Визначення логіки як науки

Логіка як самостійна наука має багатовікову історію. Слово «логіка» походить від грецького слова «logos», що в перекладі означає: слово, смисл, думка, мова.

Найчастіше слово «логіка» вживається в таких зна­ченнях:

1) закономірність виникнення, існування та розвит­ку речей і явищ об’єктивного світу («логіка речей», «ло­гіка подій», «логіка історичного процесу» тощо);

2) здатність людини відображати навколишній світ за допомогою мислення (тобто здатність людини до мис­лення);

3) послідовність, несуперечливість, обгрунтованість міркувань («у нього гарна логіка», «у нього немає логіки»);

4) спеціальна навчальна дисципліна, яка протягом багатьох віків була обов’язковим елементом європейсь­кої системи освіти;

5) особлива наука, що вивчає мислення.

Вказуючи на те, що «Логіка є особливою наукою про мислення», — цим самим наголошують, що мислення як об’єкт дослідження не є прерогативою лише логіки.

Окрім логіки мислення вивчають ще й такі науки, як фізіологія вищої нервової діяльності, психологія, філосо­фія. Кожна з цих наук досліджує свій, специфічний аспект мислення.

Наприклад, фізіологія вищої нервової діяльності аналі­зує мислення з урахуванням тих матеріальних процесів, що становлять фізіологічну основу мислення. Психологія розглядає мислення (поряд з емоціями, волею) як один із компонентів внутрішнього (духовного) світу людини. Кібе­рнетика вивчає процес мислення через моделювання його у вигляді спеціальних схем, за допомогою яких здійснюєть­ся сприйняття, запам’ятовування і переробка інформації з метою передавання її іншим об’єктам.

Логіка ж досліджує мислення з боку тих закономірнос­тей, якими керується людина у процесі пізнання істини. Точніше: логіку цікавить, як функціонує, «живе» істинне знання, як можна із раніше встановлених і перевірених іс­тин, не звертаючись у кожному конкретному випадку до практики, а лише застосовуючи особливі правила та зако­ни мислення, одержувати нові істини.

Одним з головних завдань логіки, як науки про мис­лення, є те, що логіка бере до уваги лише форму, спосіб отримання нового знання. Вона досліджує спосіб отри­мання нового знання, не пов’язуючи форму знання з йо­го конкретним змістом.

Як граматика вивчає форми окремого слова і форми по­єднання слів у реченні, відволікаючись від конкретного змісту мовних висловів, як математика розглядає кількісні і просторові відношення поза конкретними матеріальними предметами, так і логіка аналізує форми окремих думок і форми їх поєднання поза конкретним змістом понять, су­джень, умовиводів.

Щоб обгрунтувати зазначене, звернемося до прикладу. Візьмемо два міркування:

У кожному з цих міркувань двома думками обгрунтову­ється третя. За змістом, як видно, ці міркування різні. Одне належить до астрономії, а друге — до математики. Але спосіб зв’язку складових частин змісту в обох мірку­ваннях той самий: «Якщо предмет має певну власти­вість і якщо все, чому притаманна ця властивість, має деяку другу властивість, то предмет, про який йдеть­ся, також має і цю другу властивість».

Враховуючи зазначену особливість аспекту мислення, який є об’єктом вивчення логіки, треба зауважити, що ло­гіка складає частину духовної культури саме тому, що фо­рмує культуру мислення. Це формування є одним із чин­ників практичного значення логіки, і це, фактично, зу­мовило універсальність логіки як навчальної дисципліни.

Що ж означає поняття «культура мислення»? На­самперед — усвідомлене відношення до процесу мірку­вання, тобто вміння правильно будувати доведення, спростування, проводити аналогії, висувати гіпотези, знаходити й усувати помилки у своїх і чужих мірку­ваннях. Подібно до того, як знання правил граматики дає нам можливість досконало будувати слова, речення, фрази, так і знання правил та законів логіки, забезпечуючи куль­туру мислення, зумовлює необхідну систематичність, по­слідовність, обгрунтованість і переконливість наших мір­кувань.

Під впливом власного або набутого досвіду в кожної людини формуються певні елементи культури мислення (без спеціального вивчення законів і правил логіки). Але людина, яка не вивчала логіки, може «відчувати» логічні помилки в міркуваннях, свідомо ж і кваліфіковано їх по­збутися вона не спроможна.

Проілюструємо це на прикладах. Візьмемо навмисно помилкове міркування, відоме ще з давніх часів:

Недоречність отриманого висновку випливає із безпідс­тавного ототожнення зовсім не тотожних понять. Йдеться про слово «добро», що вживається у вихідних думках, які передують висновку. У першій думці слово «добро» має інший смисл оцінки конкретної речі, дії (приймати ліки, що призначив лікар, для конкретної людини, у конкрет­ному відношенні — корисно). Тут слово «добро» означає практичну доцільність певної речі або вчинку. У другій думці слово «добро» вживається в загальноетичному плані, як протилежність поняттю «зло».

Розглянемо ще одне міркування, про яке повідомляє давньогрецький філософ Протагор (481—411 рр. до н.е.).

«Між учнем, якого звали Еватл, і вчителем мудрості та красномовства Протагором була укладена угода, від­повідно до якої платню за навчання Протагор одержить після того, як Еватл закінчить навчання. Нею буде гоно­рар Еватла за перший виграний судовий процес.

Але закінчивши навчання, Еватл не брався за ведення судових процесів і тому вважав, що не зобов’язаний пла­тити Протагору винагороду за навчання. Тоді вчитель, погрожуючи звернутися до суду, сказав Еватлу:

— Судді або присудять тебе до сплати гонорару, або не присудять. В обох випадках ти повинен будеш сплатити. У першому випадку — за вироком суду, в другому — відпо­відно до нашої угоди, бо це буде перший виграний тобою процес.

На це Еватл відповів так:

— Ні в першому, ні в другому випадку я не заплачу. Якщо мене засудять до сплати, то я не заплачу, оскільки програв свій перший судовий процес. Якщо ж мене не засудять до сплати гонорару, то я не заплачу згідно з вироком суду».

Помилковість цього міркування полягає в тому, що по­няття «угода» береться в межах одного і того ж міркуван­ня у різних відношеннях. У першому випадку Еватл пови­нен був би виступати юристом, який програв судовий процес, у другому випадку — відповідачем, якого суд ви­правдав.

2.