Сутність політичної модернізації

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ - це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М.

“Традиційні” країни - зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни - засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

- політичній системі;

- політичній культурі;

- політичній поведінці.

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.

Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.

Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:

- зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;

- формування нової модернізаторської політичної еліти;

- зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

- забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

- підвищення впливу інформації;

- постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.

Теорія модернізації - інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або спонтанна) - характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена) - притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації - соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

1- й етап (50-ті - початок 60-х років ХХ ст.) - зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:

- універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

- технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);

- вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

- критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).

2- й етап (друга половина 60-х - початок 70-х років) - критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3- й етап (початок 70-х - друга половина 80-х рр.) - відхід від євроцентризму.

Характерні риси етапу:

- поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

- зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:

1. Ліберальний напрямок - Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.

Ключові ідеї:

- основна мета модернізації - формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.

- економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи.

- політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.

Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політичного режиму.

2. Консервативний напрямок - Семюель Хантінгтон,

Дж. Нельсон, Хуан Лінц.

Ключові ідеї:

- основна мета модернізації - досягнення економічного росту та встановлення соціального порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);

- модернізація не є спонтанним процесом. Це - процес, ініціаторами якого виступають політичні еліти, які впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело модернізації - не західні держави, а еліти, що існують всередині відповідної країни;

- характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого панування.

4- й етап (триває з кінця 80-х років) - утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.

Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель- Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.

18.2.