Доступ до незалежного та безстороннього суду

Невід'ємним елементом принципу верховенства права є доступ до незалежного та безстороннього суду. Це пов'язано з тим, що саме суд покликаний захищати та охороняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб від порушень суб'єктів публічної адміністрації.

Доступ до незалежного та безстороннього суду в Україні встановлю­ється ст. 55 Конституції України, в якій зазначено, що кожному гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів публічної адміністрації в Україні утворені адміністративні суди.

Юрисдикція адміністративних судів відповідно до ч. 2 ст. 17 КАС України поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом публічної адміністра­ції щодо оскарження його рішень (нормативних актів чи юридичних актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проход­ження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами публічної адміністрації з приводу реалізації їх­ньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повнова­жень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта публічної адміністрації у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи про­цесом референдуму.

Реалізація принципу доступу до незалежного та безстороннього суду вимагає, щоб слухання було справедливим і відкритим та щоб таке слухання і прийняття рішення у справі здійснювалося упродовж розум­ного строку.

Аналіз рішень Європейського суду з прав людини, прийнятих за заява­ми громадян України, засвідчує, що значна кількість справ стосується по­рушення національними судами вимог щодо розумного строку вирішен­ня справ.

Так, у справі «Лещенко і Толюпа проти України» розгляд цивільного по­зову про відшкодування шкоди розпочався в листопаді 1993 р. і закінчив­ся винесенням ухвали Верховним Судом України 4 грудня 2003 р. Загальна тривалість провадження у справі становила понад 10 років і один місяць.

У справі «Павлюлинець проти України» тривалість розгляду скарги за­явника на рішення Управління соціального захисту на момент винесення Євросудом рішення щодо суті справи становила близько 5 років і 2 міся­ців, і розгляд справи не був завершений.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду).

Європейський суд з прав людини поширює вимогу щодо розумності строків не тільки на розгляд справи в суді, а й на виконання судового рі­шення.

Перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод¹.

Поняття «незалежний суд» охоплює два основні аспекти: 1) незалеж­ність від виконавчої влади і 2) незалежність від учасників процесу (сто­рін). При оцінці незалежності до уваги необхідно взяти такі міркуван­ня. При визначенні того, чи може орган вважатись незалежним, слід розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, існування гарантій проти тиску на них ззовні й питання про те, чи є дії органу проявом незалежності. Незалежність суду означає відсутність будь-якого впливу або тиску на суд.

Відповідно до Рекомендації № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленої Комітетом міністрів Ради Європи на 518-му засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 р., незалежність суддів передбачає, що рішення суддів не має переглядатися інакше, як через визначену за­коном процедуру апеляцій; строк перебування суддів на посаді та оплата їхньої праці забезпечується законом; жодний інший орган, крім власне суду, не може приймати рішення щодо компетенції суду, яка визначається законом, тощо^{[85] [86].}

У Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи держа­вам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухва­леній Комітетом міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 р.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої стат­ті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього ста­тусу) зазначив, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуд­дя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується на­самперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дис­циплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої без­пеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притяг­ненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням¹.

Щодо безсторонності суду існують дві вимоги: по-перше, суд має бути суб'єктивно вільний від упередження чи заінтересованості в результаті справи, по-друге, він також має бути безстороннім з об'єктивної точки зору, тобто мати достатньо гарантій для унеможливлення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності. Щоб задоволь­нити цим вимогам, суд повинен відповідати суб'єктивному і об'єктив­ному тесту. Існування безсторонності має визначатись за суб'єктивним тестом, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в цій справі, і також за об'єктивним тестом, тобто встановленням, чи має суддя гарантії, достатні для унеможливлення будь-якого законного сумніву стосовно безсторонності^{[88] [89].}

Слушними у контексті значення неупередженого судового розгляду є слова Томаса Гоббса, який у своїй праці «Левіафан» писав: «... якщо ко­мусь довірено розсудити двох людей, закон природи вимагає від нього, щоб він ставився до них неупереджено. Адже без цього спори між людь­ми не можна розв'язати інакше, ніж шляхом війни. Отже той, хто виявляє упередженість у своєму судженні, своїми діями обмежує людей від звер­нення до суддів та арбітрів, а відтак (з огляду на порушення фундамен­тального закону природи) - спричиняє війну»^[90].

3.2.5.