Визначення мови

Наведений аналіз предмета логіки як науки свідчить про те, що логіка вивчає форми мислення та відношення між ними.

Ф о р м и м и с л е н н я — це вихідні елементи, з яких будуються міркування і в яких акумулюється та функціонує знання,

а в і д н о ш е н н я між формами мислення — це ло­гічні закони, згідно з якими будується знання у вигляді окремих міркувань, системи міркувань, теорій, фраг­ментів теорій тощо.

Завдання логіки як науки полягає в тому, щоб подати свій предмет, форми і закони мислення у вигляді такої си­стеми, як теорія.

Своєрідністю предмета логіки є те, що він не є безпосе­редньо даним. Процес дослідження форм мислення та різ­них відношень між ними безпосередньо даним має матері­альне втілення мислення, а саме мову. Тому мова — емпірична реальність для логіки.

У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, в чому полягає здатність мови бути виразником і реалізатором мислення, чим характеризуються механізми функціону­вання мислення у мові, чим детермінований зв’язок між мисленням і появою різних мовних засобів.

Розглядаючи абстрактне мислення, ми вказували на та­ку важливу його особливість, як зв’язок із мовою, оскіль­ки у мовленні реалізується єдність мови і мислення, яке є послідовністю слів, речень та послідовністю думок. У про­цесі мислення ми оперуємо мислительним змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю, від якої він абстрагований.

Тільки в мові цей зміст як щось ідеальне реально існує. Тому мова є дійсність, з якою має справу логіка.

Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми мислення та відношення між ними, а мислення не­розривно пов’язане із мовою, то логіка в цьому розумінні є наукою про мову. Але лише в цьому розумінні, інакше не можна буде відрізнити логіку від лінгвістики. Мова визна­чається як система знаків, між якими існують відношення, що регулюються правилами утворення та перетворення.

Враховуючи це, можна визначити мову як систему знаків із заданою інтерпретацією, яка використовуєть­ся для комунікації (спілкування) та пізнання. Іноді в лі­тературі можна зустріти визначення мови просто як систе­ми знаків. Таке визначення неточне, оскільки в ньому немає вказівки на те, за якими правилами співвідноситься знак і об’єкт, який він позначає, і що саме він позначає (тобто без інтерпретації), така система ще не є мовою.

Усю множину мов можна поділити на дві підмножини: природні мови і штучні. Серед природних мов розрізня­ють мови із специфікованою семантикою і мови із не- специфікованою семантикою (розмовна мова різних діа­лектів).

П р и р о д н и м и мовами називаються мови, які виникають стихійно, в умовах практичної взаємодії ін­дивідів певної соціальної групи. Природні мови викорис­товуються насамперед як ефективний засіб спілкування.

Ш т у ч н і мови — це мови, які створені спеціально для фіксації способів, засобів і результатів пізнання. До штучних мов відносять мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відступає на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх головна мета полягає у тому, щоб ефективно зафіксу­вати, утримати отриману інформацію і забезпечити її надійну передачу^[VII] від одного комуніканта до іншого.

Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для спеціалістів певної галузі (математичні виклад­ки, логічні числення, шифри тощо).

Мовами із специфікованою семантикою є мови при­родничих, гуманітарних і технічних наук. Мови історії, фізики чи філософії включають поряд із загальновжива­ними фрагментами природної мови спеціально обумовлені терміни (тобто слова із суворо заданим змістом), які скла­дають категоріальний апарат кожної із наук.

Наприклад, слова «сила», «час», «швидкість» застосо­вуються в різних галузях, але у фізиці, історії чи філософії вони мають відповідно свій спеціальний зміст, завдяки чо­му їх називають — категорією філософії, історії чи фізики.

2.