Взаємозв’язок норм матеріального та процесуального права у процесі доказування

При дослідженні інституту доказування слід також звернути особливу увагу на його тісний звязок і взаємодію з нормами ма­теріального права. Деякі вчені навіть виділяють матеріальну- правову природу доказового права.

Однак, на думку О. В. Бауліна, Д. Г. Фільченко, інститут до­казування не є матеріально-правовим. Закріплення процесуаль­них норм в актах матеріального права їх природи не змінює. Ма­теріальне значення має результат доказової діяльності, проте самі правила, наприклад про розподіл обовязку по доказуванню, є процесуальними. У матеріальних стосунках доказові норми без­посередньо не застосовуються. При цьому слід враховувати наяв­ність в правилах, що регулюють доказову діяльність, певного ма­теріально-правового значення^[144].

Дійсно, норми процесуальні тісно повязані з матеріальними нормами. До останніх, по суті, відносяться всі галузі права, норми яких застосовуються судом при розгляді і вирішенні ци­вільних справ. Потреба в процесуальних галузях зявляється лише в ситуаціях, коли субєктивне матеріальне право не може бути здійснене без втручання органу правозастосування. В основ­ному ж норми матеріального права реалізуються без допомоги суду. Тому процесуальне право не є всеосяжною формою існуван­ня матеріального права.

Однак, ігнорування впливу матеріально-правових норм на ви­рішення процесуально-правових проблем при визначенні, на­приклад, кола осіб, що беруть участь в справі, предмету доказу­вання, належності і допустимості доказів, співвідношення диспо- зитивності норм матеріального і процесуального права тягне за собою винесення невірних судових рішень.

Зясування ліній взаємодії, взаємозалежності і взаємообумов- леності процесуально-правових і матеріально-правових норм у праві — запорука успіху в реалізації субєктивних прав шляхом правозастосування.

Вивчення взаємозвязку норм цивільного та змісту принципів і інститутів процесуального права, що застосовується як загальни­ми судами так і господарськими, дозволяє виявити особливості процесуальних норм, які застосовуються судами, намітити шляхи їх уніфікації і спеціалізації.

Розробка норм процесуальних галузей повинна здійснюватися з орієнтацією на їх звязок і залежність з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню в процесуальних формах.

Перш за все необхідно розкрити взаємозвязок норм матеріаль­ного та процесуального права та їх вплив на окрему галузь чи ін- ститут права. Матеріальне право завжди тісно повязане з проце­суальною формою, в якій знаходить реальне втілення та регуля­тивний зміст норм матеріального права. Неухильне і точне додер­жання та застосування норм матеріального і процесуального права, що втілюються у законодавчих актах відповідної галузі, при розгляді і вирішенні цивільних справ є гарантією їх пра­вильного, справедливого вирішення у встановлені законодав­ством строки.

Взаємоповязаними виступають і судовий процес та право, у тому числі цивільний процес та цивільне право. Фактично, про­цесуальна форма забезпечує у конкретній правовій життєвій си­туації реалізацію тих правовідносин, що підлягають врегулюван­ню, заради яких й була прийнята відповідна норма матеріально­го права. Тобто, процес за своїм змістом повинен відповідати призначенню матеріальної (регулятивної) норми.

Звязок між матеріальним і процесуальним цивільним правом визначається залежністю між певними правилами цивільних ін­ститутів і процесуальною формою захисту цих інститутів. На­приклад, ЦК України встановив норму про форму правочину (ст. 205) та наслідки недодержання вимог щодо певної форми (ст. 218-220). Ці положення норм матеріального права потребу­ють введення у цивільний процес правил допустимості доказів (ст.

Взагалі дослідження інституту доказування поза звязком між нормами процесуального та матеріального права буде неповним. У теорії цивільного процесуального права загальновизнано, що предмет доказування у конкретній цивільній справі визначається на основі гіпотези норми матеріального права, яка підлягає за­стосуванню і регулює відповідні спірні правовідносини. Норми матеріального права є орієнтиром для висновку про відносність доказів. Як правило, в актах матеріального права встановлюють­ся виключення з правила допустимості доказів і розподілу обо- вязків по доказуванню.

Так, обсяг обставин, що входять до предмета доказування, для кожної цивільної справи різний. Суд визначає його, виходячи зі змісту заявлених вимог і заперечень сторін, керуючись при цьому нормами матеріального права, які повинні бути застосова­ні в кожному конкретному випадку.

Суд також має право вказати позивачеві на необхідність вста­новлення обставин, що мають матеріально-правове значення, на які позивач не посилався у позовній заяві, тобто предмет доказу­вання в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потре­бують доказування (ст. 61 ЦПК України). При визначенні необ­хідного складу обставин, що входять до предмета доказування можуть виникати складнощі і, навіть мати місце помилки, особ­ливо коли диспозиція норми матеріального права носить віднос­но визначений характер.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета дока­зування у справі сприяє правило (принцип) про належність дока­зів, закріплене в ст. 58 ЦПК України. Належними будуть дока­зи, які мають значення для справи, тобто мають властивість під­твердити взаємоповязані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зу­мовленістю цих фактів нормам матеріального права.

За допомогою норм матеріального права вирішується питання про допустимість доказів. Наприклад, дотримання встановленої законом письмової форми договору визначає допустимість пока­зань свідків, тобто при порушенні простої письмової форми угоди (зокрема, ліцензійного договору на передачу прав на знак для то­варів і послуг) не можна посилатись на показання свідків. Дого­вір комерційної концесії, предметом якого може бути передача права на використання торговельних марок, підлягає державній реєстрації відповідно до ст. 1118 ЦК України, отже, укладений у письмовій формі і незареєстрований договір комерційної концесії не може бути підтвердженням про наявність прав на знак для то­варів і послуг.

Нормами матеріального права у багатьох випадках для окре­мих категорій справ визначається перелік необхідних доказів. На думку С. В. Васильєва, необхідні докази — це сукупність дока­зів, що забезпечує винесення законного й обґрунтованого судово­го рішення з конкретної категорії цивільних справ. Необхідні до­кази не мають заздалегідь встановленої доказової сили, не мають якихось переваг перед іншими доказами. Але при їх відсутності суд не може встановити правовідносини сторін. Ненадання необ­хідних доказів веде до затягування процесу, а в результаті — до неможливості правильного вирішення спору^[145].

Наприклад, при розгляді справи про порушення прав на знак для товарів і послуг, одним з необхідних доказів буде правовста- новлюючий документ — свідоцтво на знак для товарів і послуг, яке дозволяє визначити права його власника, строки настання таких прав та їх межі; дозволяє на підставі аналізу зображення такого знака зробити висновки щодо розрізняльної здатності або тотожності знака тощо. Актами законодавства, які містять відпо­відні матеріальні норми, що створюють основу для використання свідоцтва як необхідного доказу, виступають Цивільний кодекс України (ст. 494)^[146] та Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»^[147].

Норми матеріального права закріплюють презумпції - спеці­альні правила доказування, за допомогою яких перерозподіля­ється обовязок по доказуванню.

Судове рішення є найважливішим актом застосування норм матеріального права, актом, що сприяє реалізації субєктивного цивільного (у широкому розумінні) права. Як всякий акт засто­сування права, це державно-владне, індивідуально-конкретне рі­шення, прийняте на основі норми матеріального права, має юри­дичну силу і тягне правові наслідки.

Викладене дозволяє говорити про необхідність аналізу інститу­ту доказування саме у звязку норм матеріального та процесуально­го права Модель спірного правовідношення є базою при вирішенні багатьох питань процесуального права. Норми матеріального права містять значну кількість процесуальних правил, які вста­новлюють виключення і доповнення до закріплених у Цивільному процесуальному кодексі норм. В сукупності такі норми надають розгляду і вирішенню конкретних справ ознаки, про які в теорії і практиці прийнято говорити як про процесуальні особливості роз­гляду і вирішення тієї або іншої категорії цивільних справ.

Цивільні матеріальні правовідносини суттєво впливають на фор­мування окремих процесуальних інститутів. Так, наприклад, бага- тосубєктність цивільно-правового спору неминуче проявляється у процесі, де діє інститут процесуальної співучасті (обовязкової чи факультативної). Представники юридичної науки давно вже відмі­тили, що «коли мова заходить про достатньо велику групу справ, спорів, вирішення яких засновано на застосуванні регулятивних норм, що входять до однієї й тієї ж галузі права або до одного з ін­ститутів цієї галузі, то для правильного застосування цих норм ви­никає необхідність у врахуванні певної специфіки процесуального характеру. У ряді випадків законодавець цю специфіку підіймає у ранг законодавчих положень у вигляді спеціальних процесуальних норм, що містяться у нормах матеріального права»^[148].

І навпаки на застосування загальних норм процесуального права здійснює вплив матеріально-правова специфіка справи - специфіка обєкта та змісту матеріально-правових відносин. Саме цими факторами обумовлюється формування та існування такого явища в судовій практиці по цивільних справах та у наукових дослідженнях вчених, як процесуальні особливості розгляду та вирішення окремих категорій цивільних справ.

Виявлення та дослідження процесуальних особливостей роз­гляду та вирішення окремих категорій цивільних справ має не лише теоретичне, але й велике практичне значення, оскільки до­зволяє в значній мірі позбавитися помилок при застосуванні норм матеріального і процесуального права, і тим самим сприяє підвищенню якості судочинства. На думку науковців, такі до­слідження корисні, по-перше, для практики в силу свого при­кладного значення; по-друге, — для розвитку теорії цивільного процесуального права, вдосконалення процесуальних інститутів.

Як зазначає Ю. С. Гамбаров, цивільний процес «являє собою не що інше, як форму судового здійснення норм матеріального права. Суть цивільного процесу полягає у тому, що він формалізує та ро­бить завдяки цьому незаперечними різні конкретні права»^[149].

Фактично, будь-яка цивільна справа, прийнята до розгляду суду, виступає в якості предмету цивільного процесу. Зрозуміло, що це не дає підстав говорити про необхідність існування певної, властивої лише для конкретної справи, правової форми. Навпа­ки, порядок розгляду справи підпорядкований, перш за все, за­гальним положенням цивільного процесуального права.

Водночас, з метою виявлення процесуальних особливостей роз­гляду та вирішення тієї чи іншої конкретної категорії цивільних справ, необхідно правильно визначити коло закріплених у ЦПК України та матеріально-правових актах спеціальних процесуаль­них норм, що відносяться до розгляду і вирішення даних цивіль­но-правових спорів, а також на підставі всебічного аналізу норми матеріального права, що підлягає застосуванню, вирішити ряд не- врегульованих спеціальними нормами питань процесуального ха­рактеру: щодо підвідомчості справи суду, щодо сторін, третіх осіб, належності та допустимості доказів, предмету доказування та всіх інших, що мають важливе значення для даної справи.

Крім того, дослідження окремих інститутів цивільного про­цесу при вирішенні конкретної категорії справ, таких як інсти­тут доказів чи доказування впливає на розвиток правової науки в цілому, на що було звернено увагу визнаних процесуалістів. На думку професора С. Я. Фурси, самостійне дослідження таких вузьких питань як докази і доказування в окремих кате­горіях спорів, окремі принципи доказування тощо мають пози­тивне значення для розвитку правової науки і, зокрема, цивіль­ного процесу. Більш сприятливим для розвитку теорій доказів та доказування є різнобічні підходи до їх розвитку і наступне узагальнення досягнутого та систематизація отриманих резуль­татів в працях видатних науковців^[150].

Серед вчених, які досліджували питання доказів та доказуван­ня в окремих категоріях справ слід виділити Захарову О. С.^[151], яка займалась дослідженням спорів, що виникають із шлюбно-сі­мейних правовідносин, Приймаченко Д. В.^[152] розглядав докази у справах про порушення митних правил, Даніліною О. O.^[153] було здійснено аналіз судового доказування та доказів при розгляді справ про правову охорону товарних знаків та місць походження товарів в адміністративному та судовому порядку та інші.

Слід зазначити, що у сучасній судовій практиці застосовуєть­ся принципово нове цивільне і спеціальне законодавство щодо охорони прав інтелектуальної власності, зокрема прав на торго­вельні марки. Матеріальні правовідносини настільки ускладни­лися, що вимагають нових підходів до доказування їх наявності або відсутності для винесення законних і обґрунтованих рішень.

Як наслідок матеріально-правової природи цивільних справ, зокрема спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, суд не може працювати однаково, використовуючи одні й ті ж правові засоби при розгляді різних за своєю суттю справ. Відпо­відно по-різному здійснюється реалізація цілей та завдань ци­вільного судочинства.

У цьому аспекті має значення звязок між матеріальним і про­цесуальним цивільним правом, що визначається залежністю між певними правилами цивільних інститутів і процесуальною фор­мою захисту цих інститутів. Цими факторами обумовлюється формування та існування такого явища в судовій практиці по ци­вільних справах та у наукових дослідженнях вчених, як проце­суальні особливості розгляду та вирішення окремих категорій цивільних справ.

Саме тому дана робота базується на аналізі як норм матеріаль­ного так і процесуального права, що дозволяє розкрити проце­суальні особливості розгляду цивільних спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг для уникнення прийняття не­вірних судових рішень та вдосконалення як норм матеріального права, що регулюють відносини у сфері охорони і захисту прав на торговельні марки так і процесуальних норм, які застосову­ються при вирішенні конкретних цивільних справ.

Таким чином, інститут доказування є міжгалузевим. Аналіз структури інституту доказування дозволяє говорити про утворен­ня його загальними і спеціальними нормами, що містяться у про­цесуальних кодексах, та нормами матеріального права.

При цьому норми матеріального права мають значний вплив на інститут доказування, що виявляється у наступному:

•зміст норм матеріального права, що регулюють спірні право­відносини, визначає предмет доказування — сукупність об­ставин, що мають значення для вирішення спору по суті;

•норми матеріального права встановлюють правила допустимос­ті доказів та вимоги до окремих видів засобів доказування;

•норми матеріального права закріплюють презумпції - спеці­альні правила доказування, за допомогою яких перерозподі­ляється обовязок по доказуванню;

•норми матеріального права регулюють розподіл обовязків по доказуванню та належність сторін у цивільному процесі;

•орієнтиром для висновку про належність доказів є норми ма­теріального права;

•нормами матеріального права у багатьох випадках для окре­мих категорій справ визначається перелік необхідних доказів;

•матеріальне значення має результат доказової діяльності.