Розділ 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕКОЛОГІЇ

Щодо цього питання існує незбагненний розмай думок, оглянути який у межах однієї праці практично неможливо. Розбіжності в оцінці головно­го предмету вивчення екології свідчать, з одного боку - про незаверше­ність процесу формування основних понять в екології, а з іншого - про не­розуміння специфіки цієї науки.

Останнім часом деякі вчені говорять про неоекологію, як «систему наук, що вивчає розвиток, функціонування і прогнозування розвитку ан­тропосфери й опрацьовує можливості керування взаємовідношеннями і зв'язками в системі «природа - суспільство» з метою їх гармонізації і за­безпечення екологічно безпечного співіснування» (В. Ю. Некос, 1999). На думку деяких авторів неоекологія (сучасна екологія) - галузь знань, при­свячена вивченню екологічних проблем, не властивих класичній екології, побудованих на міждисциплінарних, а не тільки біологічних знан-нях, що охопили всі сфери життєдіяльності до найдосконаліших життєвих форм, в нерозривному їх зв'язку не тільки з абіотичним середовищем, але і з соціа­льним та іншими (Некос В.Ю. Некос А. Н., Сафранов Т. А., 2011) [16].

Більшості безплідних дискусій щодо визначення екології як науки можна уникнути, визнавши головним її об’єктом екосистеми різного рівня інтеграції, водночас екологічним є будь-яке дослідження, виконане на будь- якому рівні організації (молекулярному, клітинному, організмовому, попу­ляційному, біоценотичному, екосистемному тощо), якщо головним за­вданням його є з 'ясуванняролі і місця будь-якого об'єкта, процесу, явища в екосистемі чи дослідження екосистем у цілому (їхнього складу, структу­ри, закону функціювання). Жодна інша наука не вивчає екосистеми як цілі­сні біокосні утвори, де живі й неживі компоненти створюють структурно- функційну систему, єдність якої забезпечується певним типом колообігу речовин з використанням зовнішнього джерела енергії, що призводить до виникнення певної інформаційної структури.

Термін “екологія” (від грецького oikos - будинок, житло, помешкан­ня) запропонував у 1866 р. відомий німецький дослідник Ернст Геккель у праці “Загальна морфологія організмів”: «...під екологією ми розуміємо суму знань, які належать до економіки природи: вивчення всіх взаємовід­носин тварини з органічними і неорганічними компонентами середовища, включаючи обов’язково дружні чи ворожі стосунки з тваринами і росли­нами, з якими вона вступає в контакт. Одним словом, екологія - це наука, що вивчає всі складні взаємозв’язки і взаємовідносини в природі, які роз­глядаються Дарвіном як умови боротьби за існування». Згідно запропоно­ваної Геккелем ієрархічної класифікації біологічних наук екологія входила до складу фізіології і навіть іменувалася “фізіологією взаємовідносин”. Варто нагадати, що сам термін “фізіологія” за часів Геккеля сприймався дещо інакше, ніж зараз: під “фізіологією” розуміли перш за все вивчення динамічних характеристик організму і взагалі його життєдіяльності в най­більш загальному розумінні.

Праці Гіппократа, Арістотеля та інших древньогрецьких філософів містять відомості екологічного характеру. Ще на початку XVIII століття голландський натурист Антоніо ван Левенгук став піонером у вивченні трофічних ланцюгів і регуляції чисельності організмів, а праці англійсько­го ботаніка Річарда Бредлі свідчать, що автор мав чітке уявлення про біо­логічну продуктивність.

Виокремлення основних розділів екології розпочалося в 1910 році на III Всесвітньому ботанічному конгресі, який відбувся в Брюсселі (Бельгія).

Як самостійна наука екологія виникла на початку ХХ століття, проте її назва “екологія” увійшла до загального лексикону лише в останні деся­тиліття. Рух, який можна назвати “загальна стурбованість проблемами до­вкілля” зненацька розгорнувся з 1968 по 1970 рр., що було обумовлено іс­тотним загостренням проблеми забруднення довкілля і його згубним впли­вом на людину та її безпосереднє оточення. Саме тому людство раптом за­цікавилося забрудненням середовища. Якщо до 1970 року екологія сприй­малася, головним чином, як один із підрозділів біології, то з цього часу еко­логія вже трактується як інтегрована, міждисциплінарна наука.

Останніми роками говорять вже про екологію слова, екологію думки, екологію відносин, екологію казна-чого. Таким чином межі цієї науки ви­явилися розмитими, а її предмет дифузно розширився до практично повної невизначеності.

Виходом із цього глухого кута є визнання головним предметом еколо­гії екосистеми, а відтак екологічним слід вважати будь-яке дослідження, що має за мету з’ясування місця і ролі того чи іншого об’єкта або явища в екосистемі. Це кладе край безплідним дискусіям про місце екології в сис­темі наук. У всіх інших випадках межі екології лишаються невизначеними,

а сама наука сприймається як щось комплексне, міждисциплінарне, тобто може тлумачитися бозна-ким будь-як.

У зв’язку з визначенням головного об’єкта екології зникає і проблема належності її до біологічних наук. Біологія вивчає живу форму руху мате­рії. Конкретні біологічні дисципліни значну увагу приділяють вивченню взаємозв’язків організмів із навколишнім середовищем.

Таким чином, екологія вивчає структурно-функціональну організацію різноманітних екосистем та процеси, що в них відбуваються, з метою про­гнозування подальших змін та оптимізації взаємин людини з Природою, що можливо лише на терені гармонізації всіх форм діяльності людини і є надійною запорукою стійкого розвитку суспільства. Лише за умови усві­домлення себе частиною цього дивовижного розмаїття можливе не тільки виживання людини як виду, а й поступове поліпшення середовища його існування, проте не на засадах постійного протиставлення людини і при­роди, що призводить до безглуздих і водночас вкрай небезпечних спроб “підкорення” природи, наслідком чого є глобальне спотворення колись ча­рівних осередків життя, а зараз - спустошених та занедбаних територій і акваторій.

Слід підкреслити, що екологію не варто плутати з інвайроментологі- єю (від англ. environment — навколишнє середовище) - наукою про довкіл­ля (середовище), яка на сучасному етапі розвитку природничих наук дійс­но розглядається як комплексна наука, що включає всі дисципліни, які сто­суються окремих проблем довкілля.

Екологічні знання та інформація з різних галузей наук про довкілля є науковою основою раціонального природокористування - системи заходів з освоєння, використання, відновлення, перетворення та охорони природ­ного середовища і природних ресурсів. Природокористування - частина загальної проблеми взаємодії природи та суспільства. Розрізняють галузеві 11

види природокористування - землекористування, водокористування, лісо­користування, використання мінеральних ресурсів, а також комплексно- територіальне (регіональне) природокористування, що розглядає глобаль­ні, міждержавні, державні, національні та локальні проблеми. У цьому ас­пекті знання основних закономірностей структурно-функційних особливо­стей кожної екосистеми дозволить поступово перейти до збалансованого природокористування, яке не виснажує природні ресурси і забезпечує від­творення відновлювальних природних ресурсів, що є необхідною умовою стійкого розвитку, до якого прагне більшість розвинених країн.

Визнання екосистеми центральним об’єктом екології вимагає засто­сування системного підходу і загальної теорії систем як головної методо­логічної основи вивчення екологічних процесів і явищ.

Часто екологію розуміють як науку про охорону довкілля чи природи. Це також не відповідає дійсності. Безумовно, природоохоронні заходи ма­ють базуватися на екологічній інформації, зокрема для вжиття адекватних заходів щодо охорони певних видів необхідно мати достатньо інформації про їхнє місце і роль у конкретній екосистемі, визначити ємність середо­вища та лімітуючі їхню чисельність фактори тощо. Останнім часом все ча­стіше намагаються розрахувати екологічні ризики (екологічний ризик - можливість виникнення змін екосистеми, що призводять до її деградації, зникнення, чи переходу до стану, який загрожує здоров’ю населення і (чи) втраті її господарського значення).

Для вжиття адекватних заходів щодо запобігання забруднення екоси­стем та зниження його рівня необхідна інформація, які саме забруднення викликають найістотніші негативні зміни в екосистемі, слід з’ясувати дже­рела надходження та шляхи їх циркуляції в екосистемі, де і в якій кількості вони нагромаджуються тощо.

Таким чином, екологія є науковою основою всієї природоохоронної роботи, а також невід’ємною складовою екологічного менеджменту, еко­логічного прогнозування, оптимізації будь-яких форм діяльності людини, пов’язаної зі значним впливом на довкілля. З кожним роком істотно зрос­тає вагомість екобезпеки в структурі національної безпеки України, як і переважної більшості країн світу. Вирішення цих проблем також має базу­ватися на ґрунтовних знаннях механізмів функціонування екосистем, кіль­кісній оцінці їхньої ємності, стійкості та з урахуванням особливостей їх­нього розвитку в умовах значного антропогенного навантаження.

Екологічні знання необхідні і для забезпечення стійкого (збалансова­ного) розвитку, про який все частіше говорять на кожному кроці. Стійкий розвиток - sustainable development - «розвиток, що відповідає потребам сучасності, не порушуючи здатності майбутніх поколінь задовольняти власні потреби» (Брундтланд). Концепція стійкого розвитку стала логіч­ним наслідком екологізації наукових знань, переходу до нового уявлення про соціально-економічний розвиток, що сформувався в 1970-ті роки. В 1972 р. на Першій Всесвітній конференції з навколишнього середовища у Стокгольмі її Генеральним секретарем М. Стронгом уперше сформульова­но поняття «екологічний розвиток». У 1983 р. з ініціативи Генерального секретаря ООН була створена Міжнародна комісія з навколишнього сере­довища і розвитку (МКНСР), яку очолила прем’єр-міністр Норвегії Гру- Харлем Брундтланд (1987), відома як Комісія Брундтланд (The Brundtland Commission, formally the World Commission on Environment and Development (WCED). Уперше зв’язок між проблемами довкілля і розвитком сформу­льовано у 1980 р., коли Міжнародна Спілка Охорони Природи, (International Union for the Conservation of Nature) опублікувала Світову Стратегію Охорони Природи (the World Conservation Strategy) і вжила тер­мін «стійкий розвиток» ('sustainable development"). Концепція стійкого розвитку увійшла до загального вжитку після публікації в 1987 р. доповіді Комісії Брунтланд. Стійкий розвиток акцентує увагу не лише на проблемах довкілля, а значно ширше - економіці, довкіллі та соціальній сфері. Впер­ше наголошено, що зростання економіки має вписуватися в екологічні мо­жливості планети. ООН визначила «стійкий розвиток» як «розвиток з урахуванням потреб сучасного покоління без загрози задоволення по­треб прийдешніх поколінь». Екологічна складова є невід’ємною части­ною всієї цієї концепції. Її успішне впровадження можливе лише на основі грунтовних знань особливостей різноманітних екосистем для оптимізації всіх форм діяльності людини та мінімізації шкідливого впливу на довкілля при забезпеченні її основних потреб. Це можливо лише на основі екологі- зації всіх форм людської діяльності та істотного підвищення екологічної культури і удосконалення чинного законодавства.

Останнім часом часто використовують Індекс екологічної сталості (англ. Environmental Sustainability Index) - інтегральний показник стану впровадження концепції стійкого розвитку. Його розробили в 2000 році вчені Єльського і Колумбійського університетів США. Екологічну стій­кість визначають за 5 основними складовими: екосистеми (якість повітря, біорізноманіття, грунти, кількість і якість води); екологічні стреси (забруд­нення повітря і води, забруднення твердими відходами і токсичними речо­винами, деградація грунтів, демографічні проблеми); уразливість людини (безпека продуктів харчування, вплив стану довкілля на здоров’я, екологі­чні катастрофи); соціальні та інституційні можливості розв’язувати еколо­гічні проблеми (екологічне управління, екоефективність, відповідальність приватного сектора, наука і технології); глобальне управління (емісія пар­никових газів, участь у міжнародних екологічних угодах, транскордонний вплив). Значення індексу обчислюють за допомогою 21 комплексного ін­дикатора, що охоплює 76 параметрів. За цим індексом у 2005 році до п’ятірки світових лідерів увійшли Фінляндія, Норвегія, Уругвай, Швеція та Ісландія. Україна перебувала на 108-му місці (44,7 бала) серед 146 країн. По кожній із зазначених складових Україна посіла відповідно 74, 62, 29, 126 і 139-те місця (Література: Environmental Sustainability Index. New Haven, USA, 2005).

Центр екологічного законодавства та політики Єльського Університе­ту (Yale Center for Environmental Law & Policy) в кінці січня 2012 р. оприлюднив результати щорічного рейтингу країн світу за індексом еколо­гічної сталості (Environmental Performance Index). Україна зайняла в рейти­нгу 102 місце серед 132 країн. За рівнем прогресу у зменшенні впливу на довкілля протягом 2000-2010 років Україна посіла 82 місце. Перша п’ятірка країн - Швейцарія, Латвія, Норвегія, Люксембург та Коста-Ріка. Швейцарія отримала перше місце в першу чергу за рахунок суворого конт­ролю за забрудненням повітря, високого рівня забезпеченості питною во­дою та контролю за втратою біорізноманіття. Латвія поруч із Азербайджа­ном, Румунією, Албанією та Єгиптом досягли найбільшого прогресу в зменшенні негативного впливу на довкілля протягом останніх десятиліть. Росія - навпаки мала найгіршу динаміку зниження індексу екологічної сталості.

Стурбованість щодо стану навколишнього середовища постійно зрос­тає, тому необхідність поєднання діяльності у сфері захисту довкілля із за­ходами безпеки стає все пріоритетнішою. Обмеженість ресурсів, що відно­влюються, а також транснаціональний характер екологічних проблем стали поштовхом до активізації міжнародної спільноти у галузі міжнародного співробітництва з питань екології та проблем навколишнього середовища. Навіть такі організації, як НАТО, дедалі більше уваги приділяють вирі­шенню суто екологічних проблем, заходам, покликаним мінімізувати шко- дочинний вплив військової діяльності (зокрема, військових навчань, бойо­вих операцій тощо) на довкілля. В усьому світі екобезпека з кожним роком стає все вагомішою складовою національної безпеки кожної країни, а тому успішне вирішення екологічних проблем та збереження довкілля є запору­кою безпеки і стійкого розвитку.

Контрольні запитання до розділу

1. Яке місце екології в системі природничих наук?

2. Чи є екологія біологічною наукою?

3. Порівняйте екологію з науками про довкілля.

4. Що вивчає неоекологія?

5. У чому відмінність між екологією та інвайроментологією?

6. Які основні розділи екології виокремлюють за рівнем систем, що до­сліджуються, та за проблематикою?

7. У чому полягає суть стійкого розвитку?

8. Коли у світі різко зріс інтерес до екологічних проблем?

9. Які головні задачі екології та її роль у забезпеченні стійкого розвитку?

10. Про що свідчить індекс екологічної сталості та яке місце за цим по­казником посідає Україна?