Партійна система і політичні партії в Україні

До початку 90-х років ХХ ст. в Україні, як і в Радянському Союзі загалом, діяла однопартійна система (слід пам’ятати, що історія багатопартійності в Україні починається з кінця ХІХ ст., але згодом після Жовтневої революції всі політичні партії, крім комуністичної, були заборонені і знищені).

- 1987-1988 pp. - виникнення неформальних (тобто неофіційних) полі­тичних організацій (Українська Гельсінська спілка та ін.);

- 1989 р. - створення масової громадсько-політичної організації - Народ­ного Руху України (І з’їзд - вересень 1989);

- 1990 р. - початок легального утворення нових політичних партій на ос­нові відміни 6 статті Конституцій СРСР та УРСР і прийняття союзного Закону «Про громадські об’єднання» (на початок 1991 р. в СРСР діяло вже близько 20 загальносо­юзних і 500 республіканських партій, 10 тис. політклубів та громадсько-політичних організацій);

- серпень 1991 р. - невдалий путч у Москві, наслідком якого стала заборо­на діяльності КПРС та КПУ (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 30 серпня 1991 р.) і передача їх майна державі (Закон України «Про обернення майна КПУ та КПРС на державну власність» від 20 грудня 1991 р.). Фактично це означало кінець системи партократичного правління.

Таким чином, до моменту проголошення незалежності України однопартій­на система фактично була зруйнована. Втім, це ще не означало автоматичного ви­никнення багатопартійної системи.

Головні засади політичного плюралізму, а також право на створення партій та інших громадських організацій і обмеження щодо цього визначені Конституцією України (1996р.), Законом України «Про об’єднання громадян» (1992р.) та Зако­ном України «Про політичні партії в Україні» (2001 р.). Зокрема, ст. 15 Конституції України гарантує свободу політичної діяльності в умовах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності і забороняє державі визнавати будь-яку ідеологію як обов’язкову. Ст. 36 надає громадянам України право на свободу об’єднання у полі­тичні партії й громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних й інших інтересів. Вона підкреслює, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Нарешті, ст. 37 установлює обме­ження щодо діяльності політичних партій - забороняється діяльність таких органі­зацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення держав­ної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям забороняється також мати воєнізовані формування; не допус­кається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої й судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, війсь­кових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

За законом 1992 року політична партія реєструвалась, якщо підтримувалася не менше ніж 1000 громадянами; при цьому допускалось утворення політичних партій лише з усеукраїнським статусом. Закон 2001 року посилив цю норму, вима­гаючи вже підписи не менше від 10 000 громадян України, зібраних не менше ніж у двох третинах районів не менше від двох третин областей України. Закон виключає подвійне членство в політичних партіях і допускає членство в них тільки громадян України, які мають право голосу.

Суттєвий вплив на формування багатопартійності в Україні здійснює роз­ширення виборчих прав політичних партій. До 1997 року в Україні діяла мажорита­рна виборча система, яка надавала політичним партіям (як і трудовим колективам) лише право висувати своїх кандидатів в одномандатних мажоритарних округах. На виборах до Верховної Ради 1998 року вперше була застосована змішана виборча система, яка перетворила політичні партії на безпосередніх суб’єктів виборчого процесу - половина депутатського корпусу тепер обиралась у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційним принципом від політичних партій. При цьому був визначений 4-відсотковий виборчій бар’єр. 8 політичних партій і блоків із 30, що брали участь у виборах 1998 року, подолали цей бар’єр й отримали депутатські мандати (Комуністична партія України, Народний Рух Укра­їни, блок Соціалістичної і Селянської партій України, Партія зелених України, На­родно-демократична партія, Партія «Громада», Прогресивна соціалістична пар­тія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана)). На парламентсь­ких виборах 2002 року перемогу здобули лише 6 партій і блоків із 33 учасників виборів (Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», Комуністична партія України, «За єдину Україну», Блок Юлії Тимошенко, Соціалістична партія України, Соціал- демократична партія України (об’єднана)). Результатом є збільшення партійного представництва в українському парламенті: якщо у Верховній Раді, вибраній у 1994 p., безпартійні становили близько 55 % депутатів; то після виборів 1998 і 2002 року - лише 21-22 %.

Нове виборче законодавство, прийняте навесні 2004 р. (набрало чинності з 1 жовтня 2005 р.), зафіксувало перехід до чистої пропорційної системи, при цьому не тільки на виборах до Верховної Ради, але й на виборах депутатів міських, районних та обласних рад. Отже, політичні партії (та їх блоки) стають основними суб’єктами виборчого процесу як на загальнонаціональних, так і на місцевих виборах. У вибо­рах до Верховної Ради України 26 березня 2006 року брало участь 45 політичних партій та блоків партій.

Зростання кількості партій. Перші політичні партії були створені в Україні ще в 1990 році (Українська республіканська партія, Демократична партія України та ін.); у подальшому їх число стрімко зростало, особливо під час підготовки до виборів. У 1994 р. в Україні діяло 30 зареєстрованих партій, у 1997 р. - близько 50, а в 2002 р. їх кількість зросла до 125. Процес перереєстрації, передбачений Законом «Про політичні партії в Україні», знизив цю цифру майже до 90, але до виборів 2006 року максимальна кількість відновилась (до кінця 2006 р. перелік зареєстрова­них політичних партій зріс до 133).

Переважна більшість цих організацій залишається малочисельними, з не- розвиненою організаційною структурою, маловідомими і політично непомітними. Багато партій має досить вузьку або не властиву цьому типу громадських організа­цій соціальну орієнтацію (професійну, демографічну тощо). Існує суперечність між формально загальнонаціональним статусом, якого вимагає закон, і реальними елек- торатами партій, обмеженими окремими регіонами. У парламентських виборах беруть участь (самостійно або в блоках з іншими) трохи більше від половини зареє­строваних партій, при цьому реально можуть претендувати на місця в парламенті та участь у структурах влади лише 10-15 відносно відомих партій. Загалом це свід­чить про те, що в Україні склалась багатопартійна система малих партій. Урахо­вуючи вимогу діючого закону, згідно з якою невисування політичною партією своїх кандидатів на парламентських чи президентських виборах протягом 10 років тягне за собою анулювання її реєстрації, можна передбачити поступове зменшення в по­дальшому кількості політичних партій в Україні.

Далеко не всі політичні партії України можна ідентифікувати з певним ідео­логічним напрямом. Досить виразною є ідеологічна спрямованість партій лівого, комуністично-соціалістичного, напряму - Комуністична партія України (створе­на в 1919, відтворена у 1993 p.), Соціалістична партія України (1991 p.), Прогреси­вна соціалістична партія України (1996 р.); національно-демократичного напря­му - Народний Рух України (перетворений у партію з 1993 p.), Українська Народна Партія (1999 р.), Партія «Реформи і порядок» (1997 р.); радикально- націоналістичного напряму - Українська національна асамблея (1991 р.); Всеукра­їнське об’єднання «Свобода» (створена як Соціал-Національна партія України в 1991 р.); екологічного напряму - Партія Зелених України (1990 p.). Існують також партії конфесійної - Християнсько-демократична партія України (1992 р.), Пар­тія мусульман України (1997-2005 рр.) та етнічної - Слов’янська партія (створена як Громадянський конгрес України в 1992 р.), Партія «Руський блок» (2001 р.), дві партії угорців України (2005 р.) - спрямованості.

Проте більшість провідних політичних партій - Народна партія (створена як Аграрна партія України в 1996 р.), Партія регіонів (створена як Партія регіона­льного відродження України в 1997р.), Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (1999 р.), Партія промисловців і підприємців України (2000 р.), Політична партія «Народний Союз Наша Україна» (2005 р.)та інші сьогодні намагаються позиціону- вати себе як центристські, визначаючи свою програму не ідеологічними принципа­ми, а прагматичними позиціями провладності або опозиційності («ирої (резидентсь­кі» й «антипрезидентські»).

У зв’язку з цим треба звернути увагу на поняття «партія влади», яке вико­ристовується в різних значеннях, залежно від історично-політичного контексту. Після розпаду однопартійної системи «партією влади» стали метафорично називати правлячу еліту, яка склалась здебільшого з колишньої партійно-державної номенк­латури із залученням представників нової, демократичної еліти, та не була оформ­лена в якусь політичну організацію. З кінця 90-х років ця еліта знову починає вико­ристовувати для політичної підтримки своєї влади ту чи іншу політичну партію. У різні роки на роль подібних «партій влади» висувались Народно-демократична партія, Партія «Демократичний Союз», Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія регіонів, Політична партія «Народний Союз Наша Україна». Тільки зі становленням реальної багатопартійної системи поняття «партія влади» буде означати правлячу партію, яка перемагає на демократичних виборах і формує на цій основі виконавчу владу.