Основні теорії конфлікту

Г. Спенсер називав соціальний конфлікт стимулом соціального ро­звитку і вважав, що він є неминучим. М. Вебер розглядав конфлікт у таких напрямах творчості, як соціологія політики, соціологія релігії та соціологія економічного життя.

Американський соціолог Д. Тернер який вважав К. Маркса одним із творців теорії конфліктів, на основі вивчення його робіт сформулю­вав наступні основні положення учення про конфлікт:

1. Попри те, що соціальні відносини виявляють властивості систе­ма вони містять велику кількість конфліктних інтересів;

2. Ця обставина свідчить про те що соціальна система систематич­но породжує конфлікти;

3. Отже, конфлікт є неминучою і дуже поширеною властивістю со­ціальних систем;

4. Подібні конфлікти мають тенденцію виявлятися у полярній про­тилежності інтересів;

5. Конфлікти найчастіше відбуваються через недостатність ресур­сів, особливо влади;

6. Конфлікт — головне джерело змін у соціальних системах;

7. Будь-який конфлікт має антагоністичний характер.

Підкреслюючи значення конфлікту, Г. Зіммель не брав до уваги ні дихотомічну модель, ні ту концепцію, відповідно до якої його кінце­вим результатом є руйнування існуючого соціального устрою.

— чим більше групи залучені до емоційного конфлікту, тим гост­рішим є конфлікт;

— чим краще «згруповані» групи втягнуті у конфлікт, тим він гос­тріший;

— чим вищою є відносна згуртованість груп, які беруть участь у конфлікті, тим гостріший конфлікт;

— чим міцнішою була попередня згода на участь у конфліктній си­туації, тим гостріший конфлікт;

— чим менш ізольовані і загострені конфліктуючі групи завдячую­чи широкій соціальній структурі, тим гостріший конфлікт;

— чим більше конфлікт стає самоціллю, тим він гостріший;

— чим більше за поданням його учасників конфлікт виходить за межі індивідуальних цілей та інтересів, тим він гостріший.

З попередніх висловлювань витікає, що сильніші емоції, викликані конфліктом, з більшою ймовірністю ведуть до насильства. У міжосо- бистісних конфліктах почуття, викликані минулою близькістю, воро­жнечею або ревнощами, посилять гостроту конфлікту. У міжгрупових конфліктах внутрішня згуртованість груп, внутрішня гармонія відно­син індивідів, які беруть участь у конфлікті, з більшою ймовірністю викликають насильство.

З оригінальними концепціями конфліктів виступили американсь­кий соціолог Р. Коллінз і англійський соціолог Р. Реке. Якщо Коллінз досліджує конфлікти в основному з позицій мікросоціології, то Реке будує свою концепцію на базі системного аналізу. Створивши мо­дель «конфліктного суспільства», він надає важливого значення еко­номічним чинникам — «засобам до життя» — у формуванні протиріч та конфліктів. Соціальна система, за Рексом, спрямовується корпора­тивними, об’єднаними власними інтересами, групами.

М. Дойч, здійснюючи аналіз конфліктної поведінки та враховуючи мотивацію індивіда, відзначав, що конфлікт — це така взаємодія двох сторін, коли досягнення цілей однієї перешкоджає досягненню цілей іншої. Виникає здорова конкуренція, конфлікт виявляється у суперни­цтві. Оскільки конфлікти неминучі у взаємодії людей, то вони можуть виконувати позитивну конструктивну функцію:

— конфлікт сприяє просуванню ситуації в напрямку її вирішення;

— у процесі конфлікту визначаються основні розбіжності, можливі шляхи його вирішення, усунення, засоби запобігання конфліктних си­туацій у майбутньому;

— під час конфлікту відбувається формування нових, ефективні­ших взаємовідносин між сторонами;

— між сторонами конфлікту зникає внутрішня і зовнішня напру­женість та агресія;

— часто конфлікт є певною формою поведінки, щоб підтримати статус індивіда всередині групи;

— внутрішньогруповий конфлікт створює необхідний рівень на­пруженості всередині групи, активності членів групи, особливо це стосується творчої діяльності (при цьому продуктивність праці вища у конфліктних особистостей);

— міжгрупові конфлікти можуть сприяти груповій інтеграції, зрос­танню згуртованості, солідарності групи;

— вирішення конфлікту приводить до кооперації учасників з ме­тою вирішення конфліктної ситуації, до залучення всіх членів групи в спільну діяльність.

Водночас існування деструктивного конфлікту характеризується низкою наступних ознак:

— розгортання конфлікту;

— ескалація конфлікту (конфлікт стає незалежним від початкових причин, і навіть у випадку, коли причини усунені, сам конфлікт триває);

— збільшення витрат, які несуть учасники конфлікту;

— виникнення агресивних настроїв в учасників конфлікту.

У середині XX століття спостерігається помітне нехтування про­блемами конфлікту з боку функціоналістів, які прагнули обґрунтувати концепцію суспільства і культури, що підкреслює соціальну інтегра­цію та гармонізуючу дію загальних цінностей. Якщо вони й звертали увагу на конфлікт, то розглядали його як патологічний, а не нормаль­ний стан у цілому здорового соціального організму. У концепції конф­лікту як «соціальної хвороби» Т. Парсонс перший заговоривв про конфлікт як патологію і визначив наступні основи стабільності:

— задоволення потреб;

— соціальний контроль;

— збіг соціальних мотивацій із суспільними установками.

Е. Мейо висунув ідею «миру в промисловості», охарактеризувавши конфлікт як «небезпечну соціальну хворобу», яка є антитезою спів­праці й рівноваги. Прихильники цієї концепції шведський соціолог X. Бродаль та німецький соціолог Ф. Гласл представляли конфлікт як хворобу, спричинену брехнею та злом. При цьому вони виходили із того, що в історичному процесі виявилися дві протилежні тенденції: перша — емансипація, прагнення визволитися, друга — зростаюча взаємна залежність. Конфлікт має широкий спектр, захоплюючи інди­віда, соціальні організми, групи, організації, спільноти, нації, цілі на­роди. Сам він несе в собі всю необхідну інформації для вирішення та уникнення його. Незважаючи на відмінності суб’єктів та характерні особливості конфлікту, його ознаки є однаковими. Бродаль і Гласл ви­діляють три основні фази конфлікту (рис.2).

Рис. 2. Фази конфлікту

У будь-якому конфлікті спостерігається боротьба тенденцій егоїз­му і «колективізму». Знайти рівновагу між ними — значить, знайти шлях до вирішення конфлікту. На противагу домінуючому функціона­лізму деякі соціологи у 1950—1960 роках, звертаючись до творчості Маркса і Зіммеля, намагалися відродити теорію, яку вони називали «теорією конфлікту».

Л. Козер розвивав концепцію Зіммеля, намагаючись показати, що конфлікт має певну функцію у складних суспільствах.

Згідно з класифікацією Л. Козера, конфлікти можуть бути реаліс­тичними (предметними) або нереалістичними (безпредметними). Реа­лістичні конфлікти викликані незадоволенням певних вимог учасників або несправедливим, на думку однієї або обох сторін, розподілом між ними будь-яких переваг і спрямовані на досягнення конкретного ре­зультату. Нереалістичні мають на меті відкрите висловлення накопи­чених негативних емоцій, образ, ворожості, тобто гостра конфліктна взаємодія стає тут не засобом досягнення конкретного результату, а самоціллю. Розпочавшись як реалістичний, конфлікт може перетвори­тися на нереалістичний, наприклад, якщо предмет конфлікту надзви­чайно значимий для учасників, а вони не можуть знайти прийнятне рішення, справитися із ситуацією. Це підвищує емоційну напруже­ність і потребує звільнення від накопичених негативних емоцій.

Нереалістичні конфлікти завжди дисфункціональні. їх набагато складніше врегулювати, спрямувати в конструктивне русло. Надійний спосіб профілактики подібних конфліктів в організації — створення сприятливої психологічної атмосфери, підвищення психологічної ку­льтури керівників і підлеглих, оволодіння прийомами саморегуляції емоційних станів у спілкуванні.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окосте­нінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Так, Р. Ма­ркузе абсолютизує роль конфлікту, але, не знаходячи в сучасному за­хідному суспільстві соціальних груп, які готові були б докорінно змінити систему, сподівається на «аутсайдерів», тобто на сили, що стоять поза офіційним суспільством.

За останні два десятиліття теорія конфлікту була розвинуто у робо­тах Д. Белла, К. Боулдінга (США), М. Крозьє, А. Турена (Франція), Ю. Гальтунга (Норвегія), А. Здравомислова, Ю. Запрудского, В. Ша- ленко, О. Зайцева (Росія). Турен пояснює конфлікт психологічними

причинами. За К. Боулдінга, М. Крозьє, конфлікт полягає у протиборс­тві груп, які переслідують несумісні цілі.

Д. Белл вважає, що класова боротьба, як найбільш гостра форма конфлікту. ведеться через перерозподіл доходів. «Концепція позитив­но-функціонального конфлікту» (Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Ю. Гальтунг та ін) є власне соціологічною. Але стійкість суспільства залежить від кількості існуючих в ньому конфліктних від­носин і типів зв’язків між ними. Чим більше різних конфліктів перети­наються, тим складнішою є групова диференціація суспільства, тим важче поділити всіх людей на два протиборствуючих табори, що не мають жодних спільних цінностей і норм. Отже, чим більше незалеж­них один від одного конфліктів, тим краще для єднання суспільства.

Рис. 3. Основні положення теорії конфлікту за Р. Дарендорфом

Вирішення конфліктів розглядається як «маніпулювання» поведін­кою без радикальної зміни суспільного ладу. У цьому полягає відмін­ність марксистської конфліктології (теорія класової боротьби і соціа­льної революції) від принципу «скерсіті» (обмеженості благ, дефіциту), характерного для західних трактувань причин конфлікту. Вебер, Дюркгейм, Сорокін, Кондратьев, Пригожий, Моісеєв та інші розглядають конфлікт як екстремальну ситуацію. Екстремальність ви­никає при загрозі самому існуванню соціальної системи в рамках даної якості і пояснюється дією екстремальних факторів. Екстремальна си­туація пов’язана з виникненням «біфуркаційного стану» (лат. bifurcus — роздвоєність), тобто стану динамічного хаосу і появи можливостей для інноваційного розвитку системи. Соціологи вбачають два варіанти виходу з екстремальної ситуації. Перший — катастрофа, пов’язана з розпадом ядра системи і руйнуванням підсистем. Друга — адаптація (компроміс, консенсус), об’єктом якої є групові суперечності та інте­реси. Аналіз теоретичних праць провідних соціологів дозволяє ствер­джувати, що представники соціології конфлікту зверталися до питань консенсусу і стабільності, так само як і теоретики «консенсуального» напряму не ігнорували проблематики, пов’язаної із соціальною на­пруженістю, конфліктами, причинами соціальних вибухів і збурень. Сама по собі дихотомія «конфлікт—консенсус» (або «напруженість— стабільність») зберігається як найважливіша проблема всіх більш- менш значних теоретичних побудов соціології XIX—XX століть.

3.