ВИСНОВКИ

1. В умовах сьогодення у науці цивільного процесуального права сформувалося три підходи до тлумачення поняття доказування:

1) це діяльність учасників справи з переконання суду в істинно­сті своїх позицій — цей підхід спирається на одне з перших ви­значень доказування у цивільному судочинстві, яке свого часу було запропоноване Є.

2) це діяльність учасників справи і суду, що спрямована на вста­новлення обставин справи — в основу цього підходу покладе­но висновки щодо сутності доказування, сформовані радянсь­кими ученими;

3) це різновид пізнання — ця концепція набула найбільшого роз­витку у сучасний період досліджень.

2. Доказування є багатогранним явищем, яке має складну природу.

Процесуальний аспект доказування характеризує його як діяль­ність, яка регулюється нормами цивільного процесуального права і полягає у здійсненні певних дій, що стосуються доказів, відповідно до визначених законом вимог. Ця діяльність відбувається в межах цивільної процесуальної форми, під якою запропоновано розуміти систему правил, що визначають порядок здійснення процедур у ци­вільному судочинстві та правові наслідки їх здійснення, регламент доказової діяльності у цивільному судочинстві. Процесуальна форма має такі ознаки:

1) законодавча регламентація процесуальним законом;

2) імперативний характер;

3) деталізація судових процедур;

4) визначеність процесуальних наслідків;

5) універсальність.

Розумовий аспект доказування охоплює процеси мислення при дослідженні й оцінці доказів, аргументацію, умовиводи, висування тез, міркувань, обґрунтувань і заперечень. Він знаходиться у стані нерозривного зв’язку із процесуальним аспектом доказування, і ця їх діалектична взаємодія свідчить про те, що доказування у цивіль­ному судочинстві є не просто діяльністю, а різновидом пізнання.

Судове пізнання призначене для досягнення завдань цивільно­го судочинства і спрямовується на набуття знань про обставини справи. Воно забезпечує рух від початкового припущення про факти, викладені в позовній заяві та інших заявах по суті справи, до встановлення кожної обставини справи і формування на цій ос­нові загального знання про всі юридично значимі для неї дії і події. Судове пізнання не належить до наукового, оскільки його мета не полягає в розвитку існуючих теоретичних знань чи виробленні нових, і має суто прикладний характер. Судове пізнання засноване на поєднанні безпосередньої та опосередкованої форм сприйняття інформації, а його елементна будова включає такі складові:

1) об’єкт — обставини справи;

2) суб’єкти — суд, учасники справи та їх процесуальні представники;

3) мета — досягнення повних і всебічних знань про обставини справи у їх взаємному зв’язку.

3. Суб’єктами доказування є учасники справи, процесуальні представники і суд, функції якого у доказовій діяльності зумовлені потребами правосуддя та включають обов’язкове дослідження дока­зів і їх оцінку, сприяння учасникам справи у витребуванні і забез­печенні доказів, а у передбачених законом випадках також ініціа­тивні дії суду у доказуванні. Суд має обов’язкове повноваження на встановлення обставин справи, котре складається з таких елемен­тів: визначення обставин, якими обґрунтовуються вимоги і запере­чення учасників справи; визначення обставин, які звільнені від до­казування на підставі закону чи внаслідок розсуду суду; перевірка інших обставин справи доказами; оцінка доказів; висновки суду щодо того, які обставини справи є встановленими.

Мета доказування полягає в досягненні істини у справі, під якою слід розуміти відповідність між встановленими обставинами справи та висновками суду щодо цих обставин. Така істина охоп­лює як знання про події, що відбулися у реальній дійсності, та роль учасників справи в цих подіях, так і встановлення юридичних фак­тів на підставі цього знання.

Доказування у цивільному судочинстві є різновидом пізнання, яке поєднує розумову і практичну (процесуальну) діяльність його суб’єктів (учасників справи і суду), спрямоване на досягнення від­повідності між обставинами справи та висновками суду щодо цих обставин і здійснюється за допомогою доказів у визначеній законом процесуальній формі.

4. Правову основу доказування у цивільному судочинстві ста­новлять норми цивільного процесуального права, однак воно зна­ходиться під впливом і норм матеріального права. Функції остан­ніх у доказуванні мають специфічний характер, оскільки жодної універсальної норми матеріального права, яка застосовувалася б у кожному без винятків випадку, не існує. Вони включаються у дока­зування вибірково, ситуативно, їх дія завжди має індивідуально- контекстний характер та обмежена вирішенням окремих питань, в той час як норми процесуального права регулюють доказування безпосередньо. Дія норм матеріального і процесуального права у доказуванні співвідноситься так: порядок доказування регулюється нормами процесуального права, а норми матеріального права ство­рюють передумови для доказування.

5. Доказове право — це правовий феномен, юридична конструк­ція якого вміщує норми процесуального права та матеріального права, однак сукупності цих норм не властиві єдність предмету і методу правового регулювання, спільність у використанні одних і тих же інститутів та взаємність впливу. Доказове право не нале­жить до жодного з елементів системи права, а є самостійним ком­плексним утворенням, у якому порядок доказування регулюється нормами процесуального права, а норми матеріального права ство­рюють передумови для доказування.

6. Правовим механізмом є впорядкована система пов’язаних між собою правових засобів, послідовне застосування яких веде до на­стання юридично значимих наслідків. До ознак правового механізму належать системність, правова регламентація, практична спрямова­ність, специфічна мета, а застосування категорії «механізм» у право­знавстві виправдане тоді, коли необхідно розкрити сутність явища, яке має складну структурну будову, шляхом дослідження особливо­стей функціонування елементів цього явища, їх залежності одне від одного та взаємного впливу, порядку і умов досягнення ними про­міжних цілей та загальної мети, задля якої існує це явище.

Доказування відповідає ознакам правового механізму, і саме крізь призму категорії «механізм» утворюється можливість одер­жання комплексного і вичерпного знання про всі правові явища, об’єднані в доказуванні на всіх стадіях цивільного процесу.

7. Право на судовий захист — це право на звернення до спеці­ально уповноваженого органу судової влади та вирішення ним справи на засадах верховенства права, справедливості, неуперед­женості та у відповідності до встановленої законом процедури. Зміст цього права утворюють декілька елементів:

1) право на звернення до суду за захистом своїх порушених, неви­знаних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів;

2) право на справедливий розгляд справи й отримання закон­ного та обґрунтованого судового рішення;

3) право на оскарження (перегляд) прийнятого судом рішення;

4) право на виконання судового рішення.

Завдяки функціонуванню механізму доказування факти пору­шення, невизнання чи оспорювання права стають встановленими, на підставі чого суд ухвалює рішення, котрим зобов’язує відповідну особу до вчинення певних дій або утримання від їх вчинення. Судо­ве правозастосування забезпечує реальний захист права, з приводу порушення, невизнання або оспорювання якого мало місце звер­нення до суду. Основою судового правозастосування виступають ре­зультати здійсненого у справі доказування, тому саме механізм до­казування має визначальний вплив на забезпечення реалізації права на судовий захист.

8. До визначення елементної будови механізму доказування слід підходити з урахуванням місця механізму доказування в си­стемі правового регулювання та особливостей його функціонуван­ня. У зв’язку з цим за основу структури механізму доказування взято елементну будову процесуально-правового механізму та виді­лено додатковий елемент, який безпосередньо впливає на виконан­ня механізмом доказування свого призначення, а саме, докази. Елементами механізму доказування у цивільному судочинстві є:

1) норми цивільного процесуального права, які регулюють доказу­вання і встановлюють його мету, принципи, порядок і межі здійснення;

2) процесуальні юридичні факти, які забезпечують переведення законодавчих приписів у реальну діяльність суб’єктів доказу­вання;

3) цивільні процесуальні правовідносини, в рамках яких здій­снюється доказування у справі;

4) докази, які існують у встановленій процесуальним законом формі, відповідають визначеним законом вимогам і є засобом пізнання обставин та одержання знань про факти, що мають значення для справи.

Інші запропоновані у доктрині елементи процесуально-правово­го регулювання (цивільні процесуальні процедури, судові акти правозастосування, цивільна процесуальна правова культура та цивільна процесуальна правосвідомість) та елементи механізму до­казування (методи, способи, прийоми доказування і правосвідо­мість суб’єктів доказування) до складу механізму доказування не входять, оскільки або поглинаються іншими його елементами, або не належать до сфери процесуально-правового регулювання.

9. Норми цивільного процесуального права як елемент механіз­му доказування виступають правовою основою його функціонуван­ня. Вони мають всі ознаки, властиві правовій нормі, та водночас такі специфічні риси:

1) особливий предмет регулювання;

2) системний характер застосування;

3) процедурний характер;

4) адресування їх приписів у першу чергу суду як органу держав­ної влади, наділеному повноваженнями у сфері юрисдикційно­го правозастосування;

5) особливий порядок реалізації, заснований не лише на волеви­явленні учасників справи, а й на владних повноваженнях суду;

6) особливості санкцій.

За дією у часі норми цивільного процесуального права належать до норм безпосередньої дії та не мають зворотної дії у часі, окрім тих, що відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України можуть мати таку дію. Вони належать до норм загальної дії та поширюються на всю те­риторію України. Дія норм цивільного процесуального права за колом осіб є загальною для фізичних та юридичних осіб України, а також держави в особі відповідних уповноважених органів, а в части­ні іноземних осіб — обмеженою встановленими законом винятками.

10. У механізмі доказування норми цивільного процесуального права виконують такі функції:

1) здійснюють правове регулювання порядку доказування у ци­вільних справах;

2) визначають повноваження суду у встановленні обставин справи;

3) надають учасникам справи процесуальні права у сфері доказу­вання та покладають на них обов’язки, пов’язані з реаліза­цією цих прав;

4) регламентують зміст діяльності інших осіб (свідків, експертів, осіб, що утримують витребувані судом докази) у сфері доказування;

5) встановлюють строки вчинення процесуальних дій, пов’яза­них з доказуванням;

6) визначають місце вчинення процесуальних дій у сфері доказу­вання;

7) закріплюють правові засоби забезпечення належної поведін­ки учасників справи та інших осіб, задіяних у доказуванні: за­ходи процесуального примусу та негативні наслідки процедур­ного характеру, що можуть настати у разі невиконання законо­давчих приписів.

У механізмі доказування діють норми-засади, норми-принципи, норми-узагальнення, норми конкретного змісту. Вони здійснюють всі форми впливу на діяльність, пов’язану із встановленням обста­вин справи, а також виступають запорукою ефективності доказу­вання у цивільних справах. В свою чергу, доказування виступає за­собом виміру ефективності норм цивільного процесуального права, дозволяючи визначити, чи відповідає реально досягнутий резуль­тат меті норм цивільного процесуального права, чи забезпечують вони оптимальне досягнення результату, який потребується в дока­зовій діяльності.

11. Принципи чи засади цивільного процесуального права — це ті основоположні начала, які скеровують всю діяльність із здійснен­ня правосуддя у цивільних справах. Кожен такий принцип уособ­лює, з однієї сторони, певну ідею про те, яким має бути цивільне су­дочинство, щоб воно мало здатність задовольняти потребу у судово­му захисті кожного члена суспільства. З іншої сторони, принципи цивільного процесуального права відображають тенденції розвитку суспільства та є відповіддю на виклики, породжені суспільством. До їх основних ознак належать нормативність, імперативність (обов’язковість), регулятивність, субординаційність, системність, універсальність, непорушність.

Усі принципи цивільного процесуального права мають важливе значення для механізму доказування, однак найбільш істотний вплив на нього здійснюють принцип змагальності, який характери­зує доказову діяльність у цивільних справах, принцип диспозитив- ності, в якому сформульовано основні умови функціонування меха­нізму доказування у цивільному судочинстві, та принцип встанов­лення істини, що пов’язаний з досягненням мети доказування.

12. Змагальність — це конкурентна процесуальна поведінка сто­рін у доказовій діяльності, де вони мають рівні права і можливості, а суд сприяє їм у доказуванні в межах, встановлених законом. Зма­гальність характеризується сукупністю таких рис:

1) наявність принаймні двох учасників справи (сторін) із взаємо- виключними інтересами;

2) однакова для кожної сторони можливість реалізації процесу­альних прав у доказуванні;

3) однакова для кожної сторони необхідність підтвердити доказа­ми кожну обставину, покладену в основу її вимог і заперечень;

4) відсутність ініціативи суду у збиранні і залученні доказів у справу;

5) обмеження повноважень суду функцією сприяння в реаліза­ції процесуальних прав сторін.

Нормативний вираз принципу змагальності у ст. 12 ЦПК не відпо­відає його істинній природі, супроводжується вжиттям некоректних термінів і категорій, не корелює з суб’єктним складом осіб, на яких дійсно поширюється дія принципу змагальності. Більшість положень розглядуваної норми характеризують не змагальність, а інші прин­ципи цивільного судочинства (рівність перед законом і судом, недопу­щення зловживання процесуальними правами) чи встановлюють правила, що виходять за межі змагальності (судове керівництво ходом судового процесу, сприяння у врегулюванні спору судом). На позитивну оцінку заслуговує введення категорії ризику у цивільному процесі, однак вона помилково віднесена до норми, що визначає принцип змагальності, оскільки ризик настання наслідків пов’яза- ний не тільки з доказуванням, а з реалізацією всіх процесуальних прав та виконанням всіх процесуальних обов’язків.

13. Диспозитивні засади цивільного судочинства мають надзви­чайно важливий вплив на механізм доказування і є одним з тих принципів цивільного процесуального права, що утворюють основу функціонування механізму доказування. Цивільний процес у справі ґрунтується на тому, що його виникнення можливе виключно в силу звернення заінтересованої особи до суду, а отже, принцип диспози- тивності зумовлює залежність початку дії механізму доказування від ініціативи особи, яка звертається до суду за захистом. Розгляд ци­вільних справ відбувається у межах вимог, що заявлені у справі, а тому диспозитивні засади цивільного судочинства впливають на предмет доказування у справі, обмежуючи коло обставин матеріаль­но-правового характеру, що підлягають встановленню, взаємозв’яз­ком із заявленими у справі вимогами. Основне навантаження з на­повнення справи доказами покладається на учасників справи, а суд сприяє їм в одержанні доказів шляхом їх витребування виключно у випадках, встановлених законом; відповідно, механізм доказування функціонує в межах лише тих доказів, що були подані учасниками справи, а у передбачених законом випадках — витребувані судом або зібрані ним з власної ініціативи, коли це було необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієз­датними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених процесуальним законом. Учасник справи та особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах яких заявлено вимоги, розпоряджається своїми процесуальними правами щодо предмета спору на власний розсуд, тобто, принцип диспозитивності слугує пра­вовою підставою для змін у функціонуванні механізму доказування, що має місце у разі зміни предмету або підстави позову, визнання по­зовної вимоги, відмови від позовної вимоги, та припинення його дії у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди.

14. Принцип встановлення істини не втратив свого значення у зв’язку з підсиленням змагальних засад цивільного судочинства, а сутність цієї істини найбільшою мірою розкривається крізь призму терміну «судова істина». Цей принцип має на увазі встановлення тих обставин, що утворять для суду можливість визначити, які пра­вовідносини виникли між сторонами позовного провадження, чи існує право вимоги у справі наказного провадження, чи існує відпо­відний факт у справі окремого провадження. Судова істина охоп­лює знання не про всі події, а лише про обставини справи, що зу­мовлені потребами правосуддя, допускає використання підтверд­жених доказами та ймовірних знань і залежить від діяльності учасників справи у доказуванні.

15. Механізм доказування мае власні принципи, які визначають його умови та засади, впорядковують і систематизують діяльність суб’єктів доказування в усіх цивільних справах. Принципи доказу­вання конкретизують, розвивають і забезпечувати реалізацію принципів всієї галузі цивільного процесуального права, є спільни­ми для всього цивільного судочинства, не залежать від виду про­вадження, в якому розглядається справа, відіграють однакову роль і однаково застосовуються в кожній справі. Це імперативні вимоги, які висуваються до порядку та умов здійснення доказування, мають нормативне закріплення, регулятивно впливають на пове­дінку суб’єктів доказування, є обов’язковими для застосування, а їх недотримання тягне настання негативних наслідків. До принципів доказування належать:

1) принцип належності доказів;

2) принцип допустимості доказів;

3) принцип обов’язковості доказування;

4) принцип вільної оцінки доказів.

16. Принцип належності доказів скеровує діяльність учасників справи і суду в напрямі залучення до матеріалів справи лише тих доказів, котрі пов’язані з предметом доказування, що забезпечує можливість встановлення дійсних обставин справи та одночасно сприяє додержанню розумності строків розгляду справи судом. На­лежність доказів до справи визначається через процесуальну кате­горію предмета доказування, який має комплексний характер і включає в себе матеріально-правові факти, процесуально-правові факти та доказові факти. При цьому факти матеріально-правового характеру охоплюють обставини, звільнені законом від доказуван­ня (обставини, визнані учасниками справи, загальновідомі обста­вини, преюдиціальні факти), котрі включаються до предмету дока­зування як вже встановлені.

17. Допустимість доказів характеризується органічним зв’язком процесуальної форми засобів доказування та законності отримання інформації про факт, який має значення для справи. Принцип до­пустимості доказів дозволяє використання у цивільному судочин­стві лише тих доказів, при одержанні яких дотримано норми мате­ріального права, та одночасно тих, що одержані із визначених зако­ном засобів доказування. Доказ може визнаватися недопустимим у таких випадках:

1) доказ одержано з порушенням норм матеріального та/або про­цесуального права;

2) на підтвердження обставини справи подано засіб доказуван­ня, який за законом не може використовуватися для підтверд­ження цієї обставини;

3) доказ мае незаконну основу формування, внаслідок чого інфор­мація, закріплена в доказі, могла б мати інший зміст, якби в процесі формування доказу не сталося порушення закону;

4) доказ одержано з невідомого джерела, походження якого не встановлене.

Наслідком визнання доказу недопустимим є втрата ним юри­дичної сили, тобто здатності виступати засобом встановлення обста­вин справи.

18. Змістом принципу обов’язковості доказування є те, що за ви­нятком обставин, звільнених від доказування на підставі закону, всі обставини, на які посилаються учасники справи, повинні бути доказані. При цьому доказування обставин цивільної справи є пра­вом, а не обов’язком (чи одночасно правом та обов’язком) учасника справи, а реалізація цього права пов’язана з обов’язком подавати докази у строк, встановлений законом або судом, та розподілом тя­гаря доказування. Тягар доказування — це процесуальне правило, яке визначає розподіл доказової діяльності між учасниками спра­ви, формує їх доцільну і пропорційну участь у доказовій діяльності, завдяки чому досягається оптимальний порядок з’ясування обста­вин, які становлять підставу заявлених у справі вимог і заперечень та мають інше значення для правильного вирішення справи. Тягар доказування визначається законом, а його виконання ґрунтується на заінтересованості особи у підтвердженні доказами обставин, які безпосередньо впливають на досягнення її процесуальної мети.

19. Принцип вільної оцінки доказів полягає в тому, що суд, керую­чись законом, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням і вільний від будь-якого зовнішнього впливу. Ніхто, в тому числі вище­стоящий суд, не має права втручатися у діяльність суду і давати йому будь-які рекомендації чи вказівки щодо оцінки доказів у конкретній справі. Внутрішнє переконання судді — це його впевненість в тому, що всі наявні у справі докази були дослідженні, жоден доказ не був безпідставно залишений без уваги, а зміст інформації, що міститься у доказах, був одержаний судом безпосередньо шляхом ознайомлення з ними. В основі об’єктивної сторони формування внутрішнього пере­конання лежить всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослід­ження наявних у справі доказів. Суб’єктивна сторона внутрішнього переконання формується під впливом правосвідомості судді — усві­домленого прагнення діяти у строгій відповідності до закону, готовно­сті сумлінно виконувати свої професійні обов’язки.

20. Процесуальний юридичний факт — це реальна дія (бездіяль­ність), чия правова модель передбачена у нормі цивільного процесу­ального права і вчинення якої здатне породжувати процедурні на­слідки стосовно виникнення, зміни, належного функціонування (розвитку) чи припинення цивільних процесуальних правовідносин. У механізмі доказування процесуальні юридичні факти забезпе­чують перехід від наданої законом можливості здійснювати доказову діяльність до реалізації процесуальних прав та виконання процесу­альних обов’язків суб’єктів доказування, здійснення повноважень суду. До ознак процесуальних юридичних фактів належать:

1) соціальна змістовність, яка виражається у наявності зв’язку з інтересами правосуддя, правами, обов’язками та інтересами учасників судового процесу, повноваженнями суду у цивільно­му судочинстві;

2) об’єктивованість, зовнішній вираз діяльності, яка виступає ре­зультатом волевиявлення відповідного суб’єкта і виявляється у його фактичній поведінці;

3) нормативність — як безпосереднє зазначення про відповідну модель дії (бездіяльності) у нормі закону, так і утворення внас­лідок не вчинення передбачених законом дій або вчинення дій всупереч приписам норм цивільного процесуального права;

4) конкретність, індивідуальність, що означає, що певна дія (без­діяльність) виходить від певного суб’єкта, має спрямованість і зміст у вигляді утримання від вчинення конкретної дії, сукуп­ності дій, а в окремих випадках і всього комплексу дій, перед­бачених цивільним процесуальним законом для цього суб’єкта;

5) здатність породжувати передбачені законом наслідки.

21. Видами процесуальних юридичних фактів у механізмі дока­зування є:

1) дії, які поділяються на:

а) правомірні дії;

б) неправомірні дії;

в) бездіяльність як утримання від виконання приписів норм цивільного процесуального права, що може породжувати певні процедурні наслідки, в тому числі можливість застосу­вання заходів процесуального примусу;

г) зловживання цивільними процесуальними правами — ви­користання можливості, передбаченої цивільним процесу­альним законом в рамках певного суб’єктивного права, всупереч його призначенню, яке визначене у законі безпосе­редньо чи випливає із загальних засад цивільного процесу­ального регулювання;

2) процесуальні акти застосування норм права, які здійснюють всі форми впливу на цивільні процесуальні правовідносини, забез­печують реалізацію принципу обов’язковості судових рішень, утверджують ознаку виключності судових рішень та виконують преюдиціальну функцію.

22. Цивільні процесуальні правовідносини виникають та іс­нують виключно у правовій формі, засновуються на взаємних по­вноваженнях суду і процесуальних правах та обов’язках іншого учасника судового процесу та складаються з численних одиничних правовідношень на рівні «суд — учасник справи», «суд — свідок», «суд — експерт» тощо, котрі об’єднуються в цілісну систему. Систем­ний зв’язок одиничних правовідношень відображає їх обумовле­ність між собою, вплив одних елементарних правовідношень на ви­никнення, розвиток, зміну чи припинення інших, а в своїй сукуп­ності вони виступають засобом, що забезпечує рух процесу при розгляді цивільної справи.

Моментом виникнення цивільних правовідносин є момент над­ходження до суду першої інстанції позову, заяви про забезпечення доказів, поданої до пред’явлення позову, заяви про видачу судового наказу чи заяви про підтвердження наявності чи відсутності фак­тів, що мають юридичне значення. Зв’язок, що виникає з приводу розгляду поданої заяви між особою, котра її подала, та судом, це вже цивільні процесуальні правовідносини, які врегульовані нор­мами ЦПК, ґрунтуються на зв’язку між правом заінтересованої особи на судовий захист та повноваженнями суду з розгляду пода­ної заяви і завжди мають своїм наслідком вчинення процесуальної дії — постановлення ухвали суду. Визначити єдиний для всіх ви­падків момент припинення цивільних процесуальних правовідно­син неможливо, у кожній справі момент їх припинення визначаєть­ся індивідуально.

23. Елементами цивільних процесуальних правовідносин є:

1) суб’єкти, категорія яких є ширшою, ніж категорія суб’єктів дока­зування, оскільки до останніх належать тільки особи, які мають юридичну заінтересованість в результатах розгляду справи (учасники справи, органи та особи, яким законом нада­но право звертатися до суду в інтересах інших осіб, процесуаль­ні представники), і суд;

2) об’єкт — процесуальні наслідки реалізації повноважень суду, прав та обов’язків інших суб’єктів правовідносин;

3) зміст — процесуальні дії з реалізації повноважень суду, прав та обов’язків інших суб’єктів правовідносин.

Як елемент механізму доказування цивільні процесуальні пра­вовідносини виступають формою втілення приписів цивільних процесуальних норм, які регулюють доказування, шляхом здій­снення суб’єктами доказування певних процесуальних дій. Лише у цивільних процесуальних правовідносинах досягаються резуль­тати у вигляді підтвердження наявності чи відсутності обставин, котрими обґрунтовуються вимоги і заперечення учасників справи, інших обставин, що мають значення для здійснення правосуддя у справі. Вони забезпечують функціонування механізму доказуван­ня, виступають свого роду правовим середовищем, в рамках якого здійснюються всі процесуальні дії і досягається мета доказування у справі.

24. Доказ — це інформація про пошуковий факт, для сприйнят­тя якої необхідне використання органів чуття людини, у зв’язку з чим ця інформація повинна бути виражена у певній формі, що збе­рігає цю інформацію. У ролі її фіксатора виступають засоби доказу­вання, які існують у визначеній процесуальним законом формі, а їх утворення знаходиться під впливом норм матеріального права, які встановлюють форму правочину, визначають службове чи профе­сійне становище особи, яке унеможливлює її допит як свідка або по­требує згоди на її допит, містять вимоги до оформлення висновку експерта тощо. Ототожнення доказів і засобів доказування є непри­пустимим, це різні явища, які співвідносяться як зміст і форма його фіксації: доказ показує, яку інформацію він несе, про що ця інфор­мація, засіб доказування — в якій формі вона виражена.

Докази характеризуються сукупністю таких ознак:

а) це фактичні дані, відомості про факти, виражені в об’єктив­ній формі;

б) вони мають зв’язок з принаймні однією обставиною, що вхо­дить до предмета доказування;

в) об’єктивна форма вираження фактичних даних відповідає сут­ності одного з передбачених процесуальним законом засобів до­казування;

г) засіб, в якому виражені фактичні дані, поданий суду безпосе­редньо (письмові докази, окремі види речових доказів, елек­тронні докази, висновок експерта, підготовлений на замовлен­ня учасника справи); чи вказаний у заяві або іншому процесу­альному документі як той, дослідження якого потребується для встановлення обставин справи (показання свідків, окремі види речових та електронних доказів), включаючи необхідність вит­ребування доказу, відсутнього в особи, котра подає докази; чи сформований на підставі ухвали суду (висновок експерта, під­готовлений внаслідок призначення експертизи судом).

25. Показання свідка — повідомлення особою, яка була очевид­цем певних подій, про ці події у їх розумінні як обставин, що мають значення для справи. Показання під присягою сторін, третіх осіб та їх представників є самостійним засобом доказування, який не при­рівнюється до показань свідків, оскільки:

1) учасники справи та їх представники мають юридичну заінте­ресованість у результатах розгляду справи;

2) їх показання даються внаслідок їх ініціативного волевиявлен­ня, якщо інше не встановлено законом;

3) під час допиту учасники справи можуть визнавати обставини справи;

4) для учасників справи передбачена можливість письмового опи­тування як свідків.

26. Письмовими доказами є документи, створені шляхом пись­ма, включаючи створення за допомогою програмного забезпечення з подальшим друком, зміст яких сприймається візуально без засто­сування технічних засобів чи пристроїв і які містять дані про обста­вини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ха­рактерними рисами письмових доказів є:

1) формування людиною за допомогою письма (писання, малюван­ня, креслення, випалювання, тиснення, різання тощо) на мате­ріальному предметі, який здатний зберігати нанесені символи, включаючи комп’ютерний набір тексту (чи інше створення до­кумента з використанням комп’ютера) з подальшим друком;

2) безпосереднє візуальне сприйняття інформації, яке здійснюєть­ся без застосування якого-небудь технічного обладнання.

27. Речовими доказами є різного роду матеріальні об’єкти, які на­дають суду інформацію про обставини, що мають значення для спра­ви, своїми фізичними ознаками, властивостями чи іншими характе­ристиками. Їх основу становлять об’єкти, які мають вираз у матері­альній формі — предмети матеріального світу, а також об’єкти, які не мають просторових меж (рідкі, сипучі, газоподібні речовини тощо), а сутність — сліди, котрі не мають ознак письма або іншої форми вті­лення інтелектуальної діяльності людини (створення графічного зоб­раження, відеозапису, голосового повідомлення тощо), або їх фактич­не існування, місцезнаходження, належність певній особі. Формуван­ня інформації у речових доказах може відбуватися як в залежності від волевиявлення особи, так і в силу певного збігу обставин, а сприй­няття цієї інформації здійснюється шляхом їх огляду або застосуван­ня спеціальних знань експерта для її «вилучення».

В силу особливостей своєї природи багато видів речових доказів не можуть подаватися в суд, тому залучення речового доказу у справу здебільшого здійснюється шляхом зазначення на нього у по­зовній чи іншій заяві, яку подає особа, котра обґрунтовує цим дока­зом свої вимоги або заперечення.

28. Електронні докази мають нематеріальну природу і характе­ризуються відсутністю конкретно визначного матеріального носія для зберігання даних в електронній (цифровій) формі. Електрон­ним доказам властиві категорії «оригінал» та «електронна копія»: оригіналом є об’єкт, який містить виражену в ньому інформацію та метадані, пов’язані з його створенням і використанням, електрон­ною копією — об’єкт, який відтворює виражену в оригіналі інфор­мацію та може частково відтворювати первинні метадані й одночас­но містить власні, незалежні від первинних метадані.

Порядок подання електронних доказів встановлено за аналогією до порядку подання письмових доказів, що не повною мірою відпо­відає специфіці природи електронних доказів, оскільки вимога щодо подання оригіналів електронних доказів не завжди обґрунто­вується дійсною практичною потребою, а в деяких випадках взагалі не може бути виконана (зокрема, щодо подання оригіналу веб­сайту). У зв’язку з цим потребується розроблення іншого режиму, який відповідатиме сутності електронних доказів та охоплюватиме всі можливі варіанти фіксації їх змісту, зокрема, використання ін­формації з веб-архівів та архівних копій повідомлень, використан­ня як доказу відеозапису огляду сайту чи сторінки, допустимості знімків екрана як доказів у разі неможливості відновлення змісту видалених повідомлень.

29. Висновок експерта — це засіб доказування, який формується експертом в результаті проведеного дослідження, заснованого на застосуванні спеціальних знань, на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи і склада­ється у формі та в порядку, передбачених законом. Висновок екс­перта має такі характерні риси:

1) є результатом застосування спеціальних знань;

2) спеціальні знання у висновку застосовуються у формі дослід­ження;

3) складається у формі та в порядку, що передбачені законом;

4) особа, яка складає висновок, має особливий статус;

5) висновок може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Інші форми використання спеціальних знань у цивільному су­дочинстві — консультації спеціаліста, висновок експерта у галузі права — не спрямовуються на встановлення обставин справи, а тому мають не доказове, а інше, допоміжне значення.

30. Процес доказування складається зі стадій, які включають певний комплекс дій, що здійснюються згідно з визначеними зако­ном умовами, спрямовуються на одержання певного результату і характеризуються послідовністю їх застосування. Кожна стадія до­казування може бути задіяна не в довільно обраному періоді, а в певному порядку, при цьому стадії доказування не тотожні стадій­ності цивільного судочинства, оскільки на одній стадії судочинства можуть бути реалізовані декілька стадій доказування. Стадіями процесу доказування є:

1) залучення доказів у справу, що охоплює подання доказів учас­никами справи, витребування доказів, забезпечення дока­зів, призначення судом експертизи та надання доручення на збирання доказів іншому суду;

2) дослідження доказів;

3) оцінка доказів.

31. На стадії залучення доказів у справу дія механізму доказуван­ня спрямовується на одержання доказів, необхідних для встановлен­ня обставин справи, не звільнених від доказування. В ході аналізу процедур подання доказів учасниками справи, витребування і забез­печення доказів, призначення судом експертизи, судового доручен­ня щодо збирання доказів виявлено деякі законодавчі прогалини, які потенційно ускладнюють функціонування механізму доказуван­ня у цивільному судочинстві. Зокрема, це стосується таких аспектів, як не врахування у ч. 3 ст. 83 ЦПК можливості пред’явлення зустріч­ного позову відповідача, що повинно звільняти його від необхідності подання відзиву на первісний позов, якщо заперечення проти пер­вісного позову викладаються у зустрічному позові із додаванням від­повідних доказів; вжиття оціночного поняття надмірного обсягу до­казів, яке має невизначений характер, та вказівки на доступну пуб­лічність доказів без тлумачення цього поняття у підставах, які звільняють учасника справи від надання (надсилання) копій своїх доказів іншим учасникам справи; недостатньої конкретизації витре­бування доказів як заходу їх забезпечення.

32. Дослідження доказів полягає у з’ясуванні інформації, яку мі­стять засоби доказування, в контексті заявлених вимог і запере­чень учасників справи або інших обставин, що мають значення для справи. Дослідження доказів характеризується такими рисами, як:

• безпосередність — суд повинен самостійно з’ясувати зміст кож­ного наявного у справі доказу, який не був обґрунтовано відхи­лений судом, шляхом особистого ознайомлення з ним;

• всебічність — суд повинен з’ясувати зміст доказів, поданих усіма учасниками справи, не допускаючи вибірковості та не віддаючи перевагу доказам будь-якого з учасників справи;

•повнота — вичерпне встановлення змісту кожного доказу, вив­чення судом кожного доказу повністю і недопущення частково­го ознайомлення із засобом доказування для вироблення вис­новків щодо змісту включеної до нього інформації, за винятком випадків, коли для встановлення обставин справи має значен­ня лише фрагмент інформації, вміщеної в засобі доказування;

•об’єктивність — неупередженість і відстороненість суду при дослідженні доказів, сприйняття і тлумачення інформації так, як вона виражена у засобі доказування, безвідносно до процесуальних інтересів учасників справи та їх власних мірку­вань щодо цієї інформації.

33. На стадії оцінки доказів механізм доказування функціонує в рамках процесуальної діяльності суду, котра має своїм призначен­ням формування остаточних висновків про те, які докази можуть бути покладені в основу судового рішення. Процесуальна форма оцінки доказів має такі особливості:

• відсутність заздалегідь встановленої сили доказів для суду означає, що до завершення процесу оцінки доказів жоден з них не повинен мати ніяких переваг над іншими; жоден доказ не може заздалегідь вважатися більш переконливим чи таким, що має вищий рівень доказового значення; кожен доказ повинен оцінюватися нарівні з усіма іншими;

• достовірністю доказів є точність, коректність, адекватність відобра­ження доказової інформації у відповідному засобі доказування;

•оцінка достатності доказів полягає у встановленні того, чи дозво­ляє сукупність належних, допустимих і достовірних доказів зро­бити точні, однозначні, вичерпні висновки про наявність чи від­сутність фактів, які входять до предмету доказування у справі;

• оцінка взаємного зв’язку доказів у їх сукупності дозволяє ви­значити співвідношення кожного доказу з усіма іншими, проана­лізувати взаємопов’язані докази на предмет того, чи підсилюють вони один одного, чи ставлять під сумнів, чи спростовують;

• відображення в судовому рішенні результатів оцінки кожного окремого доказу (групи однотипних доказів) та всіх доказів у справі в цілому є одним з чинників його законності, обґрунтова­ності й вмотивованості. Вмотивованість означає відображення у судовому рішенні мотивів, керуючись якими суд зробив свій правовий вибір щодо визнання встановленими обставин спра­ви, висновків по суті розглянутих правовідносин та визначення норми права, яка підлягає застосуванню.

34. Правова (юридична) аргументація охоплює процес підбору аргументів та процес їх використання, що утворює результат у виг­ляді сформованої і певним чином вираженої позиції з приводу від­повідного питання. Аргументація, здійснювана судом, виражається у мотивуванні своїх рішень по кожному окремому процесуальному питанню та по суті справи у цілому. Аргументація учасників спра­ви у доказуванні виступає способом вираження й обґрунтування своєї думки та засобом впливу на думки суду й інших учасників справи. Логічна сторона доказової діяльності учасників справи ві­дображає процеси їх мислення в ході обґрунтування ними своїх вимог і заперечень, що здійснюється шляхом висунення тез і аргу­ментів, де теза — це твердження, яке потрібно довести, аргумент — положення, яке наводиться на обґрунтування чи спростування тези. Докази виступають засобами, за допомогою яких учасники справи пояснюють свої аргументи, підкріплюють їх. Одночасно до­кази є засобами, з використанням яких суд може перевірити ви­словлені учасниками справи аргументи, переконатися в їх істинно­сті чи помилковості, а відтак і в правильності чи помилковості тез.

35. Доказування, докази і засоби доказування не належать до суто логічних явищ.

Запропоноване у вітчизняній доктрині розмежування понять «до­казування» і «доведення» є недоцільним, оскільки введення додатко­вого терміну, однорідного за змістом з уже існуючим, не відповідає потребам науки і практики. У доказуванні неможливо виділити як суто практичні аспекти, які не були б пов’язані з мисленням, аналі­зом, умовиводами, так і суто розумові процеси, котрі не потребували б звернення до доказів і/або результатів їх дослідження.

Докази не є системою доводів, про стверджують окремі дослідни­ки. Докази — це інформація, а не міркування, думки, твердження учасників справи. Судові докази співвідносяться з логічними дово­дами так: доказ слугує джерелом відомостей про обставини справи, тези й аргументи — засобами, за допомогою яких учасник справи виражає свою позицію.

Висловлена у науці пропозиція віднести аргументи до засобів доказування є необгрунтованою. Засобом доказування є носій ін­формації, який існує у визначеній процесуальним законом формі та перебуває під впливом норм матеріального права, в той час як аргумент учасника справи — це його суб’єктивна думка, формуван­ня якої знаходиться за межами законодавчого втручання, оскільки правове регулювання не поширюється на процеси людського мис­лення. Логічні засоби висловлення своєї точки зору не можуть на­бувати значення процесуальних засобів встановлення обставин справи, здатність учасників справи формувати умовиводи і пові­домляти їх суду не може прирівнюватися до підтвердження обста­вин справи доказами.

Механізм доказування оперує законами логіки, однак має суто процесуальний характер, підпорядковується дії норм цивільного процесуального права і пов’язаний із застосуванням норм матері­ального права.