Співвідношення логічного та процесуального аспектів у механізмі доказування

У процесуальній доктрині спостерігаються тенденції до розвитку підходів, у яких доказування і докази окреслюються як логічні, а не процесуальні категорії. Це породжує закономірне питання, на­скільки виправданим і вірним є такий підхід до зазначених явищ, у зв’язку з чим видається за необхідне розглянути існуючі точки зору та виробити висновки щодо них.

Деякі українські дослідники пропонують розрізняти «доказуван­ня» як суто процесуальну діяльність і «доведення» як поєднання процесуальної і розумової діяльності або суто розумову діяльність.

На думку Т. В. Цюри, «поняття «доказування» слід визначати лише як зміст таких процесуальних дій, як збирання (в тому числі витребування доказів адвокатами і прокурорами) і надання суду доказів учасниками справи. Всі інші дії, спрямовані на забезпечен­ня сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати про­цесом доведення, а не доказування. Поняття «доведення» є більш широким і таким, що включає поняття «доказування»^[814].

Ця точка зору була викладена також у спільній праці Т. В. Цюри з С. Я. Фурсою^[815], а в подальшому С. Я. Фурса продовжи­ла розвивати зазначений підхід. Дослідниця обмежує поняття до­казування збиранням, витребуванням і наданням суду доказів суб’єктами, які вправі подавати докази в конкретній справі, зазна­чаючи, що «дослідження та аналіз доказів такими суб’єктами та оцінку судом прийнятих доказів не можна розцінювати як процес доказування». Учена пропонує сприймати процес доведення «більш широким і таким, що складатиметься із процесу доказування та ро­зумової і процесуальної діяльності, спрямованої на формування у судді переконання в достовірності юридичних обставин справи і на цій підставі обґрунтованості вимог сторони»^[816]. Доведенням автор називає «цілеспрямований на суддю обмін інформацією про квалі­фікацію правовідносин згідно з нормами законодавства, про юри­дичні обставини справи, процесуальні дії тощо, який відбувається між всіма особами, що беруть участь у цивільному процесі, а також як подання відповідних доказів»^[817].

У зв’язку з мовними особливостями та застосуванням у нормах ЦПК не лише терміну «доказування», а й терміну «доведення (дове­сти)», Т. М. Кучер дійшла висновку, що «в ряді законодавчих норм, зокрема, у ст. 61 ЦПК (попередньої редакції — А.Ш.), мова йде не про доказування, а про доведення — обґрунтування за допомогою зібраних та поданих доказів своєї правової позиції»^[819]. В подальшо­му Т. М. Кучер виходила з того, що доказування «є невід’ємним еле­ментом більш широкого процесу — доведення»^[820], а термін «доведен­ня» та похідні від нього поняття закріплені в ряді законодавчих актів, зокрема, п. 4 ст. 129 Конституції України^[821] (в редакції закону, що діяв на момент дослідження, — змагальність сторін та свобо­да в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх пе­реконливості — А.Ш.). Позиція дослідниці ґрунтується на тому, що термін «доведення» походить від слова «довід»^[822], а сам довід охарак­теризовано, зокрема, такими рисами: «змістом доводів є судження осіб, які беруть участь у справі; доводи створюються лише за допо­могою людської свідомості та залежать від суб’єктивних факторів; характеризуються рухливістю, мінливістю, оскільки пов’язані з не­впинністю розумової діяльності; в якісному значенні можуть бути лише суб’єктивними аргументами (тезою, припущенням тощо)»^[823]. Тобто, поняття доведення у позиції Т. М. Кучер охоплює виключно розумову (логічну) діяльність.

З цього приводу можна подати такі міркування.

По-перше, якщо вважати доказуванням тільки збирання (включаючи витребування) та подання доказів суду, то до цієї ді­яльності можна застосовувати термін «наповнення матеріалів спра­ви доказами», оскільки не лише процесуальний контекст, а й лек­сичне значення дієслова «доказувати» є значно ширшими, ніж зби­рання і подання доказів суду. У словнику української мови «доказувати» тлумачиться як «підтверджувати істинність, правиль­ність чого-небудь фактами, незаперечними доводами; доводити; пе­реконувати кого-небудь у чому-небудь»^[824].

По-друге, складно зрозуміти, чому «доведення» як діяльність мислення має бути обов’язком учасника справи, якщо цей обов’язок не встановлюється жодною нормою процесуального законодавства. Зокрема, повноваження із юридичної кваліфікації правовідносин та визначення норми права, яка підлягає застосуванню, покла­даються законом виключно на суд (п. 3, 4 ч. 1 ст. 264 ЦПК), а для учасників справи такий обов’язок не передбачений ні в чинній, ні в попередній редакції ЦПК. Згідно з правовим висновком, який не­одноразово робився Верховним Судом, зазначення позивачем кон­кретної правової норми на обґрунтування позову не є визначаль-

Закони логіки і судове доказування ним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керу­ватися при вирішенні спору; незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові; саме на суд покладено обов’язок на­дати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору^[825]. Правова ква­ліфікація правовідносин, здійснювана учасниками справи, у дока­зуванні не має обов’язкового характеру та будь-яких юридичних наслідків. Подання доводів і міркувань, в тому числі про обставини справи та процесуальні дії, які слід в ній вчинити, було і залиша­ється правом учасників справи та не може довільно трансформува­тися в обов’язок без безпосереднього закріплення його в нормах за­кону. При цьому можливість встановлення такого обов’язку вида­ється вкрай малоймовірною — закон не здатний впливати на розумову діяльність людини та зобов’язувати її до того чи іншого рівня мислення, вироблення тез й аргументів.

По-третє, якщо дослідження й оцінка доказів за твердженням С. Я. Фурси не включаються ні до змісту «доказування», ні до змісту «доведення», це породжує закономірне питання, до якого інституту цивільного процесуального права слід їх відносити? За відсутності цих складових доказування зводиться до дій зі збирання і подання доказів та обміну аргументами між учасниками справи. Однак без дослідження та оцінки доказів такі дії стають беззмістовними, адже не отримують свого логічного завершення у вигляді висновків суду про те, які обставини справи були встановлені за допомогою доказів. А відсутність таких висновків унеможливлює вирішення справи по суті, оскільки мотивувальна частина судового рішення в обов’язко­вому порядку включає зазначення на встановлені судом фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин і посилання на від­повідні докази, на підставі яких встановлена кожна обставина.

По-четверте, співвідношення понять «доказування» і «доведен­ня» викликає обґрунтовані сумніви. Якщо вважати доведенням і на­дання інформації (міркувань, обґрунтувань), і подання відповідних доказів, як запропоновано С. Я. Фурсою, незрозуміло, чому подання доказів входить до складу обох понять — доказування і доведення. Коли учасником справи будуть подані належні і допустимі докази на підтвердження певної обставини (в межах запропонованого поняття «доказування»), проте не будуть наведені міркування щодо цієї ж об­ставини та інформація про кваліфікацію правовідносин (в межах за­пропонованого поняття «доведення»), чи є підстави вважати цю об­ставину не доведеною (не встановленою)? Окрім подання доказів, всі інші складові поняття «доведення», запропонованого С. Я. Фурсою, характеризують розумову (логічну) сторону доказової діяльності, котра стає можливою завдяки процесуальній діяльності з подання і дослідження доказів. Якщо ж спиратися на тлумачення поняття «до­ведення», подане Т. М. Кучер, то воно також позначує діяльність мислення, здійсненню якої передують вчинені дії зі збирання і по­дання доказів. В сукупності все це вказує на тісне переплетення про­цесуальних і розумових (логічних) компонентів у доказуванні і ста­вить під сумнів спроби відділити їх одне від одного.

Слово «доводити» у словнику української мови тлумачиться як «підтверджувати істинність, правильність чого-небудь фактами, незаперечними доказами; доказувати; доносити, повідомляти»^[826]; тобто, з точки зору філології, терміни «доказувати» і «доводити» мають синонімічне значення. Такий висновок зробив і В. Д. Анд- рійцьо, провівши дослідження історії використання понятійного апарату у сфері доказування: «по відношенню до процесу встанов­лення обставин цивільної справи слід вживати терміни «доказува­ти» та «доводити» як рівнозначні за змістом синоніми»^[827].

Якщо звернутися до положень ЦПК, з них не слідує, що законо­давець закладає в поняття «доведення» якийсь інший зміст, відмін­ний від поняття «доказування». Зокрема, видається помилковим тлумачити положення ч. 1 ст. 81 ЦПК (кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень) як «кожна сторона повинна довести право­мірність своїх вимог і заперечень шляхом надання аргументів й об­ґрунтувань». Обставина справи стає встановленою тоді, коли, за ви­нятком спеціально передбачених випадків, вона підтверджена що­найменше одним доказом, який був прийнятий судом як належний і допустимий, а не аргументом чи «доводом» як такими, коли відпо­відні докази у справі відсутні. Тому в контексті процесуально-пра­вового регулювання не вбачається підстав розділяти одне явище на дві складові та надавати їм різний зміст. Термін «доведення» у нор­мах ЦПК вживається у значенні, синонімічному до поняття «дока­зування», і не має смислового наповнення, котре дозволяло б кон­статувати якусь іншу його сутність.

Також у доктрині було висловлено думку, що «судові докази — самі по собі не інформація, а логічно організована система доводів у процесуальній формі, спрямована на формування переконань у суду в істинності фактів предмету доказування»^[828]. Тобто, докази у цивільному судочинстві запропоновано вважати явищами, які мають логічну природу. Стосовно такого тлумачення доказів можна висловити таку думку.

Як зазначалося вище, доводи — це поєднання тез і аргументів. Схоже визначення доводів у судовому доказуванні наводить Т. М. Кучер, розуміючи під ними «судження осіб, які беруть участь у цивільній справі, виражені у встановленому процесуальному виді (тези, аргументи) і створені та оприлюднені в допустимій процесу­альній формі задля переконання в істинності власного судження, спростування суджень інших осіб, які беруть участь у цивільній справі, та досягнення певних процесуальних наслідків»^[829].

Якщо вважати судовим доказом не інформацію, а систему дово­дів, то в такому разі доказом має виступати судження, яке повинно бути доказане (теза), і думка, що наводиться в обґрунтування його істинності чи хибності (аргумент). Однак це не відповідає сутності судового доказу, адже він містить в собі лише певні дані, а не думки чи твердження учасників справи. Доказ — це свого роду відбиток певних подій, а не міркувань якихось осіб про ці події. Учасники справи можуть висувати тези і підкріплювати їх аргументами, спи­раючись на наявні у справі докази, проте докази як такі здатні на­дати суду тільки інформацію, котру вони несуть, а не тези й аргу­менти учасників справи. Тому ототожнення судових доказів з логіч­ними доводами є помилковим, ці явища різняться змістовно і функціонально: доказ слугує джерелом відомостей про обставини справи, тези й аргументи — засобами, за допомогою яких учасник справи виражає свою позицію.

Віддаючи належне логічній стороні доказування, В. А. Новиць- кий обґрунтовує, що думка суду про обставини справи «складається, виходячи з оцінки ряду елементів процесуального доказування, а не тільки доказів, як це традиційно розуміється. Коментарі, реплі­ки, які не відносяться до засобів доказування, здатні «перевернути» уявлення судді про справу на 180 градусів»^[830]. У зв’язку з цим до­слідник пропонує відносити до засобів доказування судові аргумен- ти як «доказову інформацію, що міститься у твердженнях (умовиво­дах) суб’єктів доказування і наводиться для підтвердження влас­них тез предмету доказування чи спростування тез предмету дока­зування протилежної сторони»^[831]. Підтримати цю пропозицію не ви­дається за можливе з таких причин.

Засоби доказування є носіями інформації, які існують у визначе­ній процесуальним законом формі та перебувають під впливом норм матеріального права. Аргумент учасника справи — це його суб’єктивна думка, формування якої знаходиться за межами законо­давчого втручання, оскільки правове регулювання не поширюється на процеси людського мислення. Надання суб’єктивному судженню такого ж доказового значення, яке мають дані, втілені у засобі дока­зування, неможливе, оскільки докази — це процесуальна категорія, в той час як аргументи належать виключно до сфери логіки, навіть коли вони побудовані на основі аналізу доказів у справі. Якщо думки учасників справи визнаватимуться засобом доказування, це породить проблему оцінки їх допустимості і достовірності, адже не існуватиме законодавчих критеріїв такої оцінки. Міркування учас­ника справи, його твердження і висновки про ту чи іншу обставину можуть розцінюватися виключно як припущення про зміст інфор­мації, повідомлюваної цим учасником. Однак логічні засоби вислов­лення своєї точки зору не можуть набувати значення процесуаль­них засобів встановлення обставин справи. Здатність учасників справи формувати умовиводи і повідомляти їх суду не може прирів­нюватися до підтвердження обставин справи доказами.

Судове доказування відбувається в умовах діалектичної взаємо­дії розумової і процесуальної діяльності. Цілком справедливою ви­дається думка, що «структура судового доказування включає взає­модію тез, аргументів і методів доказування, а також результат цієї взаємодії, відображений у судовому рішенні»^[832]. Аргументація віді­грає в доказуванні важливу роль, однак не замінює собою подання, дослідження й оцінку доказів. Твердження чи аргумент, не під­кріплені відповідним доказом, не мають доказової сили і можуть бути не взяті до уваги судом. В той час як доказ, не підкріплений жодним аргументом, може мати вирішальне значення для встанов­лення обставини справи.

Доказування у цивільному судочинстві не є логічною діяльністю або явищем, у якому можна чітко виокремити логічну сторону та повністю відділити її від процесуальної. Прикладний та розумовий аспекти у доказуванні тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені, а тому надавати йому суто логічне чи виключно процесуальне зна­чення — це фокусувати увагу лише на одній з його сторін. Логічна сторона доказування спирається на тези й обґрунтування, однак самі докази не містять тверджень, заперечень, міркувань, суджень тощо і не є логічною категорією. Докази — це не система доводів, а відомості про факти, на підставі яких суд може зробити висновки про існування чи відсутність обставин, які мають значення для справи. Ці відомості можуть одержуватися з визначених законом засобів доказування, котрі також мають не розумовий (логічний), а процесуальний характер. З цієї причини до них не можуть належа­ти результати мислення учасників справи у вигляді аргументів, умовиводів, суджень тощо, оскільки засоби доказування є носіями інформації, яка існує незалежно від свідомості учасників справи.

Доказування і докази у цивільному судочинстві не слід розгля­дати як логічні явища, некоректно також відносити результати людського мислення до засобів доказування. Механізм доказуван­ня оперує законами логіки, однак має суто процесуальний харак­тер, підпорядковується нормам цивільного процесуального права і пов’язаний із застосуванням норм матеріального права. Лише таке функціонування механізму доказування, що засновується на по­єднанні практичних дій та операцій мислення його суб’єктів, здат­не призвести до досягнення мети доказування та у цілому — до до­сягнення завдань цивільного судочинства із справедливого, неупе- редженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.