Показання свідків

Показання свідка — це повідомлення особою, яка має власні знання про події, очевидцем яких вона була, про ці події у їх розу­мінні як обставин, що мають значення для справи. Показаннями свідка є «прямі свідчення, що означає одержання свідком інформа­ції про факт особисто, сприйняття свідком факту за допомогою од­ного із п’яти відчуттів»^[559].

Відповідно до ч. 1 ст. 90 ЦПК показаннями свідка є повідомлен­ня особою про відомі їй обставини, які мають значення для справи. У законодавстві багатьох країн світу дефініція показань свідків має аналогічний вираз, а доктринальні тлумачення цього засобу дока-

зування спираються на нормативну регламентацію і змістовно є до­волі близькими. Так, показаннями свідка називають «інформацію, повідомлену особою, якій відомі які-небудь обставини, що мають значення для розгляду і вирішення справи»^[560]; «усне повідомлення юридично незаінтересованою особою відомостей про належні до справи обставини, про які особа обізнана особисто чи з відомих дже­рел, одержане судом в установленому законом порядку»^[561]; «усну ін­формацію щодо обставин цивільної справи, безпосередньо чи опосе­редковано сприйнятих, яку мае змогу надати, виходячи з свого пси­хофізичного рівня розвитку, конкретна, юридично незацікавлена фізична особа, викликана у справу ухвалою суду, не порушуючи при цьому права та інтереси інших осіб»^[562].

Свідком може виступати будь-яка фізична особа, якій відома принаймні одна обставина, що входить до предмета доказування у справі. Вірним є твердження, що «інформація про кожну обставину справи, з приводу якої свідок дае показання, повинна бути відома йому не у зв’язку з розглядом справи, не в процесуальному поряд­ку, а в силу певного збігу обставин»^[563].

Якщо свідок не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, такі показання не є доказом (ч. 1 ст. 90 ЦПК). Не­відоме або анонімне джерело нівелює можливість переконатися в його існуванні, а відтак і встановити, звідки походять відомості, по­відомлені свідком. Такі відомості не можуть використовуватися для встановлення обставин цивільної справи, оскільки невизначеність джерела їх походження ставить під сумнів їх достовірність.

Переказ інформації про ту чи іншу обставину зі слів когось ін­шого не має самостійного доказового значення. Якщо показання свідка ґрунтується на повідомленні іншої особи, ця особа відповідно до ч. 2 ст. 90 ЦПК повинна бути допитана судом. У разі, коли така особа викликана не буде, або якщо вона не підлягає допиту як сві­док на підставі закону, або якщо допит такої особи не відбудеться з інших причин, показання свідка, в яких переказано відомості зі слів цієї особи, розглядатиметься як показання з чужих слів. Такі показання можуть визнаватися допустимим доказом лише тоді, коли вони підтверджується іншими доказами, які суд визнав допу­стимими. Це правило є позитивною новелою процесуального зако­нодавства, однак в нормах ЦПК не міститься вирішення питання про порядок виклику особи, чиє повідомлення було відтворене у по­казаннях свідка. Видається, що ініціатива з виклику такої особи повинна виходити від учасника справи, який викликав свідка, в показаннях котрого мало місце переказування інформації з чужих слів. При цьому необхідно враховувати, що потреба у виклику особи, чиє повідомлення було переказане у показаннях свідка, за­звичай ставатиме очевидною лише після того, як допит свідка буде здійснено. У зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 230 ЦПК новою частиною 15 такого змісту:

«15.

В системі суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин свідки належать до кола осіб, які сприяють суду у розгляді справи. На думку В. В. Молчанова, «це визначення недостатньо точно ві­дображає сутність правового положення свідка, функція якого як джерела доказів полягає у здійсненні сприяння сторонам у від­стоюванні своїх прав та інтересів в суді»^[564]. Щодо цього слід заува­жити, що в певному сенсі всі докази використовуються учасниками справи для забезпечення своїх інтересів шляхом обґрунтування ними своєї процесуальної позиції. Однак кожен доказ слугує одним і тим же цілям — підтвердити чи спростувати певну обставину справи, встановлення яких здійснюється судом. Невипадково у заяві про виклик свідка повинно зазначатися, які саме обставини він може підтвердити (ч. 2 ст. 91 ЦПК): якщо такі обставини не вхо­дять до предмета доказування у справі, суд відмовляє у задоволен­ні клопотання про виклик цієї особи, а вона не набуває процесуаль­ний статус свідка. Тому сприяння учасникам справи у відстоюванні їх прав та інтересів не є основною метою залучення свідка. Висту­паючи джерелом доказової інформації, свідок сприяє суду у вста­новленні обставин, які мають значення для справи.

З метою забезпечення достовірності показань свідка процесуаль­ним законом встановлено обмеження, згідно з яким не можуть бути

допитані як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які пе­ребувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувально­му закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правиль­но сприймати обставини, що мають значення для справи, або дава­ти показання (п. 1 ч.

Що стосується недієздатної фізичної особи, то вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу може бути не здатна усві­домлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Неможливість виступати свідком для такої особи зумовлена тим, що наявний у неї розлад психіки — затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті — позбавляють особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, сприймати, запам’ятовувати і відтворювати події так, як вони відбулися. Тому віднесення таких осіб то тих, котрі у разі їх нездатності правильно сприймати обставини реальної дійсності або давати показання не можуть бути допитані як свідки, цілком зрозуміле та обґрунтоване.

Другу групу в розглядуваному положенні складають особи, щодо яких існує дві умови: перебування на обліку чи лікуванні у психіат­ричному закладі і нездатність давати показання через свої фізичні або психічні вади. Використання сполучника «і» у формулюванні п. 1 ч. 1 ст. 70 ЦПК створює враження про взаємозв’язок між цими умовами, однак насправді такого взаємозв’язку немає. Наявність в особи фізичних недоліків (каліцтво, порушення слуху, зору, мов­лення тощо) не є підставою для обліку чи лікування у психіатрич­ному лікувальному закладі. Як визначено у ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»^[565], заклад з надання психіатричної до­помоги — психіатричний, наркологічний чи інший спеціалізова­ний заклад охорони здоров’я, центр, відділення, кабінет тощо, інші заклади та установи будь-якої форми власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги. Під нею закон має на увазі комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстежен­ня стану психічного здоров’я осіб, профілактику, діагностику пси­хічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медичну та психологіч­ну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин. Які-небудь за­хворювання чи вади фізичного характеру до сфери психіатричної допомоги не відносяться, тому в цій частині норма п.

У доктрині з цього приводу наголошується, що «вік і стан здо­ров’я особи мають значення лише остільки, оскільки від них зале­жить здатність правильно сприймати і відтворювати інформацію про факти»^[566]; «наявність окремих розладів у психіці людини, а також фізичних недоліків (поганий зір, глухота) ще не означає, що ця особа не може давати показання в суді. Людина з поганим слу­хом може отримати за допомогою зору певну інформацію про факт, так само як й особа з втраченим чи пониженим зором може сприй­няти факти на слух»^[567].

Дійсно, наявність в особи певного захворювання чи розладу не в усіх випадках перешкоджає такій особі адекватно сприймати навко­лишню дійсність і давати пояснення про події, що відбулися. При до­питі такої особи потрібно враховувати специфіку сприйняття і відтво­рення нею інформації. Особа з порушенням слуху може не почути всіх подробиць розмови, однак здатна побачити все, що відбувається навколо, і давати свідчення про побачене. Особа, яка перебуває на обліку в психіатричному закладі через неврози або посттравматич­ний стресовий розлад, може цілком вірно сприймати події і давати показання щодо них. Тому в кожному разі суду потрібно оцінити, чи була здатна конкретна особа сприйняти певні факти, запам’ятати їх і чи може вона їх відтворити^[568]. У разі позитивних відповідей на ці пи­тання не повинно існувати перешкод у допиті такої особи як свідка.

Особа, якій відома інформація про ту чи іншу обставину справи, може бути допитана як свідок не в усіх випадках в силу закріплен­ня в цивільному процесуальному законодавстві інституту імунітету свідка. Правовий імунітет в цілому — це «правило, в межах якого особа, що наділена спеціальними ознаками, пов’язаними із здій­сненням міжнародних, державних і громадських функцій, звіль­няється від виконання окремих юридичних обов’язків, від юридич­ної відповідальності або інших примусових заходів»^[569].

«•створює особливий правовий режим для суб’єктів, які ним воло­діють;

•представляє собою своєрідні винятки із загального правового статусу;

•притаманний конкретно визначеному колу осіб, перелік яких міститься як у міжнародному, так і в національному законо­давстві;

•звільняє особу від виконання певних обов’язків чи відповідаль­ності за певні діяння, які випливають з її правового статусу;

•являє собою форми прояву диференціації правових статусів та юридичних зв’язків;

•більшість імунітетів спрямовані на виконання приписів міжна­родних нормативно-правових актів»^[570].

В науці цивільного процесуального права утвердилося розуміння, що імунітет свідка має два види: обов’язковий (абсолютний), коли допит певної особи щодо певних обставин заборонений в цілому, і фа­культативний, коли особа має право відмовитися від дачі показань щодо певних обставин, однак за її згодою такі показання можуть бути отримані. В. В. Молчанов уточнює цей підхід і зазначає, що «імуніте­том свідка є встановлене законом звільнення особи від обов’язку да­вати показання в суді, яке може виражатися в двох формах:

1) у формі привілеї, що проявляється у праві відмовитися від дачі показань;

2) у формі заборони допиту»^[571].

Форма привілеї в імунітеті свідка спрямована, по-перше, на реа­лізацію конституційної гарантії не притягнення до відповідально­сті за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Норма ч. 1 ст. 63 Конституції України конкретизована у ч. 1 ст. 71 ЦПК, згідно з якою фізична особа має право відмовитися давати показан­ня щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть тягнути юридичну відповідальність для цієї особи або членів її сім’ї чи близьких родичів. Також форма привілеї має місце у випадках, коли правовий статус особи, визначений законом чи міжнародним договором, допускає допит цієї особи як свідка лише у разі отриман­ня згоди на такий допит (п. 5 ч. 1 ст. 70 ЦПК). Зокрема, особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ч. 2 ст. 70 ЦПК).

Форма заборони допиту в імунітеті свідка пов’язана зі збережен­ням таємниці, яка охороняється законом, і означає неможливість вимагати від особи давати показання, що пов’язані з цією таємни- цею, внаслідок чого у показаннях може відбутися її розкриття. У ч. 1 ст. 70 ЦПК встановлено, що не можуть бути допитані як свідки:

1) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомо­сті, що були довірені їм у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулювання спору, — про такі відомості.

Відповідно до ст. 131-2 Конституції України для надання про­фесійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Будь-яка ін­формація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбаче­них законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень ад­воката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адво­катом під час здійснення адвокатської діяльності, становить адво­катську таємницю, розголошення якої без згоди клієнта заборо­няється. Ця інформація зберігається суб’єктами такої таємниці — адвокатом, помічником адвоката, стажистом адвоката, особою, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом. Якщо будь-яка з цих осіб виступає свідком у цивільній справі, вона не може допитувати­ся щодо відомостей, які охороняються як адвокатська таємниця. Однак у разі пред’явлення клієнтом вимог до адвоката у зв’язку з адвокатською діяльністю адвокат звільняється від обов’язку збере­ження адвокатської таємниці в межах, необхідних для захисту його прав та інтересів. У такому випадку суд, орган, що здійснює дис­циплінарне провадження стосовно адвоката, інші органи чи поса­дові особи, які розглядають вимоги клієнта до адвоката або яким стало відомо про пред’явлення таких вимог, зобов’язані вжити захо­дів для унеможливлення доступу сторонніх осіб до адвокатської та­ємниці та її розголошення (п. 2 ч. 2 ст. 21, ч. 1, 4 ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»^[572]).

Що стосується медіації, то на час набрання чинності новою ре­дакцією ЦПК в Україні не було законодавчого акту, який регла­ментував би процедуру позасудового врегулювання спорів. 17 груд­ня 2015 року був зареєстрований проект закону про медіацію № 3665^[573], який у ст. 9 передбачав конфіденційність інформації, що

стала відома під час медіації її учасникам (медіатору, сторонам ме­діації, їх представникам, перекладачу, експерту, іншим залученим особам), та можливість розголошення такої інформації виключно на підставі письмової згоди сторін медіації. Цей проект був прийня­тий за основу в першому читанні у листопаді 2016 року, однак за результатами розгляду у другому читанні 28 лютого 2019 року його не було прийнято. 05 липня 2019 року був зареєстрований проект закону про діяльність у сфері медіації № 10425^[574]. У ньому у ст. 9 до­слівно відтворювалося положення про забезпечення таємниці ме­діації зі ст. 9 законопроекту № 3665, проте 29 серпня 2019 року за­конопроект № 10425 відкликано. 15 липня 2020 року у першому чи­танні було прийнято проект закону про медіацію, реєстраційний номер 3504 від 19 травня 2020 року^[575]. Згідно зі ст. 5 цього проекту конфіденційною визнається вся інформація, що стосується медіації, а її розголошення допускається у встановлених законом випадках або коли сторони медіації у письмовій формі домовилися про таке розголошення. Медіатор може розкрити одній стороні медіації ін­формацію, що стосується медіації, разі отримання на це згоди від іншої сторони, яка надала таку інформацію. У ч. 1 ст. 5 проекту мі­ститься виняток із принципу конфіденційності: він не застосову­ється у разі, коли розкриття інформації необхідне для запобігання заподіянню шкоди фізичному чи психічному здоров’ю особи або вчиненню кримінального правопорушення. Станом на 24 листопа­да 2020 року проект проходить підготовку до другого читання, від­повідно, зміст таємниці медіації, суб’єктний склад осіб, які мають охороняти цю таємницю, та винятки, за яких таємниця медіації може розкриватися, на законодавчому рівні поки що не визначені;

2) священнослужителі — про відомості, одержані ними на спові­ді віруючих. Це обмеження ґрунтується на положенні ч. 5 ст. 3 За­кону України «Про свободу совісті та релігійні організації»^[576], відпо­відно до якого ніхто не має права вимагати від священнослужите­лів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Суб’єктом таємниці сповіді є священнослужитель — особа, котра «служить при храмі та має право проводити релігійні обряди як у храмі, так і поза ним»^[577]. В теоретичних дослідженнях неможливість допиту свя- щеннослужителів про відомості, що становлять таємницю сповіді, пояснюється так: «не допускається допит священнослужителів з питань, пов’язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежно­сті до того або іншого релігійного об’єднання; метою введення забо­рони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних ор­ганізацій, а громадян, що сповідують релігію»^[578]; «священнослужи­тель обов’язково повинен офіційно належати до тієї чи іншої релігійної організації (парафії, монастиря тощо), статут якої зареєстро­ваний в установленому законом порядку»^[579].

Окрім того, якщо особа на момент виклику її як свідка більше не відноситься до священнослужителів через позбавлення сану, при­пинення діяльності релігійної організації чи з будь-яких інших причин, така особа також не повинна піддаватися допиту щодо ві­домостей, які були отримані нею під час сповіді, оскільки припи­нення охорони таємниці сповіді не передбачено законом;

3) судді та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або інформацію, що стала відома судді під час врегулювання спору за його участю.

Таємниця нарадчої кімнати закріплена у ст. 245 ЦПК у вигляді заборон на:

•перебування будь-яких інших осіб, крім складу суду, який роз­глядає справу, в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення;

•розгляд суддею інших судових справ під час перебування в на- радчій кімнаті;

•розголошення суддями ходу обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.

Не дивлячись на те, що в судовому рішенні фактично відобра­жаються результати діяльності у нарадчій кімнаті — які обставини справи були встановлені, з яких причин певні докази були відхиле­ні, якими є висновки суду щодо заявлених вимог і заперечень тощо — сам процес міркувань, аналізу та підведення підсумків, включаючи обговорення будь-яких питань, які стосуються суті вирі­шення справи, є таємницею, котра не підлягає розголошенню.

Врегулювання спору за участю судді — новела вітчизняного ци­вільного процесуального законодавства. Ця процедура здійснюєть­ся у формі спільних нарад за участю всіх сторін, їх представників та судді, а у разі виявлення ініціативи судді — також у формі за­критих нарад з кожною із сторін окремо. Під час проведення таких

нарад протокол наради не ведеться, фіксування технічними засоба­ми не здійснюється, а інформація, що повідомляється будь-якою зі сторін, є конфіденційною. Якщо в нарадах бере участь перекладач, його попереджають про конфіденційний характер інформації, от­риманої під час проведення врегулювання спору за участю судді (ст. 203 ЦПК). Це відповідно означає, що на особу, яка залучалася як перекладач для проведення врегулювання спору за участю судді, також повинно поширюватися обмеження можливості допиту як свідка з приводу всієї інформації, одержаної на відкритих та/або закритих нарадах^[580]. Однак у ЦПК таке обмеження не передбачене, що видається прогалиною, яку слід усунути.

Проведений аналіз свідчить, що у ч. 1 ст. 70 ЦПК, на відміну від положення п. 2 ч. 1 ст. 51 попередньої редакції, більше не забороне­на можливість допиту як свідків осіб, які за законом зобов’язані збе­рігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їх служ­бовим чи професійним становищем, про такі відомості. Звідси вип­ливає, що численні види таємниць, охоронюваних законом, можуть бути розкриті при допиті відповідної особи як свідка, що суперечить іншим положеннями чинного законодавства України.

Так, зокрема, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (ч. 1 ст. 286 ЦК). Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з ви­конанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сі­мейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ч. 1 ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я^[581]). Тобто, випадки, коли розголошення таємниці про стан здоров’я фі­зичної особи допускається без згоди цієї особи, повинні бути прямо передбачені законом. В показаннях свідка така інформація не може розкриватися автоматично і лише тому, що законодавець з якихось причин відмовився від поширення на неї імунітету свідків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 228 Сімейного кодексу України особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інфор­мація щодо усиновлення, а також інші особи, яким став відомий факт усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, в тому числі і у випадках, коли усиновлення не є таємним для самої дитини. За ви­нятком випадків, коли відомості про усиновлення потрібні право- охоронним органам або суду у зв’язку з цивільною справою чи кри­мінальним провадженням, такі відомості можуть видаватися судом лише за згодою усиновлювача. Тобто, суд, який ухвалив рішення про усиновлення, може надати інформацію про усиновлення іншо­му суду у зв’язку з розглядом цивільної справи, але свідок, якому відома таємниця усиновлення, згідно з законом не має права розго­лошувати цю таємницю.

Цікаво відмітити, що у ч. 8 ст. 7 ЦПК передбачене правило, згід­но з яким особисті папери, листи, записи телефонних розмов, теле­грами та інші види кореспонденції, аудіо записи та відеозаписи особистого характеру можуть бути оголошені у судовому засіданні лише за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Тобто, збереження таємниці кореспонденції, записів особистого ха­рактеру, особистого життя, сповіді, нарадчої кімнати, адвокатської таємниці та конфіденційної інформації щодо врегулювання спору за участю судді забезпечується нормами ЦПК, збереження інших видів охоронюваних законом таємниць — чомусь ні.

Положенням п. 5 ч. 1 ст. 70 ЦПК охорона цих таємниць не охоп­люється, оскільки у зазначеній нормі йдеться про особу, яка в силу свого посадового, службового чи іншого становища в принципі не може бути допитана як свідок без її згоди, що прямо передбачено законом або міжнародним договором. Така особа може виступати свідком у цивільній справі лише у разі її волевиявлення на це і не­залежно від того, чи має вона доступ до якої-небудь охоронюваної таємниці.

Для запровадження такого вибіркового підходу складно знайти обґрунтовані підстави. З метою приведення ч. 1 ст. 70 ЦПК у відпо­відність до положень матеріального законодавства, враховуючи ви­словлені вище зауваження, вважаю за доцільне запропонувати таку нову редакцію зазначеної норми:

«1. Не можуть бути допитані к свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які мають психіч­ні вади і перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, або особи, які мають фізичні вади, якщо на­явність таких фізичних або психічних вад зумовлює нездатність особи правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відо­мості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи профе­сійним становищем, в тому числі відомості, що були довірені їм у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг по­середництва (медіації) під час проведення позасудового врегулю­вання спору, — про такі відомості;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на спо­віді віруючих;

4) судді та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що стала відома судді під час врегулювання спору за його участю;

5) перекладачі — про інформацію, що стала відома їм під час врегулювання спору за участю судді;

6) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.».

У ст. 92 ЦПК передбачено, що сторони, треті особи та їх пред­ставники можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи, за їх згодою, в тому числі за влас- ною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Судячи з розміщення норм про допит під присягою сторін, третіх осіб та їх представників у Главі 5 Розділу І ЦПК — Докази та доказування, законодавець визнає такі показання засобом доказування. Водно­час, у ч. 2 ст. 76 ЦПК ці показання як самостійний засіб доказуван­ня не виокремлено, а норми, що регулюють порядок допиту сторін, третіх осіб та їх представників як свідків, містяться у параграфі 2 Глави 5 — Показання свідків. Однак з цього не повинен слідувати висновок, що показання під присягою сторін, третіх осіб та їх пред­ставників у процесуальному законі прирівнюються до показань свідків, тому що всі ці особи мають різний процесуальний статус.

Не викликає сумнівів, що свідком є особа, яка не має юридичної заінтересованості у справі. Юридична заінтересованість — це суб’єктивна спрямованість на певний результат розгляду і вирі­шення справи, настання якого очікує і добивається особа, порушую­чи процес по справі або вступаючи (притягуючись) в неї. Таку за­інтересованість можуть мати учасники справи, представники, орга­ни та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб^[582].

Юридична заінтересованість сторін, третіх осіб, заявників у справах наказного і окремого провадження характеризується по­єднанням матеріально-правового і процесуального аспектів: вирі­шення справи здійснюється у судовому рішенні, законна сила якого поширюється на них з усіма правовими наслідками і має безпосе­редній вплив на їх права та обов’язки. Органи та особи, яким зако­ном надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, а також представники не перебувають у спірних правовідносинах з учасниками справи, їх юридична заінтересованість визначається виконуваними ними функціями і має процесуальний характер. Свідком же є особа, котра не має матеріально-правової заінтересо­ваності, оскільки не є учасником матеріальних правовідносин, з приводу яких була порушена справа в суді. Наявність процесуаль­ної заінтересованості в результатах розгляду справи для свідка не допускається в силу прямої заборони, передбаченої у ч. 1 ст. 61 ЦПК: свідок не може виступати в процесі у справі з метою захисту прав та інтересів якої-небудь особи.

Показання сторін, третіх осіб та їх представників даються в силу їх ініціативного волевиявлення або за їх згодою, якщо інше не передбачено ЦПК, в той час як свідок завжди допитується без­відносно до його бажання давати показання. Під час допиту під присягою учасники справи можуть визнавати обставини справи, що у разі прийняття судом такого визнання звільняє відповідну обставину від доказування. Що ж стосується показань свідка, будь- які його твердження чи визнання не мають процесуальних наслід­ків у вигляді впливу на предмет доказування у справі. Окрім того, для сторін і третіх осіб процесуальний закон передбачає можли­вість письмового опитування як свідків, встановлюючи максималь­ну кількість запитань, що може бути поставлена іншому учаснику справи, вимоги до форми заяви, в якій мають даватися відповіді на запитання, та можливість надання доказів для підтвердження обставини, щодо якої учасник справи дає письмову відповідь. Для свідка письмове опитування нормами ЦПК не регламентується; кількість запитань, що можуть бути поставлені свідку одним учас­ником справи, не визначена і не обмежена; даючи відповідь на за­питання, свідок не повинен підтверджувати цю відповідь якими- небудь доказами.

З огляду на це, видається безспірним, що сторони, треті особи та їх представники при допиті під присягою не набувають процесуаль­ний статус свідків, а тому не вбачається підстав вважати, що пока­зання цих осіб становлять один і той же засіб доказування з пока­заннями свідків. У зв’язку з цим доцільно викласти у новій редак­ції п. 3 ч. 2 ст. 76 ЦПК: «3) показаннями свідків; показаннями сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свід­ків.» та назву параграфа 2 Глави 5 Розділу І ЦПК: «Показання під присягою», що уточнить процесуально-правове регулювання цих засобів доказування.

За правилом, встановленим у ч. 3 ст. 91 ЦПК, заява про виклик свідка повинна подаватися до або під час підготовчого судового за­сідання, а при розгляді справи в порядку спрощеного позовного провадження, — до початку першого судового засідання у справі.

Стосовно допиту сторін, третіх осіб та їх представників подібне пра­вило в нормах ЦПК відсутнє, що породжує закономірне питання: коли і в який спосіб ці особи повинні заявити про свій намір бути допитаними як свідки? Відсутність вказівки на відповідний поря­док фактично означає, що волевиявлення учасника справи на його допит як свідка може мати місце на будь-якому етапі розгляду справи. Проте це не узгоджується з загальними правилами подан­ня доказів, котрі мають бути надані в розпорядження суду до по­чатку розгляду справи по суті. Звичайно, не можна повністю ви­ключити появу доказу вже на етапі розгляду справи в судовому за­сіданні, що окреслювалося в попередньому підрозділі. Однак показання під присягою сторін, третіх осіб та їх представників як доказ виникає в переважній більшості тому, що ці особи бажають дати пояснення щодо обставин, викладених у їх заявах по суті справи. Це пояснення про обставини, котрі вже відбулися, інформа­ція про них вже відома на час подання суду відповідної заяви по суті справи. І оскільки показання учасників справи, допитаних як свідків, за своєю природою найближчі до показань свідків, видаєть­ся, що заява про допит сторони, третьої особи, представника як свідка повинна подаватися у строки, встановлені для подачі заяви про виклик свідка. З огляду на це, доцільно запропонувати допов­нення ст. 92 ЦПК частиною другою такого змісту:

«2. Заява про допит як свідків сторін, третіх осіб та їхніх представників має бути подана до або під час підготовчого судо­вого засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, — до початку першого судового засідання у справі.».

В цілому нормативну регламентацію показань свідків у ци­вільному судочинстві можна визначити як таку, що є достатньо повною і відповідає потребам правосуддя. Однак для показань сторін, третіх осіб і їх представників, допитаних як свідків, не­обхідна юридична визначеність як засобу доказування; уточнень потребує імунітет свідків та порядок виклику особи, на повідом­ленні якої ґрунтуються показання свідка. Це сприятиме вдоскона­ленню процесуально-правового регулювання доказування у ци­вільному судочинстві та більш ефективному використанню пока­зань під присягою у цивільних справах.

8.3.