловлювалися за те, щоб вилучити з компетенції суду дрібні справи про адміністра­тивні правопорушення (зокрема, штрафи за порушення правил дорожнього руху, повернути їх ДПС або спеціальним органам виконавчої влади), а також забрати у судів справи про стягнення заборгованості по сплаті комунальних послуг, повернувшись до практики виконавчих написів нотаріусів.

Позиція респондентів щодо розвитку системи органів альтер­нативного (досудового) врегулювання конфліктів є такою:

При визначенні найперспективніших форм альтернативного (досудового) врегулювання конфліктів думки опитаних розпо­ділилися так:

На запитання: «Чи вважаєте Ви за потрібне вводити нормати­ви середньомісячного навантаження на одного суддю місцевого суду?» переважна більшість суддів (90 %) відповіли позитивно:

46,6 % відповіли, що обов’язково; 43,4 % — скоріше, так; лише 10 % опитаних вважають, що вводити недоцільно. Так, один із суддів зазначив, що введення таких нормативів може викликати повернення до соціалістичного плану, що є неприпустимим; деякі судді свою незгоду пояснили складністю узагальнення нормативів, оскільки справи різні, а за кожною з них — долі людей.

Досить цікавим виявилося й дослідження того, яку кількість кримінальних, цивільних і справ про адміністративні правопору­шення (середніх за обсягом і складністю) має розглядати суддя протягом одного місяця. Респонденти, які відповіли на це запи­тання (55 % з усіх опитаних), наводили різні цифри. Стосовно кримінальних справ, то найменше з наведених значень — від 1 до 5, найбільше — 20. Арифметичний підрахунок середнього склав 7 кримінальних справ на місяць. Оптимальна кількість ци­вільних справ коливалася від 10 до 60, що в середньому означає 24 справи. Щодо справ про адміністративні правопорушення, то лише 75 % опитаних дали відповідь на аналогічне запитання про цю категорію справ (це становить 34 % від загальної кількості респондентів): їх цифри коливалися від 20 до 100 справ, що в середньому значенні — 47 справ.

90 % суддів позитивно ставляться до введення середньомі­сячних нормативів навантаження на одного суддю, однак із них лише 61 % навели прийнятні, на їхню думку, цифри нормативів, а стосовно справ про адміністративні правопорушення — 38 %. Такий результат свідчить не тільки про принципове сприйняття цієї ідеї суддівським корпусом, але й про певну невизначеність щодо конкретної відповіді.

Респондентам було поставлено завдання визначити ступінь впливу наведених чинників на забезпечення доступності апеля­ційної і касаційної інстанцій. Маємо такі результати:

Аналіз отриманих відповідей дозволяє вивести рейтинг за­пропонованих чинників, за яким зменшується рівень їх впливу на доступність судів вищих інстанцій. Він має такий вигляд:

Таким чином, бачимо, що трійку «лідерів» із майже однаковим результатом посідають такі чинники, як можливість скористати­ся допомогою професійного представника (юриста, адвоката), використання апеляційною (касаційною) інстанцією своїх пов­новажень щодо зміни рішення нижчого суду, строки перегляду справи вищою інстанцією. Територіальна наближеність суду (як і у випадку із судом першої інстанції) не є чинником першочергової важливості. І досить несподіваним для нас (хоча цей результат також узгоджується з позицією суддів щодо суду першої інстанції) є віднесення розміру судових витрат до чинника, який справляє найменший вплив на доступність правосуддя.

У процесі опитування респонденти могли висловлювати свою точку зору з питань, не відображених в анкеті. Деякі з них вважають, що:

- потрібно спростити судовий процес при розгляді судових справ, особливо цивільних;

- слід ввести більш суворі заходи щодо осіб, які не являються за судовими викликами без поважних причин;

- необхідно забезпечити суддям реальне навантаження й не ви­магати дотримання розумних строків при їх перенавантаженні.

Мали місце й такі коментарі:

- організація та діяльність судової влади настільки відповідає вимозі доступності правосуддя, що багато осіб зловживають цим, маючи по 10-15 позовів у суді одночасно й постійно, бо це для них хобі;

- судова система не відповідає вимозі доступності право­суддя, тому що судову реформу було проведено невдало;

- на якість і доступність правосуддя прямо впливає питання незалежності судової влади;

- треба частіше проводити анкетування суддів і інформувати їх про результати;

- слід створити систему і процедуру дисциплінарного про­вадження щодо суддів замість існуючої системи кваліфікаційних комісій;

- формування суддівського корпусу має вирішуватися на рівні держави, а не на рівні голів судів і Держсудадміністрації;

- необхідно встановити процесуальну процедуру щодо ви­значення власної позиції судді першої інстанції стосовно зміне­ного рішення (вироку) судом другої інстанції;

- важливо змінити статистичні критерії щодо визначення професійних характеристик суддів при розгляді справ;

- потрібно скоротити кількість апеляційних суддів шляхом повернення їх у суд першої інстанції;

- заробітна плата суддів у судах першої інстанції за умови набагато більшої завантаженості порівняно з апеляційними су­дами має бути вищою від останніх, щоб зберегти суддів у судах першої інстанції.